ІІІ. Український літературний процес доби Ренесансу

У той час, коли землі Східної Європи потерпали від татаро-монгольської навали, зазіхань Османської імперії тощо, Західна Європа не мала перерви у поступальному розвитку культури. Із ХІV ст. тут починається період, який вважається однією із найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації, – доба Відродження (Ренесансу).

У різних країнах процес Відродження розпочинався неодночасно і розвивався нерівномірно. В авангарді європейського Ренесансу стоїть Італія, у якій нові тенденції розвиваються з кінця ХІІІ – поч. ХІV ст. Потім цей процес розповсюджується Західною та Центральною Європою.

Відродження виникло на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, розкладу ранньофеодальних та формування перших паростків нових буржуазних відносин. Цьому сприяла низка різних факторів:

· утворення централізованих національних держав;

· швидке піднесення економіки та культури міст;

· перехід від ремесел до мануфактурного виробництва;

· розширення торговельних стосунків у зв’язку із великими географічними відкриттями;

· розвиток кораблебудування та мореплавства;

· звільнення філософської думки від авторитету церкви;

· розвиток природничо-експериментальних наук, зокрема науки про людину;

· початок книгодрукування.

Посилення ролі міст, розширення сфери торгівлі призвели до швидкого збагачення представників середньостанових прошарків суспільства (міщан, купців, лихварів тощо), які починають усвідомлювати себе господарями життя на рівні із феодальною знаттю. Це змінює шкалу релігійних цінностей, породжує нове бачення та розуміння сенсу життя. До цього середньовічна церква формувала у віруючих думку, що земне існування - це тернистий шлях страждань і випробувань, нагородою за які буде посмертне райське буття. Нова життєва практика вступає в суперечність з ідеологією аскетизму. Не відкидаючи ні основ феодалізму, ні засад християнства, доба Відродження творить нові могутні культурні цінності, в основі яких звернення до земного життя, насамперед до людини, з її прагненнями, почуттями, свідомістю та можливостями.

Для епохи Ренесансу характерним стає поступове формування національної самосвідомості народів, поширення вільнодумства, розвиток світоглядних позицій нового типу. Це була доба наукових відкриттів у різних сферах, доба оновлення філософських напрямків, природничих наук, соціальних та політичних теорій, часи реформаторського перегляду застарілих релігійних догм, посилення світських тенденцій в ідеології. Епоха Ренесансу дала світу багато визначних імен в науці, живописі, скульптурі, архітектурі, музиці, філософії, літературі тощо.

Головна ідейна течія цієї доби – ренесансний гуманізм (від лат. – людський), сутність якого – пристрасний інтерес до реального життя як найвищої цінності. Намагаючись по-новому осмислити вічні питання «Людина і Світ», «Людина і Бог», ренесансна натурфілософіязамінює теоцентризм антропоцентричнимсприйняттям світу. Догмат про Бога як творця світу і людини залишається, але видозмінюється. Гуманісти висувають концепцію ототожнення Бога з природою,діалектичного розуміння розвитку природи і найголовніше – визнають людину найціннішою істотою світу, яка здатна злитися із природою, перевищити її і піднестися до свого Творця. Земне життя – найвища цінність, можливість для людини виявити власну природу та індивідуальну неповторність. Всі види мистецтва творили гімн Людині, її здатностям та можливостям. У ставленні до людини виділялися декілька вагомих аспектів:

· віра в «божественні» пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей людини;

· нова мораль, заснована на єдності плоті та духу;

· право на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення чуттєвих і духовних запитів;

· самоцінність людської особистості;

· протиприродність оцінювання людини за її походженням чи майновим цензом, расовою приналежністю чи релігійними переконаннями.

Епоха Відродження сповідує новий ідеал: духовно розкріпачений, гармонійно розвинений індивідуум, людина високої інтелектуальної культури.

Саме тому культурні діячі цієї пори заново «відкривають» культуру античності, творчо її трансформуючи. Гуманістам було близьке світовідчуття людей античності: переконаність давніх греків та римлян у надзвичайних можливостях людини – вільного, діяльного громадянина. Античність сприймалась як найвищий авторитет, ідеал людської культури, через призму якої оцінювалась сучасність.

