Зародження демократичної опозиції в лавах КПРС наприкінці 1980-их років та поява перших неформальних груп та об’єднань

Початком формування організованої політичної опозиції в СРСР в роки «перебудови» слід вважати наростання спочатку у верхніх ешелонах партійно-державної влади, а згодом і в окремих прошарках суспільства супротив курсу горбачовських реформ. Зробивши ставку на радикальні економічні перетворення в господарському житті країни шляхом демократизації управління народним господарством на всіх рівнях, нове керівництво несподівано для себе зіткнулося із наростанням суспільного невдоволення у всій країні. Дефіцит товарів широкого вжитку, постійне підвищення цін робило непопулярними реформи внутрішнього життя СРСР серед простого народу. В певних прошарках суспільства посилювалася побоювання, пов’язані з тим, що така «перебудова» означає відхід від традиційних основ соціалізму. Невдоволеність в суспільстві на рубежі 1987-1988 років була викликана не стільки темпами, скільки напрямом перетворень. Багатьм ставало зрозуміло, що намічається боротьба за головне питання: що ж потрібно робити – покращити соціалізм и реставрувати капіталізм? Лютневий (1988 року) пленум ЦК, здавалося б дав чітку відповідь: від марксизму-ленінізму, від того, що завойовано народом, партія ні на крок не відступає, намагаючись відродити ленінське обличчя соціалізму. Як наслідок на кардинальні, завідомо непопулярні кроки нове партійне керівництво так і не наважилося.

Масла у вогонь додали спроби Горбачова реформувати стару партійно-номенклатурну систему влади в СРСР. Кампанія спрямована проти окремих представників раніше недоторканої касти партфункціонерів стала серйозним викликом пануючому режиму і заклали основи для початку протистояння всередині партійної верхівки КПРС. Послідовне витіснення із політбюро ЦК КПРС представників старої «брежнєвської гвардії», розгортання нищівної критики не лише старого бюрократичного стилю роботи партфункціонерів, але й невиправданих привілеїв в середовищі вищого чиновництва, їх зловживання владою та службовим становищем лише негативно налаштувало партійно-господарський апарат та представників силових структур проти нового генсека та його курсу. Одночасно все помітніше почало проявлятися нетерпіння радикалів в лавах політбюро, невдоволених характером та темпами реформ.

«Перебудова» планувалася як обмежена у часі, впорядкована і контрольована вищим партійним керівництвом операція, в ході якої саме перебудовується, покращується «старий будинок», а а не «зводиться новий», принципово іншої конструкції. Тому опозиційні новому офіційному курсу політичні сили практично з самого початку його реалізації отримали можливість критикувати цей «центристський» стратегічний план як справа – з позиції ліберальної демократії – за недостатню демократизацію та лібералізацію всіх сфер суспільного життя і звичайно за принципові помилки у вирішенні проблем роздержавлення, розвитку приватної власності, монопольної партії на владу, так і зліва – з позиції ортодоксального комунізму – за поспішну малопрогнозовану демократизацію та лібералізацію, здатну відвести суспільну свідомість від «соціалістичного вибору» та комуністичної перспективи.

З самого початку «перебудови» в політбюро ЦК йшло формування двох напрямів опозиції: демократичної (радикал-реформаторської) на чолі з А. Яковлєвим, що поділялася на угрупування радикалів, які робили ставку на ліберальні цінності, які панували у більшості розвинених індустріальних та постіндустріальних суспільств, на радикальний розрив із радянським та соціалістичним минулим та поміркованих, які прагнули з метою збереження соціалістичної моделі розвитку суспільства демократизувати, осучаснити її радянську версію. З іншої сторони консервативна (ортодоксально-комуністична) опозиція, лідером якої виступив Є. Лігачов. Вона виступала за збереження соціалістичних цінностей в тому вигляді, в якому вона склалася в Радянському Союзі; при цьому вона ратувала за посилення авторитарних командно-адміністративних характеристик існуючої комуністичної системи, за надання їй по суті неосталінських рис.

