Студопедия — ПРОБЛЕМА МОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ АВТОРА ТВОРУ ТА ПЕРЕКЛАДАЧА У КОНТЕКСТІ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ПРОБЛЕМА МОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ АВТОРА ТВОРУ ТА ПЕРЕКЛАДАЧА У КОНТЕКСТІ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА






1.1. Мовна особистість в сучасній лінгвістиці: до аналізу питання

З античності проблема «мова і особистість» викликала інтерес лінгвістів. У європейському мовознавстві вона виникла при розгляді соціальної природи мови, співвідношення мови і мовлення, мови індивіда і колективу. У процесі розвитку суспільства поняття особистості посідає одне із центральних місць серед багатьох наук, воно набуло актуальності у психології, філософії, соціології і звісно ж у лінгвістиці. В залежності від мети і завдань, які ставить наука, поняття має свої особливості дослідження і погляди на нього. В психології особистість трактується як відносно стабільна організація мотиваційних схильностей,які виникають в процесі взаємодії між біологічним і соціальним спонуканнями та фізичним оточенням [23, с. 3-10].

Термін «мовна особистість», вперше введений в науковий обіг В.В. Виноградовим ще в 1930 році, хоча активно він став функціонувати в лінгвістиці в 80-90-ті роки ХХ століття.

В. В. Виноградов у розробці поняття мовної особистості йшов не психолингвістичним і не лінгводидактичним шляхом, він ставив перед собою завдання дослідження мови художньої літератури у всій її складності і всьому різноманітті. Він бачив елементарний рівень, елементарну клітинку, відправний момент у вивченні цього неосяжного всесвіту – в індивідуальній мовній структурі.

У роботі 1927 року у зв'язку з дослідженням «систем мови» літературних творів В.В. Виноградов головний акцент робить на мовну особистість. Він пише: «Проблеми вивчення типів монологу в художній прозі знаходяться в тісному зв'язку з питанням про прийоми конструювання «художньо-мовної свідомості», образ особи,що говорить чи пише в літературній творчості. Монолог прикріплюється до особи, означальний образ якого тьмяніє в міру того, як він ставиться в ближчі відносини з всеосяжним художнім «я» автора. А окремо образ авторського «я», що є фокусом тяжіння мовної експресії, не з'являється. Лише в загальній системі словесної організації та в прийомах «зображення» художньо-індивідуального світу проступає зовні прихована сутність «письменника». У цьому судженні В.В. Виноградова закладена головна ідея про співвідношення і взаємодію у творі мовної особистості, художнього образу і образу автора [6, с. 186].

Г.І. Богін запропонував свою модель мовної особистості на початку

80-х. років. Вчений ретельно досліджує структуру мовної особистості, її компоненти та рівні. Він створює модель мовної особистості, що формалізує процеси використання мови людиною. У теорії мовної особистості Г.І. Богіна мовна особистість виступає як структура, а мова гарантує єдність структури мовної особистості. При моделюванні мовної особистості та аналізу її можливих рівнів він виходить з того, що рівні мовної особистості не збігаються з рівнями моделей мови.

Вчений підкреслює, що «робиться спроба представити в єдиній параметричній моделі взагалі здатність людини до виробництва мовних вчинків» [5, с.189]. І тому «модель мовної особистості спочатку повинна абстрагуватися не тільки від індивідуальних відмінностей людини, а й від відмінності відомих їм мов. Вона повинна мати високий рівень спрощення та інваріантності». Лінгвіст виділяє і детально описує рівні розвитку мовної особистості, вважаючи, що «перш за все треба представити мовну особистість повністю відвернувшись від знання про відносність цієї повноти в кожній індивідуальній мовній особистості» [5, с. 216]. Г.І. Богін виділяє 5 рівнів розвитку мовної особистості вищого порядку: перший рівень – рівень правильності; другий – рівень інтеріоризації; третій – рівень насиченості; четвертий – рівень адекватного вибору; п'ятий - рівень адекватного синтезу.

