Частина 1 6 страницаРозумів це й Богдан Хмельницький, тому влітку 1653 р. він знову звертається за допомогою до Москви. 11 жовтня 1953 р. Земський собор затвердив рішення прийняти «Військо Запорізьке під государеву високу руку» і спільно розпочати війну проти Речі Посполитої. До України вирушило Московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним, яке прибуло до Переяслава, де 8 січня 1654 р. відбулася загальна військова рада. Гетьман закликав українців підтримати рішення щодо союзу з Росією. Деякі козацькі ватажки і представники вищого православного духовенства не жадали укладати договір з Московським урядом. Через це перемовини затягнулися на певний час, але українська сторона, зрештою, поступилася й висловилася на користь московського царя. Отже, у Переяславі відбулося політико-правове оформлення протекції російського царя над українською державою й узгодження принципових засад майбутнього українсько-російського договору. Це дає привід критикам Б. Хмельницького та Переяславського договору стверджувати, що Переяславська Рада не була легітимною, бо на ній не приймалося юридичного документа про об’єднання України й Росії. Однак прибічники дій Б. Хмельницького, зокрема, відомий український історик академік П. П. Толочко та інші стверджують, що на Переяславській Раді й не потрібно було приймати жодних юридичних актів. Вони були прийняті раніше – 1653 року. Гетьман Б. Хмельницький відправив до Москви прохання про входження Малоросії в російське підданство, а Земський собор Росії задовольнив його, ухваливши відповідне рішення. Остаточне оформлення українсько-російських відносин здійснено в березні 1654 р. у Москві. Україна розробила власний проект договору, що складався із 23 пунктів і був спрямований на підтвердження української автономії. Унаслідок переговорів сторони розробили остаточний варіант угоди, що ввійшла в історію під назвою «Березневі статті». Згідно із цим документом Україна зберігала республіканську форму правління, адміністративно-територіальний устрій; підтверджувалися станові права і привілеї української шляхти та козацької старшини; козацький реєстр збільшився до 60 тисяч чоловік, гетьмана традиційно обирали козаки, але мав затверджувати цар; у зовнішній політиці заборонено дипломатичні відносини з Туреччиною й Річчю Посполитою; уведено звітування гетьмана перед царем про дипломатичні відносини з іноземними послами. Отже, українсько-московський договір 1654 р. – перший документ, який відокремив Україну від Польщі, узаконив Українську козацьку державу як самостійного учасника міжнародної політики. Без цього договору й допомоги Росії не могла б завершитися перемогою національно-визвольна війна українського народу. Які б дискусії не відбувалися навколо цього питання, цілком імовірно, що український керманич, укладаючи Переяславсько-Московський договір, прагнув, нарешті, вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої й розбудовувати власну незалежну державу.
Шевелiна A. НТУ «ХПІ» РОМАНТИЗАЦIЯ ОБРАЗУ IВАНА МАЗЕПИ Протягом багатьох століть до образу Івана Мазепи зверталися історики й літератори: Вольтер («Історія Карла ХІІ»), Байрон (поема «Мазепа»), Ю. Словацький (трагедія «Мазепа»), Б. Залеський («Дума про Мазепу»), О. Пушкін (поема «Полтава»), К. Рилєєв (поема «Войнаровський»), Б. Лепкий (роман «Мазепа»), В. Сосюра (поема «Мазепа»). У своїх роботах вони по-різному оцінювали його постать і діяльність. Актуальність дослідження еволюції образу гетьмана Мазепи полягає у з’ясуванні співвідношення історичної та художньої правди, у необхідності впровадження в літературний обіг тих творів, які сприятимуть піднесенню національної свідомості українського народу. Образ гетьмана Івана Мазепи зазнав еволюції в історико-літературному процесі: від вихвалянь (за часів правління) до таврування як «зрадника» (після поразки в Полтавській битві). Можна виділити три напрямки створення образу Івана Мазепи: романтичний, ідеологічний