Ортодоксальна комуністична течія відкрито кинула виклик Горбачову та його курсу лише у березні 1988 року у зв’язку із публікацією в газеті «Радянська Росія» статті Н. Андрєєвої «Не можу поступитися принципам», де керівництво країни звинувачувалося у відступах від фундаментальних принципів соціалізму. Викладач ленінградського інституту Андрєєва рішуче засудила «архітекторів» «перебудови» за втрату класового підходу і спробу під виглядом «покращення соціалізму» насадити у країні ворожу ідеологію та державний лад. Стаття викривала протиріччя між деклараціями колективного партійного органу та його реальною політикою. Стаття отримала офіційне засудження на сторінках партійної газети «Правда» і була названа «маніфестом антиперебудовчих сил». 5 квітня 1988 року було опубліковано відповідь на скандальну статтю консервативних сил під промовистою назвою «Принципи «перебудови»: революційність мислення і дії», авторство якої належало лідеру соціал-демократичної опозиції в КПРС А. Яковлєву. В ній один за одним були повністю відкинуті всі положення Андрєєвої. Сталінській ортодоксії протиставлялися принципи поміркованого демократичного соціалізму. Сенс «перебудови», доводила стаття в «Правді», полягала не в реставрації капіталізму, а в тому щоб «повернутися до ленінських принципів, що включали в себе демократію, соціальну справедливість, госпрозрахунок, повагу до життя, честі та гідності особи». Ідеологічна суперечка навколо статті Андрєєвої остаточно закріпила розкол та різку поляризацію двох опозиційних сил в політбюро – консерваторів (ортодоксально-комуністичну течію на чолі з Є.Лігачовим) та радикал-реформаторів (на чолі з А. Яковлєвим), яка ґрунтувалася на різному розумінні основних завдань «перебудови».

Після виходу скандальної статті Н.Андрєєвої у верхніх ешелонах влади починає формуватися нова опозиційна сила правлячому режиму - Рух за «радикальну реформу КПРС». Новий напрям репрезентувала створена у Москві у 1988 році Міжклубна партійна організація, що об’єднала тоді декілька десятків членів КПРС, що брали участь у політизованому «неформальному» русі і ставила собі за мету домогтися позачергового з’їзду партії, який повинен був розмежуватися з «консерваторами» та замінити «консервативний склад ЦК». З діяльності цього партійного клубу почалася смуга створення «неформальних» організацій всередині КПРС, що виступили з ініціативами її негайної реформи. Стимулювали таку діяльність відсторонення компартій від влади у країнах колишньої соціалістичної співдружності, а також утворення самостійних компартій Литви, Латвії, Естонії та інших республік, що самостійно вийшли із складу КПРС та вимушені були поступитися своїми позиціями масовим громадським політичним організаціям. Всі ці події свідчили про те, що КПРС остаточно втратила свою політичну єдність. Почався процес її розпаду на окремі республіканські компартії, які поступово також продовжували втрачати свої лідируючі позиції на місцях. До того ж все більше членів партії стали брати участь у створенні та здійсненні керівництва різними політичними організаціями, опозиційними самій КПРС, значна група депутатів-партійців в корпусі народних депутатів СРСР виступала з вимогами на лише ліквідації монополії КПРС на владу в суспільстві, а й ліквідацію самої Компартії. Партійно-державна еліта всередині самої компартії все більше диференціювалася на окремі, опозиційні Горбачову угрупування. Так, підтримуючи курс перебудови в цілому, помірковані реформатори (Н.Рижиков, Л.Албакін та інші) прагнули виробити достатньо зважений поетапний перехід до ринкової економіки, намагаючись радикально реформувати партію. Друга група (Є.Лігачов, І. Полозков, В.Чєбриков, М.Соломєнцєв) також уявляли у вищому керівництві партії нову команду Горбачова. Проте під курсом реформ вони бачили лише фасадний ремонт існуючої системи. Була в керівництві партії і третя група політиків (А.Яковлєв, Е.Шеварнадзе, Б.Єльцин), яка радикально переоцінивши свої погляди та переконання виступала за створення принципово нової, заснованої на ліберально-демократичних цінностях суспільно-політичної системи. До середини 1989 року, стало зрозуміло, що КПРС стала «міжпартійним будинком», всередині якого в тій чи іншій мірі організованості утворилися майже всі політичні течії та напрями, які існували у суспільстві, майже паралізованим опинився Устав КПРС, а Програма перестала слугувати інтегратором ідейної єдності для членів партії.

У партії формується ряд ідейно-політичні течій:

1. сталінська (виступала на захист Сталіна та його політики);

2. ортодоксально-комуністична, яка ставила за мету збереження, або відновлення «ідейної чистоти» марксизму-ленінізму, та боролася за «комуністичні орієнтири «перебудови» та здійснення на практиці ленінських ідей)

3. марксистко-ленінська, яка вважала необхідним очищення КПРС і повернення до витоків справжнього марксизму-ленінізму

4. реформаторсько-комуністична, яка виступала за оновлення КПРС на основі демократичного соціалізму, та вбачала свій ідеал у ідеях соціалістичного інтернаціоналу (прибічники Горбачова).