Представники Ренесансу повертали античну класику, культ мистецтва, спиралися на давні авторитети, вважали головною справою – відродження й поширення античних знань. Вони опановували грецьку та латинську мови, збирали й коментували давні рукописи, вели археологічні розкопки, активізували увагу до т. з. моральних наук, зокрема, етики, яка потрактовувалась як головний зміст знань, до еротики як основи чуттєвого начала в людині. Як слушно зазначав Д. Чижевський, «Ренесанс, на противагу Середньовіччю, ставив людину в рамки природи. Середньовіччя вимагало від людини «сердечного розкаяння» та підпорядкування Божій волі, його силі, а Ренесанс хотів звільнити людину від цих бар’єрів і відкрити їй вільне поле діяльності. Це означало звільнення від середньовічної свідомості, залежності від світської та потойбічної влади»[33].

Гуманістичне бачення та сприйняття світу знайшло яскраве втілення у художній творчості митців доби Відродження і досягло небувалого розквіту. Важливого значення набув живопис, переважно монументальний, та скульптура.

Домінуючим живописним жанром стає портрет. Якщо в добу Середньовіччя важливою була не так подібність до оригіналу, як передача узагальнених людських рис, то ренесансний портрет стає засобом передачі індивідуальності образу. «Хороший живописець має писати дві головні речі, – стверджував Леонардо да Вінчі, – Людину та уявлення про її душу. Перше – легко, друге – важко…»[34].Портрет стає засобом самопізнання (автопортрет) або засобом передачі уявлення художника про людський героїзм і мужність (титанізм художнього образу, героїзація людини).

Такі ж принципи спостерігаються і у розвитку літератури, визначальною особливістю якої стає пристрасний інтерес до реального буття і пошуки нових принципів його моделювання. Ренесансна література переважно латиномовна. Стилістичний ідеал цього часу орієнтований на чистоту та зрозумілість мови.

Жанрова система літератури доби Відродження позначена якісними видозмінами. Використовуючи такі відомі з часів Античності та Середньовіччя форми, як сонет, ода, елегія, релігійний гімн (псалом) тощо, письменники вдихають у них нове життя, видозмінюючи тематику і структуру форми. Так, сонет, започаткований у часи Середньовіччя (перша третина ХІІІ ст.), починає по-іншому звучати вже у творчості передренесансового лірика Данте. Його поезія надзвичайно музична та витончена за формою, а у тематичній основі творів вимальовуються історія зародження та розвитку високого, чистого (мало не божественного) кохання до жінки (Беатріче). Продовжуючи розвивати цю витончену форму, представник Раннього Відродження Франческо Петрарка створює новий образ коханої жінки. Лаура у Петрарки – ідеал краси та досконалості – не символічно-бесплотний образ. Це жива й повнокровна постать жінки, яка викликає земні пристрасті, реальні людські почуття. Отже, любовна лірика починає все більше наближатися до життя, долаючи абстраговану та туманну алегоричність середньовічної поезії.

Продовжуючи далі видозмінюватись, сонет у часи Пізнього Відродження у творчості Вільяма Шекспіра стає шедевром не лише любовної ліричної, а й філософічної поезії. Навіть канонічну структуру 14-рядкового сонетного вірша (4 + 4 + 3 + 3) англійський поет змінює на нову (4 + 4 + 4 + 2). Його сонетам властива надзвичайно висока поетична майстерність, багатство образної мови, психологічно-філософічна глибина змісту.

У добу Відродження спостерігається і розвиток нових жанрових форм – новела, есе, мемуари, публіцистика тощо. Наприклад, демократичні тенденції Раннього Відродження проявляються у прозовій творчості ученого-філолога, письменника Джованні Боккаччо. Республіканець за політичними переконаннями, він вважався одним із найосвіченіших людей І половини ХІV ст., йому належить ряд латиномовних трактатів про античну міфологію та прославлених людей давнини. Написаний гуманістом твір «Декамерон» (між 1348-1353 рр.) став свідченням вивільнення думок та почуттів із пут феодально-релігійного світорозуміння. «Декамерон» приніс автору славу зачинателя реалістичної італійської прози та блискучого майстра новели. Боккаччо створив повнокровні картини реального життя, вибудував галерею живи образів – людей різноманітних професій, соціальних прошарків, типів та характерів. Творові притаманні дотепність, жарт, утвердження життя у всіх його плотських радощах, з одного боку, з другого – яскраво виражена антиклерикальна спрямованість.

