Глава 2.1. Держава і управління Київської Русі

Початки формування української державності тісно пов'язані з розвитком цілого комплексу чинників. Один з найголовніших серед них -це становлення державних структур Київської Русі. Державність виникає тут на основі Антського союзу племен, які проживали на території від Карпат до Сіверщини та виявили значну політичну активність, певний рівень організації владних структур, постійних органів примусу, війська.

Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього поняття: вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Відносини між представниками влади й народом, особливо в ранній період розвитку Київської держави, виявлялися переважно у формі збору данини. Політичні конфлікти, що виникали внаслідок недосконалості цих взаємин, нерідко розв'язувалися за допомогою політики сили.

У X ст. відбувався процес об'єднання всіх давньоруських земель в єдину державу. Панівним верствам було зрозуміло, що лише зброєю можна об'єднати різні племена і втримувати їх у покорі. Сила потрібна була не лише для ведення війн, захисту завоювань, але й для організації внутрішнього життя. Князі зі своєю військовою дружиною цілу зиму збирали данину у підвладних слов'янських землях, а весною збиралися у Києві, і звідти вирушали каравани торговців у різні країни світу. Як зазначав Михайло Грушевський, "русские князья и бояре - одновременно правительство и негоцианты; киевская правительственная политика

состоит на службе у торговли, как, в свою очередь, торговля составляет ту экономическую основу, на которую опираются князья и правительство".¹

Еволюція тогочасної держави йшла у напрямку розгалуження системи намісників та їхніх гарнізонів, а пізніше сюди долучалося і виконання різних адміністративних та судових функцій. Управління й суд стають джерелом прибутків, а тому розширюються їхні функції та зростає кількість службовців, що їх виконують.

Певної завершеності ці процеси досягають при Володимирі Великому, коли в 988 р. було проведено адміністративну реформу, її суть полягала в приєднанні до Києва основних союзів давньоруських племен. Реформа ліквідувала місцеві "племінні" княжіння і замість цього ввела новий адміністративний поділ Русі на області довкола міст, куди київський князь почав призначати намісників та посадників, насамперед своїх синів. Звідси бере початок династичний принцип, який згодом став пануючим. Унаслідок проведеної реформи влада місцевих князів була значно підірвана, натомість закріплена на місцях єдина династія Рюриковичів. Відносини між сюзереном і васалами регулювалися двосторонніми договорами ("рядами"), що базувалися на наданні васалам землі та певних прав за умови їх служби великому князеві.

Удільні князі виконували функції, аналогічні великому київському князю, але у межах підвладної їм території, де поступово здійснювався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної. Все управління у межах князівства зосереджувалось у княж-дворі, а в кордонах боярської вотчини - у руках службовців князя, які разом складали боярську раду, яка у межах сучасних українських земель "набувала винятково важливого значення. Органи місцевого управління, котрі виникли ще в додержавний період, - тисяцькі, соцькі, десяцькі - поступово перетворювалися в княжих урядовців. У системі управління, що склалася, зникає різниця між місцевим державним управлінням і управлінням особистих маєтків князя (великого чи удільного) або боярина.

Розвиток держави вимагав збільшення апарату управління на всіх рівнях і більш чіткого розподілу функцій посадових осіб. Першочерговою функцією урядовців стає забезпечення держави прибутками. Фінансові надходження складалися, в основному, з податків - натуральної ренти (данини). Спочатку данина була виключно натуральною, а пізніше -частково грошовою. Розкладом данини по господарствах займався вервний староста Іншим джерелом прибутків було мито ("пошлина"), яке брали на ринках, мостах, перевозах тощо. Певну частину надходжень давали судові платежі і штрафи, про що засвідчує "Руська правда".

Важливим фактором, що сприяв як об'єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державу, так і посиленню

політичної влади Володимира, було, безперечно, введення у 988 році християнства на Русі - релігії, яку сповідувала на той час абсолютна більшість народів Європи та Близького Сходу. Християнська церква стала суттєвим елементом державної структури. Поряд зі своїми церковними функціями вона виконувала тепер ще й функцію політичної ідеології. Зміцнюючи авторитет державної влади, вона стала постійною опорою князя. Той, у свою чергу, призначав духовних осіб на державну службу, залучав служителів культу до управління державою.

Про значення християнізації Русі М.Грушевський писав, що вона сприяла зародженню "единства политико-общественного уклада, общественных отношений и права", а також від цієї події почався процес еволюції Київської держави від збивання держави шляхом збройної сили до легітимних державотворчих процесів, від панування князів-наїздників до панування князів-правителів.²

Християнізація дала можливість володарю провести, крім адміністративної, ще й військову та судову реформи. Суть військової реформи полягала в ліквідації "племінних" військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Князь роздавав землі з зобов'язанням військової служби та організації оборони цих земель. Це дало змогу досить швидко забезпечити охорону рубежів Київської держави, створити надійне військо не лише проти зовнішніх, але й внутрішніх ворогів. Система бенефіцій сприяла створенню навколо князя Володимира прошарку особисто відданої йому знаті. Стрижнем війська була дружина великого князя. Місцеві князі та інші бояри мали свої дружини. У разі необхідності організовувалися також народні ополчення, застосовувалися найманці. У військовій справі великий князь спирався на тисяцьких, сотських, десятських, які, окрім командування гарнізонами, виконували ще й цілий ряд адміністративно-управлінських функцій.

Судова реформа полягала в усталенні та розмежуванні судів єпископського та градського. Судова влада належала до основних прерогатив князя: він здійснював суд сам чи доручав цю справу своїм урядовцям. Княжий суд відносився до публічних (державних) судів. До цієї групи також належали вічовий і вервний (громадський) суди. Судові та адміністративні функції здійснювали одні й ті ж самі урядовці, що засвідчує нерозвиненість державних і судових інституцій тогочасної держави. Існували також і приватні (панські, домініальні) суди, яким підпорядковувалися всі невільні люди. Це був суд землевласників над залежним населенням, який здійснювався на засадах наданих князем імунітетних грамот.

У прийнятому "Уставі святого князя Володимира, крестившаго руськую землю, о церковних судех" було визначено місце церкви в державі,