та об’єктивно-історичний. Байрон у своїй поемі «Мазепа» створив романтичний образ «вродливого красеня», «шляхетного злочинця», який кидає виклик суспільству, його законам, моральним нормам і зазнає неминучої кари. У поемі В. Гюго Мазепа остаточно втрачає риси конкретного історичного діяча й міфологізується. Драма Ю. Словацького «Мазепа» заснована на історичних реаліях. Його герой, шляхетний, хоча дещо необачний, утягнений у похмуру драму, у якій рушійними силами є боягузтво короля, злочинна любов і сліпа ненависть воєводи. О. Пушкін в поемі «Полтава» змалював Мазепу з погляду державної процарської російської ідеології, тому постать гетьмана зображується в найчорніших барвах. Образи Петра І та Мазепи Пушкін розташовує на полюсах міфічної вертикалі. Петро І – напівбожество, на яке не падає жодна тінь, а образ Мазепи пов’язується зі світом зла та мороку. Поет наділяє його демонічними рисами: у нього немає довірливих взаємин із людьми, він самотній, постійно плекає підступні плани й повсюди сіє зло. Серед росіян XIX ст., коли політика вимагала зображувати Мазепу ворогом держави, протилежний образ створив К. Рилєєв у поемi «Войнаровський». Мазепа Рилєєва є особою шляхетною і трагічною: на зраду Петрові І, якого високо цінував, і на величезний ризик, пов’язаний із розпочатою грою, він зважився заради добра свого народу. Одним із перших серед українських письменників, які спробували всебічно й об’єктивно висвітлити образ Мазепи, став Богдан Лепкий. У своїй трилогії «Мазепа» він створив уявний психологічний портрет гетьмана, борця за ідею української державності. Доля гетьмана Мазепи, сповнена гострих колізій, надихнула багатьох митців на низку захоплювальних творів, які, проте, не позбавлені всіляких перебільшень і явних прикрас. Окрім негативної романтизації, образ українського гетьмана зазнає також ідеалізації, виступаючи втіленням свободи, непримиренності до тиранії, безстрашності й мужності в боротьбі за національне визволення своєї країни.
Медведков І. НТУ «ХПІ» ОБРАЗ ІВАНА МАЗЕПИ В МЕМУАРАХ Справжній політичний і навіть звичайний портрет гетьмана Івана Мазепи – одна із загадок української історії. Свого часу цар Петро I наказав знищити всі його зображення, і тому в розпорядженні сучасних істориків є п’ять різних варіантів вигляду гетьмана, який прожив досить цікаве політичне життя та зробив карколомну політичну кар’єру. Метою нашої статті є аналіз образу І. Мазепи в мемуарах його сучасника Яна Пасека. Ян Хризостом Пасек походив із розгалуженого польського шляхетського роду, який мав маєтності на Поділлі, Смоленщині й у Равському воєводстві. На схилі життя Пасек, який довгий час перебував на військовій службі, написав мемуари про події з 1656 по 1688 рр. Дослідники знайшли в них чимало помилок, оскільки Пасек писав через 20–40 років після подій. У мемуарах згадано переважно конфліктні ситуації, що виникали між І. Мазепою й автором, «любовні пригоди» майбутнього гетьмана тощо. В указаних мемуарах, на нашу думку, є декілька найцікавіших епізодів. Уперше Мазепу згадано в мемуарах під час знайомства з Пасеком. Одного разу Пасек і Мазепа, випадково зустрівшись і познайомившись, разом їхали до короля, який тоді перебував у Гродно. Мемуарист із козаком дискутували про політику, після чого Мазепа чомусь запідозрив Пасека та сказав, що неможливо, щоб цей чоловік без прихованої причини їхав у литовські й білоруські краї. Король, помилково поінформований Мазепою, послав збройний загін, який мав заарештувати шляхтича й доставити у Гродно. Там під час тривалого розгляду справи мемуарист постав перед сенаторами й виголосив самозахисну промову. Наступна згадка про Мазепу датована 1662 р. Він уже перепросив короля за гродненський випадок і знову приїхав до двору. Одного разу мемуарист прийшов до дверей покою, де був король, біля них стояв Мазепа й слуги. Пасек (добряче напідпитку) каже Мазепі: «Чолом, пане осавуло!». Той гордовито відповів: «Чолом, пане