Ще більше збагатилася культура та література за часів Високого Відродження. Прагнення до всестороннього розвитку особистості приводило до того, що багато хто з гуманістів залишив різноплановий культурний спадок. Так, наприклад, голландець Еразм Роттердамський не тільки перекладав античних письменників, а й писав латинською мовою твори педагогічного змісту, богословські трактати тощо. Погляди, викладені ним у філософських працях, навіть випередили ідеї просвітителів ХVІІІ ст. Еразм Роттердамський таврував зловживання представників Церкви, полемізував із Мартіном Лютером, проголошував любов до свободи, простоти та спокою. Використавши форму середньовічного схоластичного панегірика, письменник створив зразок гостро-сатиричної пародії на тодішнє феодально-церковне суспільство Європи. Твір «Похвала глупоті» (1509) став нищівною сатирою на всі стани та професії, на всі вади, які змушували людину забувати про розум, честь та гідність.

У ці ж часи англійський гуманіст Томас Мор, який розробляв суспільно-політичні та філософські питання, пише латиною твір «Утопія» (1516). У першій частині викладені міркування автора про політичний та соціальний устрій тодішніх європейських держав. Друга частина – художній твір, структура якого схожа на фантастичні романи-подорожі.

Ставши автором першої соціальної утопії, Томас Мор втілює у ній уявлення про ідеальне суспільство без приватної власності, з демократичним управлінням та розподілом благ за потребами людини. Громадяни острова Утопія живуть гармонійно, займаючись і розумовою, і фізичною працею. Всупереч біблійним постулатам жінки на острові рівноправні з чоловіками; протиріччя між містом і селом переборені. Саме від назви та змісту твору Т. Мора виникає суспільно-філософський термін «утопічний соціалізм».

У період Відродження входять в літературу якісно нові сатирично-пародійні романні форми. Одним із найвідоміших сатириків вважається Франсуа Рабле (Франція). Монах, природознавець, противник ортодоксального релігійного світогляду, Ф. Рабле першоосновою життя вважав матерію, природу і з грубуватим одкровенням захищав право людини на плотські насолоди. Його сатиричний роман «Гаргантюа та Пантагрюель» (1532-1552) виявив глибокі гуманітарні та природничонаукові знаннями автора, і в той же час був нерозривно пов'язаний із традиціями народної сміхової культури. Саме від неї у творі – натуралістична гіперболізація, вільна, дивакувата композиція, відвертий жарт, над яким панує голосний, життєрадісний, гомеричний сміх, покликаний знищити все, що заважає повноцінному та вільному розвитку людини.

У різних європейських країнах ренесансний розвиток відбувався по-своєму. Це було обумовлено особливостями національного розвою. Слід, однак, пам’ятати, що Відродження властиве переважно країнам католицької Західної Європи, але його ідеї були настільки могутніми, що проявлялися і у східнослов’янських культурах, хоч і з деякими відозмінами.

На українському ґрунті вже у ХV–ХVІ століттях окремі тенденції Відродження знаходять свою інтерпретацію спочатку у творчості латиномовних українських письменників, згодом – у полемічній літературі та поезії кінця ХVІ – початку ХVП ст.

Західноєвропейські ренесансні віяння найбільше позначилися на творчості латиномовних українських письменників кінця ХV – І половини ХVІ ст. Великі зрушення у суспільному житті Західної Європи доби Відродження принесли вагомі зміни і в освітню сферу. Вже у ХІV ст. відкривається чимала, як на ті часи, кількість вищих навчальних закладів. Нові університети були засновані у Празі, Кракові, Гейдельберзі, Ерфурті, Кельні. Протягом ХV ст. кількість вищих шкіл продовжує зростати – на початку ХVІ ст. у Західній Європі їх налічувалося вже 65. Всі вони діяли із санкції та під патронатом римської курії. Навчання відбувалося у формі лекцій викладачів, публічних диспутів, у яких брали участь професори та студенти, а також всі бажаючі, і було латинськомовним.

У кінці ХV ст., коли умов для отримання вищої освіти в українських землях фактично не було, вихідці з України (переважно з Карпатської Русі) починають здобувати її у західноєвропейських навчальних закладах. Ціла плеяда русинів навчається в університетах Праги, Кракова, Сорбони тощо. Далеко не всі з них по закінченні навчання поверталися на батьківщину, дехто починав викладати у зарубіжних навчальних закладах, навіть очолював їх.

Ставши людьми високої інтелектуальної культури, сприйнявши гуманістичне бачення та відчуття світу, русини реалізують свої творчі здібності у різних сферах науки та мистецтва, літератури насамперед. Різноплановий творчий спадок Юрія Дрогобича (бл. 1450 – 1494), Павла Русина (бл. 1470 – 1517), Миколи Гусовського (бл. 1480 – бл. 1540), Івана Туробінія (Рутенця) (1511 – 1575), Станіслава Оріховського (1513-1560), Григорія Чуя (бл. 1523 – 1573), Севастіана Кленовича (бл. 1545 – 1602) та ін. приніс в українську культуру, зокрема в літературу, могутній подих західноєвропейського Ренесансу.

