Націонал-патріотичні та націоналістичні партійні об’єднання

По цілком зрозумілим причинам, про націоналізм як політичну течію та напрям суспільно-політичної думки в СРСР до початку «перебудови» не могло бути і мови. Комуністи не допускали навіть натяку на існування політичної та ідейної альтернативи своїй доктрині. До середини 1980-их років націонал-патріоти у різних радянських республіках являли собою сукупність людей, які були об’єднані наростаючою тривогою за становище власного регіону та його народу: предметом їх хвилювання слугували політичне становище республік у межах СРСР, ступінь забезпечення прав та свобод громадян, забезпечення політичного плюралізму та участі народу в управління країною, деградація економіки, проблеми екології та національної культури, забезпечення мовного рівноправ’я тощо. В них не існувало оформленої політичної програми, а їх ідеологія знаходилася у зародковому стані і являла собою суміш націонал-більшовизму (спроба поєднати власні національні та комуністичні цінності), елементів православного монархізму і так званого «антисіонізму».

Вдалий досвід діяльності національних фронтів в радянських прибалтійських республіках наприкінці 1980-их років, загальне наростання націоналістичної хвилі на периферії СРСР (діяльність національних культурно-просвітницьких, гуртків, клубів, товариств в республіках) та нездатність Центру протистояти їй, значне підвищення політичної температури в партійно-державному апараті, де сформувалася впливова демократична опозиція КПРС і союзному Центру, конфронтація Горбачова та Єльцина – все це давало стимули для розвитку націонал-патріотичного руху.

На початку 1990-их років із колишнього аморфного націоналізму із синкретичною ідеологією численних культурно-просвітницьких, духовно-релігійних, екологічних груп та клубів націоналістичної орієнтації почали виокремлюватися формування, які у своїй діяльності притримувалися більш-менш чітких ідеологем. В ідейному спектрі російського націоналізму в цей період оформлюється течія православного монархізму, послідовники якої виступали за реставрацію монархії в Росії і збереження єдності країни (Радянський Союз розглядався ними як продовження і модифікації Російської імперії). Своє організаційне втілення ці ідеї знайшли в частині організацій, що відкололися від «Пам’яті»: Християнсько-патріотичному союзі (заснованому за ініціативи групи «За духовний та біологічний порятунок народу» В.Осипова 17 грудня 1988 року), Православно-монархічному орден-союзі (утвореному у травні 1990 року на чолі з С.Енгельгард-Юрковим), Всеросійській партії монархічного центру (сформованою влітку 1990 року прибічниками обрання царя на Земському соборі Ю.Антоновим С. Воробйовим, А.Моргуновим, А.Березіним) та в ряді інших маловпливових організацій монархічного напряму. Ідеологія православного монархізму носила ретроспективний характер та була по суті продовженням лінії «чорної сотні» початку ХХ століття з її екзальтованою підтримкою «непорушності основ самодержавства», акцентованим антисемітизмом, антилібералізмом; подекуди в якості своєї платформи монархічні організації текстуально відтворювала програму Союзу руського народу.

Поряд з монархістами існували організації, які вважали республіку найбільш підходящою для Росії моделлю політичного устрою. Серед представників республіканської течії в національно-патріотичному русі можна виокремити: Національно-республіканську партію (НРП) Віктора Антонова та Миколи Лисенка, що була утворена на базі Руського національно-патріотичного центру у квітні 1990 року і виступала за пропорційне представництво націй в політичному керівництві країни, економіці і культурі, боротьбу з сіонізмом і «захист морально-релігійних цінностей Руської православної церкви». У своїй концепції «Руська національна надідеологія як основа політичної стратегії НРП» остання висловлювалася за поступову дезінтеграцію СРСР, із якого повинна було виокремитися східнослов’янське ядро – Росія, Україна та Білорусія, які повинні приєднати до себе «історично руські території» (Північний Казахстан, Придністров’я, частину Прибалтики). Разом із тим розробники концепції М.Лисенко та М.Павлов замість «біологічного» визначення поняття «руський» пропонували визначення за культурними ознаками (вони погоджувалися визнавати руськими всіх тих хто вважає і усвідомлює себе руським», думає, говорить і пише на російській мові», «поважає та любить руський народ і його історію»).

