Частина 1 8 страницаЯк відомо, під Сталінградом розгромлено 22 німецькі дивізії (330 тис. чол.). Залишки 6-ої німецько-фашистської армії на чолі з Паулюсом здалися в полон (91 тис. чол.) Для Червоної Армії ця перемога була пов’язана зі значними втратами (близько 600 000 тис. чол., майже півтори тис. танків). У чому ж полягає історичне значення цієї битви? По-перше, битва принесла нам перемогу, вона зломила в німців дух воєнної непереможної машини. По-друге, це безцінний досвід, набутий радянськими військами. За час цієї битви фашисти зазнали величезних утрат, які, за підрахунками фахівців, становлять близько 1,5 млн. осіб, або чверть від усього складу німецької армії, що воювала на радянсько-німецькому фронті. По-третє, це дало змогу нашій Червоній Армії перехопити стратегічну ініціативу у війні. По-четверте, розгром німецько-фашистських військ під Сталінградом мав велике міжнародне значення (остаточно знівельовано міжнародний престиж Німеччини). Сталінградська перемога мала великий морально-політичний вплив на учасників антифашистської боротьби, дала поштовх руху Опору в країнах Європи та Азії. Поразка великого стратегічного угруповання противника – серйозний удар по всьому блоку фашистських держав. Із гітлерівської коаліції вийшла Італія, почалися внутрішньополітичні кризи в Угорщині, Румунії та інших країнах-сателітах гітлерівської Німеччини. Японія була змушена відмовитися від планів активних дій проти Радянського Союзу. Серед правлячих кіл Туреччини посилилося прагнення зберегти нейтралітет. Перемогу у Сталінградській битві вдалося здобути завдяки об’єднанню зусиль усіх народів СРСР, потужній економічній базі, безмежній стійкості бійців і командирів та їх високій бойовій майстерності. Серед Героїв Радянського Союзу, удостоєних цього звання за Сталінград, є представники десяти національностей, а серед захисників легендарного Будинку Павлова – дев’яти національностей. Батьківщина гідно відзначила подвиг наших військ у цій битві. Десятки тисяч воїнів відзначено державними нагородами, а 112 бійців і командирів стали Героями Радянського Союзу. У кінці 1942 р. Президія Верховної Ради СРСР заснувала медаль «За оборону Сталінграда», якою нагородили близько 700 000 учасників великої битви. На честь захисників Сталінграда на Мамаєвому кургані споруджено величний пам’ятник-ансамбль. І нині Державний музей-панорама «Сталінградська битва» є найбільш відвідуваним у Волгограді. Отже, Сталінградська битва – зразок мужності радянських людей у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, приклад непорушності інтернаціональної дружби радянських республік у тяжке воєнне лихоліття. Ця битва стала важливою віхою в порятунку людства від фашистської чуми.
Шкабко С. КНУ ім. Тараса Шевченка ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ В УКРАЇНІ Нові суспільно-політичні умови, що склалися після здобуття Україною незалежності 1991 року, характеризуються переглядом багатьох концептуальних положень радянської історіографії разом з активним науковим пошуком історичної правди. Щоб він здійснювався активно й ефективно, потрібні нові праці, покликані вивести історичну думку на новий рівень розвитку. Ці дослідження дадуть змогу звернутися до розгляду заборонених або раніше закритих тем, до створення об’єктивних, науково обґрунтованих праць. Одним із пріоритетних напрямків сучасної історичної науки є вивчення проблем державного відродження українського народу. У зв’язку із цим актуальною є тема опозиційного руху в Українській PCP другої половини 70-х – початку 90-х pp. XX ст., оскільки він є яскравим виявом прагнення нашого народу до відродження власної державності, національної ідентичності та дотримання декларованих прав і свобод громадян. Багато проблем, пов’язаних зі становленням України як правової держави та формуванням громадянського суспільства, лежать у площині цивілізованих відносин влади й опозиції, притаманних багатьом розвинутим західним країнам. Тому, прагнучи вийти на новий рівень зв’язків із розвинутими європейськими країнами, Україна повинна налагодити відповідні демократичні форми спілкування між громадянами та владними структурами всередині держави. Цьому сприятиме вивчення правозахисного руху в Україні ІІ половини 70-х – початку 90-х pp. XX ст., оскільки аналіз набутого досвіду боротьби громадян за свої права дасть можливість прогнозувати й моделювати історичне майбутнє України. Уважаємо, що подальше вивчення правозахисного руху в Україні нині неможливе без комплексних досліджень, які б підбили підсумки у вивченні цієї проблеми, виявили прогалини та недостатньо або однобічно висвітлені питання, а також окреслили перспективи для майбутніх наукових