Національний рух.

«Рух за національне відродження руського народу, його культури і державності». У 1987 році зароджується націонал-патріотичний рух «За національне відродження російського народу, його культури та державності». Спільним, об’єднуючим моментом для політизованих груп цього напряму стало національне та культурне відродження російських традицій в педагогіці, вихованні, різноманітних видах мистецтва, архітектурі, заснованих на общинних цінностях, селянської російської культури, національних традиціях в культурі спілкування та спільному проживанні, виховання поваги до національних символів вітчизняної історії, збереження та розвиток російської мови. Ці групи та об’єднання радикального «неформального» крила російського національного відродження по суті вели пропаганду спрямовану на збереження «російської державності» як основи благополуччя всіх народів Росії при провідній ролі росіянина як захисника їх інтересів та виступали за відновлення та збереження культурних російських національних пам’яток і святкування пам’ятних дат, відродження пам’яті національних російських героїв, повернення християнського православ’я як основи духовного морального відродження росіян. Ці групи та об’єднання радикального «неформального» крила руського національного відродження найчастіше асоціювалися із тими групами, які називали себе «Пам'ять», відмінною рисою яких була: боротьба за збереження «російської державності» як основи благополуччя всіх народів Росії, при панівній ролі росіян як захисника їх інтересів і Об’єднувача прагнень до повноцінного національного життя кожного з них. Вони піддавали нищівній критиці «сіонізм та космополітизм як реакційні явищ, які суперечать духу національного відродження руської нації із стану колонії, сировинного придатку світової сіоністської та фінансової олігархії і вимагали повернення Росії статусу, що належав їй віками духовного, політичного та економічного пріоритету, що заповідали предки. Крім того учасники неформальних націоналістичних груп вимагали «викриття всієї правди про винуватців геноциду руського народу та інших народів СРСР». Але в усьому іншому це була звичайна пропаганда за встановлення і збереження культурних руських національних пам’яток і пам’ятних дат, відродження пам’яті національних руських героїв, повернення християнського православ’я як основи духовного морального відродження руського народу. Більш помірковані націонал-патріотичні об’єднання відрізнялися від «Пам’яті своїм м’якшим ставленням до сіоно-масонської змови. Серед них: Рух інтелектуалів-консерваторів (Москва), «Патріоти», «Група захисту класичного спадку», «Руський національно-православний центр» (Ленінград), «Батьківщина» (Челябінськ), Православний Монархічний Орден Союз (ПРАМОС) тощо.

Рух «За національне відродження Росії, її культури і державності з усіма неруськими народностями, що проживають на її території» («Російський патріотичний рух». Для «російського» патріотичного руху були характерні наступні вимоги: відновлення російської державності; збереження єдиної та неподільної території, культури, державних інститутів, їх поширення на всю територію СРСР; патерналізм (пріоритет російського народу як «старшого брата») по відношенню до інших народів, що проживають на території Росії, сприяння розвитку їх культур, державності в рамках автономії; православ’я – необхідний елемент духовного життя, який повинен був існувати разом з іншим ідеологіями на паритетній основі, відновлення російської національної культури; підтримка діяльності КПСР, щодо соціалістичного оновлення суспільства.

При збереженні організаційної самостійності існувало доволі глибоке взаємопроникнення ідейних положень в програмних установках груп «руського» та «російського» рухів, головним чином у питаннях культури, державності та поясненню історичного минулого країни. Проте існували і відмінності, зокрема, у підходах щодо ролі і місця КПРС в суспільстві, до системи соціалістичних цінностей, розбіжності щодо пріоритету духовного і світського начала в розвитку російської культури і державності