5. Демократична (радикально-реформаторська), спрямувала свої зусилля на зміну політичної системи країни на демократичних засадах.

На основі цих течій у лавах КПРС протягом 1988-1990 років формуються різноманітні внутрішньопартійні угрупування фракційного типу - платформи. Можна виокремити наступні ідейно-політичні платформи в КПРС:

1. Міжрегіональна депутатська група (МГД) стала першою радянською легальною парламентською опозицією КПРС. Демократична фракція була сформована під час І з’їзду народних депутатів навколо кандидатів від Москви А.Д.Сахарова, Ю.М.Афанасьєва, Г.Х.Попова, що стояли на демократичних позиціях. У липні 1989 року відбулася перша конференція МДГ, на якій було обрано Координаційну раду із 25 учасників і прийняті «Тези до програми практичної діяльності по поглибленню і реалізації «перебудови»». Співголовами МГД було обрано Б.М.Єльцина, ЮМ. Афанасьєва, В.А.Пальма, А.Д.Сахарова. У вересні 1989 року була прийнята Платформа депутатської групи, яка вимагала відміни шостої статті конституції СРСР про керівну та спрямовуючу роль КПРС у суспільстві, демократизацію виборчої системи, прийняття демократичного закону про друк, закони про землю та власність, підписання нового Союзного договору. Міжрегіональна депутатська група суттєво вплинула на формування загальної програми демократичного руху в рамках КПРС, в тому числі на процес занепаду ідеології «істинного соціалізму», що переважала в русі у 1987-1988 роках. Значною мірою на основі платформи МДГ були побудовані програмні документи проголошених в жовтні 1989 року Народного Фронту РСФРР (конфедерації демократичний рухів Росії) і Міжрегіональної асоціації демократичних організацій (МАДО – коаліції демократичних рухів СРСР), а також виборчого блоку «Демократична Росія» у січні 1990 року. Перемога останнього на виборах у березні 1990 року започаткувало в РСФРР курс на демократизацію, декомунізацію та суверенізацію республіки. В результаті відсутності загальноприйнятої програми дій МГД чисельність депутатської групи почала неухильно скорочуватися, що призвело до її розпаду у серпні 1991 року.

2. Демократична платформа – представляла демократичну радикально-реформаторську альтернативу ортодоксально-комуністичній опозиції в КПРС. Демплатформа» була утворена у грудні 1989 року на основі партклубів, неформальний організацій, об’єднавших членів КПРС, що виступали на підтримку «перебудови» та М.С.Горбачова. В координаційну раду нової організації ввійшло близько 50 чоловік, серед них такі відомі діячі як лідери Міжрегіональної депутатської групи Ю.Афанасьєв, Б.Єльцин, Т.Гдлян, М.Іванов, М.Травкін, І.Чубайс, В.Шостаковський. Спочатку Демплатформа виступала за радикальну демократизацію КПРС, розраховуючи з часом перетворити її на парламентську партію з фракціями, як основа для майбутніх соціал-демократичних партій західного типу. В ході ХХVIII з’їзду КПРС у липні 1990 року під тиском прибічників ортодоксально-комуністичної течії демплатформа розкололася на дві самостійні фракції: «комуністів-реформаторів» та «радикалів». Перша на чолі із Г.Гусєвим виступала за демократизацію внутрішньопартійного життя в складі КПРС. Ця частина комуністів спільно із групами «Молоді комуністи», «Альтернатива», «Лівий центр» утворили об’єднання «Демократична єдність». Друга, очолювана В.Шостаковським та В.Лисенко обнародували заяву про необхідність організаційного виходу із КПРС тих її членів, які були незгодні з консервативною програмою партії. Весь післяз’їздовий період прибічники течії займалися організаційною та пропагандистською роботою по створенню нової партії, заснованої на принципах соціал-демократії і лібералізму - партії центру між Демократичною партією Росії і Соціал-Демократичною партією російської Федерації. У жовтні 1990 року «Демократична єдність» та Демплатформа утворили Демократичний рух комуністів. Із цього руху у серпні 1991 року була утворена політична партія нового типу «Народна партія «Вільна Росія»»

