Студопедия — Метод равномерного поиска
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Метод равномерного поиска

 

Я колись запитав себе – чому ж мені так погано? Я прокидаюсь зранку і думаю про те, яке ж я лайно. Лягаю ввечері і думаю так само. Відповідь була проста – мені без неї погано. Як буває погано без руки, чи без ноги, чи без серця. Бо вона стала частиною мене, а тоді я, мудило й*ане, все зіпсував. Хоча, я ж хотів, як краще – щоб у неї було все і навіть більше. Що їм потрібно, цим жінкам? Я не розумію. Я – не – розумію…

Хоча, за багато-багато днів, які я б відмічав червоним маркером, як «дні без неї» (якби був психом ненормальним), зрозумів просту річ. Сімейне щастя – крихка і дуже тендітна штука, яку можуть зламати одне слово чи пару місяців неуваги. Якби ж знаття, що так буде, що вона покине мене отак, зрадивши з клятим Ігорем, та я б ніколи не подумав, що вона гляне на нього. Друзі. Це слово тепер значить зовсім не те, що пишуть у книжках. Друзі «кидають вас» і трахають ваших дружин у вас за спиною. Поки ви кривавим потом заробляєте коханій на поїздки і цяцьки. І що, що в результаті? «Мені не потрібні твої гроші, я йду від тебе». Дідька лисого! Вона йде! Ах ти ж…

 

… я не стримався тоді. Напився, зайшов до неї в спальню і вдарив. Я ніколи не бив жінок, присягаюсь, я не збирався її кривдити, та ця тендітна шия, і ці жорстокі очі. Зрадила. І не почувається винною, курва, ах ти ж клята курва…

Тому зранку її не було. Не було і речей – все забрала. Хоча, вона ніколи не любила багато речей – все, що мала, могла запхати у одну валізу, синю, на коліщатках. Завжди жартувала, віддаючи старе сестрам і купуючи нове натомість, що мобільна, а тому може зникнути в один момент, як легенький сонячний зайчик.

Отак і зникла, не лишивши навіть записки. Але я сам винен, і кляте бухло, котре… Хоча ні, це я сам. І відповідальність на мені. Я собі ніколи не пробачу, так само, як і вона, мабуть. Хоча ні, точно не пробачить. Часто казала мені – «якщо на мене колись нападуть на вулиці, я дорого віддам своє життя». А мене навіть не вдарила, просто подивилась чорними очима і замкнулась у ванній.

 

Я живу сам-один, холостяцьким життям відлюдника. На роботі мене таким не вважають, не знаю, чому я вдягаю там свою маску, але по інерції живу, як раніше. Який сенс щось міняти, якщо я вже - труп? Рано встаю і пізно лягаю, кладу щомісяця гроші до банку, сподіваючись, що буде кому їх віддавати, з радістю і готовністю. Рік тому помер батько, а за ним пішла мати. Але і про це я нікому не казав – це лише моє горе. Тому я несу цей тягар, сподіваючись, що щось зміниться.

 

І все змінилося, в один момент, так, як я і не чекав.

 

Вирішив сходити в кіно. Вперше за п’ятнадцять років у мене виникло таке бажання, і я поїхав до великого торговельного центру. Купив найбільше відро попкорну, вмостився на зручному кріслі в залі і… заснув. Просто на початку фільму. Так гарно я вже давно не спав. Прокинувся, коли мене торсала за плече прибиральниця в синьому халаті. Вона щось бурмотіла про розсипаний попкорн і свиней, які приходять в кіно, щоб насмітити і піти собі.

- Вибаче, - пробурмотів я. – Я не хотів.

- Ходять тут. Свині!- відповіла добра тітка.

Карга стара, подумав я, але одразу ж насварився на себе – дурень, постав себе на її місце. Ох, якби всі могли поставити себе на місце інших, то у світі було б менше проблем чи злості. Точно менше.

Захотілося кави. Міцної, щоб не заснути до ранку, сидіти і дивитися у вікно. Я сидів і курив цигарку, запиваючи еспресо, аж раптом… Яся! Боже, моя Ясенька, моє сонечко, у якійсь м’ятій сорочці, зі страшенними синцями під очима йшла натовпом, дивлячись кудись вдалечінь. Волосся її було заплутане і трохи скуйовджене, ніби вона щойно з ліжка. Та вигляд, як і завжди, незалежний і трохи зверхній, ось чому замість приймати її за божевільну інші хлопці косилися із захопленням. Звісно, на таку лише із захопленням і зніяковінням і можна дивитися. Який же я дурень.