пошуків. Об’єктом розвідки є правозахисний рух в Україні у 70–90-х рр. XX ст. Предметом дослідження є діяльність правозахисників і діячів опозиції, підпільних груп, неформальних об’єднань, товариств, партій і рухів, організацій, окремих осіб в республіці в зазначений період. Хронологічні межі дослідження охоплюють період із другої половини 1970-х рр. до початку 1990-х рр. XX cт. Вибір нижньої межі дослідження зумовлений перетворенням дисидентського руху на правозахисний рух. Верхня межа дослідження – початок 1990-х рр., коли національно-визвольний рух перетворився на політичну опозицію владі й досяг стратегічної мети – проголошення незалежності України. Тема українського дисидентського руху привернула особливу увагу вітчизняних істориків лише після здобуття Україною незалежності. У нашій країні з’явилися дослідження Ю. Курносова, Г. Касьянова, А. Русначенка, Ю. Зайцева, Т. Батенка, Ю. Данилюка, О. Бажана й деяких інших істориків, у яких розглядається дисидентський рух в Україні в 1950–1980-і роки. Практичне значення вивчення опозиційного руху полягає в тому, що фактичні матеріали можуть бути використані в навчальному процесі, під час розроблення проблематики семінарських занять, методичних матеріалів, конференцій, спецкурсів з історії України, громадських рухів ІІ половини 70-х – початку 90-х рр. XX ст.
Федосов Я. НТУ «ХПИ» ВОЙНА В АФГАНИСТАНЕ: ВОСПОМИНАНИЯ УЧАСТНИКОВ 23 года назад советские войска, выполнив все поставленные боевые задачи, организованно покинули территорию Демократической Республики Афганистан. Война, которая затронула не одно поколение и была значимым событием в истории страны, закончилась. Однако до сих пор остаётся масса вопросов и заблуждений относительно тех далёких событий, на которые можно попытаться ответить словами участников боевых действий. На данный момент, к сожалению, при попытке узнать что-то о войне в Афганистане многие, отвечая, рассуждают, что война была бессмысленной и погибали там ни за что, войска несли тяжёлые необоснованные потери, в армии творился беспредел, жестокое отношение к населению было нормой и т. д. Сейчас подобные высказывания очень популярны, как и «поливание грязью» родной истории и страны, но являются необоснованными. Ответить и дать характеристику приведённым выше вопросам попытаемся словами потомственного офицера и военного журналиста Стародымова Николая Александровича из его книги «Боевой дневник Афганской войны». Вот его слова, о том какая ответственность легла на советских офицеров за жизни солдат: «Солдатам снимать бронежилет запрещают. Кто-то из офицеров сказал, что офицер сам за себя отвечает, а за солдата – офицер, потому о солдате заботиться нужно больше. Грубо, прагматично, но справедливо». Также большое значение имело взаимодействие с местным населением, которое было весьма сложным. Для примера можно привести несколько цитат, описывающих различные ситуации, которые возникали во время пребывания ограниченного контингента на территории ДРА: «Кто-то стрелял из-за дувала. Со стороны наших нарастал негатив. Снесли дома и виноградники вдоль дороги. Негатив нарастал со стороны неприятеля. Наверно, на это обречены войска любой страны, которые стоят на территории другого государства…». А вот ещё одна цитата: «Там Дьячук рассказала мне, что после нашего отъезда от толпы мирных жителей по ним начали стрелять из кишлака и ранили в живот девочку лет пяти. Дьячук сделала ей обезболивающий укол. Вызвали вертолёты, они отвезли девчонку в госпиталь в Герат. С ней полетели отец и старшая жена, а не мать девочки. Потом хадовцы говорили нам, что это произвело огромное впечатление на афганцев: вертолёты ради маленькой девочки». Однако не стоит забывать, что большое значение имеют и цели войны. «Вчера вечером за линией боевого охранения горел большой костёр. Я ещё тогда обратил внимание на необычный цвет огня. Оказалось, что захватили 633 кг героина, который стоит по 1 млн. долларов за кг. Так вот за ночь сожгли 633 млн. долларов», – это итог одной из операций. После всего вышесказанного становится очевидно, что советские солдаты и офицеры доблестно и отважно исполняли свой интернациональный долг, всячески оказывали помощь местному населению, несмотря на сложные взаимоотношения с ним. По поводу политических причин ввода войск на территорию ДРА можно долго спорить, рассуждая об их правильности или ошибочности. На мой взгляд, необходимо больше уделять внимание войне в Афганистане: ведь там сражались наши соотечественники, и она имела значительное влияние на страну и на весь, тот временной период в целом. Нельзя забывать подвиги солдат и офицеров Советской Армии, которые с честью выполнили свой долг во время войны в Афганистане.