капрале!» Сказав це тому, що в Пасека у Гродному вартували німці. Оповідач ударив Мазепу в обличчя, усі присутні підскочили, бо король за дверима. Жоден слуга не підтримав Мазепу. Паж увійшов до покою й повідомив: «Пан Пасек ударив Мазепу». А король тут же відповів йому ляпасом: «Не базікай абищо, коли тебе не питають». Однак після іншого випадку король наказав покликати Мазепу й обнятися їм із Пасеком та перепросити один в одного. Так вони помирилися й сиділи потім за столом разом. Отже, Ян Пасек мав неабиякий літературний талант, мав почуття гумору. Його мемуари дуже добре передають спосіб життя й мислення дрібного польського шляхтича, деякі цінні згадки ми тепер читаємо із захопленням. Гавриленко Т. НТУ «ХПІ» ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАННЯ Вивчення культурних та освітніх надбань Києво-Могилянської академії є не тільки цікавим, а й актуальним для розвитку системи освіти в Україні. Навчальний рік в академії розпочинався 1 вересня, хоча приймали й серед року (бо тут із розумінням ставилися до можливостей різних сімей відпустити дитину чи парубка з дому на навчання в той чи інший час). Вікових обмежень не було: в академії дотримувалися просвітницьких ідей, тобто прагнули дати знання якнайбільшій кількості молоді. Із новоприбулими префект проводив співбесіду: «отведывал память и остроумие». Після тестування він відправляв прибулого до того чи іншого класу. Уроки (лекції) тривали 1 годину. З 8 ранку до 6 вечора всього було 8 уроків з перервою на 2 години. Організацією навчання займався префект, який мав право контролювати уроки й знання студентів. У граматичних класах учителеві призначали помічника зі старших студентів – аудитора. Були й інші посади серед студентів: дзвінник – будив бурсаків і дзвонив на початку і в кінці уроку; калефактор – за наказом учителя виконував дрібні покарання. Щосуботи учні граматичних класів складали своєрідний іспит з матеріалу, пройденого за тиждень, – суботівки. У кінці року на основі поточного контролю виставляли річні оцінки. Студентів, які погано навчалися, не відраховували, їх просто не переводили до старшого класу. Тим, хто скінчив навчання, видавали атестат за підписами ректора й префекта. В атестаті зазначалося: скільки навчався студент, у яких класах, які науки опановував, які мав успіхи; також оцінювалися його моральні якості та ставлення до товаришів-студентів. Важливим складником навчального процесу вважали диспути, які поділялися на ординарні, де захищалися «малі дисертації», й урочисті, публічні, де студенти захищали свої філософські чи богословські дисертації перед опонентами. Освіта в академії розглядалася не лише як набуття певної суми знань, але і як засіб формування національної свідомості, патріотичних почуттів, громадянської відповідальності, власної гідності. Виховні засади тут ґрунтувалися на давніх українських традиціях, християнській моралі, досвіді вітчизняної педагогічної думки й новітніх її досягненнях у західних країнах, які з’являються в епоху Відродження та Нового часу. Багато працював над питаннями виховання молоді Петро Могила, свої роздуми із цього приводу він виклав насамперед у праці під назвою «Антологія, сиріч молитвы і поученія душеполезная. В душевну ползу спудеов и всіх благочестивих любомолитвених». Визначаючи мету створеної ним Лаврської школи, П. Могила записав: «Аби молодь у справжній побожності, у звичаях добрих і науках вільних навчена була». Ці поняття він розвинув в «Антології» в цілісну гармонійну систему виховання, завдяки якій учні залишали академію освіченими людьми, добре вихованими, вірними ідеалам Вітчизни й віри. Отже, зберігаючи традиції українських братських шкіл, Києво-Могилянська академія своєю структурою, обсягом і змістом навчання відповідала вимогам, що ставилися перед європейською вищою школою. Академія стала своєрідним феноменом української культури XVII–XVIII ст., створила підвалини для подальшого розвитку вищої освіти в Україні.