При описі своєї моделі мовної особистості Г.І. Богін спирається на 3 аспекти. Перший декларує, що мова включає фонетичну, лексичну і граматичну сторону(з відповідної їй семантикою); згідно другого, користуючись мовою, людина або говорить, або слухає, або пише, або читає, або поєднує ці дії; у третій аксіомі йдеться проте, що розвиток мовної особистості може бути більшим або меншим, кращим або гіршим, і ці відмінності можна представити у формі дискретних рівнів.

Тож, у Г.І. Богіна під мовною особистістю розуміється сукупність пізнавальних, творчих здібностей і характеристик суб'єкта, що обумовлюють створення і сприйняття ним мовних творів (текстів), які відрізняються ступенем структурно-мовної складності, глибиною і точністю відображення дійсності, певною цільовою спрямованістю. Саме від здібностей мовця залежать особливості створюваних ним текстів [5, с. 213].

Мова розглядається в широкому контексті буття людини, вона є невід’ємною частиною життя і тісно пов’язана зі свідомістю, світосприйняттям, баченням світу,культурним багажем та культурно-практичною діяльністю. Інтелект найбільш інтенсивно проявляється в мові та досліджується через мову. Але інтелектуальні властивості людини чітко спостерігаються не на кожному рівні володіння мовою і використання мови [24, с. 255]. З’явилася необхідність дослідити чи залежить і як залежить мова від культурного світу людини, чи є зв’язок між вибором мовних засобів, стилю і ситуації спілкування, мовного осередку [61, с.3].

Комунікації складають життя особистості, тим самим доводять, що саме мовна особистість має неповторний стиль спілкування, який відрізняє її в суспільстві від пересічного носія мови. Соціальна сутність мови полягає в тому, що вона існує перш за все в мовній свідомості – колективній та індивідуальній. Відповідно мовний колектив, з одного боку і індивідуум, з іншого боку, є носіями культури в мові. Колектив, як етнос і індивідуум є крайніми точками на умовній шкалі мовної свідомості [21, с. 88].

Не можна заперечити вислову: «Із слова починається людина».Людина виражає себе в мові, існує в ній. Поль Мейер у своєму висловлюванні «Communication is the key to personal and career success» вмістив глибокий смисл. Тезис доводить, що за допомогою мови можливо досягти не аби яких успіхів і зайняти місце в житті. Таким чином можна впевнено сказати,що історія людства не можлива без спілкування засобами мови. Однією з головних умов соціального прогресу суспільства є взаємодія за допомогою мовленнєвої діяльності. Успіх і результативність цієї діяльності залежить від мовців, що беруть участь у мовленнєвій діяльності, від особистості, від рівня розвитку її мовлення, від культури мови. Саме з цієї причини сучасні науковці-лінгвісти почали дослідження такого наукового феномена, як «мовна особистість».

До повсякденного наукового обігу термін "мовна особистість" було впроваджено Ю.М. Карауловим у його славнозвісній монографії «Русский язык и языковая личность» [23]. Саме в цій монографії було вперше запропоновано структуру мовної особистості, котра може розглядатися в теоретико-лінгвістичному і у лінгводидактичному аспектах. Згідно цієї праці мовна особистість складається з трьох основних базових рівнів: нульового – вербально-семантичного (лексикону особистості);першого – лінгво-когнітивного (тезаурусу особистості); другого–мотиваційного (прагматикону особистості). Поняття першого рівня мовної особистості перегукується із щербівською "мовною системою" = словник + граматика, що передбачає наявність у мовця фонду лексико-граматичних знань, які й забезпечують володіння природною мовою. За свідченням самого автора, «цей рівень дослідження мови є нульовим для особистості і певною мірою беззмістовним … Він потрапляє до поля зору дослідника особистості тільки якщо йдеться про другу для неї мову» [23, с. 36]. Наступний рівень мовної особистості пов'язаний із системою знань про навколишній світ, на ньому закарбований «образ світу» у вигляді понять, ідей, концептів, різнорідних одиниць, «серед яких можуть бути і наукові поняття, і просто слова, що набули статусу узагальнення, символи, образи, картини, «уламки фраз» («фрагменти думок»), стереотипні судження, вербальні та інші формули» [23, с. 172]. Усі ці елементи утворюють більш-менш цілісну «картину світу» свідомості особистості. Саме на цьому рівні «до гри вступають інтелектуальні сили» [23, с. 36], значення розширюється до знання, встановлюється ієрархія смислів і цінностей у тезаурусі мовної особистості. Третій (мотиваційний) рівень пов'язаний з діяльнісно-комунікативною іпостассю людини, включаючи цілі, оцінки, мотиви, установки мовної особистості.