Славутский А. НТУ «ХПИ» ВЫДАЮЩАЯСЯ РОЛЬ УКРАИНСКОГО НАРОДА История Украины и России, удивительным образом переплетённая общими событиями, необычайно богата победами, подвигами, триумфами, именами гениальных полководцев, политиков, учёных – всем тем, что пробуждает в молодых людях гордость за предков, веру в созидательную силу и неукротимую мощь своих народов. 2012–2013 гг. – это годы знаменательных исторических юбилеев. Однако без участия украинского народа во многих исторических событиях их исход, возможно, был бы совсем иным. В сентябре 2012 г. Российская Федерация торжественно отпраздновала 200-летие Отечественной войны 1812 г. и Бородинской битвы. Отдавая дань памяти этим событиям, невозможно обойти внимание подвиг украинского народа в разгроме армии Наполеона. 19 казачьих полков и 70 тыс. украинских ополченцев добровольно приняли участие в русско-французской войне и, освобождая Европу, дошли до Парижа. Многие казачьи полки были удостоены серебряных Георгиевских труб – высокой награды воинским частям, отличившимся в бою особой храбростью. В память о подвиге соотечественников 26 сентября 2012 г. в Национальном Киево-Печерском историко-культурном заповеднике была открыта выставка «Украина в войне 1812 года». В торжествах приняли участие премьер-министр Украины Н. Я. Азаров, министр образования и науки, молодежи и спорта Д. В. Табачник, посол Российской Федерации в Украине М. Ю. Зурабов, посол Франции в Украине А. Реми. Были возложены цветы к могилам героев войны 1812 г. – генералам Паисия Кайсарова и Афанасия Красовского, похороненных в Киево-Печерской Лавре. В 2013 г. будет отмечаться 160-летие начала Крымской войны. Сформированные на Украине Черниговский, Полтавский, Житомирский, Подольский, Одесский, Волынский и Кременчугский полки, отряды Черноморского казацкого войска героически сражались с врагом. Уроженцем Подольской губернии был легендарный матрос Пётр Кошка – один из самых известных героев Обороны Севастополя. 2013 год для народов бывшего Советского Союза ознаменуется 70-летием окончания битвы под Москвой, Сталинградской битвы и битвы на Курской дуге. Для харьковчан это год 70-летней годовщины освобождения родного города от немецко-фашистских захватчиков. Великая Отечественная война занимает в истории украинского и русского народов особое место. Их подвиг несравним ни с чем, как и несравнимы жертвы, принесённые нашими народами на алтарь Победы! Каждый факт народного героизма подтверждает слова поэта Н.А.Некрасова «Любовь к отечеству заключается <…> в глубоком, страстном желании ему добра.., в готовности нести ему на алтарь саму жизнь...» «Любовь к Отчизне и любовь к людям –... два быстрых потока, которые, сливаясь, образуют могучую реку патриотизма», – писал великий украинский педагог В. А. Сухомлинский. Эта любовь должна воспитываться на достойных примерах прошлого, способных сформировать у студентов XXI века нравственную основу их отношения к своей стране, высокое патриотическое сознание, готовность к выполнению гражданского долга, стремление в любой момент встать на защиту интересов Родины, толерантность по отношению к братским народам.