Свічкарь А. НТУ «ХПІ» УТРИМАННЯ СТУДЕНТІВ Успішне навчання студентів багато в чому залежить від рівня їхнього матеріального забезпечення. Для кожного студентського покоління цей рівень і засоби його досягнення різняться. Мені, студентці І курсу, цікаво дізнатися, чим відрізнялось утримання студентів ХVІІІ ст. від життя моїх сучасників. Здобувати освіту багатьом студентам Києво-Могилянської академії доводилось у скрутних матеріальних умовах. Переважна більшість їх мала всі підстави іменувати себе «злиденною братією». Частину студентів – найбідніших і сиріт – академія забезпечувала гуртожитком (бурсою). Першу дерев’яну бурсу збудував у 30-і pоки XVII ст. Петро Могила, другу – 1729 р. «коштом» митрополита Йосафа Кроковського. До нашого ж часу зберігся будинок бурси 1778 р., який неодноразово перебудовували (нині це Департамент доуніверситетської підготовки та приймальна комісія НаУКМА). У старій бурсі, збудованій ще Й. Кроковським, були складні умови для життя. Від холоду, сирості й тісноти бурсаки часто хворіли й помирали. Іноді вони, щоб зігрітися, розбирали міську огорожу з великих дерев’яних колод і несли до бурси. Студенти не мали стипендії, тому в літній час наймалися на роботу. Іноді «спудеї» одержували копійки за участь у митрополичому хорі, читання псалмів і «втішних речей» над покійниками, складання панегіриків знатним особам. Але найбільша частина бурсаків просто просила милостиню. Найбільш надійним способом добування потрібних коштів були кондиції, коли студенти навчали дітей у багатих сім’ях і за це одержували плату харчами або можливість жити на квартирі у своїх учнів. Ще можна було заробити таким чином: 1) у бурсі утримували кількох жебраків, які підтримували студентів своїм «жебрацьким коштом», а за це студенти готували їх до вступу до академії; 2) дозволялося під час виконання завдань із латини викликати на змагання заможніших і не тільки товаришів; той, хто викликав, зазначав у зошиті, що він хотів би одержати в разі перемоги: свічку, зошит тощо. Становище студентів, які жили в Малій бурсі (приміщення однієї з приходських церков Подолу), часто ускладнювалося недоброзичливим ставленням до них настоятелів і дяків. Але вже у другій половині XVIII ст. життя бурсаків покращилося: митрополит Гавриїл Кременецький заповів академії 58 425 руб. сріблом, і 1784 року із цієї суми було призначено щомісячну стипендію. Також, за розпорядженням протектора академії С. Миславського, учням молодших класів почали варити щодня борщ, купили їм кожушки й чоботи. Дещо було зроблено для поліпшення становища лікарні: на утримання хворих виділяли по 3 коп. на день. Отже, тільки невичерпна жадоба знань, мужність і наполегливість допомагали українській молоді долати на тернистому шляху науки неймовірні труднощі: злидні, голод, холод, хвороби, принизливе становище прохачів. І, порівнюючи становище студентів ХVІІІ ст. зі студентами сьогодення, я розумію, що мені дуже пощастило навчатися в наш час! Сафонова Е. НТУ «ХПІ» ПРОСВІТНИЦЬКИЙ АБСОЛЮТИЗМ ГАБСБУРГІВ Наприкінці XVIII ст. українські землі у складі Австрійської імперії здобули неоціненний досвід суспільно-політичних і соціально-економічних реформ, які змінили обличчя країни. Династія Габсбургів бачила в західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної скарбниці й армії. Але водночас вони під впливом складних внутрішніх політичних і соціально-економічних процесів та зовнішніх впливів змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості й порядку. Марія-Терезія та її син Йосиф II проводили «модну» тоді серед євро-пейських монархів політику просвітницького абсолютизму. Політику абсолютизму (продукт просвітництва) було спрямовано на здійснення часткових реформ, аби пристосувати феодально-абсолютистський устрій до умов розвитку капіталістичних виробничих відносин. За його основу взято ідею «освіченого монарха», здатного перебудувати суспільство відповідно до порад філософів. Мета нової політики – покращити матеріальне становище населення, стабілізувати соціально-економічну ситуацію і зміцнити імперію, модернізувати управлінську систему (замінити місцеву шляхту на імперських чиновників). Реалізувати все це намагалися завдяки таким реформам, як: 1. Адміністративна: поділ Королівства Галичини й Лодомерії на округи (столицею призначено Львів), очолювані старостами; старости підпорядкувалися губернаторові краю, якого призначав імператор; містами управляли магістрати, призначені імперською адміністрацією; органами самоврядування стали міські ради; вищим представницьким органом краю був сейм, провідні позиції в якому посідала польська шляхта; замість польських законів запроваджено загальноімперські. 