На початку 1989 року спостерігалася тенденція до формування в рамках руху ряду самостійних союзів та організацій, що претендували на лідерство в ньому. Серед них: «Союз Духовного відродження Вітчизни», «Московське міське добровільне товариство руської культури», Патріотичний Союз Демократичного Відродження тощо. За ініціативою інтеррухів республік Прибалтики а Молдови у вересні 1989 року був створений «Об’єднана рада Росії», з метою «консолідації, взаємодії та координації різних організацій і громадських рухів, чия діяльність базується на платформі єдності країни, народної згоди, зміцнення соціалістичної Вітчизни, відновлення повного рівноправ’я РСФРР з іншими союзними республіками, розвиток національної самосвідомості і самовираження всіх народів СРСР. В склад ради увійшли майже всі «патріотичні групи» та інтеррухи, серед яких: Абхазький Народний форум, Національний руху Південно-Осетинської республіки, Союз трудящих Молдови, Об’єднаний Рада трудових колективів Естонії, «Захист Радянської влади» та «Захист прав радянських громадян» Латвії, які вели боротьбу за політичне урівняння в громадянських правах для всіх народів, що проживали на території даних республік.

На початку 1989 року у багатьох республіках СРСР виникають нові політичні організації типу «громадського руху» під назвою «Народний фронт», які змінили найбільш популярні у 1987-1988 роках «Союзи на підтримку «перебудови»». Ці масові народні об’єднання були викликані до життя, з одного боку, наростаючими суспільно-економічними проблемами (дефіцит продуктів харчування, одягу, та інших предметів загального вжитку, невлаштованість побуту, забруднення навколишнього середовища тощо), з другого – небажанням влади вирішувати їх, з третього – небажанням консервативної частини чиновників приймати курс М.С.Горбачова на демократизацію, і нарешті з четвертого – небажанням КПРС розлучитися з партійною монополією. Ряд народних фронтів у радянських республіках протягом 1989-1990 років стали основою для формування організацій партійного та профспілкового типу (наприклад Московський народний фронт, в рядах якого виникли самодіяльна військова профспілка «Щит» і протипартійна структура Московський комітет нових соціалістів), функціонують як широкі суспільно-політичні блоки виборчі комітети, асоціації по проведенню політичних кампаній, рухи підтримки тих чи інших депутатських груп у Верховній Раді СРСР, виступають в якості ініціативних рухів по формуванню нових структур влади, що діють на громадських самодіяльних засадах. Народні фронти мали вагомий вплив у тих республіках, регіонах, областях, де мав місце конструктивний діалог з місцевою владою та їх зацікавленість у співпраці. В практичному плані фронтистські структури вели боротьбу за безперешкодне проведення масових акцій, підготовки різноманітних резолютивних документів у директивні органи, виконували функцію акумулятора суспільного настрою і виразника суспільної думки. Народно-фронтівський рух не мав до жовтня 1989 року загальнореспубліканського центру. До осені 1989 року у переважній більшості розвивалися регіональні (більшою мірою міські) структури в обласних центрах, що впливали на міста та села, області чи краї, розвиваючи в них свої відділи та філіали. До кінця 1989 року вже існували Московський, Ленінградський, Ярославський, Орловсбкий, Кубанський, Донський, Ставропольський, Далекосхідний, Байкальський, Уральський, Омський, Карельський, Курський та інші народні фронти. Більшість із них орієнтувалися на ідеали «демократичного соціалізму, парламентаризм в системі організації державної влади, багатопартійність в політичній системі, багатосекторну економіку.

У жовтні 1989 року на Установчому з’їзді народних депутатів і демократичних рухів Росії був утворений Народний Фронт РСФРР, в складі півсотні структур, на основі конфедеративних зв’язків який діяв не як єдина організація чи рух, а скоріше як інформаційний координаційний центр.