3. Марксистська платформа (МП), що утворилася на базі марксистсько-ленінської та реформаторсько-комуністичної течії у березні-квітні 1990 року. Її засновниками стали ряд неформальних марксистських клубів після Всесоюзної конференції парт клубів та парторганізацій у січні 1990 року, на якій була утворена «Демократична платформа в КПРС». Не погодившись із курсом, визначеним на конференції комуністи, що стояли на позиціях марксизму (Клуб марксистських досліджень – А.Бузгалін, Фонд соціальних ініціатив – С.Скворцов, комуністична секція Московського парт клубу – А. Пригарін, А.Колганов та інші) провели конференцію прибічників «Марксистської платформи в КПРС», на якій основними принципами платформи були оголошені «соціалістичний вибір», «комуністична перспектива», «суспільна власність на засоби виробництва», «влада Рад». Її прибічники виступали за консолідацію усіх здорових сил країни у боротьбі за комуністичні орієнтири «перебудови», широку підтримку комуністичного змісту Програми КПРС, вивчення та пропаганду марксистсько-ленінського спадку та повернення до ідеалів істинного марксизму-ленінізму. До серпня 1991 року всередині єдиної платформи виокремилося дві течії. Одна з них на чолі з А.Пригаріним, зайняли більш ліві позиції та виступала за союз із Об’єднаним фронтом трудящих та Рухом комуністичної ініціативи, прагнучи вести радикальну боротьбу проти антирадянізації, антикомунізму та наклепу на марксистсько-ленінське вчення, проти антисоціалістичного плюралізму та спроб відкинути країну до буржуазної демократії. Інша течія на чолі З А.Бузгаліним та А.Колгановим займали біль помірковану та менш ортодоксальну позицію та прагнули до зближення із демократичним рухом, виступаючи за демократизацію суспільного життя на основі широкого самоуправління трудящих на місцях, ринкові засади економіки та створення нової партійної організації, замість спроб реанімувати КПРС. Після серпня 1991 року «Марксистська платформа» не припинила свого існування і зберегла статус самостійної організації.

4. Рух комуністичної ініціативи (РКІ В КПРС) утворений на базі ортодоксально-комуністичної течії в КПРС за ініціативи ІІІ з’їзду комуністів Росії та Російської комуністичної партії (РКП) у жовтні 1990 року. У «Ініціативній Комуністичній програмі дій «за відродження радянської соціалістичної Росії» РКІ говорилося, що платформа створена для відродження комуністичних начал в КПРС, а також для боротьби з антикомуністичними, демократичними тенденціями в партії і з «капіталізацією радянського суспільства». Якщо Марксистська платформа вагалася між ортодоксально-комуністичними та реформаторсько-комуністичними течіями в КПРС, то РКІ одразу зайняла ортодоксальні позиції. Воно формувалося паралельно з комуністичною партією РСФРР і в цілому розділяло комуністичні позиції ЦК. В склад вищого виконавчого органу – Оргбюро руху входили відомі своїми ортодоксальними поглядами противники політики М.Горбачова – Ю.Тєрєнтьєв, А.Сєргєєв, В.Тюлькін, В.Долгов, А.Золотов, М.Попов, В.Міхнович, Г.Ребров та інші. На базі руху у квітні 1990 року була утворена Російська комуністична робітнича партія (РКРП). Планувалося створити фракції депутатів Рад всіх рівнів і Ради комуністичної ініціативи на місцях. Лідери та ідеологи РКІ публікувалися в газетах «Радянська Росія, «Воля», «Блискавка», «Єдність» і в місцевих виданнях.

5. Більшовицька платформа – найбільш консервативна, в ортодоксально-комуністичній течії, заснована у липні 1991 року на Всесоюзній конференції в Мінську. всесоюзне товариство «Єдність – за ленінізм та комуністичні ідеали», створене у травні 1989 році, на підтримку листа Н.Андрєєвої «Не можу поступитися принципам». Прибічники Більшовицької платформи оголосили себе «спадкоємцями і наступниками революційно-пролетарської, ленінської лінії в КПРС». Були прийняті резолюції «Про недовіру Генеральному Секретарю ЦК КПРС Михайлу Горбачову» і Декларація «Про утворення Більшовицької платформи в КПРС». Платформа рішуче відкинула всі викривлення марксизму-ленінізму поставила собі за мету вести непримиренну боротьбу із опортуністами, ревізіоністами, антикомуністами та наклепом на марксистсько-ленінське вчення, проти всіх проявів націоналізму, космополітизму, економічної та духовної експлуатації людини людиною». Її економічна програма передбачала заперечення ринкової економіки, повсюдне зниження витрат на народногосподарський комплекс за рахунок підвищення продуктивності праці, зростання науково-технічної оснащеності виробництва і зниження роздрібних цін на товари. БП в КПРС створювалася на базі всесоюзного товариства «Єдність – за ленінізм та комуністичні ідеали», провідну роль в якому грали тепер достатньо відомі Н.Андрєєва, В.Клушин, Т.Хабарова, М.Рахманов. Якщо Марксистська платформа і Рух комуністичної ініціативи кожний по своєму боролися «за чистоту марксизму-ленінізму, то Більшовицька платформа рішення всіх проблем бачила у поверненні російського суспільства до сталінізму.