Секало О. НТУ «ХПІ» ІСТОРІЯ ТІЛЕСНИХ ПОКАРАНЬ Тілесні покарання – один із найдавніших засобів покарання, що полягає в завданні особі, яка підлягає покаранню, фізичного болю або каліцтва. Майже всі покарання в минулому здійснювалися публічно з виховною метою, щоб, дивлячись на муки злочинців, іншим не хотілося наслідувати їх приклад. У цілому тілесні покарання поділяли, як правило, на три групи: 1) понівечення, тобто позбавлення людини частини тіла; 2) больові покарання, якими заподіюється фізичне страждання шляхом нанесення побоїв; 3) ганебні покарання, у яких біль відступає на другий план, а найбільше значення має зганьблення винуватця. Одне з найперших суспільств на території українських земель – Київська Русь – деякий час відмовлялося карати свої ворогів тілесно. Але згодом залишилося мало прихильників цієї думки. Сини Ярослава були першими, хто встановив привселюдне тілесне покарання. Якщо холоп не міг заплатити штраф, його били. Покарання передбачалися за перелюбство з боку чоловіка, викрадення жінок, образу боярина, підпал, кровозмішення, побої, нанесені сином батькові. Іноді покарання з боку духовенства були більш жорстокі – холопам могли відрізати частини тіла. У «Руській правді» підтверджено й навіть схвалено існування тілесних покарань. Цей документ засвідчує законність існування тілесних покарань, а також підтверджує поширеність штрафів (допоміжний спосіб покарання, оскільки частину грошей, які сплачував винуватець, віддавали князеві). Наступне джерело, до якого ми звертаємося, – це «Литовські статути» (XVI–XIX ст.), за якими покарання винних осіб вирішувалося по-різному: залежно від станової належності як потерпілого, так і злочинця. У тих випадках, коли суд був не в змозі встановити ступінь провини особи в бійці за відсутності свідків, це питання вирішувалося шляхом жеребкування або присяги. Якщо перед початком бійки або під час її хто-небудь загасив свічку й не можна було через темряву встановити винного в завданні поранень, то відповідала особа, яка загасила свічку. Тілесні покарання застосовувалися переважно проти селян. Найбільш поширеними серед них було биття батогом і палицею. Одна з гуманних відмінностей Статутів і «Руської правди» полягає в тому, що в Статуті 1566 р. передбачено, що кримінальна відповідальність настає після 14 років, у Статуті 1588 р. – після 16 років, а ось згідно з «Руською правдою» дитина мала повне покарання. Якщо ми звернемося до звичаєвого права та яскравого прикладу його застосування – Запорозької Січі (XVII–XVIII ст.), то необхідно відмітити, що покарання визначалися не писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Саме тому в запорозьких козаків за такий злочин, як крадіжка, який у впорядкованій державі карається штрафом чи тілесним покаранням, призначалася смертна кара. Особливу суворість у тілесних покараннях можемо пояснити тим, що на Запоріжжі нерідко перебували люди сумнівної моралі; також військо жило без жінок і не зазнавало їх пом’якшувального впливу на звичаї; козаки постійно воювали й тому для підтримання порядку у війську потребували особливо суворих законів. Російська імперія, яка поступово поглинула українські землі, скасувала тілесні покарання вже 1864 р. за Судовою реформою. Однак це було остаточно підтверджено Маніфестом 17 жовтня 1905 року, тобто лише у ХХ ст. У висновку ми б хотіли заперечити думку, що українська правова система була більш демократичною, ніж правова система Московського царства. За вказаний проміжок часу відбувався як розквіт тілесних покарань, так і навпаки. Правова система змінювалася, вносячи нові корективи. Виконавши це дослідження, ми переконалися, що українська правова система не відрізнялася особливою гуманністю, хоча була цілком адекватною вимогам і звичаям свого часу.
