Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію.

Діонісій (бл. 1440-і - 1502/08) - російський живописець і іконописець. Самий яскравий представник московської школи кін. XV ст. Характерною ознакою його мистецтва були вузькі, елегантні фігури, тонкий, упевнений малюнок і часто світлі, прозорі фарби. Між 1467-1477 р. він з живописцем Митрофаном розписує церкву Різдва Богородиці в Пафнутьєвому монастирі, потім їде до Москви, виконує іконостас для кремлівської церкви Святої Богородиці. Надалі творча біографія Йіонісія пов’язана з монастирем Іосифо-волоколамським: там аін працював над іконами для соборної церкви Успіння Богородиці, очолюючи живописну артіль. Древній літописець називає ці роботи «вельми прекрасними».

З ранніх ікон майстра збереглася лише одна - «Богоматір Одігитрія» з московського Вознесенського монастиря (1482), ще дві ікони роботи Діонісія - «Спас в силах» і «Розп’яття» (1500). У них відчуваються витоки творчості д. - традиції Рубльова, які майстер використовує відповідно до естетичних ідеалів свого часу. У іконі «Розп’яття фігури святих набувають підкресленої витонченості силуетів, пропорції видовжуються, що у поєднанні зі світлим колоритом створює враження великої легкості. Трагічна сцена отримує спокійне, просвітлене звучання.

Одне з найбільш чудових пам’ятників древньої Русі і найбільшому творінню Д. - фрески храму Різдва Богородиці у Ферапонтовому монастирі. Розписував 1500-1502р. з синами Феодосієм і Володимиром. Ці фрески об’єднані загальною темою прославляння Богоматері, її величі і милосердя і, безумовно, їх задум належить самому Д. Розписи прикрашають не лише інтер’єр, але і фасад храму, де змальований головний сюжет - «Різдво Богородиці». Розвиток теми продовжується усередині храму, тут фрески розташовані в чотири ряди, покриваючи всі стіни і склепіння. Ці розписи належать до найбільш досконалих зразків рос. середньов. монументального мистецтва, де в стрункій і цілісній системі розписів органічно вирішені ідейно-образш і декоративні завдання. Ці розписи відрізняються злитністю з архітектурою і красою підпорядкованих площині стіни композицій, з витонченими, легкими фігурами і холодною колористичною гаммою, з переважанням світлих відтінків.

Д. любив складні багатофігурні сцени, де фігури побудовані так, що здаються особливо легкими, витонченими, рухи їх природні. Майстер підкреслює гідність людини, думку про єднання роду людського; він прагне передати різні переживання, але ніколи не змальовує сильних пристрастей - відчуття його персонажів завжди стримані, наповнені благородством. Композиції сцен, при всій складності, строго урівноважені, вони чітко завершені, а майстерний малюнок, плавність ліній надають розписам музичності. Всі сцени підпорядковані чіткому ритму, немов багатоголосі наспіви, в яких звучить єдина велична і ніжна мелодія.

Проте найбільшою силою емоційної дії відрізняється колорит. Д. не любить яскравих фарб, він ніби приглушає колір, висвітлює палітру, від чого вона отримує особливу ніжність, м’якість, якусь сяючу чистоту. У багатій гаммі гармонійно переплітаються блідо-зелені, золотисто-жовті, рожеві, білі, вишневі, сріблясто-сірі тони і як лейтмотив всього колірного вирішення звучить небесно-блакитна лазур. Зображення людських фігур і пейзажу, повністю підпорядкованих площині стіни, прозорість фарб підкреслюють легкість архітектурних форм, як би розсовують стіни храму, роблячи його просторішим і світлішим, а сувора північна природа, що оточує храм, підсилює радісне, святкове звучання живопису.

Окрім розписів, в храмі знаходився іконостас, виконаний також Д. і синами. Ікони, як і розписи, відрізняються вишуканою красою і витонченістю живопису.

Роботи для Ферапонтова монастиря завершили творчу дорогу Д. Творчість Д. - тріумфуючий світлий гімн у фарбах, що прославляє добро і красу, - стала виразом блискучого розквіту культури і мистецтва епохи, коли молода російська держава затверджувала свою могутність.

У іконах і фресках Діонісія в порівнянні з мистецтвом епохи Рубльова виявляються одноманітність прийомів, риси святковості і декоративності, перед якими дещо відступає психологічна виразність образів. Іконам Діонісія з їх тонким малюнком і вишуканим колоритом, з сильно витягнутими граціозними фігурами властиві нарядність і урочистість.

Дайте визначення предмету Історія України, розкрийте методологічні принципи, джерела вивчення предмету та його наукову періодізацію.

Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Предметом вивчення курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.