Оскільки в добу Відродження латина була універсальною мовою інтелектуалів, спадщина цих письменників і вчених – латиномовна. В українській літературі розвивається якісно новий пласт письменства, у якому, всупереч ідеології аскетизму, максимально посилюються гуманістичні світські тенденції. Окрім того, як слушно зазначив В. Яременко, «латинська мова відігравала […] позитивну роль для поневолених народів: вона була буфером проти денаціоналізації та асиміляції – для українців проти полонізації, для чехів – проти германізації і т. д.» [35].

Вимушені задля права навчання приймати католицизм та писати латиною, українські письменники не забували при цьому і про потребу національної самозбереженості. Тому вони часто підкреслювали свою національну приналежність, додаючи до своїх імен прізвища-означення: Роксоланин, Русин, Рутенець (тобто українець) тощо. У листах, виступах, художніх творах ці автори повсякчас підкреслювали, що вони українці, пишаються своїм краєм та народом. «Я русин, і цим пишаюся, і про це відверто всюди заявляю», – стверджував С. Оріховський[36]. «Вітчизна моя Русь», – писав він у одному з листів[37].

Свідомо підкреслюючи своє українське походження, латиномовні письменники насичували свої твори яскраво вираженими патріотичними тенденціями: оспівували свій народ, рідний край, його природні багатства, унікальну красу тощо. Одночасно у творах митців чітко простежується культурна переорієнтація, насамперед на ренесансне західноєвропейське мислення.

Гуманістичними тенденціями позначена багатогранна наукова діяльність та художня творчість першого українського вченого тої доби Юрія Дрогобича (справжнє прізвище – Котермак). Виходець із ремісничої родини зі Львівщини став видатною людиною свого часу, професором медицини, філософії та астрономії. Його лекції з астрономії у Краківському університеті слухав Ніколай Копернік. Перу Юрія Дрогобича належить наукова розвідка, відома всім тодішнім вченим Європи – «Прогностична оцінка поточного 1483 року». Широко відомі були і такі дослідження Юрія Дрогобича, як «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року» та «Трактат з шести розділів про затемнення» (1490).

Трактат «Прогностична оцінка…» був надрукований у Римі 1483 року. На сьогодні він залишається першою відомою друкованою книгою вченого з України. Починається дослідження Юрія Дрогобича віршованим вступом, який вважають першою декларацією поета і поезії. Звертаючись у своєму вступі-посвяті до римського папи Сикста ІV, автор засуджує честолюбство та зиск, задля яких, на його думку, писали свої книги автори того часу. Натомість він протиставляє їм свою позицію. Для Юрія Дрогобича цінність книги полягає насамперед у її подальшій користі для «роду людського». З позицій ренесансного гуманізму сповідує автор культ людського розуму, його неосяжні можливості:

Обшири неба для наших очей незбагненно великі;

Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть.

Наслідки ми за причинами і навпаки визначаєм:

Так відкривається шлях, що до ефіру веде [38].

Ще розлогіше декларує питання вартісності та вагомості поетичного слова наступник Юрія Дрогобича, виходець із Лемківщини Павло Русин із Кросна – поет, видавець, магістр вільних мистецтв, професор Краківського та Віденського університетів, викладач словесності в Угорщині, який залишив об’ємну (кількісно та ідейно-тематично) спадщину, що дозволяє говорити про створення автором власної поетичної школи[39].

Ранні поетичні студії Павла Русина припадають на 1507-1508 роки. Року 1509 у Відні автор видає першу збірку «Павла Русина з Кросна… панегірики та інші пісні» (близько чотирьох тисяч віршових рядків). Серед розмаїтих за ідейно-тематичним змістом творів збірки привертають увагу насамперед поезії, у яких автор, як і його талановитий попередник, розробляє мотив поета та поезії. У вірші «Похвала поезії» Павло Русин називає поетичне слово «світлим даром богів», вважаючи, що тільки воно здатне на віки зберегти пам'ять про минуле, його героїчну історію. Тільки поезія, вища за будь-які станові чи національні межі, здатна по-мистецьки приховано донести правду про минуле. Використовуючи, як і Юрій Дрогобич, образи античної міфології, Павло Русин висловлює у вірші переконання, що справжній поет натхненний «божеством небесним». Сповідуючи гуманістичні тенденції Відродження, автор у своїй поезії співає гімн античним митцям слова, творчий спадок яких є невичерпним джерелом знань, мудрості та натхнення, і закликає сучасників припасти до цього джерела:

Ось тому, прошу, – коли справді вабить

Фебів храм тебе і шануєш ревно

Дев’ять муз, сестер, – до того поета

Серцем горнися.