Бугай К. НТУ «ХПІ» ЗНАКИ МАСОНІВ ЯК ЗАСІБ ВПЛИВУ НА СВІТ: Масонство – це релігійно-філософський рух, витоки якого сягають ремісничих братств середньовіччя. Основна мета масонів, або «вільних Каменярів», як було сказано в їхніх статутах, – «об’єднати людей на засадах братерства, любові, взаємодопомоги й рівності». Масони належать до вагомих політичних і фінансових спільнот нашого часу. До масонства ставляться по-різному: одні вважають його респектабельною і трохи снобістською грою політиків та фінансистів, інші – світовою змовою ультрарадикалів. Міфологія ордену масонів пов’язана із символом змія, який ковтає свій хвіст, що утворює «світове коло», яке можна розуміти як владу над усім світом. Є припущення, що низка революцій і повстань відбулася (не в останню чергу) через причетність до них масонів (серед них можемо відзначити як найвизначнішу подію – Французьку революцію, а також повстання декабристів 1825 р. і Жовтневу революцію 1917 р.). Проте вважають, що масонам властиві незрозумілі паси в хитросплетіннях європейської політики, змов і скандалів. Масони виконують роль «прихованої руки», яка маніпулює верхівкою суспільства, немов маріонеткою, залишаючись при цьому в тіні. На українські землі, які перебували на той час у складі інших держав, масонство потрапляє наприкінці XVIII ст. здебільшого через Річ Посполиту, Російську імперію й безпосередньо із західноєвропейських держав. Тому Галичина та Правобережжя перебували під впливом польських масонів, а Лівобережжя та Слобожанщина – російських. Першу масонську «Ложу безсмертя» утворено в Києві 1784 р., 1818 р. там само – засновано ложу «Об’єднані слов’яни». Масонські ложі на Поділлі й на Волині з’явилися в кінці XVIII ст. 1786 р. засновано ложу «Вірність» у Камянці-Подільському. 1817 року в Харкові з’являється майстерня «Вмираючий сфінкс», у Полтаві – «Любов до істини». До складу масонських лож увіходили насамперед представники дворянської аристократії та офіцери. Ми можемо побачити символи масонів у різних сферах діяльності в багатьох країнах, зокрема несподівано в Україні, де на лицьовому боці банкноти номіналом 500 грн. зображено Григорія Сковороду, якого іноді вважають родоначальником українського масонства, з іншого боку – Києво-Могилянську академію, над якою рясніє «всевидяче око». Академія в перші роки була головною штаб-квартирою масонської ложі, символіка ж «всевидячого ока» традиційно є масонською. Символи масонів можна побачити навіть на вулицях деяких міст держави. Наприклад, церковна архітектура XVII cт. у Львові активно використовувала як елемент декору такий добре відомий символ, як «всевидяче око». Нині в Україні існує регулярна Велика Ложа України, до якої входять дев’ять Достойних Лож: «Три Колони», «Полум’яна Долоня Осіріса», «Безсмертя» в Києві; «Каменяр», «Світло» у Львові тощо. Велика Ложа України має свій сайт, через що не дуже то схожа на таємну організацію. Масони, що з’явилися на українських землях як таємні організації елітних кіл, пройшли тривалий шлях трансформації, перетворившись сьогодні у відкриті громадські організації та зберігаючи свій соціальний склад (переважно елітні кола). Дискусії щодо символів масонів та їх значення для всього світу не вщухають і зараз, бо символ – це не лише форма і малюнок, це засіб впливу. Символ, збережений у проекті вулиці або змальований на грошах, сприяє зміцненню влади.