Мабуть, я дуже знагла пожирав її очима, бо вона стрепенулась і втупилась у мене. І аж тут я зрозумів,що щось не так. Це не Яся. Точніше, не так – інша вона. Ні, це ж точно вона – і на руці годинник, який я їй подарував. Вона, відвівши погляд, підійшла до мого стільця. Але ніби передумала і сіла трохи збоку. Дістала цигарки. Боже, що робити, як діяти?! - всередині мене нуртувала купа питань, вирішуй! – сказав я собі і клацнув запальничкою. Руки тремтіли, як у алкоголіка якогось.

- Дякую! – сказала Яся своїм мелодійним і страшно сексуальним голосом. Я думав, що помру на місці. Від болю, страху і радості, що ось вона, сидить поруч.

Вона поглянула на мене пильніше і почала роздивлятися. І ось тут я нарешті зрозумів, що в біса не так. ВОНА НЕ ВПІЗНАЛА МЕНЕ. Як таке може бути?! Вона просто не впізнавала мене, дивилась як на зовсім чужу людину. Може, це гра? Жінки люблять гратися в ігри, ніби актриси на сцені. Гарно грає, ще подумав.

Зав’язав якусь дурнувату розмову, ніби підігруючи їй. Та я й підігрував, думав, вона грається зі мною.

 

 

- Будь ласка! Завжди радий допомогти такій красивій дівчині.

- Приємно. – вона старанно курила і блукала поглядом по мені. Виглядала напрочуд спокійною і впевненою. Ясенько, хотілося сказати мені. Прости!... - Здається, ми десь бачились. – От я дебіл, подумав про себе. Бачились, бл*.

- Можливо. – Це вона. Спокійно і без емоцій. Невже не впізнає?! Та як таке може бути.

- Я запам’ятав твій колір волосся. Він – незвичайний.

- Гм? – вона стрепенулась і подивилась на мене, пропалюючи в моїй голові дві чорні дірки, такої прекрасної форми, як її очі.

- Ну… золотий.

- А! Є таке. – Не впізнає! Я був у розпачі – завжди називав її волосся «золотим», і це було паролем. Її і моїм. Нашим маленьким секретом. А тепер – нуль емоцій. В очах – ніякого натяку на те, що вона мене знає. Не знає. От халепа.

Помовчали. Я з усієї сили намагався додуматися, що ж говорити далі, але не придумав нічого кращого, як запропонувати кави.

- Може вип’ємо кави?

- Давай. – Вона погодилась. Так просто і звичайно. Хоча моя Ясенька ніколи, ніколи б не сказала «так» - вона сказала б – «я не вживаю кави». Завжди. Її коронна фраза, за яку я прозвав її «кавовою королевою». А вона страшно ображалася і, набурмосена, щось бурчала.

У звичайній собі кав’ярні, типовій для торговельних центрів, нікого не було. Це – на краще, подумав ще я, гарячково намагаючись хоч щось придумати. Я відсилав їй знаки очима, на які вже почала реагувати навіть офіціантка. А Яся все мовчала, заглиблена у себе, десь глибоко-глибоко. Мені хотілося впасти на коліна, і благати. Вимолювати прощення, серце вилітало і ніби хотіло пробити в мені діру, опинившись в її руках. Я сьорбнув ще кави і додумався запитати.

- Чому ти сумуєш так тяжко?

Вона стрепенулась.

- Не знаю я. Справді.

- Ти занадто багато думаєш, як на мене. Чи ні? – це розмова почала здаватись мені сюреалістичною, нереальною, божевільною в дідька.

- Ти мене запитуєш?..

- Ну, якщо в мене шизофренія і роздвоєння особистості, то мабуть що в себе самого. Ти – моє альтер-его. – Чорт, в біса, та що я мелю. Мать його за ногу!... Але її очі оживилися.

- У тебе ніколи не було відчуття…

- Що ми дуже схожі?.. – завершив я. Невже, невже згадує?

І вона посміхнулась. За увесь цей час, за всі кляті дні – ось вона, моя винагорода. Але раптом мене мов блискавкою прорізала думка.

- Ага. Саме так.

- Було, аякже. І зараз є. То чому ти сумуєш?

