Студопедия — Частина 1 7 страница
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Частина 1 7 страница






Уже с 9 марта по 1 августа 1917 г. Николай Романов, его жена и дети жили под арестом в Александровском дворце Царского Села. В конце марта министр Временного правительства П. Н. Милюков пытался отправить Николая и его семью в Англию на попечение императора Георга V, на что было получено предварительное согласие британской стороны; но в апреле, вследствие нестабильной внутриполитической ситуации в самой Англии, король предпочёл отказаться от такого плана (согласно некоторым свидетельствам, вопреки совету премьер-министра Ллойда Джорджа). Ввиду усиления революционного движения и в Петрограде, Временное правительство, опасаясь за жизнь арестантов, решило перевести их вглубь России, в Тобольск. Им разрешили взять из дворца необходимую мебель, личные вещи, а обслуживающему персоналу предложили по желанию сопровождать их к новому месту размещения и дальнейшей службы. Семья Романовых разместилась в специально отремонтированном к их приезду доме губернатора. Режим охраны здесь был гораздо более лёгкий, чем в Царском Селе. Семье разрешили ходить через улицу и бульвар на богослужение в церковь Благовещенья. Семья вела спокойную, размеренную жизнь. После прихода к власти большевиков ВЦИК в начале апреля 1918 г. санкционировал перевод Романовых в Москву с целью проведения суда над ними. В конце апреля 1918 года арестанты были перевезены в Екатеринбург, где для размещения Романовых был реквизирован особняк Ипатьева, ставший «домом особого назначения». Судьба бывшего императора и его семьи решалась на высшем уровне большевистского руководства. Николай Романов, Александра Фёдоровна, их дети, доктор Боткин и три человека прислуги были расстреляны в ночь с 16 на 17 июля 1918 г.

 

Грезенталь А.

НТУ «ХПІ»

ЗДОБУТКИ ТА ПРОРАХУНКИ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА
у ТВОРЕННІ ДЕРЖАВНОСТІ

Лютнева революція 1917 р. створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху пригноблених народів Російської імперії. Головною перешкодою на шляху розв’язання національного питання була політична діяльність Тимчасового уряду. У роки панування радянської влади ці питання замовчувалися. Але після здобуття незалежності було «ввімкнено зелене світло» для істориків, політологів і письменників. І донині відкривають нові факти життя й політичної діяльності В. Винниченка. На основі нових даних написано багато статей і книг про Володимира Кириловича, серед них – роботи Ю. Бойка, С. Процюка; важливою є праця самого Винниченка «Відродження нації».

Напередодні революції, на думку В. Винниченка, в українському русі іс-нувало три основні «орієнтації»: «на руську ласку», «на німецький штик» і «на свої сили». Ситуація кардинально змінилася з початком Лютневої революції в Росії. Із перших її днів національні сили в Україні згуртувалися, і виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух, – Українська Центральна Рада, виконавчим органом якої був Генеральний секретаріат (уряд), очолений В. К. Винниченком.

Перші кроки революції зумовили плекання в українському русі великих надій, відпали всі способи досягнення свободи, окрім орієнтації на російську демократичну революцію. Противагою самостійності українські соціалісти вважали автономію в складі Російської республіки. На думку В. Винниченка, така форма організації українського життя, «такі скромні, такі невеликі заходи» змогли б примирити вірність революції та хвилю зростання національної свідомості, що швидко набирала сили в суспільстві.

Голова уряду вів активне громадське життя в тогочасному Києві та в Україні в цілому. Він був одним з авторів чотирьох універсалів та інших конституційних і політичних документів Центральної Ради, натхненником усіх селянських, військових і політичних з’їздів 1917 р. Але для здобуття самостійності України цього було замало. Не сама по собі прихильність до держави була помилковою. Центральна Рада, на переконання В. Винниченка, виявилася недостатньо соціалістичною, не зрозуміла потреби побудови саме «робітничо-селянської» держави, а тому не могла протиставити нічого дієвого більшовицькій пропаганді.