Необхідно назвати таких дослідників, що сприяли введенню поняття «мовна особистість» у науковий обіг:Ф. Буслаєв, В. Виноградов, К. Ажеж, М. Бірвіш, Р. Будагов, Е. Косеріу, С. Петров [24, с.3–30], О. Потебня, О. Шахматов,Г. Штейнталь [54, с. 597]. Серед розробників проблеми мовної особистості слід виділити: Г. Богіна, Л. Вайсгербера, Ю. Караулова, В. Красних, Д. Леонтьєва, О. Леонтьєва, О. Пузирьову та ін. До цієї проблеми також звертаються Ф. Бацевич, В. Гак, Т.Дрідзе, Я. Луп’ян, Р. Нортон, І. Сусов, С. Сухих та інші [4, с. 186–191].

Українські мовознавці також користуються поняттям мовної особистості [9, с. 38-43], але комплексних досліджень української мовної особистості поки що немає. Українська психолінгвістика визначає мовну особистість як «сукупність пізнавальних, емоційних та мотиваційних властивостей, що забезпечують мовну компетенцію людини як носія певного національно-культурного простору» [15, с. 83].

Лінгвісти, вивчаючи мовну особистість, ретельно досліджують наукову цінність цього феномену,тож кожен із них має свій погляд на нього. Слід звернути увагу на дефініції різних дослідників.

Ю.М.Караулов під мовною особистістю розуміє «сукупність здібностей і характеристик людини, що обумовлюють створення автором мовних творів (текстів)» [23, с.3]. Інший дослідник В.І.Карасик дав визначення,згідно якого мовна особистість – це носій мовної свідомості, тобто людина, яка перебуває у мовному просторі.

Термін «мовна особистість» був введений в науковий обіг B.В. Виноградовим в 1930-х рр. в книзі «Про мову художньої прози». Він досліджував дві іпостасі художньої мовної особистості – особистість автора і особистість персонажа. В.В. Виноградов зазначав, що «пам'ятник – не тільки один із творів колективної мовної творчості, але й відображення індивідуального добору та творчого перетворення мовних засобів свого часу з метою естетично дійсного вираження замкнутого кола уявлень та емоцій»[6, с.87-89].

За О.В. Барсуковою, мовна особистість – це багатовимірна, багаторівнева функціональна система, що дає уявлення про ступінь володіння мовою і мовленням індивідом на рівні активного і творчого осмислення дійсності[3, с. 82-90].

О.В. Ширина, наприклад, розглядає поняття «мовна особистість» як категорію узагальнену, абстрактну від конкретного виконавця. Вона вважає, що «мовна особистість – це не паспортизація конкретної особи, а модель сукупної мовної діяльності групи осіб» [67, с.276], конкретні ж характеристики індивіда співвідносить з поняттям «мовного портрета» [67, с. 274-279].

Основним положенням філософського підходу до аналізу мовної реальності в концепції О.В. Пузирьова є розуміння того, що за кожною особистістю стоїть загальнолюдська культура як щось універсальне; національне – як загальне; соціальне, професійне – як щось особливе; індивідуальне – як неповторне, одиничне [52, с.14].

Мовну особистість також можна охарактеризувати з точки зору мовної свідомості і мовної поведінки, тобто з позицій лінгвістичної концептології і теорії дискурсу. Мовна свідомість опредметнюється в мовній діяльності, тобто в процесах говоріння і розуміння, по Л. В. Щербі. Мовна діяльність здійснюється індивідуумом і обумовлена ​​його соціопсіхофізіологічною організацією. Мовна діяльність і мовна організація людини тісно взаємопов'язані, але, тим не менш, можуть бути протиставлені як явище і сутність, і в цьому сенсі трояка модель мовних явищ (мовна діяльність – мовна система – мовний матеріал) закономірно уточнюється як тричленне утворення[13, с. 30].