Від більшості націонал-патріотичних організацій Руська національно-демократична партія відрізнялася своєю антихристиянською, антимонархічною і ринковою орієнтацією. Її установчий з’їзд відбувся 18 травня 1991 року. Головою партії був обраний президент асоціації кооперативів «Росія» Віктор Корчагін. Суть програми Руської партії Корчагіна зводилася до звинувачення на адресу сіоністів, які обвинувачувалися у злочинному захоплені влади під час жовтневого перевороту, «розгортання червоного терору і громадянської війни», «створення сіоністської економіки». В зв’язку з цим партія закликала «сприяти репатріації євреїв із Росії, згідно їх вільного волевиявлення», а також утворити єдину та неподільну «Руську державу Росія у межах території компактного проживання східних слов’ян», спрощення на її території національних автономій. В число програмних вимог РП входили також: формування «всіх владних структур» на національно-пропорційній основі; оголошення землі та всіх інших природних ресурсів суспільним надбанням, що не є предметом купівлі-продажу; створення багатоукладної економіки; «непримиренна боротьба з ідеологіями, ворожими руській національній ідеї, руському народу та Росії».

Серед національно-партійних об’єднань початку 1990-их років виокремлювалася невелика група партій, які намагалися надати демократичному руху в межах СРСР національного забарвлення, поєднавши в ньому національні та демократичні цінності. Мова йде в першу чергу про Національно-демократичну партію Росії (засновники – А.Доброхотов, Є.Крилов та Р.Перін). Метою своєї діяльності партія проголосила: «побудову правового ненасильницького демократичного суспільства, що забезпечував би повну реалізацію прав та свобод особи» і в першу чергу, свободу економічної діяльності в рамках багатоукладної ринкової економіки. Специфіку своєї діяльності організатори партії бачили в особливій увазі до проблем національного рівноправ’я, до захисту «прав та національної гідності росіян». В зв’язку з цим члени партії визначали собі в якості початкових завдань: сприяння найшвидшому національному відродженню Росії, «відновлення національного рівноправ’я в засобах масової інформації», «недопущення національної мімікрії». З 1 по 14 травня 1990 року в Москві організаційно-партійною групою Союзу Конституційних демократів був проведений референдум з метою створення Конституційно-демократичної партії (Партії народної свободи) (КДП). У референдумі взяли участь групи та організації РСФРР, України, Білорусії та Узбекистану. КДП проголосила своєю метою «розвиток економічної, політичної та інших свобод всього народу, побудова структур громадянського суспільства», відродження лібералізму як системи соціального захищеності і стимулу до активного суспільного та господарського життя громадян. Партія розглядала право та закон як основу регулювання повноцінного життя суспільства ненасильницьким справедливим шляхом.

Незважаючи на всі ідеологічні розбіжності для більшості російських націоналістичних організацій був характерним ряд спільних рис. В першу чергу, це безумовне тяжіння до авторитарної моделі влади і буквально обожнювання держави і таких її інститутів, як армія та органи державної безпеки, яким подекуди надавалося чи не сакрального значення. Потім антивестернізм та обумовлений ним антилібералізм та антидемократизм. Для російських націоналістів «Захід» був не стільки географічним чи геополітичним поняттям, скільки метафізичною категорією, уособленням всього ворожого та іманентно чужого руській цивілізації.

В області економіки програми націоналістів страждали крайньою декларативністю: на перший план висувалася ідея «третього шляху», альтернативного як радянському соціалізму так і західному капіталізму, що передбачав змішану економіку за провідної ролі державного сектору і монополії держави на стратегічно важливі галузі промисловості і зовнішню торгівлю. У питанні майбутньої конфігурації майбутньої національної Росії, націоналісти сходилися на визнанні необхідності переходу від федеративного устрою РСФРР до унітарної системи, забезпечення повноцінного суверенітету Росії та її повного рівноправ’я з іншими союзними республіками СРСР. Вони розраховували, що реалізація всіх цих вимог створить умови для відродження російського народу і стане могутнім стимулом дезінтеграції СРСР як це в дійсності і відбулося

Націонал-патріотичні партійні об’єднання виникали і на республіканській периферії. Більшість націоналістичних партій Прибалтики (Латвійська партія відродження, Литовський національний союз, Партія національної незалежності Естонії), Білорусії (Республіканський демократичний депутатський клуб, Національно-демократична партія), України (Української національної партії, Партії словянського відродження), Молдови (Національно-християнської партії) та інших радянських республік у своїх установчих документах ставили собі за мету сприяти відновленню національної незалежності власних регіонів на демократичній багатопартійній основі; відміні республіканських конституцій та Договору про утворення СРСР; скликанню національних установчих зборів та виводу радянських «окупаційних військ» з територій суверенних республік. Крім того національні сили на місцях прагнули взяти під контроль представницьких громадських органів (комітетів громадян та демократизованих органів самоуправління республік) організацію життя на місцях; здійснити дерадянізацію та деідеологізацію суспільного ладу, права та освіти; провести приватизацію майна, що знаходиться у державній власності; повернути чи компенсувати законним власникам суспільне майно; здійснити радикальний перехід до ринкового господарства, надавши приватним підприємцям все необхідне для активної господарської та комерційної діяльності; забезпечити створення незалежних від держави профспілок та інших організацій для захисту інтересів громадян. У культурній сфері більшість новостворених партій виступали за відродження історичної пам’яті, мови, культури та національних традиції власних народів, розвиток їх національної гідності та самосвідомості, шляхом надання їм суверенного права самостійно вирішувати свою подальшу долю.