Кожна людина має право на помилку. Володимир Кирилович не був винятком. На ньому значною мірою лежить провина за те, що в революції 1917–1920 рр. Україна не змогла стати незалежною самостійною державою. Він не лише послідовно руйнував основи державності в перші місяці існування УНР, активно готував й очолив Національний союз та повстання проти гетьмана П. Скоропадського, який, незважаючи на всі помилки та прорахунки, за короткий проміжок часу зумів зробити для організації державних інституцій незрівнянно більше, ніж його попередники-соціалісти, але й кинув очолювану Директорію та армію, коли побачив, що маси прислухаються лише до критичної частини його ідей і не приймають того, що здавалося письменникові-політику конструктивним. В. Винниченко постійно намагався знайти компроміс між українським соціалістичним рухом і більшовиками, які були йому духовно часто ближчими, ніж такі українські соціалісти-самостійники, як С. Петлюра.

Після поразки чергової спроби здобуття Україною самостійної державності В. Винниченко опинивсь у вимушеній еміграції, де його життя перетворилося на справжню трагедію. Утомившись від політики, він присвятив себе літературній праці, мистецтву, науці й філософії. Але, незважаючи на власні невдачі й прорахунки, В. Винниченко залишається одним із головних творців державності в 1917–1920 рр. Його здобутки важливі й цінні для нас.

Шелест М.

ПВНЗ «ІСМВ «ХК» ФОРМУВАННЯ ДИПЛОМАТИЧНОЇ
СЛУЖБИ В ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Розвиток української дипломатії на сучасному етапі не може здійснюватись успішно без вивчення історичного досвіду міжнародної діяльності України, її дипломатичної служби в добу Центральної Ради (ЦР). Цей досвід сьогодні має важливе значення у визначенні змісту зовнішньої політики України, формуванні характеру її зовнішніх стосунків.

Відомий історик С. Томашівський зазначав: «Перші початки нової української дипломатії мали національний, недержавний характер». Тому після підписання перших двох універсалів у складі уряду України виник Генеральний секретаріат міжнаціональних справ на чолі із С. Єфремовим, пізніше його очолив О. Шульгін.

Першим виходом УНР на міжнародну арену було підписання Брестської мирної угоди 1918 року. До складу української делегації, яка прибула до Брест-Литовська, входили В. Голубович, О. Севрюк, П. Полоз, С. Остапенко, М. Левицький і М. Любинський. Саме після оформлення цього документа більшість країн Брестського миру визнали Україну як повноправного члена міжнародних відносин. На початку 1918 р. УНР видало «Проект організації Народного Міністерства Справ Закордонних», де було визначено головні напрямки його роботи та структура його центрального апарату. Центральна Рада 1918 року відрядила перших українських послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії.

М. Грушевський закликав до встановлення міжнародних відносин з усіма сусідніми країнами: «Не зв’язуючись ніякими симпатіями чи антипатіями <…>, брати все й у сфері міжнародних зв’язків колишньої Російської держави, і нових зв’язків із Центральними державами і поза ними». Першою спробою встановлення української дипломатичної установи за кордоном було створення представницького органу УНР у Швейцарії.

Перші закордонні відомства не мали чіткої оформленості через брак коштів і професійних кадрів. Тому лише навесні 1918 року запроваджено закон «Про закордонні установи Української Народної Республіки». Згодом у Німеччині, Австро-Угорщині, Болгарії й Туреччині організовано посольства І розряду. Їх очолили найбільш досвідчені й підготовлені українські дипломати. Центральна Рада також почала формувати дипломатичне представництво іноземних держав, тому що Україна на той час уже мала досить широке коло міжнародних контактів. Міністерство закордонних справ заснувало прес-бюро та його філії у Відні, Берліні, Парижі, Лондоні, Римі, які надавали європейському суспільству широку об’єктивну інформацію про Україну та проблеми її державного будівництва.