У мовній організації людини можна виділити п'ять аспектів: мовна

здатність як органічна можливість навчитися вести мовне спілкування (сюди входять психічні та соматичні особливості людини); комунікативна потреба, тобто сконцетрованість на комунікативних умовах, на учасниках спілкування, мовному колективі, носіях культури; комунікативна компетенція як набуте вміння спілкуватися для оптимального досягнення мети, це вміння людина здатна опанувати, в той час як здатності можна лише розвинути; мовна свідомість як активне вербальне «відображення у внутрішньому світі зовнішнього світу» [39, с. 24]; мовна поведінка як усвідомлена і неусвідомлена система вчинків, які розкривають характер і спосіб життя людини [19, с.85].

На сучасному етапі розвитку наук зростає роль формування особистості, яка здатна самостійно здобувати інформацію з різноманітних джерел, засвоювати, вдосконалювати її, застосовувати способи творчої та пізнавальної діяльності. У сучасній лінгвістиці вирізняється ще один підхід до вивчання мови – когнітивно-комунікативний, що має пряме відношення до розвитку мовної особистості.

Якщо за основу мовної особистості взяти трактування визначення особистості як конкретної людини з індивідуально-своєрідними розумовими, мотиваційно-вольовими і емоційними особливостями, можна зробити висновок,що індивідуальність будь-якої особистості залежить від властивостей організації її пізнавальної, емоційної та мотиваційної сфери діяльності. Наступний компонент досліджуваного поняття «мовної особистості» є похідним від мови, що, у свою чергу, розглядається не як лише сукупність знаків, підпорядкованих мовним законам фонології, лексики, граматики, прагматики, а, передусім, як засіб психічного відображення, узагальнення і перетворення дійсності, що має як колективний, так і індивідуальний початок. З колективної точки зору мова відображає особливості філогенетичного розвитку людства та відтворює сукупність здійснених ним перетворень в процесі суспільно-історичного розвитку. В індивідуальному аспекті мова є знаряддям соціалізації особистості, тож входження в соціум та комунікація передбачає інтеріоризацію колективного з метою формування індивідуального і неповторного.

За Ю. Лотманом, культура слугує фундаментом для мови, якою володіє та чи інша спільнота, і за своєю внутрішньою організацією відтворює структурну схему цієї мови [38, с. 502-504]. Отже, визначення культури як такої, що підпорядкована особливостям функціонування мови, дає змогу розглядати культуру і мову як взаємозалежні поняття в загальносеміотичному розумінні цих термінів. Так, мовною особистістю є лише суб’єкт, мова якого якнайповніше відтворює культурну спадщину свого народу, що проявляється у вербальних і поза лінгвістичних компонентах комунікації, правилах етикету та мовних стереотипах.

В. Красних розмежовує поняття мовної та мовленнєвої особистості, при цьому остання тлумачиться як складова першої та характеризується конкретним контекстом перебігу мовленнєвої діяльності [29, с.122]. Інакше кажучи, мовна особистість може реалізовуватись у функціонуванні різних мовленнєвих особистостей.

У роботах сучасних лінгвістів таких,як І. Н. Горэлов, Л. В. Засєкіна питання співвідношення понять мовлення та мови широко висвітлені у психолінгвістичних, семіотичних і психологічних дослідженнях. Незважаючи на різні методологічні підходи до диференціації мови та мовлення, основний акцент робиться на тому, що мова – це знакова система, якій характерний відносно статичний характер. Колективна пам’ять виражається у функціонуванні різних мовних зразків. Будучи динамічним, мовлення виражає психологічні особливості суб’єкта мовленнєвої діяльності,а також активно використовувану мову. Набір психолінгвістичного інструментарію, до якого входять: психофонетичний аналіз письмового/усного мовлення,метод семантичного диференціала для діагностики мовлення, психографологічний аналіз письмового мовлення, які уможливлюють створення психологічного портрету особистості на основі її мовленнєвих параметрів [14, с. 168].