2. Аграрна реформа: складено «Інвентарі», до яких вносили повинності селян і розміри податків, які вони мали сплачувати; землевласникам було заборонено збільшувати повинності порівняно із зафіксованими; заборонили тілесні покарання селян, суботню й недільну панщину, остання обмежувалася трьома днями на тиждень. Селян звільнено від особистої залежності, вони здобули певні громадські права: брати шлюб, навчати дітей у школах, право на самоврядування тощо. 1789 року панщину взагалі було скасовано (але відновлено після смерті Йосифа). 3. Релігійна реформа: церква підпорядковувалася державі; римо-като-лицька та греко-католицька церкви визнано рівноправними; греко-католики здобули рівні з католиками права на державну службу; визнано рівні права євреїв із представниками інших віросповідань. 4. Освітня реформа: у Відні створено генеральну греко-католицьку семінарію («Барбареум»); відновлено діяльність Львівського університету (1784), де відкрито Руський інститут з українською мовою навчання; створено мережу державних початкових шкіл із рідною мовою навчання. Реформи Австрійської імперії доби «просвітницького абсолютизму» –модернізація системи правління та внутрішньої політики – були зроблені для того, щоб уникнути потенційних проблем. На той час реформаторська діяльність Марії-Терези та Йосифа II була прогресивним явищем, добре вплинула на становище українського населення та його культурний розвиток, тому викликала в західноукраїнському суспільстві почуття вдячності. Однак незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними правителями. Уважаємо, що головною причиною цього була неготовність насамперед влади до таких реформ. Якщо б реформи продовжувалися далі, то це могло призвести до розпаду імперії.
Солодкіна В. ХНУ ім. В. Н. Каразіна ДО ПИТАННЯ ПРО ПОХОДЖЕННЯ Питання про походження родів слобідських дворян є одним із доволі складних для дослідника, адже документальні свідчення уривчасті й не завжди правдиві, тому доводиться вивчати родинні перекази й суперечливі ідентичності. Проте це питання слід з’ясовувати, адже після видання Катериною ІІ «Жалуваної грамоти» на теренах Слобожанщини з’являється на перший погляд однорідне дворянство, до складу якого ввійшли й козацькі старшини, і московські дворяни, і навіть невелика кількість іноземців. В історіографії цій проблемі було приділено недостатньо уваги, оскільки дослідники акцентують насамперед на минулому тих родин, які можуть похвалитися козацьким корінням, хоча є велика кількість робіт, присвячених міжетнічним відносинам (В. Л. Маслійчук та ін.). Звичайно, цю проблему досліджували і в інших регіонах. Так, монографія В. Михайловського «Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV – 70-х роках XVI ст.» змусила нас замислитися: а чи можна назвати «еластичним» слобідське дворянство? Джерелами цієї праці є рукописна «Родословна книга дворянства Харківського намісництва» (частини І, ІІ, ІІІ, IV, VI, які збереглися); опубліковані А. Парамоновим документи Державного архіву Харківської області «Родословная книга потомственных дворян Харьковской губернии»; опубліковані списки козацької старшини 1760-их років, за якими вдалося реконструювати походження деяких дворянських родин. На основі джерел складено базу даних у програмі Microsoft Access, куди ввійшли відомості про майже 500 родин. Установити походження деяких із них вдалося точно, а деяких – лише приблизно. Однією з перешкод було те, що інколи претенденти надавали як докази лише відомості про особисту військову службу в чинах Російської імперії, а за цим неможливо було визначити, ким були їхні предки. Ми встановили, що серед предків слобідських дворян переважають козацькі старшини, після них – російські службовці. У четвертій частині (іноземні роди) описано поляків, молдаван, греків і грузинів, проте не знайдено прикладів етнічних конфліктів. Як засвідчує попередній період, іноземці могли бути прийняті до місцевої еліти (росіянин Шилов, який став зятем козацького полковника й узяв собі прізвище Шидловський), а могли відбуватись і конфлікти (як у випадку молдаванина Караймана-Куликовського). Також трапляються свідоцтва про презирливе й агресивне ставлення московітів до козацької старшини. Цікаво, що в наступні 100 років після нобілітації найвпливовішими родинами на Слобожанщині залишаються саме нащадки козацької старшини. Висновок: процес нобілітації, надавши рівні права нащадкам козаків і московітів, сприяв об’єднанню різної за походженням еліти. Слобідська «еластична спільнота» ввібрала прийшлі елементи й перетворилася на об’єднане дворянство, проте роль лідерів у регіоні все ж таки зберігали нащадки козацьких старшин.