Важливим кроком було створення консульського відділу на чолі з О. Суховерським, на базі відділу планувалося формування 68 консульських установ у 23 країнах світу. В Україні працювали консульські установи Англії, Бельгії, Данії, Іспанії, Італії, Норвегії, Персії, Португалії, США, Франції, Швейцарії, Швеції. В Одесі були віце-консульства Іспанії, Персії та Греції. До діяльності тодішніх українських дипломатів обов’язково входили дипломатичні місії, які надсилалися до Грузії, Вірменії, на Дон і Кубань, а також до Румунії та Швейцарії.

Отже, ще за часів Центральної Ради було закладено основи української національної дипломатії, сформовано її перші структурні органи, прийнято законодавчі акти, які визначали діяльність дипломатичної служби Української Народної Республіки.

 

Бритков О.

НТУ «ХПІ»

НЕСТОР МАХНО ЯК АВТОР
ТЕОРІЇ ШВИДКОПЛИННОЇ ВІЙНИ

Нам дуже важливо розуміти, що в багатьох науках, зокрема у воєнній, наші співвітчизники досягли значних успіхів. У цій праці я хотів би розповісти про те, що саме українець був автором теорії швидкоплинної війни, яку пізніше назвали бліцкригом.

Бліцкриг – теорія ведення швидкоплинної війни, згідно з якою перемога досягається в терміни, що обчислюються днями, тижнями або місяцями до того, як противник зможе мобілізувати й розгорнути свої основні воєнні сили. Однією з основних особливостей бліцкригу є взаємодія різних видів військ. Наприклад, під час Другої світової війни це була взаємодія танків і піхоти. Ця тактика вдосконалювалася й у сучасному вигляді стала основною у веденні війни. Оскільки нині війни мають переважно локальний характер, вона особливо зручна. Першим, хто розробив цю тактику, уважається Альфред фон Шліффен, командувач головного штабу німецьких військ (1905), а застосували її на початку Другої світової війни німецькі генерали. Але мало хто знає, що незалежно від Шліффена розробив і першим застосував на практиці тактику блискавичної війни Нестор Махно, український анархо-комуніст часів громадянської війни.

Н. Махно відкинув панівну тоді тактику позиційної війни на захоплення й утримання території. Уперше у ХХ ст. саме він вів лише маневрову війну. Створивши партизанський загін та ще й у степовій Україні, де немає лісів і неможливо сховатися надовго, Махно був змушений сам розробити й тактику бою, й оперативні прийоми. Розробляв він їх не в кабінеті, а під час безперервних вдалих і невдалих боїв з австро-угорцями й німцями 1918 року.

Для Махна як партизана були виключені затяжні бої: протягом такого бою до супротивника підходило підкріплення. Через це Несторові Івановичу доводилося маневрувати доти, поки він не знаходив загін противника, який міг знищити швидко. Життя навчило його оперативного мистецтва швидше й краще, ніж у військовій академії. Спосіб бити супротивника частинами для Махна був єдиним можливим. Крім того, махновці вирішили встановити станковий кулемет «Максим» на тачанці в зібраному вигляді, готовим до негайного вогню й одержали бойову техніку, здатну дуже швидко пересуватися й вести щільний вогонь. У тій війні, яку Махно нав’язував своїм супротивникам, вони не встигали будувати укріплення, оскільки просто не знали, де й у якому місці Махно з’явиться. Бої відбувалися на відкритій місцевості або в населених пунктах. І ось тут спішне зведення в одне місце великої кількості кулеметів плюс негайне зведення до цього місця бійців-кавалеристів дало абсолютно нову якість бою, і Махно в такий спосіб винайшов нову тактику, здатну різко скоротити втрати своїх військ під час атаки. Перед супротивником, якого потрібно було атакувати, з’являлися десятки кулеметних тачанок і, розвернувшись, вели вогонь. Уцілілий супротивник або залягав у полі, або відразу починав бігти. Ворогові було не до стрілянини: у цей момент кавалерія Махна його й атакувала. Тачанками Махно розв’язав тактичну проблему, яку в І та ІІ Світових війнах зміг вирішити тільки танк. Звичайно, укріплені тачанками позиції атакувати було неможливо, але ж їх і не було! Своїм маневруванням Махно забезпечував їх відсутність: не давав супротивникові часу їх побудувати. Тобто цей командир вирішував бойові завдання не тільки на тактичному, але й на оперативному рівні одночасно.