Володіння іншими мовами (другою або іноземною) є одним із центральних місць в реалізації мовленнєвої особистості. Так як друга мова визначається мовою, що оточує людину, відтак створюються умови для її природного вивчення. Іноземна ж мова вивчається в умовах навчального середовища, оскільки не є компонентом соціального простру. Для українського суспільства іноземними мовами є германські, романські, східні, а другою мовою можна назвати російську.

Якнайповніші умови і контексти самореалізації мовної особистості створюються за допомогою існування мовленнєвих особистостей конкретної людини в умовах полілінгвального спілкування. При розгляді культури як соціальної пам’яті та колективного інтелекту, можна зробити висновок, що тільки при перекладі конкретного фрагмента дійсності на відповідну мову уможливлює збереження цього фрагмента як елемента історії певної нації зі своєю культурою та звичаями.

В умовах інтелектуального розвитку суспільства сучасності йде боротьба між представниками різних соціально-культурних просторів за соціальну пам’ять та культурну вищість. Важливим є місце української культури в інтелектуальній історії людства,що буде відображено у рівні сформованості мовної особистості українця. Чи вийдуть українці переможцями в цій боротьбі, залежатиме від їх культурно-інтелектуального багажу.

Поняття мовної свідомості та мовної картини світу досліджувались у психології та пов’язані з мовною особистістю. В літературі з психології свідомість і мовна свідомість зазвичай ототожнюються. Отже, за Л. Виготським і О. Леонтьєвим, свідомість має мовну природу, одиницею свідомості є значення [8, с.23]. Розвиваючи ці ідеї, О. Леонтьєв зазначає, що якщо мова розуміється як єдність спілкування та узагальнення, як система значень, то свідомість – це опосередкована цими значеннями психічна організація. Іншими словами, свідомість має завжди знакову природу, яка реалізується у значеннях[34, с. 288].

Виходячи з результатів аналізу мовної свідомості стає зрозуміло, що мовна картина світу виступає як необхідний компонент мовної особистості.

Мовна картина світу характеризується сукупністю національно своєрідного, вона є невід’ємним компонентом мовної особистості як носія конкретного національно-культурного простору на відміну від мовної свідомості, що притаманна людині як вища форма організації її психіки. Три основні компоненти складають мовну особистість: емоційний, мотиваційний та когнітивний.

Емоційне ставлення людини до особливостей функціонування і використання рідної мови, ступеня її розвитку, поширення і використання у різних сферах суспільного життя містить емоційний компонент. Він представлений покроковою ґенезою емоцій в процесі розвитку мовної особистості. Першим кроком можна назвати біологічні емоції, що дають знати про задоволення чи незадоволення мовної потреби як життєво важливого засобу регуляції стосунків організму людини з фізичним і соціальним середовищем; наступним кроком є соціальні емоції, що виражають оцінку мовних дій соціального оточення, ступінь задоволення чи незадоволення ними; психологічні емоції залишають відбиток оцінювання власної особистості як носія культури і мови національного середовища.

Мотиваційний компонент включає в себе мотиви, настанови, інтенціональності та цілі. Мотивом мовної особистості є формування і вдосконалення засобів рідної мови для відображення та поширення категорій своєї культури. На підставі досвіду особистості складаються настанови, що виражаються в готовності до певних форм мовного реагування. При цьому цільові та операційні настанови регулюються смисловою настановою людини, що визначається провідним мотивом діяльності мовної особистості. Об’єкти фізичного і соціального світу наповнюються значенням за рахунок інтенціональністі мовної особистості. Ці значення розглядаються нами як певні семіотичні коди, що мають відбиток суспільно-історичного розвитку конкретної культури. Адже концептуальне осмислення категорій культури має своє відображення у природній мові, а відтак – у значеннях як засобах вираження фізичного і соціального світу носіями цієї культури.