Характерними рисами новостворених Народних фронтів були масовість, значний рівень згуртованості учасників, достатньо централізоване управління з відносно розвиненою первинною та регіональною структурами, дисциплінованими по відношенню до центру. За таким принципом побудовані Народні Фронти Прибалтійських республік, зокрема литовського «Саюдісу», (установчий з’їзд якого відбувся у жовтні 1988 року у Вільнюсі. В програмі прийнятої на установчій конференції був сформульований статус «Саюдісу» як самостійного громадського руху, яке підтримує початку керівництвом КПРС перебудову соціалістичного суспільства на началах демократії та гуманізму. Було визначено і завдання руху: «державний, економічний, культурний суверенітет Литовської РСР, створення правової соціалістичної держави». В програмі підкреслювалося що національна самосвідомість і самовираження є «природними цінностями та важливим фактором відродження суспільства». Національне рівноправ’я може бути здійснено лише при умові визнання представниками всіх націй права литовського народу на самовизначення, суверенітету Литви, знання литовської історії, культури, мови»), латвійського Народного Фронту (НФЛ) (в програмі якого зазначалося, що НФЛ – це масова суспільно-політична організація республіки, що виникла в результаті патріотичної активності народу та виступала на підтримку кардинальної «перебудови» в Латвії на принципах демократичного соціалізму та гуманізму». В уставі руху, прийнятого у жовтні 1989 року, була сформульована і його основна мета - «відновлення державної незалежності Латвії, створення демократичної парламентської республіки), естонського Народного фронту (згідно програми, прийнятої на Народному конгресі НФЄ, останній проголошувався як заснований на громадській ініціативі «політичний народний рух, змістом якого є всебічна перебудова соціалістичного суспільства на принципах демократії і гуманізм, здійснення волі народу через виборні органи представників і контроль громадськості над діяльністю державних органів». Головною метою початкового етапу існування НФЄ проголошувалося «досягнення дійсної політичної, економічної та культурної самостійності Естонської РСР. Суверенітет Естонії трактувався як «визнання прав Естонської РСР як суверенної республіки»).

Схожу організацію та програмні положення мають Народні фронти Молдови, Грузії, Азербайджану, Вірменський загальнонаціональний рух (ВЗР), а також «Народний Рух України за перебудову» (метою останнього проголошувалося сприяння Комуністичній партії у створенні й функціонуванні такого демократичного механізму, який служив би розвитку суспільства, що ґрунтується на справжньому народовладді та збалансованій економіці. Рух виступав проти будь-яких порушень соціальних, політичних, національних та екологічних прав людини, та прагнув відновити рівень свідомості, політичної культури, громадянської активності українського народу на основі здобуття ним незалежності).

Зазначені структури були організаційно більш досконалими, ніж «громадські рухи». Реалізація такого роду організаційних принципів стала можливою з допомогою доволі потужного каталізатора суспільного настрою, яким є міжнаціональний конфлікт як фактор підтримання екстремальності політичної ситуації і масового відчуття небезпеки з оку «ворогів даного народу чи його пригноблювачів». Про вагомий вплив такого фактору свідчать хоча б січневі події 1990 року в Нагорному Карабаху і Баку, на кордоні СРСР та Ірану, коли контроль за розвитком військових зіткнень двох республік здійснював Народний Фронт Азербайджану, з однієї сторони і Вірменський загальнонаціональний рух – з іншої. Ними були утворені національні ради оборони, загони самооборони, озброєні автоматичною зброєю та мінометами. А в такому місті Азербайджану, як Ленкорань, НФА змів призупинити діяльність радянських та партійних органів, взявши владу у свої руки.

Все ж міжнаціональні конфлікти були скоріше зовнішньою формою, за допомогою яких було найбільш зручно збуджувати емоції та почуття конкретних індивідуумів і цілих національних груп для досягнення політичних цілей. Насправді ж діяльність Народних фронтів була боротьбою зі сторони набираючої силу «нової» республіканської бюрократії політичної еліти, в складі якої виступали відомі політичні діячі «нової хвилі» разом із опозиційно налаштованими по відношенню до загальносоюзних органів влади місцевими національними політичними групами і рухами із політичним впливом союзного центру та його номенклатури за допомогою агітаційно-пропагандистської гасла про те, що лише безкомпромісна боротьба з «московсько-російською бюрократією, яка заражена імперськими амбіціями», виступає запорукою національного відродження та подальшого самостійного процвітання та просування по шляху прогресу та цивілізованості радянських республік.