Отже, Нестор Махно був першим, хто обґрунтував і використав тактику бліцкригу. Але його воєнні результати та ідеї за кордоном були невідомі, тому що воював він всередині Росії й із зовнішнім ворогом не стикався. Але й вітчизняні генерали не наслідували його вчення, оскільки в Радянському Союзі він був оголошений бандитом і сприймався радянскою владою негативно.

 

Яковенко Т.

НТУ «ХПИ»

ЛЕСЬ КУРБАС – ВЫДАЮЩИЙСЯ УКРАИНСКИЙ ТЕАТРАЛЬНЫЙ ДЕЯТЕЛЬ (к 125-летию со дня рождения)

В истории нашего государства есть множество великих, неординарных личностей, являющихся славой и гордостью украинского народа. Александр-Зенон Степанович Курбас занимает достойное место в их плеяде. Режиссёр-реформатор, основатель романтичного «философского» театра со светлым названием «Березиль» (сегодня – Харьковский государственный академический украинский драматический театр им. Т. Г. Шевченко), он стал жертвой сталинского режима и был расстрелян как «враг народа».

В своих спектаклях Л. Курбас рисовал вселенную, где главным становилось особенное отношение к жизни человека во всех её противоречиях. Однако после свёртывания политики «украинизации» его обвинили в «украинском национализме», в «националистических извращениях», в том, что театр «Березиль» как «вредительская организация» «не смог занять соответствующее место в создании … советского искусства». Все эти обвинения отражены в стенограмме заседания Коллегии Народного комиссариата просвещения УССР от 5 октября 1933 г., на котором беспощадно клеймили великого режиссёра. Только 4 актера труппы – Иван Марьяненко, Иосиф Гирняк, Борис Балабан и Роман Черкашин – отважились выступить в защиту мастера. Остальные молчали, боясь за собственную жизнь и карьеру. Л. Курбас держался с присущим ему достоинством и мужеством, прекрасно осознавая свою обреченность. В протоколе заседания, впервые обнародованном только в 1989 г., подчеркнут окончательный вердикт: «Снять Леся Курбаса с работы художественного руководителя и директора театра «Березиль». 25 декабря 1933 г. Лесь Курбас был арестован. В начале марта 1934 г. его перевезли в тюрьму г. Харькова на Екатеринославской улице (ныне – улица Полтавский шлях). «Березильцы» догадывались об этом. Супруга Л. Курбаса – балерина и актриса Валентина Чистякова – именно по этой улице носила кому-то передачи. «Кому? Не говорила, – расскажет позже Роман Черкашин, – но было ясно, что этот «кто-то» – её муж... Иначе вряд ли достало бы сил и мужества у этой хрупкой и нежной женщины выстаивать длиннющие очереди к тюремным воротам».

В октябре 1936 г. Л. Курбас был выслан на строительство Беломорско-Балтийского канала, затем переведен в Соловецкий лагерь особого назначения и согласно постановлению Особой тройки расстрелян 3 ноября 1937 г. (хотя семью официально известили о том, что Александр Курбас умер 15 ноября 1942 г. в возрасте 55 лет от кровоизлияния в мозг). Место расстрела и место захоронения выяснить не удалось.

В 1957 г. В. Н. Чистякова получила извещение: «Определением Военного трибунала Северного военного округа от 31 января 1957 года дело … вашего мужа – Курбаса Александра Степановича … прекращено из-за отсутствия состава преступления». А немного спустя она получила справку из Харьковского областного суда: «Дело по обвинению Курбаса Александра Степановича пересмотрено Президиумом Харьковского областного суда 19 апреля 1957 года. Постановление Судебной тройки при Коллегии ГПУ СССР от 9 апреля 1934 года относительно Курбаса А. С. аннулировано …».