Ревуженко С. НТУ «ХПИ» ДЕТСКАЯ МОДА В РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ ХIХ в. В последние десятилетия огромный интерес у исследователей вызывает социальная история, важной деталью которой является история моды, прежде всего моды, распространённой среди дворянских детей, а также среди детей из среды просвещённого купечества, интеллигенции, разночинцев и мещан. Детская мода долгое время подражала моде взрослой. Копировались фасоны и отделки, шились корсеты и сюртуки. Костюм ребёнка должен был соответствовать социальному положению родителей. При отсутствии самого понятия «детский костюм» часто не делалась разница и между одеждой для мальчиков и девочек. Настоящим феноменом детской моды ХIХ в. можно считать платье – универсальный наряд для детей любого пола, который носили до 5–6 лет. Мальчикам отращивали длинные волосы, которые не стриглись до подросткового возраста, а также завязывали банты. Детьми подобная мода воспринималась абсолютно естественно, так как в XIX в. тема полового воспитания считалась запретной и вплоть до старшего школьного возраста ребёнок не задумывался о своей половой принадлежности и гендерных особенностях. Нижнее детское бельё шили из хлопковых тканей. Бельё делали белым и очень затейливым. Достигалось это качеством тканей, аккуратностью исполнения, сложностью и обилием вышивки, кружева, лент. Главной частью нижнего белья и для девочек, и для мальчиков была рубашка. Ночная опускалась до щиколотки, дневная – до бёдер. Рубашки имели длинный рукав с узким манжетом, летние рубашечки шили без рукавов. С первой четверти XIX в. юные дворяне обоих полов начали носить «матроску», соединившую в себе удобство, функциональность и элемент романтики. На рубеже XIX–XX вв. костюмчики-матроски носили мальчики и девочки с трёхлетнего и до юношеского возраста. Обязательными были галстук и изображение якоря. В конце 40-х гг. XIX в. появилась некоторая вольность в одежде подростков, которая уже не повторяла досконально взрослую. Мальчики стали носить длинные трубкообразные штаны, длиннополый сюртук, отделанный шнуром и шапку с козырьком, позаимствованную из военной формы. Впоследствии в дореволюционной России уважительное отношение ко всякого рода униформам усилилось и в полной мере повлияло на детскую моду. Не избежала сложившейся традиции форма для учащихся школ, гимназий, училищ. Мальчики обязательно надевали форму в театр, в гости, на детские праздники и балы. Красивой и удобной была детская обувь. В торжественных случаях детям надевали белые чулки и изящные туфельки с перепонкой (с 70-х годов XIX ст.). Их впервые предложил знаменитый французский обувной мастер Пине (отсюда и сохранившееся до наших дней название «пинетки»). В конце XIX в. стали модными мягкие, облегающие ногу мальчуковые сапожки из лучших сортов кожи. Окончательно детский стиль сформировался к концу XIX века. Таким образом, изучение истории моды позволяет понять исторические истоки современных модных направлений, осознать, что история моды – важнейшая составляющая социальной истории нашей страны, её культуры. Коханов С. ХНУРЕ УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ НА ПОЧАТКУ Здобуття незалежності Україною стало логічним завершенням багатовікових змагань українського народу за свою державність. Невід’ємним складником державотворення є процес формування багатопартійної системи, утворення політичних партій, що сповідують різні ідеології та пропонують свої шляхи вирішення нагальних проблем суспільства. В історії України були періоди функціонування власної партійної системи, тому дослідження історичної традиції має теоретичне й практичне значення для сьогодення. У цьому плані цікавим є аналіз діяльності Революційної української партії (РУП) – першої з українських соціал-демократичних угрупувань початку ХХ ст. Національні інтереси України на початку ХХ ст. вимагали виведення визвольного руху на якісно новий політичний рівень. Реалізація цих інтересів залежала від того, у якій формі (незалежної чи автономної) Україна набуде державного статусу. Українська соціал-демократія під час першої російської революції мала вторинний характер, відчуваючи ідейний та організаційний тиск російських соціал-демократів. Але