Вчених книг його не згортай ніколи,

Чистим серцем пий ті зразки високі, –

І побачиш, вір, те, що було вчора

Скрите від тебе [40].

В оді «Павла Русина з Кросна до Аполлона…», звертаючись до легендарного античного бога з проханням поетичного натхнення, автор прославляє покровителя муз, називаючи себе вічним слугою античної класики. Апелюючи у віршах до декого із своїх учнів, Павло Русин дає настанови сповідувати ці ж принципи у власній творчості. Наприклад, в елегії «До Яна з Вислиці, шанувальника муз і учня, достойного похвали», високо цінуючи поетичний дар адресата та його зусилля опанувати античні надбання, письменник відстоює потребу високої поетичної культури, наполягає на абсолютній точності при написанні вірша, на виконанні всіх законів поетичної майстерності (тобто теорії віршування):

Та пам’ятай: не погорджуй найменшою вадою навіть,

Щоб на творіннях значних темних ти плям не зробив [41].

Підкреслюючи у цьому вірші винятковість поетичного дару свого учня, Павло Русин при цьому неодноразово наголошує на тому, що, окрім натхнення, слід докласти багато праці. Істинна велика поезія - справжня наука, яку слід опановувати все життя, вважає митець. Тому і форми його віршів відповідають найпоширенішим античним зразкам строфічної поезії (сапфічний, алкеїв вірші тощо), як, до речі, і жанрові форми (поема, панегірик, буколіки-еклоги, акровірш).

Не оминаючи у своїй творчості релігійно-філософічні мотиви, дотримуючись усталених теоретичних принципів високої поезії, українські латиномовні поети в контексті ідей ренесансного гуманізму надавали світського звучання давно відомим темам. Наприклад, Павло Русин, перу якого належить низка релігійних віршів на честь Богородиці та з приводу різних церковних свят, у поезії «Про прихід зими» філософічно розмірковує над питанням плинності та скороминущості людського життя. Використана у вірші антична образність спочатку слугує створенню картин зміни однієї пори року на іншу – мертву та холодну зиму. Феб (одне із імен Аполлона як бога світла), прокочуючись швидко по небу від світанку до заходу; реальний зимовий холод, який несе випущений Еолом північний вітер Борей, що «мчить, розгуканий, шалений», – все це поетичні образні картини настання холодної зими. Але у кінці вірша ці реальні кліматичні зміни асоціативно порівнюються із швидким переходом людини від юності до старості, яка

…гидка, шкутильгаючи, йде поспішним кроком,

Невдовзі й смерть кваплива нас настигне [42].

Змалювавши таку похмуру й непривабливу картину, кинувши репліку про те, що смерть може забрати і замолоду, Павло Русин закінчує вірш, декларуючи позиції ренесансної натурфілософії: людина, її земне життя – найвища цінність, а значить - слід встигнути за відведений їй недовгий строк прожити і відчути всі можливі земні радощі та задоволення.:

Нині для втіхи живім, ушановуймо кожну мить погідну […]

Тож про палкі почуття, поки можна ще, весело співаймо […]

Чари важкі піднімім, що пилося нам, –

з радісним оптимізмом закликає поет[43].

Натурфілософські погляди доби Відродження по-іншому, але не менш виразно виявляються і у творчості Івана Туробінія (Рутенця) – професора права, ректора Краківського університету, автора низки юридичних трактатів, ряду латиномовних епіграм тощо. У творчому доробку письменника є зразки високохудожньої духовної поезії, позначені ренесансними гуманістичними ідеями. Доказом цього є «Псалом 99-й», який заохочує до псалмоспіву Богові і покладання надій на нього єдиного.

Дев’яносто дев’ятій пісні із «Псалтиря» притаманне суворе інтонаційне звучання, характерна для середньовічного антропоцентризму, набожність.

Царює Господь, – і народи

тремтять,

сидить на Херувимах, –

і трясеться земля! –

починається Біблійний псалом. І далі:

Великий Господь на Сіоні,

і піднесений Він над усіма

народами!