Таким образом, была восстановлена историческая справедливость. Выдающегося украинского режиссёра реабилитировали посмертно. Для сегодняшнего поколения молодых людей Лесь Курбас – не только творец и гениальный представитель украинского искусства, но и пример несгибаемого характера, духовного величия и благородства.

 

Леонова К.

НТУ «ХПИ»

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ В УКРАЇНІ

Сталінсько-більшовицький режим об’єктивно продовжив справу форсованої індустріалізації та забезпечив прискорене входження країни в індустріальне суспільство. «Ми відстали від передових країн на
50–100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть», – говорив Сталін у доповіді 1931 р.

Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку, тому ХІV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. проголосив курс на індустріалізацію, основними цілями якої в СРСР було: 1) забезпечення економічної самостійності й незалежності СРСР; 2) ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості; 3) створення технічної бази для модернізації сільського господарства; 4) розвиток нових галузей промисловості; 5) зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу.

Головними джерелами накопичення коштів для індустріалізації стали: «перекачування» коштів із села в місто; збільшення прямих і непрямих податків; внутрішні позики; розширення продажу горілки; збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба; неоплачена праця робітників й особливо селян; експлуатації багатьох мільйонів в’язнів ГУЛАГу; надвисокі темпи індустріалізації, які керівництво СРСР пояснювало потребою зміцнення обороноздатності країни перед збільшуваною зовнішньою загрозою. Тому першочергова увага приділялася розвиткові підприємств воєнного призначення, мілітаризації економіки, нарощуванню військового потенціалу СРСР. Так, на 1 січня 1932 р. у РККА нараховувалося 1 446 танків і 213 бронеавтомобілі, а на 1 січня 1934 р. – 7 574 танки і 326 бронеавтомобілів – більше, ніж в арміях Великобританії, Франції та нацистської Німеччини, разом узятих.

Унаслідок таких дій у роки довоєнних п’ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму трудящі України створили могутню індустріальну базу, що за деякими показниками вивела державу на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п’ятирічок зросла в 11 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. А найголовніше – республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою Радянського Союзу. УРСР випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона перебувала на другому місці в Європі (після Німеччини) за виплавленням чавуну, четверте місце у світі – за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію. За роки перших п’ятирічок удвічі зросла чисельність робітників. У 1930-ті pp. сформувалися національні українські робітничий клас і технічна інтелігенція.

Отже, індустріалізація призвела до колосальних зрушень. За роки перших п’ятирічок різко підвищився економічний рівень СРСР. Було створено сучасну важку промисловість. Незважаючи на величезні витрати, відсоток щорічного приросту виробництва в середньому становив від 10 до 16 %, що було набагато вище, ніж у розвинених капіталістичних країнах. До кінця 1930-х рр. СРСР став однією з небагатьох країн, здатних виробляти будь-який вид промислової продукції, доступної в той час людству. Країна справді здобула економічну незалежність і самостійність.

 

Черняк Д.

ХНУРЕ

ХАРАКТЕР ОСНОВНИХ ОБВИНУВАЧЕНЬ
ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ РЕПРЕСІЙ У 1937–1938 рр.

Уже виповнилося 75 років від початку масових політичних репресій у СРСР. 1937 і 1938 рр. увійшли в історію як роки масового терору, названі пізніше «великою чисткою», здійсненою органами НКВС СРСР під керівництвом правлячої партії. Сьогодні цей період потребує значної уваги істориків.

Мета цієї роботи – з’ясувати характер типових обвинувачень під час проведення репресій 1937–1938 рр.