Таким чином КПРС вимушена була піти на «внутрішню перебудову» і погодитися із народження у її надрах політичної опозиції правлячому режиму. І хоча одні лідери партії не хотіли цього помічати, інші боячись негативних наслідків для себе намагалися применшити небезпеку для КПРС цього явища, залишається фактом, що опозиціонери прикриваючись різноманітною демократичною фразеологією були виразниками інтересів нових соціальних груп в країні. Тому першою важливою особливістю процесу формування багатопартійної системи в СРСР було те, що у 1980-ті роки в КПРС в умовах «перебудови» виникла «соціал-демократична опозиція» як продукт реформізму до якого закликав Горбачов.

Тенденція демократизації поступово призводила до помітного підвищення демократичної свідомості радянського народу всередині якого як реакція на спроби перетворення соціально-політичної та економічної системи СРСР початі «зверху» Горбачовим, починають виникати перші самодіяльні неформальні організації та об’єднання громадян, які ставили собі за мету поглиблення та підтримку «перебудови». Ускладнення соціальної структури суспільства в 70-ті-80-ті роки, виокремлення різних, неоднакових за доходами,соціальному статусу, освітою, стартовими можливостями груп населення обумовили диференціацію потреб, інтересів, прагнень до формування різноманітних ціннісних систем. Так В.Ф.Левичева прямо вказує: «Причини виникнення і масовості подібних самодіяльних об’єднань слід шукати в ускладненні всієї соціальної структури нашого суспільства, розширенні реального розмаїття інтересів різних соціальних груп».

Можна виокремити три організаційні форми в яких розвивалася суспільно-політична («неформальна») самодіяльність в СРСР:

1. Політизовані групи;

2. структури клубного типу (клуби, товариства);

3.Суспільно-політичні рухи та Народні фронти.

Сам же процес трансформації суспільно-політичних неформальних об’єднань в легальні політичні структури в СРСР, можна умовно розділити на наступні етапи, кожному із яких відповідала особлива форма протопартійних структур:

Перший етап (1987-1989 роки) характеризується створенням економічних, соціальних, політичних та ідеологічних передумов для появи «неформальних об’єднань». На цьому етапі відбувалося формування ідеологічних позицій, вироблення форм, методів і засобів політичної боротьби, виховання нової генерації політичних лідерів, сприйняття масовою свідомістю можливості та неминучості ідеологічного і політичного плюралізму в суспільстві. Формами, які найбільш відповідали успішному виконанню цих завдань, були політизовані групи (гуртки), та структури клубного типу (об’єднання, товариства). Через ці структури могли в певній мірі реалізуватися ті функції, які виконували у демократичному суспільстві політичні партії. Це дозволяє вважати дані форми «неформальних об’єднань» зародками політичних партій. В цілому ж неформальний-суспільно-політичний рух створювало ситуацію багатопартійності, адже виступало як опозиційна сила КПРС, яка грала не зважаючи на внутрішню ідейну і організаційну диференціацію, головну роль у знищенні ідеологічної та політичної монополії КПРС.

Другий етап хронологічно охоплює 1989-1990 роки. Головним його змістом стало виникнення власне протопартійних утворень, що було викликано поєднанням багатьох суб’єктивних факторів, в першу чергу поглибленням економічної кризи і ростом негативної соціальної активності населення. Протопартійні утворення виникали, як правило, на основі неформальних угрупувань і зводилися до масових політизованих рухів та Народних фронтів, які формувалися в основному шляхом об’єднання неформальних груп близької ідейної орієнтації в масштабах великого міста чи регіону на основі спільних політичних цілей. Крім того в цей період виникають політичні групи, які іменували себе «партіями», хоча і не були партіями в повному розумінні цього слова, адже з одного боку не мали ряду необхідних ознак партійного утворення а з іншого – в країні ще були відсутні політико-юридичні передумов для легального оформлення і існування партій. Виникали ці структури, головним чином, на основі найбільш впливових неформальних груп, або шляхом об’єднання декількох таких груп і відрізнялися як вузьким географічним масштабом діяльності, так і слабкою ідейною оформленістю.

