Існують вірування, що душі родичів живутьу кутах хат. Це слово було запозичене хаттами від шумерів. Згадаємо, що саме шумери закопували ритуальні горщики (з трупоспаленням померлих родичів) у хатах, очевидно, у кутках приміщень. Такі поховання, 6 – 1 ст. до н. е., мають бути поширеними, переважно, у Східній Україні. Цікаво, що скаже, з цього приводу, Археологія?. Можливо, етимологія шумерського слова «церква» і розкриває відповідь на це питання. Відділивши вказівний займенник «це» від основи слова, отримуємо давнє слово, яке має нести в собі давнє значення того, що ми зараз називаємо словом «церква» (це рква). Заповнивши прогалини між трьома приголосними («р», «к», «в») голосними, отримуємо «р (а) к (а) ва». Очевидно, «ва» є закінченням (суфіксом). Тільки при такому розумінні, ми отримуємо давньослов’янське слово «рака», етимологічне визначення якого знаходимо в сучасних етимологічних словниках: «РАКОВИНА. Образовано от несохранившегося раковь «оболочка; гроб», а оно – от рака «гробница», первоначально «ящик, ларец» (в таком значении славяне заимствовали это слово у германцев). Славяне представляли себе раковину улитки как своеобразный гроб, склеп, в котором она себя «хоронит». Или, возможно, в раковина лучше сохранилось исходное значение «ларец», в котором улитка прячет сама себя» (М.Э. Рут «Этимологический словарь русского языка для школьников», Екатеринбург, У-Фактория, 2007, с.335) Ми вважаємо, що М.Е. Рут помиляється, коли наголошує, що слово «рака» запозичене «у германцев». Слово має бути шумерського гатунку, на що вказує присутність шумерського вказівного займенника «це» у сучасному українському слові «церква», та сучасному російському – «церковь». Наголосимо, що пращури сучасних росіян – лувійці, це слово запозичили від шумерів, маючи власне лувійське визначення – «погост». Отже, основу «рква» («рковь») треба шукати в тюркських мовах, адже шумери були тюрками. Таким чином, слово «церква» в давнину визначало «місце поховання». Знаючи, що хатти, як і шумери, спалювали померлих, а захоронення робили в горщиках, можемо уявити, що кладовище таких захоронень і називалось словом «це раковь» (церковь, церква). У часи прийняття християнства почали будуватись будівлі для таких захоронень, які так і називали «це раковь» (церковь, церква). Культове призначення таких будівль – «поховання померлого» - набуло у пізніші часи нових форм – «відспівування померлого», «молитва за померлими», а пізніше, «будь-яка молитва». З часом, традиція захоронення в церквах, стає виключною прерогативою панівного прошарку населення (гробниці князів, заможного панства…), або відомих («поважних») членів громади. Ця давня традиція проіснувала до нашого сьогодення.
Хаттське (gga) - zzu с.169******** “ газд а”, “ газд иня” (господар, господиня). - ймення, яке відповідає У давніх українських народних традиціях хеттському akutara, від eku / aku вважалосьвиявомособливоїповаги до гостей, “ пити “, “ той, який дає пити “. коли господар, чи господиня, подавали склянку води. “ Газд увати “ (господарювати). Лувійським відповідником хаттському слову «газда» є запозичення з шумерської мови – «сударь» («той, що подає воду»[«cу» + «дар»]).
Істанана с.134. ************* - центральна частина храму істина, істинність, істинно, істинний, стіна. Хаттському слову “ стіна “ відповідає шумерське слово “ істіна “, яке трансформувалось у сучасне слово “істина”, синонімом якого є слово - “ правда “. На цій стіні храму розміщувались релігійні тексти, релігійні заповіді, таким чином, слово “істина” похідне від слова “стіна”. З литовської мови – “ siena “ (стіна). Про те, що це слово було литовцями запозичене, свідчить втрата, при вимові слова, звуку “ т ”. Нагадаємо, що пише Платон про закони легендарної Атлантиди: «их отношения друг к другу в деле правления устроялись сообразно с Посейдоновыми предписаниями, как велел закон, записанный первыми царями на орихалковой стеле, которая стояла в средоточении острова – внутри храма Посейдона … а быка, которого удалось изловить, подводили к стеле и закалывали над её вершиной так, чтобы кровь стекала на письмена. На упомянутой стеле помимо законов было ещё и заклятие, призывавшее великие беды на головы того, кто их нарушит…» («Критий» // Т.Н.Дроздова, Э.Т.Юркина «В поисках образа Атлантиды», М,1992, с.300-301). Казахський дослідник Олжас Сулейменов зазначає: «Початковий голосний, мені здається, протетичного походження. (Іспанці додають протез «е» перед стиком приголосних, що починаються із свистячого. Слова «стіл», «студент», «стіна» іспанець вимовить – естол, естудент, естіна. Така реакція виробляється у мовах з інерцією закритого складу. Тюрки, наприклад, ті самі лексеми вимовляють структурно також – истіл, истудент, истіна)» (Олжас Сулейменов«Мова письма – погляд в доісторію – про походження писемности і мови малого людства», К., 2006, с.421). Таким чином, ми довели пряму відповідність етимологічних визначень «стіна» > «істіна» («напис законів на стіні»). Саме про такі написи законів атлантів, на камяній стіні, розповідає Платон! Можна стверджувати, що релігійні заповіді були першими законами наших далеких пращурів. Будь-яке положення цього закону мало визначення про покарання того, хто порушував його. Платон підкреслює, що «На упомянутой стеле помимо законов было ещё и заклятие, призывавшее великие беды на головы того, кто их нарушит». Кожний закон (релігійний текст) закінчувався посиланням на кам'яну стіну, на якій він був записаний! Під час суду, чи молитви, наші пращури – хатти (венеди) посилались на те, що певна норма поведінки (закону) записана на стіні! (на камені!). В кінці кожного закону (молитви) вимовлялось слово, яке вказувало на те, що промовець посилається на запис, зроблений на камені! (на стіні!) Графічно це можна продемонструвати наступним чином: ……………………………………… «камінь», ……………………………………… «камінь», ……………………………………… «камінь».