Хай ім’я Твоє славлять, –

велике й грізне [44] воно!».

Зовсім інші інтонації звучать у поезії Івана Туробінія (Рутенця). Переспів сповнений радісною піднесеністю, оптимістичними емоціями, гуманістичним пафосом:

Йдіть і спізнайте свого короля і патрона, о люди,

В благочестивих піснях славте невпинно його [45].

Звертаючись до всіх народів Європи, автор закликає їх до братнього єднання під рукою Всевишнього, адже доброта та любов його безмежна:

Знай же, сучаснику: Бог, про якого ти дбаєш невпинно,

Є найправдивий, тому житиме з нами повік.[…]

Зважся, і все, що захочеш, проси у благаннях цнотливих, –

Хай, що бажаємо, нам щедро десницею дасть [46].

Бог у псалмі поета стає уособленням вищої гуманістичної ідеї, яка має об'єднати всіх людей. Він лише названий, а оспівуються у творі народи, їхня земля, підкреслюється потреба єднання, мирного життя як провідна гуманістична сутність.

Вимушене багаторічне проживання за межами рідного краю з одного боку давало вихідцям з українських земель можливість багатогранного інтелектуального розвою та реалізації своїх духовних надбань, але породжувало болючу ностальгію за батьківщиною та яскраво виражений відвертий патріотичний пафос, проявлений у багатьох творах цих авторів.

З ностальгічними емоціями поєднувалась і одна із високопатріотичних тенденцій, привнесених у Відродження із античних часів: про свою батьківщину говорити/писати або добре, або нічого, бо відданість рідній землі – найвища із людських чеснот.

Абсолютно відверто про це заявляє на початку свого трактату «Зразковий підданий» (1548), написаного на замовлення польського королівського двору, Станістав Оріховський: «Я русин і хвалюся цим і охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свій грецький рід і руську кров, про місце, де я народився і виріс» [47]. Для поета, таким чином, чи не першою доброчесністю, якою мусить володіти достойний васал свого сюзерена – «зразковий підданий», є повага до рідної землі, відданість її народові, пошана до її минулого.

На думку митців того часу, зв’язок з батьківщиною є невід’ємним атрибутом досконалої людини. Як бачимо, в цьому вони продовжують традиції києворуської літератури, яка послідовно доводила, що лише за умови синівського ставлення до рідної землі, за умови життя і подвигів во ім’я цієї землі людина здобуде повагу і Божу ласку. «Тема батьківщини, Русі у творчості Павла Русина, Миколи Гусовського, Севастяна Кленовича, Симона Пекаліда, Адама Чагровського звучить драматично, вона – її серцевина. І хоча майбутнє рідної землі майже неозначене, зате драматизується сучасне, в душах поетів – тривога і стурбованість, громадянський неспокій. Їхня творчість є всеохоплюючим висловом духовного життя, патріотичної активності»[48].

Опинившися далеко від своєї батьківщини, русини прагли не лише проповідувати патріотизм як найвищу доброчесність, але й висловлювали власні, суто інтимні почуття, породжені розлукою, відірваністю від рідного коріння. Власне, почуття ностальгії у них було не менш драматичним, ніж в українців-емігрантів ХХ ст. Ось як через звертання до рідної Лемківщини передає психологічний стан мандрівного студента-ваганта ХVІ ст. Павло Русин, потрактовуючи «думку про рідну землю як естетичну категорію» (В.Шевчук):

Здрастуй, мій краю! Ти милий владиці зористого неба!

Здрастуй, о земле, ущерть повна багатства й добра!

Здрастуй, мій краю, що страх ти наводиш на знать гордовиту!

Здрастуй, о земле моя, мила для вчених людей! […]

Ти самостійно, без інших земель, можеш жити привільно,

Знов же без тебе прожить жодна не зможе земля.

Завжди я прагнув побачить тебе, дорогу свою матір,

Завжди про долю твою вдень і вночі турбувавсь.

Зараз спішу, годувальнице мила, до тебе вернутись,

Довго не бачив тебе, о найдорожча моя! [49]

А сучасник Павла Русина, Матей з Мєхова, один із ректорів Краківського університету, писатиме: «Рідна земля солодко притягає до себе всякого і не дає забути про себе. Тому жодна тверезомисляча людина не стане ображати чи ганьбити свою вітчизну... а буде битися за неї, намагаючись розкрити й освітити чужим те, що служить до її честі і справедливості» [50], тим самим чітко формулюючи головну мету усієї латиномовної української поезії: розповісти про себе як про синів Русі-Роксоланії-Рутенії та показати усьому світові свою рідну землю.