З початку 1987 року, одразу після січневого Пленуму ЦК КПРС, що засудив «механізм гальмування», тобто роботу консервативних чиновників середньої ланки партапарату на регіональному рівні по всій країні виникають перші політизовані групи. Якщо роботу багаточисельних суспільних організацій державні органи і КПРС могли контролювати та спрямовувати в потрібне для себе русло, не допускаючи створення альтернативних КПРС рухів, то виникнення політизованих груп, для діяльності яких не було потрібно створювати чітку структуру, програму та устав, знімати приміщення, мати джерела фінансування, попередити було неможливо.

Політизовані групи створювалися в навчальних та наукових закладах, по місцю проживання, на виробництві, на базі офіційних організацій, наприклад при Будинках культури, екологічних історичних, літературних та інших товариствах. Такі групи як правило складалися із 5-10 чоловік активу (тобто членів, які регулярно відвідували зібрання) і 50-100 (інколи до 300) нерегулярних відвідувачів зборів. Серед них можна виокремити такі правозахисні політизовані групи як «Комуна-1», «Вільна ініціатива», «Община», «Вахта миру», «Перебудова», «Лісовий народ», «Юні комунари-інтернаціоналісти», «Порятунок», «Комітет сприяння перебудові», «Форпост», «Аргумент», екологічні групи «Дельта», «Зелений світ», «Зелена хвиля» тощо. Такі групи не мали ні фіксованого членства, ні чіткої структури, ні певного керівництва.

На базі таких ініціативних політизованих груп у 1987-1989 роках зароджуються перші структури клубно-гурткового типу: історико-просвітницькі товариства, екологічні комітети, релігійно-філософські об’єднання, національно-патріотичні клуби. В організаціях такого типу існував безумовний лідер і значна група помічників і послідовників, які повністю контролювали внутрішньоклубну ситуацію, а організаційні та фінансово-матеріальні можливості були достатні, для того щоб така організація фактично змогла діяти як партія, довгий час не використовуючи дисциплінарно-управлінські уставні форми. Свою громадську діяльність вони використовували для збору однодумців, розширення числа послідовників, проведення партійних дискусій, формування ідеології, підготовку програми та установчого з’їзду, тобто створення політичних партій.

На першому етапі своєї діяльності (весна 1986-літо 1987 років) клуби займалися переважно сімейними, спортивно-медичними, педагогічними проблемами, питаннями організації побуту та дозвілля в мікрорайонах, а також утворенням театральних, музичних, гуртків технічної творчості. Спільним для них було очікування швидкого розвитку соціальної інфраструктури і появи умов для фінансової і господарської діяльності.

На думку дослідників В.Ігрунова, В.Н.Березовського, В.Кротова, вже на початку 1986 року серед організацій клубного типу першими розпочали свою діяльність групи андеграунда (авангардного мистецтва) та любительські клуби Москви, Естонії, а також Новосибірську та Ленінграду. Проте лише у Москві утворення неформальних об’єднань клубного типу прийняло вибухонебезпечний характер.

Характерним для цього часу стала поява та діяльність у Москві Клубу соціальних ініціатив, на формування ідей якого вплинув лідер новосибірського Фонду соціальних ініціатив Г.Алференко. В нього входили люди різного соціального стану, що брали участь у діяльності двох інших клубів – «Комп’ютер» та «Наш Арбат». Спочатку склад клубу, як можна побачити із списків його членів був достатньо аморфним і нестабільним. Проте з появою в ньому нових людей – членів соціалістично підпільної групи – Б.Кагарлицького, П.Кудюкіна, Г.Павловського, А.Фадіна ситуація почала стрімко змінюватися. У серпні 1987 року КСІ проводить у Москві зустріч-діалог «неформальних» об’єднань, в якій бере участь більше трьохсот осіб із 12 міст. Головне значення конференції зводилося до виникнення широкої мережі інформаційних каналів і стрімкої політизації громадського руху. До кінця 1987 року клуб формально включав в себе різні групи від літературного клубу «Пряма мова» і рок-фольк асоціації до декількох політичних клубів соціалістичної орієнтації. Проте вже з цього періоду через відсутність власної спеціалізації, та чіткої програми діяльності починається фактичний розпад КСІ і до початку 1988 року він стає одним із найменших клубів столиці. Незважаючи на це КСІ вдається чітко визначити власні методи роботи та характер власних завдань, вирішення яких як правило мало фундаментальне значення. Товариство підтримує журнал «Століття ХХ і світ» - одного із лідерів перебудови, ініціативу у створенні нової форми соціологічної освіти в СРСР, створення інформцентрів «неформалів» М-БІО. Клуб організував декілька масштабних конференцій, зокрема Всесоюзну науково-практичну конференцію по питанням виробничого самоуправління, конференцію московських клубів 5-12 червня 1988 року, що завершилася створенням Московського народного фронту, що дав поштовх виникненню народних фронтів у багатьох містах РСФРР. Сам КСІ продовжував залишатися невеликим елітарним об’єднанням, що проводив свої програми, головним чином через персональний вплив своїх членів як в «неформальному» русі, так і в офіційних структурах.