- Так склалось. Обставини й ситуації навколо мене якось… сприяють цьому.

- Умгу. – Я мугикнув, але в голові було зовсім інше. Може, вона на наркоті? Синці під очима, і вигляд не дуже охайний, та й – не впізнає мене, її кривдника… Її очі мали б спалювати мене нафіг – натомість мило теревенить. Тут прийшла інша думка – а може… знущається?! Бачить, що я мучусь, і вирішила погратися? Так мені і треба, козлу клятому.

- Я мабуть піду. Дякую за каву!

- Та нема за що. Звертайтесь. – я мимоволі всміхнувся, хоча зі сторони виглядав, мабуть, як Сталоне, з кривою либою на залізному фейсі. Протиріччя так і прагнули роздерти мене на клоччя.

Вона встала і пішла. Клятий довбойоб! – обізвав я себе. Куди ж ти, серденько, чекай:

- А як тебе звуть?..

Вона повернулась:

- Ярина.

- А я – Орест.

- Дуже приємно!

І вона зникла. Я залишив чайові, підвівся, і тут нарешті зрозумів, що мізків у мене вже давно нема – як я міг її відпустити?! А може, в неї проблеми? Може, їй потрібна допомога? Ноги вже несли мене другим поверхом,я оббігав весь ТЦ, але не знайшов її. Стоянка! У неї ж була машина, може…

Вискочивши надвір, я встиг помітити, що за кермом сріблястої «тойоти» промайнуло її лице. Чорт, чорт, чорт! Я полетів до свого авто, стартонув і ледь не збив хлопця, що переходив дорогу з пляшкою пива у руці. Виїхавши на трасу, я гарячково намагався роздивитися, де вона. Обігнавши зо п’ять машин – добре, що була ніч, - нарешті побачив. Вона повертала направо. Я обережно повернув за нею. Головне – не привертати уваги, не газувати, бо ще злякається. Відчуваючи себе героєм як не бойовика, то як мінімум якогось серіалу, крутив кермо. Руки спітніли, від хвилювання я жував цукерки і зжував їх уже цілий пакет.

Вона прямувала кудись у бік Дорогожичів, акуратно показувала повороти, пропускала водіїв – поводилась так, ніби завжди. Вона завжди була акуратним водієм – наперекір усім штампам про «мавп з гранатами». Я намацав останню цукерку і закинув її до рота. Вона заїхала в тихий двір і припаркувалась під деревом. Кинувши машину на дорозі, я обережно підійшов до будинку, в який вона мала зайти. З трьох під’їздів два мали кодовий замок, але вона зайшла у третій. Двері трималися цеглиною, видно, хтось уже встиг попсувати механізм. Тільки б не привертати увагу.

Кроки по сходах – другий поверх, третій. Я крався, як ніндзя, принаймні, мені дуже хотілося так думати. Четвертий. Дзвін ключів – і ось вона зайшла. Вискочивши на четвертий, я встиг побачити, як закрилися двері з зеленого дерматину. Але вона не закрила їх на замок. Я стояв і слухав – ні, не зачиняється, може, забула?

Дуже хотілося зайти. Але я відсмикнув себе – ти ж її налякаєш, дурень. Де твої мізки?

Я спустився до машини, переставив її в двір і вирішив, що посиджу до ранку. Мабуть, вона ж вийде, а там – за ситуацією. Розіграю випадкову зустріч, все таке.

У генделику поруч купив подвійної кави, сидів, грівся, і на диво – не хотів спати. Нащо ти сидиш тут? – спитав сам себе. Бо це – шанс щось виправити. Але ж вона тебе не впізнала? Може, вона у біді. Може, щось трапилось з нею. То піди і перевір?.. Чорт! Я не маю права іти до неї – відповів сам собі. Як же я можу, якщо…

Мабуть, найгірша річ – це сумніви. Ми сумніваємось з будь-якого приводу. А якщо не треба було відхиляти цю пропозицію? А якщо можна було прийняти краще рішення? А якщо від прийнятого рішення все стане гірше? Якщо… тисячі якщо, і цілі сценарії, що прокручуються у голові, і нові рішення, і нові виклики – а головне, що це все – в уяві. В реальності ж є всього-на-всього одне рішення і ніяких інших шляхів.