Характер обвинувачень був одним із найважливіших чинників, що визначав реальну спрямованість репресій. Це питання також є принциповим у плані з’ясування мотивації дій органів держбезпеки, що «притягали» й «розкручували» людей, які становили певну або уявну загрозу владі. Згідно із тодішнім чинним законодавством, обвинувачення щодо заарештованих слід було визначати статтями Кримінального кодексу. У практиці ж радянської каральної системи 1930-х рр. користувалися відомчим підходом.

За специфічно-професійною термінологією органів державної безпеки фіксували обвинувачення:

1) «за політичним забарвленням». Тут були такі формулювання: а) належність до антирадянських політичних партій (троцькісти, праві, меншовики, анархісти, есери, кадети, монархісти тощо); б) «членство» в контрреволюційних буржуазних націоналістичних організаціях (українських, білоруських, вірменсько-дашнацьких, єврейсько-сіоністських, тюрксько-татарських, фіно-карельських, грузинських, ін.); в) фашисти; г) церковники-сектанти; д) білогвардійці; е) за так званими «національними лініями» (польською, німецькою, фінською, румунською, харбінською, естонською, латиською, грецькою, болгарською, литовською тощо); є) колишні куркулі; ж) кримінальні злочинці («кримінальники»); з) інший контрреволюційний елемент;

2) «за характером злочинів». Виділено такі формулювання: а) шпигунство (німецьке, польське, латвійське, литовське, естонське, французьке, італійське фінське, румунське, грецьке, болгарське, іранське, угорське, чеське, японське тощо); б) зрада Батьківщини; в) терор (центральний і місцевий); г) диверсії; д) шкідництво; е) контр­революційна повстанська діяльність; є) контрреволюційна (анти радян­ська) агітація; ж) інші злочини.

Серед репресованих у 1937–1938 рр. перше місце за політичним забарвленням «посідали» заарештовані за так званими національними лініями, їх частка становила майже третину від загальнопритягнутих (93 786 осіб – 31,3 %).

Порівняння даних за характером обвинувачень серед репресованих у ці роки засвідчує, що 1937 р. кількісно арешти за групами (у порядку зменшення показників) були такими: 1) за національними лініями; 2)колишні куркулі; 3) інші контрреволюційні елементи; 4) кримінальні злочинці; 5)учасники контрреволюційних буржуазних націоналістичних організацій; 6) члени антирадянських політичних партій; 7) фашисти; 8) церковники та сектанти; 9) білогвардійці. 1938 року цей порядок зазнав певних змін: 1) за національними лініями; 2) учасники контрреволюційних буржуазних націоналістичних організацій; 3) інші контрреволюційні елементи; 4) колишні куркулі; 5) члени антирадянських політичних партій; 6) білогвардійці; 7) фашисти; 8) церковники й сектанти; 9) кримінальні злочинці; 10) учасники воєнно-фашистської змови.

Отже, 1938 року зменшилася кількість заарештованих у 1,4 рази з 174 641 особи до 124 468 осіб та співвідношення показників арештів.

 

Сенченко С.

НТУ «ХПІ»

ПАКТ МОЛОТОВА-РІББЕНТРОПА

Договір про ненапад між Німеччиною та СРСР було підписано 23 серпня 1939 р. у Москві Йоахимом фон Ріббентропом і Головою Ради народних комісарів СРСР В’ячеславом Молотовим у присутності Сталіна й посла Німеччини Шуленберга. Документ був розрахований на 10 років. Угода спиралася на Рапалльський (1922) і на Берлінський (1926) договори, у яких ішлося про ненапад і відновлення дипломатичних відносин. Пакт гарантував нейтралітет СРСР у конфлікті Німеччини з Польщею та країнами Заходу й надавав можливість повернути втрачені Росією в Першу світову війну території. Таємний додатковий протокол визначав сфери взаємних інтересів обох держав у Європі. Договір утратив силу 22 червня 1941 р.