Мовна здатність як психофізіологічна передумова оволодіння мовою, яка гарантується фізичним субстратом мовленнєвої діяльності – представляє когнітивний компонент. Індивідуально-специфічними особливостями є мовні здібності якими володіє людина,вони створюють потенційні можливості для ефективного оволодіння рідною мовними знаннями як сукупністю власне лінгвістичних (фонологічних, лексичних, граматичних, прагматичних) та енциклопедичних знань – загальною системою упорядкованих та ієрархізованих одиниць про світ; мовними стратегіями як індивідуально своєрідними способами сприймання та породження інформації, що охоплюють навички (підсвідомі автоматизовані операції з мовою), вміння (евристичні усвідомлені дії у різних мовленнєвих контекстах); мовною компетентністю як сукупністю знань та ефективних стратегій для використання рідної мови; мовною картиною світу як сукупністю знань про світ, виражених у мові та підпорядкованих етнічним уявленням носіїв конкретного національно-культурного багажу.

Для того щоб визначити основні напрями розвитку мовної особистості в сучасному соціально-культурному просторі необхідне чітке знання структури мовної особистості та особливості її функціонування з урахуванням взаємодії визначених компонентів.

Результати теоретичного осмислення проблеми мовної особистості дали змогу дійти таких висновків. Саме поняття «мовна особистість» досі не є точно визначеним. Це пов'язано зі складністю і багаторівневістю самої проблеми. Мовна особистість розглядається з позицій психолінгвістики, прагматики, лінгвокультурології, когнітології, прагмалінгвистики, етнолінгвістики, лінгвістики тексту, соціолінгвістики та інших антропоцентричних напрямків. Вивчення мовної особистості на перетині різних галузей науки обумовлює складність і неоднозначність підходів до визначення, структури, критеріїв і способів опису даного поняття. Отже, термін «мовна особистість» активно використовується в лінгвістиці наших днів.

Розглянувши дефініції і досліди різних науковців, можна зробити висновок, що мовна особистість – це будь-яка людина, що послуговується мовою не лише як сукупністю лінгвістичних правил, а, передусім, як засобом вираження національно-культурного простору. Розвиток мовної особистості ґрунтується на всебічному охопленні усіх її структурних компонентів (когнітивного, емоційного, мотиваційного), що перебувають під впливом соціальних чинників. Ґрунтовне вивчення мовної особистості як предмета комплексного психологічного дослідження уможливлює вирішення актуальних проблем – психолінгвістики (феномен білінгвізму та його психологічні механізми), соціальної психології, етнічної психології (проблеми етнічної свідомості, національного характеру, національно-культурного простору, формування міжетнічної толерантності), педагогічної і вікової психології (проблема мовної генези та створення програми розвивальних впливів для оптимізації її умов). У багатьох випадках термін «мовна особистість» вживається надлишково широко для позначення колективу носіїв мови. У зв'язку з виокремленням лінгвоперсонології з широкої області антропологічної лінгвістики,доцільним було б закріплення за об'єктами різного ступеня абстракції різних термінопозначень, які ще належить ввести для розділів мовознавства, суміжних з теорією мовної особистості.

 







Дата добавления: 2015-08-30; просмотров: 3535. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Реформы П.А.Столыпина Сегодня уже никто не сомневается в том, что экономическая политика П...

Виды нарушений опорно-двигательного аппарата у детей В общеупотребительном значении нарушение опорно-двигательного аппарата (ОДА) идентифицируется с нарушениями двигательных функций и определенными органическими поражениями (дефектами)...

Особенности массовой коммуникации Развитие средств связи и информации привело к возникновению явления массовой коммуникации...

Понятие о синдроме нарушения бронхиальной проходимости и его клинические проявления Синдром нарушения бронхиальной проходимости (бронхообструктивный синдром) – это патологическое состояние...

Опухоли яичников в детском и подростковом возрасте Опухоли яичников занимают первое место в структуре опухолей половой системы у девочек и встречаются в возрасте 10 – 16 лет и в период полового созревания...

Способы тактических действий при проведении специальных операций Специальные операции проводятся с применением следующих основных тактических способов действий: охрана...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.013 сек.) русская версия | украинская версия