Для вивчення історії України важливі наступні методологічні основи й принципи:

 

1. Принцип об'єктивності. Він зобов’язує розкривати історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість, насамперед, матеріальними, економічними чинниками. Об’єктивне знання – це знання справжнього змісту історичного процесу, що відбувається незалежно від волі і свідомості, мрій і теорій тих чи інших осіб. Водночас принцип об’єктивності вимагає від того, хто вивчає історію, щоб він спирався на факти і брав їх у їхньому справжньому змісті не перекручуючи й не підганяючи під наперед задані схеми, тобто дотримуватися принципу правдивості висвітлення історії. Завдання істориків – дати правдиву історію.

 

2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, щоб кожне чвище розглядалося з точки зору того, як воно виникло, які головні етапи в своєму розвитку проходило і в світлі цього розвитку з’ясувати, чим воно стало на момент вивчення. По-друге, принцип історизму передбачає, щоб кожне явище розглядалось у зв’язку з іншими, щоб визначалося його місце в системі суспільних відносин, було видно взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає, щоб кожне явище розглядалось у зв’язку з конкретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій, тих наслідків, до яких воно привело, що між тими чи іншими явищами і наступними подіями існує справді причинний зв’язок. Власне тому розвиток людства розглядається як природно-історичний процес.

Нарешті, особливу групу становлять специфічні історичні методи, властиві саме історичному вивченню. Серед них – порівняльно-історичний, при якому зіставляються різні стадії розвитку явища, що допамагають виявити ті риси, яких воно набуває або які втратило, визначає характер і напрям його розвитку. До цієї групи методів належить ретроспективний, ретросказання, який дає змогу вивчати минуле за більш пізніми ступенями його розвитку, оскільки кожний наступний містить елементи попереднього. Метод ретросказання реалізується і тоді, коли про явище минулого судять за тими наслідками, причиною яких воно було. Тут про саму історію ми судимо за її законами.

 

Історичне джерело. Джерела дають факти, на яких грунтуються історичні знання. Джерелознавство – нука про історичні джерела, теорія і практика їх використання в історичних дослідженнях. Джерело з історії України – це матеріальний носій інформації, що відображає ту чи іншу сторону діяльності людей.

Коло таких джерел дуже широке.

1) літописи, хроніки, сказання;

2) археологічні пам’ятки;

3) архівні матеріали;

4) періодична преса;

5) монографії;

6) мемуарна література тощо.

Значну допомогу у вивченні української історії надає філологія, що займається науковим дослідженням мов, особливо місце в справах дослідження старослов’янської та української мов. Визначаючи місце історичних наук в загальноцивілізаційних процесах, підкреслимо особливу роль історії України в гуманізації діяльності людини, у вихованні духовності, та формування громадянської позиції та молодого покоління нашої держави. Глобальне значення тріади: наука – техніка – гуманізм – полягає в тому, що вона охоплює не тільки інтелект та емоційне світосприйняття людини, але і всі форми взаємосприйняття з її подібними на рівні класів, націй, держав, людини в цілому.

Наукова періодизація Історії України

У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною - досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. Періодизація українського поступу грунтується на етапах ормування української державності. Пропонуєься така періодизація:

- Стародавня історія - до VI ст.

- Середньовіччя - Київська Русь, Галицько- Волинська держава,

- Русько-Литовське князівство. VII-XV ст.

- Ранньоновітня історія - Українська козацька держава XVI-XVIII ст.

- Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій -XIX ст.

- Українська революція. 1917-1921 рр.

- Радянська Україна. 1921-1991.

- Україна незалежна. 1991-1999.

 

Перший великий етап формування держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї (до нової ери) і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції. В межах цього першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди:

1) перші державні утворення і право на території Північного Причорномор'я і Приазов'я (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.);

2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.);

3) держава і право феодально-роздробленої Русі (XII—XIV ст.);

4) суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV — перша половина XVII ст.);

5) формування Української національної держави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648—1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.;

6) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії царатом (перша половина XVIII ст.);

7) кінцева ліквідація царатом автономного устрою України (друга половина XV111 ст.);

8) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.);

9) суспільно-політичний лад і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга

половина XIX ст.);

10) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст. (до лютого 1917p.).

 

Другий етап історії держави і права України містить такі періоди:

1) суспільно-політичний лад України після перемоги Лютневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.);

2) українська національна державність (листопад 1917—1920 pp.);

3) утворення Української радянської республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції;

4) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 — початок 1929 pp.):

5) держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму (1929—1941 pp.);

6) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.);

7) держава і право України у перші повоєнні роки (1945 — середина 1950-х pp.);

8) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.);

9) держава і право України у "Брежнєвський період" неосталінізму (середина 1960-х — середина 1980-х pp.); 10) держава і право України в період "перебудови" (1985—1991 pp.).

Другий етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перемогу здобуло одвічне прагнення народу України — створити незалежну суверенну Українську державу.