О шостій тридцять – я звірився з радіо – Яся вийшла надвір. Але… Але це була зовсім інша дівчина. Я присягаюсь, це була ніби вона – але і не вона. В чорній короткій перуці, у шкірянці із заклепками, в руці – сумка. І я розгубився. Якби ж знаття, що треба було підійти, якби…

І я поїхав до себе у офіс. Цілий день просидів, як дурень, вдивляючись у комп’ютер, добре, хоч переговорів ніяких не планувалось – мабуть я б попсував їх у будь-якому випадку. Секретарка зі здивуванням і занепокоєнням дивилась на мене, але мовчала. Вона одна знала мене справжнього – за це я її й цінував.

Але, послухавши своє шосте чуття, я поїхав раніше. Припаркувався в тому ж дворі. Її машина стояла на тому ж місці, залишена ще зі вчора – Яся пішла пішки. А ось і вона! Забігла у під’їзд ледь не прискоком, на ходу зриваючи перуку. Треба було прослідкувати за нею – знову подумав.

За цю скажену добу, ні на хвилину не зімкнувши очей, я вперше відчув, що живий, що ще можу жити, і буду жити, що б не трапилось. Відчуття, що дрімали дуже давно, прокинулися з новою силою. Я б дуже хотів бути циніком і зі зверхністю, курячи цигарку, ділитися з колегами тим, що всі жінки – меркантильні суки і нас використовують. Та не можу – бо не можуть вони всі бути такими. Тільки не Яся. Тільки не моя маленька дівчинка.

У генделику бармен, згадавши мене, посміхнувся.

- Подвійну?

- Ага, дякую

- А що це на ніч? Тиск низький, брат? – барменові хотілося поговорити.

- Еее… Щось типу.

- А ти не один такий. Приходить тут іноді дівчина одна, вип’є віскі, тоді кавою зап’є – і йде собі. Білява така, гарна. Тільки трохи як не від світу цього. Все про урагани якісь розказує. – Бармен підмигнув мені, мовляв, чувак, ти ж в курсі, так?

- Урагани? – я не міг второпати, до чого тут урагани. – Не Ярина часом?

- Чорт, точно, це її ім’я. Я ще пробував підкотити, але вона не дуже йшла на контакт. Ніби вся в собі, як оці… ну оце… сучасна болячка така… Аспергер, во! – бармен почав іржати. Мабуть, звідкись вичитав про це. Чи по ТБ побачив.

- Асергер, кажеш? Фігзна. Це моя дружина, - майже і не збрехав. – Ще раз полізеш до неї – вб’ю. Бармен аж посірів.

- Чувак, то я ж не дебіл якийсь, я нікого ображати не хотів, чого ти зразу починаєш.

- Я просто попередив.

В машині було напрочуд тепло. Та і взагалі, погода радувала. Щоб не спати, я підспівував радіо. Була третя година ночі, а я все думав – а може постукати в її двері? Моя Яся часто не спала ночами. Вона малювала, обдумувала щось, читала. «Совушка-совушка, масляна головушка» - казав я. «Пугу!» - відповідала вона, хитро посміхаючись до мене з-за свого ноутбука. «То пугач так каже» - дражнився я. «Та іди ти!» - одразу надувала губи вона, а тоді сміялась.

Все, йду, вирішив я і попрямував до під’їзда. Зі страшним криком від мене сахнувся облізлий дворовий котяра. Що ж ти так кричиш - скривився я. Палиш всю контору.

Навшпиньки я вийшов на четвертий поверх і прислухався. За дверима було тихо. А може спить? Може, не лізь до неї?.. А може вона в біді?

Я постукав. Тиша. Ніхто не зреагував. Натис на кнопку дзвінка. Тиша. Взявшись за ручку, я обережно повернув її. Двері відчинилися з ледь чутним скрипінням. В коридорі горіло світло. Квартира була чимала, на стінах – якісь вирізки з газет, малюнки – в її стилі.

- Яся! – покликав я ледь чутно. Ніхто не відповів. – Яся! – вже голосніше. Тиша.

Шосте чуття прокинулось раптово. Я кинувся на кухню – нікого. У спальні теж її не було. Вітальня…

Яся сиділа на стільці і ніби спала перед комп’ютером. Скуйовджене волосся розметалося по клавіатурі. Голова лежала на столі. Але навіть не це привернуло мою увагу – а порожня баночка від антидепресантів. Я теж колись пив такі.