Із весни 1939 р. велися переговори між СРСР, Францією й Великою Британією на випадок агресії Німеччини, але вони були невдалі, бо Польща не дала пройти Радянській Армії. 21 серпня тристоронні переговори було перервано за ініціативою СРСР. Спочатку Німеччина й СРСР опрацьовували деталі економічної угоди. 19 серпня 1939 р. підписано німецько-радянський торговельний договір. Цього ж дня Сталін одержав гарантії підписання таємного протоколу, за яким визнавалися зони впливу Радянського Союзу на половину Польщі, Латвію, Естонію, Фінляндію, Бессарабію. За документом сторони брали на себе зобов’язання: погоджувати спільні дії; бути нейтральними у випадку війни однієї зі сторін проти інших держав; не приєднуватися до союзів, які прямо чи непрямо скеровані проти однієї зі сторін.Протокол складався з короткої преамбули і таких чотирьох пунктів: 1. У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Прибалтійських держав, північний кордон Литви одночасно є межею сфер інтересів Німеччини й СРСР. 2. У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Польщі, межа сфер інтересів Німеччини й СРСР буде приблизно проходити по лініям річок Нарви, Вісли та Сяну. Збереження незалежної Польщі та її кордонів буде остаточно з’ясоване протягом подальшого політичного розвитку. 3. Стосовно Південно-Східної Європи радянська сторона підкреслює зацікавленість у Бесарабії. Німецька ж сторона заявляє про незацікавленість у цих областях. 4. Цей протокол зберігатиметься обома сторонами в суворій таємниці.

17.09.1939 СРСР напав на Польщу. 21 вересня радянські й німецькі представники підписали формальний договір про координацію військових дій у Польщі. Через одинадцять днів після вторгнення СРСР до Польщі до секретного протоколу було внесено зміни договором про дружбу й кордони між СРСР та Німеччиною: Німеччині передано більшу частину Польщі, а Литва перейшла у сферу впливу СРСР. 8 жовтня 1939 р. узгоджено новий договір між Німеччиною та СРСР. Естонія, Латвія й Литва були змушені підписати Пакт про оборону та взаємну допомогу, який дозволяв розміщення радянських військ на їхній територіях. Цей договір став однією з причин, які призвели до початку війни, дали можливість Німеччині витримати торговельну блокаду з боку Великої Британії.

 

Брик Н.

НУЦЗУ

ЖИТТЯ ОСТАРБАЙТЕРІВ 1941–1942 рр.

Понад 60 років тому в Європі закінчилася Друга світова війна, у якій знищили один із найжорстокіших тоталітарних режимів XX ст. – німецький націонал-соціалізм. І хоча спливло багато часу, про ті події пам’ятає кожна мисляча людина, оскільки Друга світова війна не мала аналогів серед інших конфліктів в історії та залишила свій відбиток на геополітичній карті світу й на долях майже всіх людей, які мешкали в країнах –
учасниках воєнних дій.

Актуальність теми зумовлено тим, що однією з найстрашніших трагедій Другої світової війни була доля радянських громадян, яких вивезли на роботи до Німеччини або які потрапили до концентраційних таборів. Використання іноземців в економіці Третього Райху було однією з найбільших суперечностей нацистської ідеології та практики під час війни. Особливо це стосувалося робітників зі Сходу – остарбайтерів, яких згідно з націонал-соціалістичною ідеологією вважали недолюдками. Про їх трагічну долю О. Довженко 26 листопада 1945 р. у своєму щоденнику писав: «Німці пограбували нас найлютішим чином: вони забрали до Німеччини наших дітей, велику кількість підлітків років по 12–13 вивезено для онімечування й праці. <…> Фашисти завдали нашому нещасному народові тяжких ран <…> на майбутнє, і ми довго це відчуватимемо».

Під час Другої світової війни на економіку нацистської Німеччини працювали мільйони іноземців. Для остарбайтерів було встановлено найгірші умови життя порівняно з іншими примусовими робітниками Європи. Радянські цивільні люди працювали у промисловості, сільському й домашньому господарствах Німеччини та були обмежені у праві щодо пересування; харчування, умови праці й медичного обслуговування були незадовільними та ставили людину на межу виживання. Із самого початку наших співвітчизників розглядали як військовополонених і лише під тиском міністерства озброєнь і боєприпасів прирівняли до цивільних. Остарбайтери не мали права без дозволу покидати трудові табори, знімати принизливий знак «Ост» тощо.

