Класифікація митних тарифів [18, c. 207].
Іноді країни використовують тарифну квоту, що являє собою різновид перемінних митних податків, ставки яких залежать від обсягу імпорту товару. При імпорті в межах визначених кількостей товар обкладається за базовою внутрішньоквотовою ставкою тарифу, а якщо обсяг імпорту перевищується — за вищою понадквотовою ставкою тарифу. Використанням цього інструмента торгової політики дещо долається протиріччя, що виникає між інтересами націо нальних виробників і введенням імпортної квоти, тому що, з одного боку, товаровиробники зацікавлені в тарифі, що обмежує їх від іноземної конкуренції, а з іншого — вони як споживачі не зацікавлені в ньому, оскільки тариф позбавляє їх можливості одержувати дешевші імпортні товари [6, c.180]. Для захисту національних виробників готової продукції і стимулювання ввезення сировини і напівфабрикатів використовується тарифна ескалація. Тарифна ескалація — це підвищення рівня митного обкладання товарів у міру зростання ступеня їхнього оброблення. Чим вища відсоткова ставка імпортного тарифу в міру просування від сировини до готової продукції, тим вищий ступінь захисту виробників готової продукції від зовнішньої конкуренції [6, c.180]. При введенні імпортного тарифу виникають такі економічні ефекти: ефект державного доходу (держава отримує додатковий доход, що дорівнює добутку ставки тарифу на обсяг імпорту), торговельний ефект (зниження імпорту), споживчий ефект (скорочення внутрішнього споживання) та виробничий ефект, тобто розширення внутрішнього виробництва [18, c. 213]. Залежно від «величини» країни (тобто її здатності значно впливати на сукупний попит та пропозицію на світовому ринку) буде простежуватися різний ефект від використання тарифних інструментів. Імпортний тариф, введений великою країною, не тільки захищає ринок від іноземної конкуренції, а й є засобом поліпшення своїх умов торгівлі із зовнішнім світом. Велика країна є великим імпортером товарів на світовому ринку. Тому якщо вона обмежує свій імпорт ввізними тарифами, то це істотно знижує сукупний попит на даний товар. Внаслідок цього продавці товару змушені знижувати ціни. При незмінному рівні цін на експортні товари і зниженні цін на імпортні умови торгівлі країни поліпшуються. Введення імпортного тарифу приведе до позитивних результатів тільки в тому випадку, якщо вони не будуть перекриті негативними економічними втратами для країни через його нарахування. Іншими словами, позитивний ефект тарифу досягається у випадку, якщо ефект умов торгівлі у вартісному вираженні більший, ніж сума втрат, що виникають у результаті меншої ефективності внутрішнього виробництва порівняно зі світовим і скорочення внутрішнього споживання товару. Що стосується введення імпортного тарифу малою країною, то світові ціни не змінюються, і її умови торгівлі не настільки поліпшуються, щоб компенсувати негативний вплив тарифу на економіку [19, с. 35]. При введенні тарифу великою країною обсяг її торгівлі знижується, але умови торгівлі поліпшуються. Однак, з одного боку, зменшення обсягу торгівлі призводить до зниження добробуту, а з другого — поліпшення умов торгівлі зумовлює підвищення добробуту країни. Тому виникає проблема знаходження оптимального рівня тарифу – такої тарифної ставки, яка б забезпечувала максимальну вигоду від поліпшення умов торгівлі за мінусом негативного ефекту внаслідок скорочення обсягів торгівлі [6, c.183]. На додаток до тарифних методів державного регулювання міжнародної торгівлі, уряди країн активно використовують нетарифні методи - кількісні, приховані і фінансові. Більшість з них, на відміну від митних тарифів, слабо піддаються кількісній кваліфікації і тому погано відображені в статистиці. Саме ця характеристика нетарифних методів дає можливість урядам використовувати окремі з них або яку-небудь комбінацію для досягнення своїх цілей у сфері торговельної політики [18, c. 232]. Нетарифні методи вважаються політично більш прийнятними, бо не є, на відміну від тарифів, додатковим податковим тягарем для населення, більш зручні в досягненні бажаного результату і майже не регулюються міжнародними угодами [23, c. 629]. У більшості випадків використання нетарифних методів, особливо інтенсивних кількісних, поряд навіть з відносно ліберальним митним режимом призводить до більш обмежувального характеру державної торгової політики в цілому. Інструменти нетарифної торговельної політики діляться на 3 види: кількісні, приховані та фінансові [4, с. 43]. Кількісні обмеження - адміністративна форма нетарифного державного регулювання торгового обороту, що визначає кількість і номенклатуру товарів, дозволених до експорту або імпорту. У свою чергу, кількісні обмеження включають квотування (контингентування), ліцензування і «добровільне» обмеження експорту. Найбільш поширеною формою кількісних обмежень є квота або контингент. Два цих поняття мають практично одне і те ж значення з тією різницею, що поняття контингенту іноді використовується для позначення квот сезонного характеру. Квота - кількісний нетарифний засіб обмеження експорту або імпорту товару певною кількістю або сумою на певний проміжок часу [6, c.186]. Ліцензування - регулювання зовнішньоекономічної діяльності через дозволи, що видаються державними органами на експорт або імпорт товару у встановлених кількостях за визначений проміжок часу. Ліцензування може бути складовою частиною процесу квотування (і тоді його економічний зміст повністю збігається з розглянутим вище) або бути самостійним інструментом державного регулювання [19, с. 