Інший клуб, чия еволюція доволі показова для розвитку руху «неформалів», - московська «Перебудова». Утворена весною 1987 року, вона отримала гучну рекламу в тому числі по центральному телебаченню, що полегшило створення аналогічних клубів у багатьох містах, в першу чергу - у Ленінграді. Засновниками клубу були переважно наукові робітники з високим статусом, в першу чергу співробітники академічних інститутів. Слід одразу наголосити на тому, що на відміну від КСІ, клуб «Перебудова» з моменту заснування мав чітко визначені інтереси, хоча його цілі в процесі діяльності змінювалися у відповідності до обговорення його учасниками економічних, соціальних та політичних проблем країни. З самого початку члени клубу прагнули вирішити два завдання – «зробити щось конкретне для реалізації ідей перебудови», злому тоталітарної системи і в той же час – організувати свою роботу на справжніх демократичних принципах, без усякого адміністрування». Напередодні ХІХ партконференції КПРС учасники клубу виробили систему заходів для демократизації внутрішньопартійного життя КПРС. Серед них: ліквідація галузевих відділів та партійних комітетів різних рівнів в межах КПРС з метою розмежування функцій партійних та державних органів; забезпечення повної гласності у висвітленні роботи виборних партійних органів, зокрема пленумів ЦК, конференцій, з’їздів, відмова від реалізації принципу «керівна роль партії в суспільстві» за допомогою адміністративно-командних та законодавчих методів, що з самого початку блокував розділ функцій партійного та державного апарату, силу авторитету партії повинна визначати практична діяльність її членів та довіра до них народних мас. Спочатку «Перебудова» була лише публічним продовженням академічних суперечок. Проте, особливості функціонування клубу та її реклама стали причиною швидкого поповнення її рядів «неформалами» з інших клубів. Таким чином восени 1987 року в клубі «перебудова» почала збиратися різноманітна публіка. Включаючи радикально налаштованих учасників семінару «Демократія та гуманізм» В.Новодворської. Несумісність поглядів учасників дискусій виявилася миттєво. Кожне засідання клубу перетворювалася у гострий конфлікт в рамках якого формувалися радикальна та поміркована політичні фракції. Розкол став фактом в процесі вироблення уставу клубу і остаточно оформився у січні 1988 року розпадом єдиної «Перебудови» на два клуби: «Демократична перебудова» та «Перебудова-88». Остання виробила власний устав, що перетворив її на плюралістичний дискусійний клуб, з відсутніми керівними органами. Члени клубу, які орієнтувалися на вуличну боротьбу проведення демонстрацій проти тоталітарного режиму комуністичної влади швидко зблизилися із учасниками семінару «Демократія та гуманізм» і разом із ними у травні 1988 року стають засновниками партії «Демократичний союз». Більшість членів «Перебудови-88», орієнтовані переважно на дискусійні форми роботи, поступово розсіюються по іншим клубам і групам. Щодо «Демократичної перебудови», то вона у січні 1988 року прийняла устав, де головною метою товариства стало формування на його основі соціал-демократичної партії, підтримка гасел перебудови, налагодження міжнародних контактів з іншими європейськими неформальними клубами Ядро клуба складали прибічники само управлінського соціалізму чи соціал-демократії (О.Румянцев, М.Малютін, А.Фадін, С.Митрофанов. Клуб проводив як закриті засідання та семінари, так і відкриті дискусії. Проте чим далі, тим частіше мова на них йшла про організацію мітингів на підтримку перебудови, поширення листівок, збір підписів, публікація статей і звернень. Клуб обговорював всі проекти законів горбачовської влади (закони про мітинги і демонстрації, про громадські організації та вибори), висував, альтернативні проекти, потім брав участь у виборах, підтримував демократичних кандидатів у депутати, організовував їх зустрічі та мітинги. У першій половині червня 1988 року «ДП» разом із «Соціалістичною ініціативою» та «Общиною» стає ініціатором Московського народного фронту, а весною 1989 року підключається до процесу формування соціал-демократичної партії.