українські соціал-демократи більше орієнтувалися на селянство, їх соціальна база – соціалістична течія громадівського руху. Першою в Наддніпрянській Україні у м. Харкові Д. Антонович, М. Русов, Н. Порш, С. Петлюра, В. Винниченко заснували РУП, до якої увійшли вільні громади восьми міст, представники радикальної, соціал-демократичної, соціал-революційної течій політичного руху. Політичною програмою РУП стала робота М. Міхновського «Самостійна Україна», назва якої говорить про реалізацію ідеї державності у формі незалежної самостійної Української держави. Однак ідея самостійності України не знайшла широкої підтримки ні в партії, ні в Україні загалом. Поступово РУП відмежовується від ідеї самостійності, а з остаточним переходом на соціал-демократичні позиції зовсім відмовляється від цієї ідеї, про що свідчить «Нарис програми РУП». «Нарис» закликав до перетворення Росії на федеративну республіку й установлення в Україні автономії. Проте прихильники самостійності заснували Українську народну партію (УНП) і відчайдушно продовжували пропаганду своєї ідеї. Погляди самостійників відбито в програмі УНП, новацією якої було визначення політичного устрою України як президентської республіки на федеративних засадах. Допускалася й автономія як етапний період на шляху до самостійності. Наступним етапом розвитку ідеї державності в середовищі РУП став «Проект програми РУП», затверджений у грудні 1905 р. на з’їзді партії як програма, у якій визначено повноваження загальнофедеративних органів влади й набагато детальніше відтворено функції органів влади автономної України. Отже, створення українських партій ознаменувало перехід до вищої політичної стадії визвольного руху, одним із завдань якого було вирішення проблеми державності України. Політична програма українських соціал-демократів не була завершеною. Теза про самостійність України стає ідеалом без деталізації його досягнення. Національне питання (форма майбутнього державного устрою України та проблема самостійності партійної організації) стало причиною розколу партії, що значно перешкоджало поширенню її впливу в суспільстві. Це унеможливлювало й згубно впливало на створення єдиного українського національно-визвольного руху. Однак теоретичні розробки ідеї державності українськими політичними партіями початку ХХ ст. стали підґрунтям, на якому базувалося її втілення в життя в період Української революції 1917–1920 рр. та на основі якого розвивався національно-визвольний рух 20–80-х рр. ХХ ст. і, нарешті, було здобуто незалежність України.
Безбожная Т. НТУ «ХПІ» НИКОЛАЙ II РОМАНОВ В ДНИ РЕВОЛЮЦИОННЫХ СОБЫТИЙ На российский престол император Николай II взошёл в 26 лет осенью 1894 г. в результате преждевременной смерти отца. За период правления Николая ІІ Российская империя проводила активную внешнюю политику, которая часто была неудачной. В частности, проиграна война с Японией в 1904–1905 гг. Экономическое развитие Российской империи в эти годы было неоднозначным: экономическую депрессию начала ХХ в. сменил рост промышленного производства в 1909 г. В 1913 г. по всей империи в торжественной обстановке праздновали трёхсотлетие пребывания дома Романовых на российском престоле. Власть императора многим современникам казалась непоколебимой, однако через несколько лет монархия в России пала, что стало толчком для становления вначале автономного, а затем независимого Украинского государства в период последующих революционных событий. Вступление России в 1914 г. в Первую мировую войну, которая приняла затяжной характер, привела к обострению назревших в стране проблем. В августе 1915 г. император принял на себя звание верховного главнокомандующего и прибыл в ставку, в Могилёв. 23 февраля 1917 г. в Петрограде произошли беспорядки, вызванные слухами о недостаче хлеба. Начались события, вошедшие в историю как Февральская революция. Императора известили о них только 25 февраля. Отречение от престола Николая II произошло 2 марта 1917 г. – сначала в пользу своего сына, а затем – в пользу великого князя Михаила Александровича, также отрёкшегося от престола. Самодержавие в России пало. 8 марта Николай ІІ издал прощальный приказ войскам с призывом подчиняться Временному правительству.
|