Вацюк В. НТУ «ХПИ» ВЗАИМОТНОШЕНИЯ КАНАДСКОЙ Изучение феномена зарубежного украинства сегодня является своевременным и актуальным, поскольку диаспора играла и продолжает играть важную роль в жизни украинского народа, его культуре, международном сотрудничестве. Основным моментом в определении сущности феномена «украинская диаспора» стала фиксация факта нахождения определённой части украинцев за рубежом как этнического меньшинства, которое осознаёт своё единство. Однако диаспора не является явлением статичным. Её конкретное содержание зависит от реальных политических и социальных процессов, происходящих как в Украине, так и за её пределами. С провозглашением Акта о независимости Украины в 1991 г. зарубежные украинцы перестали быть диаспорой без государственного народа. Их правовая защита, содействие связям с ними, привлечение к государству выделились в ведущие направления государственной этнонациональной политики. Это дало мощный импульс процессу консолидации диаспоры, которая сейчас является одной из крупнейших в мире. Исследования показали, что с первых дней провозглашения независимости украинские общины в западной диаспоре пытались повлиять на правительства своих государств, чтобы те благосклонно отнеслись к молодому государству и в первую очередь признали его суверенным членом мирового сообщества. Так, 1 декабря 1994 г. в Оттаве состоялась импреза по случаю приобретения для посольства в Канаде нового дома. Самыми щедрыми вкладчиками были супруги Л. и Е. Гуцуляк (630 тыс. дол.), Ж. Тухачевский (350 тыс. дол.), Конгресс украинцев Канады и др. С июля 1995 г. свою деятельность в Бразилии начало Посольство Украины. Открыть и обустроить Посольство и Генеральное консульство Украины помогла Украинско-бразильская центральная репрезентация. Украинская центральная репрезентация Аргентины помогла создать условия для открытия посольства Украины в Буэнос-Айресе и собрала на оборудование посольства 27 329 дол. Наши соотечественники в западных государствах, чьими лояльными гражданами они являются, способствовали позитивному отношению к Украине в политике этих государств. Именно активная позиция украинских общин, а также украинские эмигранты за океаном создали своим трудолюбием позитивный имидж Украины, обусловили те особые отношения, которые развиваются между Украиной и странами Северной и Южной Америки, в частности Канадой, Бразилией, Аргентиной и Парагваем. Украинская диаспора способствует укреплению молодого независимого государства как полноценного партнера на международной арене. Основными аспектами её деятельности является последовательная поддержка процесса интеграции Украины в международное сообщество со странами «Большой восьмерки», со странами – членами НАТО и в дискуссиях с международными финансовыми институтами. Итак, с провозглашением независимости, Украина стала центром сплочения украинцев всего мира. Украинская диаспора достойно отстаивала Украину как суверенного члена мирового сообщества, помогала в становлении дипломатических структур, способствовала укреплению Украины как полноценного партнера на международной арене.
Гриченко В. НТУ «ХПІ» ПОЛІТИЧНА ПІДТРИМКА ТА БОРОТЬБА Українська православна церква (УПЦ) починає свій розвиток з давніх-давен і продовжує його донині. На сучасному етапі розвитку вона поділена на УПЦ Київського патріархату (КП), УПЦ Московського патріархату (МП) та Українську автокефальну православну церкву. Якщо розглядати ситуацію в православ’ї за умов незалежної України, то можна побачити, як змінювалася підтримка різних конфесій з боку державної влади. У період жорсткого протистояння УПЦ Московського патріархату й УПЦ Київського патріархату Президент Л. Кравчук діяв у традиційній манері – декларував намір політичної підтримки всіх конфесій з метою досягнення миру та злагоди. Відкрито підтримуючи Предстоятеля УПЦ КП Філарета, глава держави закликав шанувати вибір усіх вірян. Напередодні виборів 1994 р. Л. Кравчук дещо пом’якшив своє ставлення до УПЦ МП. Загалом Л. Кравчукові вдалося відпрацювати «церковну» частину своєї передвиборної програми зовсім непогано. Напередодні президентських виборів він удався до політичного маневру, аби заручитися широкоформатною підтримкою всіх Церков. Однак він розумів продовження ситуації за однобічної підтримки УПЦ КП. Президент Л. Кучма проводив більш збалансовану релігійну політику, ніж його попередник, не надаючи видимої підтримки жодній із православних юрисдикцій. Л. Кучма, попри імідж прагматика й навіть технократа, добре усвідомлював важливість церковного питання. Адміністрація Президента України, задекларувавши сильну правову церковну політику, насправді зайняла очікувально-нейтральну позицію. Було взято курс на самоврегулювання міжконфесійного конфлікту. Із приходом до влади Віктора Ющенка 2004 року, окрім найгострішої проблеми вступу України в НАТО та ЄС, яку вже багато років пропагували