Саме з такою метою звертається до образу України-Роксоланії у своїй однойменній поемі Севастян Фабіан Кленович (»1545-1602), автор ще трьох великих епічних полотен – латиномовного «Звитязтва богів» (1587) та польськомовних поем «Фелікс, тобто Спускання лісу Віслою та іншими ріками, що до неї дотикаються» (1595) і «Гаман іудеїв» (1600) (дві останні вважаються набутком лише польської літератури). Валерій Шевчук пише: «Роксоланія” – це ніби вигук радості блудного сина, який повернувся на рідну землю і щасливий од того, що її бачить. Він хоче її прославити, розповісти про неї, адже приступив до батьківського порога й чекає, що його приймуть тут з радістю, що справу його продовжать»[51].

Поема «Роксоланія» С.Кленовича, відома ще під назвами «Русь» або «Червона Русь», – один із кращих творів давньої української літературної традиції, у якому, після «Повісті врем»яних літ» та «Слова про Ігорів похід», витворюється надзвичайно масштабний, різноплановий і величний у своїй значущості для подальшої світової історії образ України.

Поема, присвячена «найщедрішому та найяснішому сенатові славної львівської громади», одночасно зорієнтована на світ європейський, який ще нічого не знає про Роксоланію. Доказом адресування твору європейському читачеві може стати епіграф, взятий Кленовичем із Вергілієвих «Буколік»: «Хай же ліси, якщо пісня про них, будуть консула гідні». Україна у поемі – це великий, сповнений багатоголосого пташиного співу ліс, спокійний у своїй величності і впевнений у своїх багатствах:

Вільхи в долині росли, на узвишшях дуби красувались,

У піднебесся вп’ялось їхнє зелене гілля,

Тут із вершини крутої струмок розливав свої води […].

І соловейко в тернистім кущі десь виспівував пісню,

Голос приємний з куща зрадив того співака [52].

Відразу треба наголосити, що автор у поемі не говорить про Роксоланію як про державу, але все ж не сприймає її і як частину Польщі, називає «нашою країною», «нашою багатою землею», визнаючи тим самим етнічну самодостатність українців, яких послідовно називає «русинами», «русами», «руськими селянами».

Цікавими у цьому контексті є спроби автора переповісти найважливіші моменти з минулого Роксоланії. Розмову про це починає богиня історії Кліо, яка «нечувану пісню заграла на флейті».

На сьогодні серед українських медієвістів одностайно визнано, що Кленович був знайомий з однією з редакцій «Повісті врем’яних літ». На користь такої думки говорить той факт, що поет вустами Аполлона називає русичів «кращими нащадками батька Яфета», «плем’ям Яфета», пропонуючи декілька його найменувань: бастарни, ілірійці, сармати, гамаксобії. При цьому зазначає, що назва «Русь» дуже давня і походить ще від правічних часів.

Цікавою є версія Кленовича про походження русів. Він зазначає, що їх прадіди прийшли з півдня, повз води Меонтійського (Азовського. – І.С.) моря, осіли в холодному краю, де «лютує Борей», «під Воза сузір’ям» побудували свої оселі і почали обробляти «врожайні поля» та зводити гарно укріплені міста. Важливою ознакою, яка мусить прихилити парнаських мандрівниць до народу Роксоланії, на думку Кленовича, є те, що русичі:

…закони

Й звичаї предків своїх ще й зберігають тепер[120].

Як явище ренесансової європейської культури, «Роксоланія» є суто світським твором, у якому абсолютно відсутні будь-які богословські проблеми. Кленович лише один раз опосередковано згадує про міжконфесійну ситуацію, у якій опинилася тодішня Україна, перебуваючи під тиском католицької Польщі. Сповідуючи гуманістичий принцип поваги до людської особистості, залишаючись католиком, поет виявляє свою релігійну толерантність і прихильно говорить про бажання роксоланів зберегти своє православ’я:

Русь зберігати старі прадідівські закони уміє.

З того шляху не звертать, що почала ним іти.

Ті зберіга установи, що перейняла їх від Сходу,

Віри, що раз прийняла, держиться вірно тепер,

Хоч і не раз римським колам є дещо і не до вподоби... [116].