40]. «Добровільне» обмеження експорту - кількісне обмеження експорту, засноване на зобов'язанні одного з партнерів по торгівлі обмежити або, принаймні, не розширювати обсяг експорту, прийнятому в рамках офіційної міжурядової або неофіційної угоди про встановлення квот на експорт товару [4, с. 44]. «Добровільне» обмеження експорту вводиться урядом звичайно під політичним тиском більш великої імпортуючої країни, яка погрожує застосуванням однобічних обмежувальних заходів на імпорт у разі відмови «добровільно» обмежити експорт, що завдає шкоди її місцевим виробникам [18, c. 239]. Поряд з кількісними методами істотну роль серед нетарифних методів торгової політики відіграють методи прихованого протекціонізму, що представляють собою різноманітні бар'єри немитного характеру, що споруджуються на шляху торгівлі органами центральної та місцевої державної влади. За деякими оцінками, існує кілька сотень видів прихованого протекціонізму, за допомогою якого країни можуть в односторонньому порядку обмежувати імпорт або експорт. Головними з них є наступні: технічні бар`єри, внутрішні податки та збори, політика в рамках державних закупівель, вимога щодо вмісту місцевих компонентів [6, c.190]. Технічні бар'єри - приховані методи торговельної політики,які виникають в силу того, що національні технічні, адміністративні та інші норми і правила побудовані так, щоб перешкоджати ввезенню товарів з-за кордону. Внутрішні податки і збори - приховані методи торгової політики, спрямовані на підвищення внутрішньої ціни імпортного товару і скорочення тим самим його конкурентоспроможності на внутрішньому ринку. Політика в рамках державних закупівель - прихований метод торгової політики, що вимагає від державних органів і підприємств купувати певні товари тільки у національних фірм, навіть незважаючи на те, що ці товари можуть бути дорожче імпортних. Вимога про утримання місцевих компонентів - прихований метод торгової політики держави, законодавчо встановлює частку кінцевого продукту, яка повинна бути виготовлена національними виробниками, якщо такий продукт призначається для продажу на внутрішньому ринку. Крім захисту внутрішнього ринку від імпорту з-за кордону за допомогою кількісних і прихованих нетарифних методів торгової політики в практиці міжнародної торгівлі активно використовуються фінансові інструменти розширення експорту, велика частина яких заснована на прямому чи непрямому гарантуванні та субсидуванні урядом національних експортерів. До фінансових методів торгової політики належать демпінг, субсидії, експортне кредитування [18, c.247]. Демпінг — це експорт товарів за цінами, нижчими від собівартості, чи, принаймні, за нижчою ціною, ніж на внутрішньому ринку. Отже, демпінг є формою міжнародної цінової дискримінації. Здійсненню демпінгу сприяють розходження в попиті на товару різних країнах, наявність певних передумов, що дозволяють виробникові встановлювати і диктувати ціни, торгові бар’єри і високі транспортні витрати, що дає змогу виробникові відгородити зовнішній ринок, де він продає товар за низькими цінами, від внутрішнього ринку, де відбувається продаж товару за вищими цінами. Субсидія — це фінансова підтримка державними органами виробництва, перероблення, продажу, транспортування, експорту товару, в результаті якої суб’єкт господарсько-правових відносин країни експорту одержує пільги (прибутки). Така підтримка національних товаровиробників у той же час дискримінує імпортерів. Залежно від характеру виплат розрізняють пряме і непряме субсидування [21, c.192]. Прямі субсидії — це безпосередні виплати експортеру після здійснення ним експортної операції, що дорівнюють різниці між його витратами й отриманим доходом. Прямі субсидії суперечать міжнародним угодам і заборонені СОТ. Непрямі субсидії — це приховане дотування експортерів через на дання пільг щодо сплати податків, пільгові умови страхування, повернення імпортних мит і т.п. Експортні кредити - метод фінансової нетарифної зовнішньоторговельної політики, що передбачає фінансове стимулювання державою розвитку експорту національними фірмами. Здійснюється у вигляді: – субсидованих кредитів вітчизняним експортерам. Такі кредити видаються державними банками під відсоткову ставку, нижчу від ринкової; – державних кредитів іноземним імпортерам при обов'язковій умові закупівлі товарів тільки у фірм країни, що надала такий кредит. Експортне кредитування сприяє товарному експорту, є знаряддям боротьби за зовнішні ринки збуту, прискорює темпи розвитку національної економіки [6, с.195]. Також, до числа нетарифних інструментів регулювання міжнародної торгівлі відносяться неекономічні або правові інструменти, куди входять торгові договори, що регулюють торговельні відносини країн на двосторонній основі та правові режими, що включають режим найбільшого сприяння, національний режим, дискримінаційний та недискримінаційний режими [18, С. 257-258]. Таким чином, інструменти торговельної політики держави за характером поділяються на тарифні (мито, тарифні квоти) та нетарифні (квоти, ліцензування, добровільне обмеження експорту, технічні бар’єри тощо). Країна може використовувати всі торговельні інструменти, що знаходяться в її розпорядженні, при цьому, в сучасних міжнародних торговельних відносинах перевага надається саме нетарифним інструментам торговельної політики, оскільки вважаються політично більш прийнятними, оскільки на відміну від тарифів, не є додатковим податковим тягарем для населення, більш зручні в досягненні бажаного результату і майже не регулюються міжнародними угодами.
|