націоналістичні й антиросійські політичні кола на Україні, також постала проблема відокремлення УПЦ від Російської православної церкви (РПЦ). Віктор Ющенко намагався узяти за основу Київський патріархат, фактично ігноруючи інтереси православних вірян інших конфесій. Що стосується нинішнього Президента України, то декларується рівність церков. Віктор Янукович, офіційно заявляючи, що не надає переваги жодній із конфесій Української православної церкви, на церковні свята відвідує церкви Московського патріархату. Проте на початку 2012 р. голова УПЦ КП настоятель Філарет наголосив, що Президент України не є «російським губернатором» і захищає інтереси України, а також відзначає покращення відносин Київського патріархату з Віктором Януковичем. За словами Святійшого Патріарха Київського і Русі-України Філарета, Українська православна церква (Київський і Московський патріархати разом із УАПЦ) є найбільшою православною церквою світу, однак нині Українська православна церква Московського Патріархату не є повністю незалежною від Російської православної церкви, яка намагається будь-що зберегти юрисдикцію над УПЦ МП. Тому й точиться така жорстока боротьба за Україну. Якщо нашу церкву буде визнано автокефальною, то Російська вже не буде найбільшою. Незважаючи на складну релігійну ситуацію в країні, на цьому етапі суспільно-духовного життя нав’язування релігії з боку влади немає. Кожен громадянин має власний вибір щодо релігії. Ніхто не має права втручатися в особисте життя людей і забороняти щось на духовному рівні. Отже, хоча в Україні й поділено церкву на декілька парафій, проте свобода вибору наявна. Зелик В. НМетАУ ТЕНДЕНЦИИ РАЗВИТИЯ ОТНОШЕНИЙ УКРАИНЫ С РОССИЕЙ Украина и Россия имеют общую многолетнюю историю, сходную культуру, обычаи, менталитет и религию, общие экономические интересы и выгодное территориальное местоположение, что, естественно, является благоприятной почвой для сотрудничества. Наши страны вели партнерскую деятельность на протяжении многих лет, что подтверждается рядом исторических фактов и договоров. К сожалению, на сегодняшний день отношения между нашими государствами можно охарактеризовать как сложные и напряженные. Для Украины проблема взаимодействия с Россией стоит достаточно остро: проблема газовой задолженности; сдерживание Россией товарооборота (в марте 2000 г. по инициативе российского Фонда трубной промышленности началось антидемпинговое расследование по экспорту в РФ украинских труб); вопросы аренды Черноморским флотом Российской Федерации базы в Севастополе, статуса Азово-Керченской акватории. Данные проблемы ставят под угрозу экономическую и территориальную безопасность нашей страны, почему и являются актуальными, требующими немедленного решения. Здесь наблюдаются следующие тенденции. В настоящее время политика структурной перестройки экспорта нефти РФ состоит в полном или частичном отказе поставлять сырую нефть в Западную Европу через территории республик бывшего СССР и некоторые страны Восточной Европы и в полном или почти полном переходе к экспорту сырой нефти через российские морские порты. Существующая привязка экспортных поставок российской нефти в Европу к транзиту через страны СНГ и Восточной Европы в некотором смысле вынуждена. В советские времена система нефтеснабжения республик СССР и входящих в советский военный и экономический блок стран Восточной Европы строилась как единое целое, где стержнем являлся нефтепровод, на который «сажались» нефтеперерабатывающие заводы в местах потребления нефтепродуктов. Естественно, зависеть от капризов вчерашних союзников российским экспортерам никак не хотелось, поэтому, как только появилась возможность, началось строительство новых трубопроводов, обходящих транзитные государства. Однако сегодня Россия продолжает использовать газопроводы, расположенные на территории Украины для транзита газа в Европу. Этот конфликт назревал еще с 1993 года, однако за 19 лет Украина так и не приблизилась к тому, чтобы избавиться от энергетической зависимости от России, хотя наша страна имеет все необходимые к этому предпосылки. На территории Украины есть три нефтегазоносных региона, которые, по прогнозам геологов, не используются на полную мощность и имеют определенный потенциал, позволяющий при дальнейшем исследовании и разработке увеличить объемы добычи. Кроме того, климат нашей страны позволяет использовать такие альтернативные источники энергии, как ветрогенераторы и солнечные батареи. Вследствие того, что данные инновации пока не приобрели должного масштаба на практике, а их внедрение требует затрат времени и материальных средств, Украина все ещё зависит от ресурсов России. Последняя пока также не может обойтись без украинского трубопровода, а значит, нужно, наконец, найти эффективный алгоритм отношений с Россией, ориентированный не на конфронтацию, а на взаимовыгодное сотрудничество.
|