…як у тумані промайнула швидка, лікарня, бліде Ясине лице. Пам’ятаю строгого лікаря, який щось розповідав мені, заспокійливо підтримуючи за плече – мовляв, все буде добре, ми її врятуємо. Пам’ятаю, як хотілося кричати від болю, від своєї тупості і того, що міг цьому запобігти.

Світанок, як завжди, настав дуже раптово. Крайнеба почало світлішати. Я сидів під деревом на лавці і тримав у зубах незапалену цигарку, а в руках – її ноутбук. З романом. У якому була наша з нею зустріч. Описана так, ніби й справді вона не знала мене. Хоча, розповідала про когось, хто до болю мене ж і нагадував.

«Все ж я самотня… сучасна самотність не вимірюється кількістю родичів чи друзів, знайомих чи… чи чоловіком, який спить у твоєму ліжку. Чи кількістю таких чоловіків. Ми всі – самотні. Зараз, завжди, вічно.

Він десь там, працює, досягає, буде увечері. І знову мовчатиме про себе.

Як справи? Добре. Що нового? Все – як завжди.

Отак і буде сьогодні. Бо справжні ми давно сховалися за нашими заняттями і турботами. Справжніх нас уже не знайдеш так легко і просто.

Людина – мов капуста. Шар за шаром очищаємось один перед одним. От і я його знаю десь наполовину. А скільки ще треба дізнатись?.. але навіть не хочеться.»

 

Читати це було ніби відривати від засохлої рани несвіжі бинти. По-живому, боляче і страшно. Але я читав, читав далі, про іншу дівчину, про містичні події і про себе, придурка з блакитними очима і стильною щетиною. Читав діалог, дослівний, нашу розмову у кіно. Читав далі – про те, що б могло трапитися, якби я привів її додому. Читав і про себе – вона ніби бачила мене, як розкриту книгу, вона знала все про мене – що я відчував, і що б я міг сказати, якби.

Я змерз і змок від того, що нуртувало всередині. Але читав, як мазохіст, знімаючи собі шкіру. А під шкірою не лишалося навіть думок. Я плакав, вперше в житті над книгою, бо книга ця була – моє і її життя, наші життя. Її дитинство – болюче і жорстоке. Моє дитинство – простого сільського хлопчика, якого вона замінила на дівчину Аліну. І бабця з фіолетовим волоссям – наша сусідка, що часто викликала міліцію ночами, коли Ясині блукання по квартирі заважали їй спати. Стара карга у японському халаті.

 

А зранку я зайшов до неї в палату. Світило сонце, а я, ніби оновлений, вирішив сказати їй. Сказати все, що відчуваю, попросити пробачення. Може, у нас ще є шанс.

Вона підняла голову і поглянула на мене прекрасними очима. Її бліде лице на мить освітила посмішка, але потім щось трапилось. Вона страшно закричала. Вона кричала, і кричала, санітарка забігла в палату і вколола їй у руку заспокійливе.

- Вийдіть, а то вона знервується, що, не бачите?! – санітарка закрила переді мною двері.

Я стояв посеред лікарняного коридору і не розумів, що відбувається. Звідкись з-за рогу з’явилось кілька лікарів, один з них обережно взяв мене під лікоть і відвів убік.

- У Вашої дружини – важке психічне захворювання. Ми проведемо психіатричне обстеження, щоб…

А далі я не чув нічого. Писк у голові – все що пам’ятаю. Писк і тиша, від того, що моє життя все-таки закінчилося.

 

Метод равномерного поиска

Дана функция f(x)=5(x^2-x)sinx, а=0, в=3,2, малое положительное число=0,001. Затабулируем данную функцию и приведем ее к виду =5*(A1^2-A1)*SIN(A1).

Покрою отрезок [a,b] сеткой равномерных узлов с точками 0; 0,1; 0,2; 0,3; 0,4;….;3,2.

Шаг 1:

1. x0=a=0, xh=b=3,2, n=32,

h= =0,1

xi=0+i*0,1

2. Вычисляем значения функции в каждой точке и находим среди них максимальную.

