Філософська думка княжої доби

Княжа доба охоплює дуже тривалий період нашої історії. Розпочавшись у ІХ ст., вона тривала аж до того часу, коли Велике князівство Литовське, Руське (Українське) і Жемантійське об’єдналося з Польським королівством в одну державу під назвою «Річ Посполита». Наприкінці ХV ст. виникає українське козацтво, перші згадки про яке датовані 1492 р. З того часу розпочинається нова доба в українській історії й водночас у нашій філософській думці.

Для вивчення філософської думки княжої доби треба посилатися не лише на вербальні джерела, а й джерела невербального характеру (живопис, архітектуру, археологічні матеріали). Використання таких джерел зумовлене тим, що філософія – це особлива форма духовного освоєння світу. Треба зважити, що наша філософська думка розвивалася ще в дописемний період, який тривав аж до прийняття християнства. Йдеться про передісторію української (давньоруської) філософії.

Всебічний аналіз філософської думки княжої доби ускладнюється відсутністю матеріалів, що зумовлено певними причинами. По-перше, давньоукраїнський світогляд дохристиянського періоду дійшов до нас лише фрагментарно, цебто про нього можна судити тільки на підставі того, що було сприйнято у перетрактованому вигляді пізнішими християнськими мислениками. По-друге, значних духовних втрат зазнала наша давня духовна спадщина у часи монголо-татарської навали. Ніхто не знає, де поділася бібліотека великого князя Ярослава Мудрого. По-третє, дужебрутально йбезцеремонно ставилися до наших духовних здобутків московські поневолювачі, які привласнювали їх, грабуючи монастирські бібліотеки і викрадаючи цінні церковні і світські книги, вивозили їх у метрополію, а нерідко навіть знищувати. Приміром, загарбана в нашому Вишгороді ікона Богородиці тепер вважається найбільшою святинею Росії.

Після прийняття християнства розвиток філософії в нашій великокняжій державі характеризувався певними особливостями. Як відомо, місцеві мудреці, якими були волхви, втратили колишній вплив, а християнська філософська думка надходила до наших предків із Греції та Болгарії, цебто у трактуванні чужинців. Лише згодом її почали проповідувати вихідці з місцевої людності. Окрім того, християнська філософія, як «книжництво», утверджувалася у взаємодії («діалозі») з місцевою дохристиянською мітологією, як «язичництвом» (поганством). Як наслідок ставлення до місцевих дохристиянських уявлень про людину й світ не було однозначним: прихильникам так званої «критичності» протистояли представники імперативності нового світогляду. Якщо перша течія, найяскравішим представником якої був Клим Смолятич, намагалася використовувати попередні вірування, наповнюючи їх християнським змістом, то друга -- наполягала на беззастережному відмежуванні від давньоукраїнського світогляду, на імперативному впровадженні християнських догм. Погляди прихильників цієї течії відтворив митрополит Іларіон Київський.

Попритакіособливості уставленнідодавньоукраїнського світогляду християнські філософи все-таки переймали його певні положення. Йдеться насамперед про тлумачення слова нетількиякпозначенняпевнихречей, але іяквзаємозв’язку з ними, спираючись на авторитетні твердження. Водночас християнська філософія переосмислює давньоукраїнську термінологію, наповнює її новим змістом.

Слід зазначити, що в нашій «книжницькій» філософії порушувалися проблеми, які хвилювали тодішню європейську філософську думку, а також стосувалися визначення місця нашого народу в світі. Насамперед треба згадати «Слово про закон і благодать» Іларіона Київського (середина ХІ ст.). Його особлива цінність з погляду історіософії. Володаря нашої землі Володимира названо великим каганом, цебто імператором. Митрополит наголошує: «Сей каган наш Володимир славним од славних народився, благородним од благородних», а «дійшовши літ і снаги, змужнівши, в моці й силі вдосконалившись, мужністю й «умислом дозрівши, єдинодержцем став землі своєї, підкорюючи під себе навколишні сторони – ті миром, а непокірні мечем.

