Це слово з шумерської та з хаттської( через запозичення )мов означає “воїн”.

 

ПерелІк ІлюстрацІй:

 

1. Портрет київського князя Святослава (X ст.). (Реконструкція образу з опису

візантійського письменника Льва Диякона).

2. Портрет князя Дмитра (Байди) Вишневецького. Копія з картин XVI ст.

3. Портрет (гаданий) Дмитра Вишневецького. Копія з картини XVI ст.

4. Іван Гонта. (Невідомий художник. Картина 1822 р.).

5. Максим Залізняк — послушник Мотронинського монастиря. (Кінець XVIII ст.

Невідомий художник).

6. Портрети братів Якова та Івана Шиянів (1784 р.). (Кінець XVIII ст.).

7. “Козак — Мамай”. Картина XVIII ст.

8. Українські ікони з зображенням козаків-“антів” (XVII—XVIII ст.).

9. Зображення воїнів УНР (1918-1919рр.)

 

«Хатти (Венеди)»

 

Цей народ проживав у центральній частині Малої Азії (територія сучасної Туреччини) в

XXIII ст. до н.е. Науковці зазначають: «название «хатти» относилось первоначально к

жителям города «Хатти» (по-хаттски) или «Хаттусы» (по-хеттски)».

Поруч з цим народом проживали інші народи, мовно споріднені з ним, які, як і хатти

, відносились до народів індоєвропейської мовної групи.

Згідно з переказом, записаним близько 1400 року до н. е., Нарам – Сін, четвертий цар з

аккадської династії Саргонідів(бл.2236-2200 р.р. до н. е.) воював проти коаліції 17

царів, серед яких згадується цар Канеса – Ципані і цар Хатти по імені Памбой.

Це ім’я потребує окремого дослідження. Але, перші асоціації яке воно викликало це

згадка про українську народність - «бой ків», чеські племена - «бої в».

Латинський словник зазначає: «Boiohaemum (Боигем) Богемия, страна бойев

(в бассейне Дуная)»; «Boji, Boii кельтское племя, переселившееся из Галии частью в

долину По, частью на Дунай»; «Bojorix (Бойориг, вождь бойев, сражавшийся в

Цизельпинской Галии против римлян [ 194 г. до. н.э.])».

Наголосимо, що Бойї не були кельтським племенем, це хатти (вони ж – «венеди»).

Це одне з хаттських племен, яке перейшовши пізніше на терени сучасної Чехії і

Словаччини. Вони були пращурами цих двох сучасних гілок слов’янства.

Автори фундаментальної праці «Мова і нація» зазначають: «У басейні Карпат, на

теренах нинішніх Івано-Франківщини, Львівщини, Закарпаття, від віків проживає

субетнічна гілка українського народу – відважні, працьовиті, ініціативні бойки. Вони

дали українському народові Юрія Дрогобича, Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана

Франка, Августина Волошина… Топонімами (географічними назвами) з коренем бойк

– усіяна ціла українська земля. Вони «тягнуться від Чернігівщини, Слобожанщини,

степової України через Полтавщину, Правобережжя і до крайнього заходу. Особливо багато їх на Лівобережній Україні» (О.Стрижак). Трапляються навіть у Криму. А яка кількість і яке розмаїття прізвищ із цим коренем, відомих ще від 14 століття і в Прикарпатті і в Наддніпрянщині! Прізвище Бойко мала, наприклад, мати Тараса Шевченка. Хоча бойки – чи не найкласичніші «західняки», але їхнє коріння переплелося в усьому українському народі і є своєрідним символом його єдності і нерозривності. Подібне можна сказати і про інші субетноси українського етносу. Справді, одна у нас мати – Україна, один народ, одна мова».

(Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький «Мова і нація», Дрогобич,1994,с.138)

Російська дослідниця С.Молева засвідчує, що на написі Перуджианського каменю

згадуються «ратичи боя Кия».

 

Цей пам’ятник отримав свою назву по місцю зберігання його в італійському місті

Перуджиа (Светлана Молева «Единородное слово [«слово об ариях» - перевод

текста Перуджианского камня – памятника русской письменности 10-9 в.в. до Р.Х.» ],

Псков -2000, с.31).

Нам здається, що слово «бой» має те саме означення, що і сучасне слово «боєць»,

яке утворене від слова «бой» («бій»). В давнину слово «бой» мало синонім – «пря».

Сучасний вислів «йти до бою» передавався у давнину, як: «іти на прю», «ставати на

прю». Словник В.І.Даля зазначає:

«Пря - ж. – борьба, ратованье, бой, битва, сражение, драка, состязанье, спорованье,

словопренье, спор, ссора, тяжба».

У кожного племені було слово, яке визначало його генетичне коріння роду, його витоки.

У пізніші часи, коли кілька споріднених племен об’єднувались, це слово продовжувало

визначати пращура роду (племені, союзу племен…)

Дивовижним є те, що це слово, і через тисячоліття, продовжує визначати корені, витоки

кожної української родини (сім’ї).

У сучасній українській мові цим словом є слово - «Прізвище», яке вказує, що пращуром

нашого народа був той, що «зветься «Прі»» («прі – звище»), тобто «Бой».

Слово «Прі – звище» тотожнє слову «Пра – щур», де «прі» = «пра» = «пря» = «бой».

Слово «щур» є самостійним іменником.

Зверніть увагу, як вживане слово «бой» у одному з епізодів «Велесової книги»:

«Було там десять тем відібраних боянів кінних, не піших. І так напав на них».

(«Велесова книга», К., 1995, д.№4б, с.23).