Поема має досить цікаву форму: вона написана як своєрідний путівник невідомою для Європи землею, батьківщиною поета – Роксоланією. Мандрівниками, які прийшли в цю землю, виявляються парнаські музи на чолі з Аполлоном. Їх поява тут виправдана бажанням Кленовича знайти для бездомних нещасних мандрівниць, які давно втратили грецький Парнас і тепер блукають світами, нову оселю на українських горах:

Гори Менальські, богине, повір, є й у нашій країні,

З подивом дивиться Русь наша на Альпи свої. […]

Саме отут, під горою, богині, ви можете жити… [116].

На думку, О.Савчук «традицію запрошувати до рідного краю Аполлона і муз започаткували … німецькі новолатинські поети, орієнтуючись на римських творців, які усвідомлювали себе спадкоємцями греків»[53].

Фактично, С.Кленович чи не перший в українській літературі цього періоду висловлює тезу про надзвичайно високий культурний і мистецький потенціал Русі, яка, на його думку, у нові часи має беззастережно стати новим осередком європейської культури, новим Парнасом. Ця тенденція пізніше особливо виявиться в україномовній поезії, зокрема у панегіриках кінця ХVІ-початку ХVІІ століття. Вже у першому друкованому панегірикові «Просфонима» (1591), складеному та виголошеному учнями і вчителями Львівської братської школи на честь приїзду до міста митрополита Михайла Рогози, Львів прославляється за його здобутки в культурі та науці, подається інформація про науки та спосіб їх викладання у Львівській братській школі.

Образ Парнасу, який є свідченням високого наукового і культурного розвитку України, зустрічаємо і у панегірику «Євхаристиріон, або Вдячність» (1632) Софронія Почаського. У посвятній передмові, зверненій до Петра Могили, говориться: «Умислили, отож, вельможний наш добродію, гори тобі виставити. Гори, мовлю, Парнасу й Гелікону, щоб на них увесь світ малий міг твоєї слави і тілесним і душевним оком дочитатися … Годиться такій шляхетній славі на горі вдячності, од нас поставленій, бути» [54]. Друга ж частина панегірика має назву «Парнас, або Сад умілості … під час весни особливої до народу … десять літорослей наук визволених вже з себе випускає», де парнаські музи та Аполлон розповідають про різні види діяльності, запроваджені у Київській лаврській школі, і тим самим декларують Київ новим Парнасом.

У цьому контексті «Роксоланію» С.Кленовича можна розглядати як своєрідну поетичну тезу про «Парнаське» майбутнє усієї України. Відповідно, митець прагне залучити у якості доказів на її користь якомога більше об’єктивної інформації про Роксоланію. Як наслідок — його поема перетворюється у своєрідний довідник, що розповідає абсолютно про всі сфери життя та діяльності мешканців цієї землі, не оминаючи жодної, вдаючись до деталізації та натуралізму. Відтак Україна постає у всій своїй природній величі і красі, майже не поступаючись монументальному образові Київської Русі у «Повісті врем’яних літ» чи образові Руської землі у «Слові про Ігорів похід».

Починається поема із загальної характеристики Русі, у якій Кленович говорить про все, що, на його думку, могло б привабити сюди парнаських мешканок. Він визначає географічні межі країни: це литовські угіддя, пущі, які тягнуться до «московських суворих просторів», «скований снігом і льодом міцним океан», який відділяє Русь від царства Борея, Альпи та Евксінський Понт – «кордон східний, від гетів лихих».

На особливу увагу парнаських муз, на думку Кленовича, заслуговують руські ліси. Саме з їх опису починається знайомство з Роксоланією. Перераховуючи численні породи дерев, які зустрічаються в роксоланських лісах, а це і «гіллясті дуби», і «багаті живицею сосни», явір, модрина, ясен, тис, осика, вільха, «верби плакучі» тощо — поет називає і клена, пов’язуючи назву цього дерева із власним прізвищем. Можна дійти висновку, що подібна заувага потрібна Кленовичу і для того, щоб підкреслити своє руське походження, наголосити на тісному зв’язкові, якій існує між ним і землею предків.

Мандрівка лісом не лише демонструє музам різноманіття ботанічного світу Русі, але й дає можливість авторові вказати на практичне застосування дерев. У русичів не залишається без вжитку жодна деревина: вони займаються столяруванням і здатні зробити будь-який виріб, придатний для вжитку: чепігу, соху, мажі, возик, кілочки замість цвяхів тощо. Відверто проступає тут теза ренесансових митців про панування людини над світом природи. Кленович, розповідаючи про процес виробництва сільськогосподарських знарядь, зауважує:

Там, де природа без сил, вміння поможе йому (русинові. – І.С.) [121].

… розум і вміла рука селянина прост