У «Слові» обгрунтовується зв’язок між законом і благодаттю: закон трактований, як тінь, а благодать прирівняна до істини. Заслуга великого князя Володимира (у хрещенні – Василія) в тому, що він привернув до істини цілий народ. Тому він подібний до римського імператора Константина, «рівний розумом, рівний христолюбством, рівний честю служителям його», «з ним однакової слави і честі достойний». Константин Великий навернув до Христа еллінів і римлян, а Володимир Великий – русь. Бабуся нашого володаря Ольга в утвердженні віри не поступається матері римського імператора Єлені: якщо перша принесла святий хрест із Єрусалима, то друга - принесла хрест із нового Єрусалима (Константинополя), чим обидві утвердили віру Христову серед своїх народів. Так само син нашого великого князя Ярослав Мудрий (у хрещенні – Георгій) примножує і довершує розпочате батьком Володимиром Великим, чим нагадує царя Соломона як спадкоємця Давида. Князь Ярослав Мудрий чимало доклався до розбудови «великого і богохранимого города Києва».

Проповідник згадує родовід «великого кагана нашої землі Володимира», як «онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність поминаються й пам’ятаються ще до нині». Руська земля, як зазначає митрополит, не «худорідна», бо про неї «відати і чути на всі чотири кінці землі», цебто світу.

Отож, логічний висновок, що наша імперія нічим не поступається Візантії, а русичі – грекам і римлянам. Таке трактування обґрунтовує Русь як один з центрів тогочасного світу. Тенденційні московські автори «виявили» в такому положенні передбачення ідеологеми «Москва – Третій Рим», що начебто відводила Русі роль світової держави, спадкоємиці слави Риму й Візантії (М.Н.Громов, Н.С.Козлов). Цілком очевидна упередженість квазінаукового «дослідження». Чи міг наш митрополит пророкувати таку роль Москві, яка з’явилася, принаймні, через століття і до Русі, як називали в давні часи Україну, не могла належати?

Важливі філософські проблеми порушені в «Поученні», що відоме також як «Повчання дітям», великого князя Володимира Мономаха (1053 – 1125 рр.). Основна увага в творі зосереджена на проблемах людини, її особистого життя, місця в упорядкованому світі. Людину, на думку князя, в житті очікують різні несподіванки. Вона може постраждати від хижого звіра, лихих чужинців, лиходіїв, голоду і холоду, заздрості інших людей, а також від власного невігластва. Мисленик застерігає: «Не наслідуй лиходіїв, не завидуй тим, що творять беззаконня, бо лиходії винищені будуть, а ті, що надіються на Господа, заволодіють землею». Отож, людина має ухилятися від зла, чинити добро, шукати миру і жити з ним упродовж усього життя.

Наш князь формулює своєрідний кодекс для юнака: «[Треба мати] душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово Господнє; при їді і питті без галасу великого бути, при старих - мовчати, премудрих – слухати, старшим покорятися, з рівними і меншими - приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятися, соромитися старших; до жінок недостойних не говорити; долу очі мати, а душу – вгору; уникати, не старатися повчати легковажних; власть же ні за що мати, як [i] од усіх честь. Якщо ж хто [з] вас може іншим помогти – од Бога нагороди нехай той сподівається і вічними благами він порає». У цьому суєтному світі слід позбутися гордості й зухвалості, а «діяти благочестиво», «язик здержувати, ум усмиряти, тіло упокорювати, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради». Стосовно інших людей князь повчає: «Визволіть зобидженого, захистіть, сироту, вступітесь за вдовицю». Як гуманіст, наш князь радить не забувати про вбогих, шанувати гостя, незалежно від його простоти чи знатності, продіяти спробам сильного погубити людину.

Мисленик застерігає від прагнення помсти, ненависті, переслідування, хули, вбивства, вчинення іншого гріха. Перемогти ворога-диявола можна трьома ділами, які «не є важкі»: покаянням, сльозами і милостинею. Образно сформульована суть морального життя: «Очистімо себе, браття, од усякої крові, тілесної і душевної».

Самовиховання – осердя виховання людини, тому вона має загартовуватися. Треба вставати ще до сходу сонця, долати лінощі. «Лжі бережися, і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло»,- повчає князь. Він розповідає про своє життя, починаючи з тринадцяти літ, щоб діти вчилися на його досвіді. Ось як у юності майбутній князь випробовував сам себе: «… Коней диких своїми руками зв’язав у пущах десять і двадцять, живих коней, а крім того ще, по [ріці]Росі їздячи, ловив я своїми руками тих коней диких. Два тури на рогах підкидали мене з конем, олень мене один бив [рогами] і два лосі – один ногами топтав, а другий рогами бив. Вепр мені на бедрі меча одірвав, ведмідь мені біля коліна пітник укусив, лютий звір (рись? – О.Г.) скочив до мене на бедра і коня зі мною кинув [на землю], та Бог мене уцілілим зберіг. І з коня багато я падав, голову собі розбив двічі, і руки й ноги собі покалічив, у юності своїй покалічив, не бережу чи живоття свойого, не щадячи голови своєї». Фактично Володимир Мономах загартовував не лише душу, а й тіло, потрапляючи в ситуації, які філософи-екзистенціалісти двадцятого століття назвуть «межовими».