У Райху діяли організації, які намагалися полегшити тяжку долю остарбайтерів. Серед них було Українське національне об’єднання (УНО), яке опікувалося працівниками з Галичини й намагалося поширити свій влив на них. Німецька влада дозволила УНО тільки проводити концерти бандуристів для українських остарбайтерів. Позитивною для наших співвітчизників була діяльність Власівського руху: саме за сприяння генерала А. Власова остарбайтерів у січні 1945 року прирівняли до робітників із країн Західної Європи.

Незважаючи на погане харчування й недостатню медичну опіку, остарбайтери показали добрі результати роботи в той час, як радянські цивільні працівники знаходили час на дозвілля, яке складалося з читання книжок, газет і навіть іноді – із відвідування кінотеатрів.

 

Ясногор В.

НМетАУ

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ СТАЛІНГРАДСЬКОЇ БИТВИ
(до 70-річчя битви на Волзі)

Сталінградську битву, яка відбулася з 17.07.1942 по 02.02.1943, пов’язують із початком корінного перелому у Великій Вітчизняній і Другій світовій війнах. Воєнні історики поділяють цей період на такі етапи: облога Сталінграда, бойові дії в місті та контрнаступ Червоної Армії.

Захоплення цього міста Гітлерові було важливим як економічно (бо послабляв економіку СРСР, зменшував постачання Червоній Армії), так і політично (з погляду пропаганди й ідеології): адже місто названо прізвищем Сталіна.

У Сталінградській битві брали участь війська Сталінградського, Південно-Східного й Донського фронтів, очолювані прославленими полководцями Червоної Армії: Маршалом Радянського Союзу С. К. Тимошен­ком, генерал-лейтенантом В. М. Гордовим, генерал-полковником А. І. Єрьо­менком, генерал-лейтенантами К. К. Рокоссовським і М. Ф. Ватутіним. Фашистськими військами командував генерал-фельдмаршал Ф. Паулюс.







Дата добавления: 2015-08-30; просмотров: 444. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ МЕХАНИКА Статика является частью теоретической механики, изучающей условия, при ко­торых тело находится под действием заданной системы сил...

Теория усилителей. Схема Основная масса современных аналоговых и аналого-цифровых электронных устройств выполняется на специализированных микросхемах...

Основные симптомы при заболеваниях органов кровообращения При болезнях органов кровообращения больные могут предъявлять различные жалобы: боли в области сердца и за грудиной, одышка, сердцебиение, перебои в сердце, удушье, отеки, цианоз головная боль, увеличение печени, слабость...

Вопрос 1. Коллективные средства защиты: вентиляция, освещение, защита от шума и вибрации Коллективные средства защиты: вентиляция, освещение, защита от шума и вибрации К коллективным средствам защиты относятся: вентиляция, отопление, освещение, защита от шума и вибрации...

Задержки и неисправности пистолета Макарова 1.Что может произойти при стрельбе из пистолета, если загрязнятся пазы на рамке...

Подкожное введение сывороток по методу Безредки. С целью предупреждения развития анафилактического шока и других аллергических реак­ций при введении иммунных сывороток используют метод Безредки для определения реакции больного на введение сыворотки...

Принципы и методы управления в таможенных органах Под принципами управления понимаются идеи, правила, основные положения и нормы поведения, которыми руководствуются общие, частные и организационно-технологические принципы...

ПРОФЕССИОНАЛЬНОЕ САМОВОСПИТАНИЕ И САМООБРАЗОВАНИЕ ПЕДАГОГА Воспитывать сегодня подрастающее поколение на со­временном уровне требований общества нельзя без по­стоянного обновления и обогащения своего профессио­нального педагогического потенциала...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.011 сек.) русская версия | украинская версия