В сучасній українській мові вживаються слова: бойка, бойкий, бойко, бойкун, бойла,

бойло, бойний, бойниця, бойня, бойовий, бойовик, бойовисько, бойовище, бойок,

бойчак («Етимологічний словник української мови», т.1, К., 1982, с.223).

Нам видається, що етимологія слова «бой» може бути тотожня значенню слова, яке

присутнє у польській, словацькій, сербо-хорватській, мовах - bojtar («підпасич»,

«вівчар») (Там само, с.224).

Хочу звернути увагу, що слово «прозвище» з німецької мови – «Beiname», «Spitzname»

Відділивши самостійну основу «name», яка означає «ім’я», отримуємо «Bei» та «Spitz».

Перша основа - «Bei», вказує що пращуром хаттів (П.К. Тацита) був чоловік на імя

«Бой», і яке відповідає імені малоазійського хаттського царя – Памбой.

За аналогією, слово «Spitz», яке має кілька значень: «гострий», «кінчик», «вершина»,

«голова (чогось)» має визначати прозвище (ім’я) пращура німецького народу?.

Це може свідчити, що хатти, яких згадує римський історик П.К. Тацит, як німецьке

плем’я, насправді плем’я - венедське, тобто, вони є малоазійськими хаттами.

 

Вступивши в боротьбу з римлянами, бойї були витіснені з Галії на береги річки По, де

пізніше виникає край венедів (вентів) – «Венеція», та на береги витоків річки Дунай.

З наступом Римської імперії, вони змістились на східні терени Європи.

Складається враження, що у далекому минулому, пращури сучасного українського

народу, як і німецького, повинні були мати більше тісні контакти між собою, ніж тепер.

Мова йде про часи їх спільної історії суміжного проживання у Сибіру (5 тис. до н.е.),

виходу до Месопотамії (кін. 5 тис. до н. е. – поч.4 тис. до н. е.), прихід у Малу Азію

(сер.4 тис. до н. е. – 7 ст. до н.е.), нарешті, у Європу (після 7 ст. до н.е.).

Про це мова буде йти далі.

Англійський дослідник О.Р.Герні вказує:

«В одном из таких текстов, легенде «Царь Битвы», повествуется о том, что к Саргону

Древнему (2316-2261гг. до н.э.) явились купцы с жалобой на какие-то притеснения,

чинимые им в малоазиатском городе Бурушхаттуме (хеттское название его – Пурусханда), видимо, местными властями этого города; представитель купцов как будто предлагал Саргону и его воинам определённую плату за поход в Пурусханду. Содержание текста позволяет также предположить, что планируемый поход состоялся и, возможно, был успешным. Название малоазиатского города Пурусханда упомянуто и в другом литературном тексте, стилизированном под царскую надпись. Из этой «Царской надписи (бога) Мардука», в частности, следует, что Мардук установил свой трон в «стране Хатти» (т.е. в Малой Азии); он оставался там в течение 24 лет и следил за торговыми связями между Хатти и Вавилоном. Впоследствии наступили какие-то неблагополучные времена, в результате которых торговые связи, видимо, были прерваны. Ещё более любопытная информация об Анатолии содержится в литературном тексте, стилизованном под царскую надпись царя Нарам-Суэна (2236-2200 гг. до н.э.). Этот текст известен нам как бы в двух версиях. Одна из них изложена в табличке, составленной на аккадском языке, а другая – на хеттском языке»

(О.Р.Герни «Хетты», М.,1987, с.198)

В.Г. Ардзинба наголошує: «В период последней фазы существования ассирийских торгових центров (приблизительно в 18 в. до н.э.) заметно активизировалась борьба правителей городов-государств Анатолии за политическое лидерство. Ведущую роль среди них первоначально играл город-государство Пурусханда. Только правители этого царства носили титул «великий правитель». Впоследствии борьбу с Пурусхандой и другими городами-государствами Малой Азии повели цари малоазийского города-государства Кусса-ры: Питхана и его сын Анитта. После продолжительной борьбы Анитта захватил город-государство Хаттусу, разрушил его и запретил заселять впредь. Он прибрал к рукам Несу и сделал его одним из опорных пунктов той части населения, которая говорила на хеттском языке. По названию этого города сами хетты стали

 

 

именовать свой язык несийским или канессийским. Анитта сумел взять верх и над правителем Пурусханды. В знак признания своего вассалитета тот принёс Анитте атрибуты своей власти – железный трон и скипетр».

Нагадаємо, що «Велесова книга» згадує плем’я «борусів», очевидно, мешканців малоазійського міста-держави Борусхаттум.

 

В.Г.Ардзинба зазначає:

«Большинство учёных, как западных, так и советских, считают, что хатты –

автохтонное население Малой Азии. Во всяком случае, в III тысячелетии

до н.э. они занимали здесь территорию в излучине р. Кызыл-Ирмак.

С хаттским этносом исследователи соотносят погребения вождей 24-22 вв. до н.э. из

Алишара, Аладжи (К.Биттель, Э.Акургал и др.; согласно Дж. Мелларту, эти погребения

датируются более древним периодом)…»

(Дж.Г.Маккуин «Хетты и их современники в Малой Азии» -М.,1983, с.158)

У другій половині ХІХ ст. до н.е. один з племінних вождів Аніттас, захопивши головне

місто хаттів “Хаттусас” (Хаттусю [Б.В.]), і підкоривши своїй владі інші сусідні племена

(царя Цальпи, царя Пурусханди...), створив державу, яку вчені назвали “хеттським”

царством, щоб відрізняти автохтонний народ “хаттів” (протохеттів) від народу держави

створеної Аніттасом.

Захопивши столицю хаттів, Аніттас наказав на стіні одного з храмів зробити напис:

«Я взял его ночью приступом и на месте его посеял бурьян. Если кто-нибудь из