У жовтні 1988 року на основі «Перебудови» формується ще один політико-культурний громадський дискусійний клуб «Московська трибуна», засновниками якого виступили такі відомі вчені як А.Сахаров, Р.Сагдєєв, Т.Заславська, Ю.Афанасьєв та інші. Основною формою діяльності товариства стало проведення регулярних дискусій по найбільш важливим проблемам в області економіки, національних відносин, права, міжнародної політики і культури. Для вивчення цих проблем у межах клубу планувалося створити дослідницьких групи та видання бюлетеня «Московська трибуна».

Восени 1987 року у Москві, Ленінграді починають виникати ініціативні групи зі створення історико-просвітницького товариства «Меморіал». Установча конференція організації відбулася 29 січня 1989 року у Москві. Було прийнято устав товариства, резолюцію із 20 пунктів та обрано оргкомітет товариства у складі В.А.Коротича, А.Д.Сахарова, Ю.М.Афанасьєва, А.А.Адамовича, В.В.Бикова, Б.М.Єльцина, Є.А.Євтушенка та інших. Мета товариства полягала у сприянні побудові розвиненого громадянського суспільства і демократичної правової держави, що виключало б можливість повернення до тоталітаризму; участь у формуванні громадської свідомості на основі цінностей, демократії та права, подолання тоталітарних стереотипів і утвердження прав особи у політичній практиці і суспільному житті; участь у відновленні історичної правди і увіковічення пам’яті жертв політичних репресій тоталітарного режиму. Для досягнення поставленої мети члени товариства «Меморіал» брали участь у відновленні історичної правди щодо злочинів тоталітаризму проти людства, та незаконних терористичних методів управління державою, вивчали їх причини і наслідки; cприяли повній моральній та юридичній реабілітації осіб, які були піддані політичним репресіям, прийняттю державних та інших заходів по відшкодуванню нанесених їм збитків та наданню їм необхідних соціальних благ.

«Меморіал» активно брав участь у виборах народних депутатів СРСР у 1989 році. Депутати по лінії громадських організацій і по територіальним округам. були обрані члени товариства: Ю.Ф.Карякін, А.Д.Сахаров, Є.А. Євтушенко, Б.М.Єльцин, Ю.М.Афанасьєв та інші.

У межах у другій половині 1989 року «Меморіалу» утворилися декілька організацій (Асоціацію колишніх в’язнів таборів та жертв беззаконня і репресій, Об’єднання колишніх репресованих), які безпосередньо займалися питаннями юридичної, матеріальної, медичної допомоги колишнім політв’язням у співпраці із місцевими Радами та громадськими організаціями. У цей період «Меморіал», надавав свою допомогу багатьом новоутвореним суспільно-політичним структурам та організаціям, активно підтримував правозахисні акції у Саратові, Москві, Ленінграді, Свердловську, Львові, а також національні рухи та народні фронти майже у всіх республіках СРСР.

Без дослідження еволюції ще одного клубу важко змалювати картину формування громадського руху у другій половині 1980-их років – це Всесоюзний соціал-політичний клуб. Поштовхом до його створення став лист вченого А.Сухарєва до газети «Комсомольська правда», де він виклав свій погляд на перспективи розвитку радянської економіки. У відповідь він отримав тисячі листів з усієї країни. Зав’язується листування вченого з їх авторами, щодо теоретичної основи соціалізму та реального стану суспільства та економіки в СРСР в результаті якого було вирішено скликати теоретичну конференцію у Москві, що відбулася 1-3 травня 1989 року. Вона завершилася проголошенням Заочного соціально-політичного клубу. Всередині клубу поступово починають формуватися дві фракції: соціал-демократична та марксистсько-ленінська. Перша поставила собі за мету побудову парламентської плюралістичної держави, на основі ідеологічної та багатопартійної рівноправності. Марксистсько-ленінська течія прагнула утвердити в державі справжні цінності марксизму-ленінізму, з метою досягнення комунізму як вищої цілі радянського народу. Виникнення та утвердження фракційності в клубі було згубним для його цілісного існування. Одна його частина активно брала участь у ініціації народних фронтів і спробах їх об’єднання, в той час як інша стала основою для підпільного Об’єд