Наприкінці наш мисленик як християнин доходить такого логічного висновку: «А якщо від Бога буде смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не зможуть [від неї] одняти, бо хоча добре [се] – берегтися, [та] Боже оберігання ліпше єсть од людського».

Така ідея пронизує також «Грамотку до Олега Святославича», написану Володимиром Мономахом наприкінці 1097 чи на початку 1097 р. Князь пише про марність земного життя: «Люди грішнії, лихі, сьогодні живі, а завтра мертві, сьогодні у славі, і в почесті, а завтра в гробі і в непам’яті. Інші зібране нами розділять».

Підсумовуючи треба наголосити, що Володимир Мономах порушує питання: «Що таке людина?» Він зазначає, що людина має загартовувати своє тіло і дух, чинити людям добро, шукати в них підтримки. Нема сумніву, що так проявляються зародки антропоцентризму в українській філософській думці. Порушені питання турбували пізніших наших мислеників (Г.Сковороду, М.Гоголя, Т.Шевченка, П.Куліша, Г.Ващенка), а також європейських філософів ХVІІІ – ХХ ст.

Певне уявлення про філософську думку княжої доби дає книга-хрестоматія, відома під назвою «Ізборник» Святослава (1073 р.), своєрідний компілятивний енциклопедичний збірник. До книги входить «Філософський трактат», як трактування «Метафізики» Аристотеля. У ньому аналізується низка проблем, зокрема про відмінності сутності та єства, про індивідуальне, про випадкове, про кількість і якість тощо. Крім того, формулюється основна філософська термінологія, але не на давньоєврейському і грецькому грунті – лише на пристосованій до християнських умов місцевій мітології. Згодом книга під такою самою назвою вийшла в 1076 р.

Як джерело української історіософії маємо підстави оцінювати «Слово пропохід Ігорів», в якому поєднується язичницький і християнський світогляд. Хоч у поемі проявляється наш феномен під назвою «дововір’я», її християнська спрямованість цілком очевидна: практично наш князь виступає «хрестовим походом» проти нехрещених половців, які названі «поганими». Язичницькі елементи стосуються не ідеї твору, а його образності.

З погляду історіософії «Слово про похід Ігорів» цінне тим, що в ньому порушуються питання державної єдності нашої великокняжої імперії, обґрунтовується особлива роль Галицької землі, питання патріотизму, роль жінки в нашій історії, оптимізм на християнських засадах.

Історіософські висновки випливають з «Повісті врем’яних літ», яку створив у ХІ - на початку ХІІ століття славетний Нестор та інші літописці. Літописець виводить походження слов’ян від Афета, сина біблійного Ноя. До речі, на території нинішньої Росії слов’яни проживали лише там, де пізніше виник Новгород з окремим етносом, який асимілювали агресивні суздальці. У «Повісті» обґрунтовується історична місія Києва, що пов’язано з відвіданням апостола Андрія Первозванного берегів Дніпра.

Дослідника історії філософської думки особливо зацікавлює фрагмент «Повісті» під назвою «Слово філософа», в якому обґрунтовується своєрідна концепція світової історії в контексті боротьби добра і зла, що відповідає основній ідеї Біблії в її середньовічному тлумаченні.

Безумовно, утвердження християнства на наших землях охопило певний період. На землях пізнішої Московщини, як колонії нашої Руської держави, християнізація завершилася лише через кілька століть. Під філософським оглядом доцільно звернутися до відмінностей язичницького (поганського) й християнського світогляду. Якщо язичництво ґрунтувалося на пантеїстичному світогляді і не виділяло людини з природи, то християнське світосприйняття підходило до людини, як єдності душі й тіла, що передбачало боротьбу добра і зла.

З княжої доби відомі й інші трактати, в яких порушуються проблеми онтології, аналізується сенс життя, обґрунтовується низка питань етики, естетики, давньоукраїнської антропології, історіософії, що засвідчує чималі здобутки вітчизняної філософської культури, як спадщини українського народу.

IV.