1) f(0,1)= -0,04493

2) f(0,2)= -0,15894

3) f(0,3)= -0,3103

4) f(0,4)= -0,4673

5) f(0,5)= -0,59928

6) f(0,6)= -0,67757

7) f(0,7)= -0,67643

8) f(0,8)= -0,57388

9) f(0,9)= -0,3525

10) f(1)=0

11) f(1,1)= 0,490164

12) f(1,2)= 1,118447

13) f(1,3)= 1,878938

14) f(1,4)=2,759259

15) f(1,5)= 3,740606

16) f(1,6)= 4,797953

17) f(1,7)= 5,900406

18) f(1,8)= 7,011703

19) f(1,9)= 8,090866

20) f(2)= 9,092974

21) f(2,1)= 9,970068

22) f(2,2)= 10,67215

23) f(2,3)= 11,14829

24) f(2,4)= 11,34778

25) f(2,5)= 11,22135

26) f(2,6)= 10,72243

27) f(2,7)= 9,808368

28) f(2,8)= 8,441701

29) f(2,9)= 6,591319

30) f(3)= 4,2336

31) f(3,1)= 1,353451

32) f(3,2)= -2,05477

 

f(xk)=mах{0;………; -2,05477)

Минимальная точка функции достигается при х= 3,2, т. е. f(2,4)= 11,34778

 

3. 2,4 [2,3; 2,5]

4. a=2,3; b=2,5

|2,5 – 2,3|<0,001,

0,2<0,001, неверное, следовательно, идём к пункту №1.

Шаг 2:

1. x0=a=2,3, xh=b=2,5, n=10,

h=

xi=2,3+i*2,5

2. Вычисляем значения функции в каждой точке и находим среди них максимальную.

1) f(2,32)= 11,21193

2) f(2,34)= 11,26409

3) f(2,36)= 11,30438

4) f(2,38)= 11,33241

5) f(2,4)= 11,34778

6) f(2,42)= 11,35011

7) f(2,44)= 11,339

8) f(2,46)= 11,31409

9) f(2,48)= 11,275

10) f(2,5)= 11,22135

 

f (xk)=max{11,21193;………; 11,22135)

Максимальная точка функции достигается при х= 2,42, т. е. f(2,42)= 11,35011

3. 2,42 [2,4; 2,44]

4. a=2,4; b=2,44

|2,44 – 2,4|<0,001,

0,04<0,001, неверное, следовательно идём к пункту №1.

Шаг 3:

1. x0=a=2,4, xh=b=2,44, n=5,

h=

xi=2,4+i*2,44

2. Вычисляем значения функции в каждой точке и находим среди них максимальную.

1) f(2,405)= 11,3496

2) f(2,41)= 11,3506

3) f(2,415)= 11,35077

4) f(2,42)= 11,35011

5) f(2,425)= 11,3486

6) f(2,43)= 11,34626

7) f(2,435)= 11,34306

8) f(2,44)= 11,339

f (xk)=max{11,34778;………; 11,339)

Максимальная точка функции достигается при х=2,415, т. е. f(2,415)= 11,35077

3. 2,415 [2,41; 2,42]

4. a=2,41; b=2,42

| 2,42 – 2,41 |<0,01,

0,01<0,001,неверное, следовательно, идём к пункту №1

 

 




<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Определение механической прочности образцов (сжатие) | Комплекс гимнастики для мышц лица

Дата добавления: 2015-08-31; просмотров: 362. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Шрифт зодчего Шрифт зодчего состоит из прописных (заглавных), строчных букв и цифр...

Картограммы и картодиаграммы Картограммы и картодиаграммы применяются для изображения географической характеристики изучаемых явлений...

Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Предпосылки, условия и движущие силы психического развития Предпосылки –это факторы. Факторы психического развития –это ведущие детерминанты развития чел. К ним относят: среду...

Анализ микросреды предприятия Анализ микросреды направлен на анализ состояния тех со­ставляющих внешней среды, с которыми предприятие нахо­дится в непосредственном взаимодействии...

Типы конфликтных личностей (Дж. Скотт) Дж. Г. Скотт опирается на типологию Р. М. Брансом, но дополняет её. Они убеждены в своей абсолютной правоте и хотят, чтобы...

Менадиона натрия бисульфит (Викасол) Групповая принадлежность •Синтетический аналог витамина K, жирорастворимый, коагулянт...

Разновидности сальников для насосов и правильный уход за ними   Сальники, используемые в насосном оборудовании, служат для герметизации пространства образованного кожухом и рабочим валом, выходящим через корпус наружу...

Дренирование желчных протоков Показаниями к дренированию желчных протоков являются декомпрессия на фоне внутрипротоковой гипертензии, интраоперационная холангиография, контроль за динамикой восстановления пассажа желчи в 12-перстную кишку...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.011 сек.) русская версия | украинская версия