Таким чином, на початку 1990-их років націонал-патріотичному рухові в радянських республіках вдалося перетворитися на доволі впливову ідейно-політичну політичну течію, хоча остання продовжувала залишатися ідеологічно слабкою та організаційно роздробленою, причинами чого стали особисті амбіції націоналістичних політичних діячів та відсутність чітко вираженого лідера націонал-патріотичного руху в цілому. Багато із відомих діячів республіканських патріотичних сил, будучи одночасно членами вищих партійних органів радянської влади, віддали перевагу парламентській діяльності і не опікувалися питаннями створення серйозної організаційно-кадрової структури для широкого політичного руху в загальносоюзному масштабі. Незважаючи на це, початок визвольної боротьби націонал-патріотичних сил у республіках СРСР наприкінці 1980-их-на початку 1990-их років стало однією із причин розпаду могутньої радянської імперії. У нових незалежних державах влада опинилася у руках провідних діячів націоналістичних рухів чи старої партійно-радянської еліти, яка «перефарбувавшись в національні кольори» вміло використала сприятливу політичну кон’юктуру для звільнення з-під опіки Кремля та утвердження своєї безмежної влади в колишніх радянських республіках. Тим не менше націоналізм у переважній більшості пострадянських держав продовжував залишатися важливим фактором їх легітимізації, обґрунтовуючи їх право на незалежне існування та слугуючи основою офіційної ідеології та пропагандистської доктрини.

Виходячи з усього вищерозглянутого, ми дійшли висновку, про те, що кінець 1980-их-початок 1990-их років став періодом активного формування інституту багатопартійності, в СРСР, про що свідчать численні установчі з’їзди на всесоюзному та республіканському рівнях партійних утворень різноманітного ідеологічного спрямування. Наявність у них програмних документів, уставів, центральних та первинних організацій на місцях, фіксованого членства, ведення ними активної пропагандистсько-агітаційної діяльності через ЗМІ та власні друковані видання дозволяють стверджувати про переростання у 1989-1990 роках неформальних політизованих громадських об’єднань у централізовані партійні структури з чітко визначеною ідейно-політичною орієнтацією.

Проте до цього часу доволі дискусійним залишається питання класифікації перших радянських політичних партій, утворених в роки горбачовської «перебудови». Незважаючи на чималу кількість спроб їх упорядкування за певними ознаками, єдиного підходу до їх типологізації дослідникам виробити так і не вдалося. У вітчизняній політології 1990-их років існувала ціла низка варіантів узагальнення політико-ідеологічного спектру перших в СРСР партійних організацій. На наш погляд найбільш вдалою із них є класифікація авторів збірника «Новітні політичні партії і течії в СРСР» Б.Ф.Славіна та В.П.Давидова, які пропонували поділяти політичні партії СРСР кінця 1980-их - початку 1990-их років на такі види: партії комуністичної орієнтації (КП РСФРР,МРП, ВКПБ, РКРП та інші). Вони виступали за пріоритет суспільної власності на засоби виробництва, зростання ролі держави в економіці, за підписання нового Союзного договору між республіками СРСР; партії соціал-демократичної орієнтації (СДРП, СП, СПТ), які визнавали рівність всіх форм власності, необхідність державного регулювання в економіці, посилення її соціальної спрямованості, допускали політичний плюралізм та виступали прибічниками соціальної рівності та партнерства у суспільстві; партії ліберально-демократичної орієнтації (ДС, ЛДПРС, ДПР) ставили собі за мету створення громадянського суспільства з конкурентною ринковою економікою та формування демократичної правової держави; партії націонал-патріотичної та націоналістичної орієнтації (НРП, КДП, УНП) виступали за національний суверенітет республік СРСР, створення власних держав та їх вихід із складу СРСР та РСФРР. Крім того дослідники виділяють в рамках екологічного руху декілька партій екологічної орієнтації (Партію зелених та її республіканські відділи, Християнсько-екологічний союз Росії та інші), які прагнули до радикального перетворення суспільства на основі пріоритету екології, громадянського суспільства та демократії, виступали на захист природнього середовища та попередження екологічних катастроф.

Таким чином, використана нами класифікація дає можливість визначити та усебічно проаналізувати основні ідеологічні та організаційні принципи діяльності радянських партійних утворень, зупиняючись на тих політичних силах, які значною мірою вплинули на формування багатопартійної системи в СРСР на заключному етапі його існування.