Шумери мали власне - шумерське слово, яке визначало «камінь» - «кий». Шумери (анти), проживаючи з хаттами, в одній союзницькій державі, посилаючись на ці закони, які були записані на кам'яній стіні, повторюючи хаттське (венедське) слово, казали – «амінь», гублячи початкову приголосну «к». Графічно це можна продемонструвати наступним чином: ……………………………………… «амінь», ……………………………………… «амінь», ……………………………………… «амінь». Цим словом закінчується велика кількість релігійних текстів в Біблії, та в церковних молитовниках. Слово «камінь» («амінь») мало наголошувати, що попередньо сказане є «істинним» (правдивим), і не повинно піддаватись сумніву. Коли хатти (венеди) вживали замість слова «камінь», слово «стіна», то шумери (анти), повторювали його, як - «істіна», долучаючи перед приголосною «с» голосну «і»: ……………………………………… «істіна», ……………………………………… «істіна», ……………………………………… «істіна». Cлово «амінь» пояснюється наступним чином: «истинно», «истинно так» («Православный молитослов и псалтырь», М., 1997). Таким чином, шумерські слова «істина» та «амінь» є семантично тотожніми. Такими ж є і хаттські слова «стіна» та «камінь». Без існування хаттських слів «стіна» та «камінь» не виникли б і шумерські зіпсовані запозичення – «істина» і «амінь»! Це є яскравим доказом того, що хаттська (венедська) релігія та культура мали значний вплив на формування релігії та культури шумерів (антів), як і інших сусідніх народів. Більше того, ми вважаємо, що саме хаттська (венедська) релігія принесла у світову релігію поняття, яке ми зараз називаєм «християнством». Науковці відзначають вплив хаттської релігії на вірування хеттів (сер. 18 ст. до н.е.), та вірування їх сусідів – шумерів, лувійців, касків, палайців, аккадців… Такий вплив хаттської (венедської) культури мав існувати і задовго жо цього, наприклад, у середині 4-го тис. до н.е. – в часи існування федеративної (союзницької) держави атлантів – Атлантиди. Формування церковнослов’янської мови відбувалось під впливом слів хаттської релігійної та побутової термінології. Наприклад, в сучасних православних молитвословах та псалтирях російської православної церкви, знаходимо безліч слів праукраїнських, які розміщено у «словарь малопонятных слов»: владыце – владыке, велицей – великой, вельми – весьма, очень, гресе – грехе, зело – очень, весьма, мене – меня, мессия – помазанник, неделя – воскресный день…, очима – (двумя) глазами, тленце – истление, се – это, вот, се бо – ибо вот, бо – потому что, сея – этой, село – поле, сельный – полевой, руце – руки. ………………………….… («Словарь малопонятных слов, выражений церковнословянского языка, встречающихся в молитвослове» // «Православный молитвослов и псалтырь», Москва, 1997). Про обґрунтованість нашої думки свідчать факти злиття вказівних займенників «се», «це» з іменниками, прикметниками, займенниками, тощо. По-друге, наявність шумерських голосних, перед початковими приголосними, у хаттських словах: сповідь – исповедь, сповідатись – исповедание, сперва – исперва… По-третє, слово «месія» - хатто-шумерського вжитку, де шумерське слово «ме»(знання) злилось у єдине слово, з хаттським – «сіяти». Етимологія складного слова «месія» (той, хто сіє знання!). Коли матеріал, стосовно етимології слова «амінь», був вже підготовлений, ми вирішили поглянути ще в один словник, де нас чекало несподіване відкриття. Було знайдено підтвердження авторській думці. Український етимологічний словник пояснює: «амінь,[ аминь, амін; Верхратський І. «Про говір галицьких лемків», Львів, 1902 ]- російська- аминь, білоруська – амін, давньоруська – аминь, польська, чеська, словацька, нижньолужицька – amen, верхньолужицька – amen, hamjen, болгарська – амин, македонська – амин, сербохорватська – aмен, амин, словенська – amen, старослов’янська – аминь; - через старослов’янську мову запозичено з грецької; грецьке αμην походить від гебрайського amen «дійсно, хай буде так». Шанский ЭСРЯ I 1, 92; Фасмер I, 76; Gesenius 55» («Етимологічний словник української мови», том перший, К., 1982, с.67.). Як бачимо, в верхньолужицькій мові ми знайшли слово, яке було першопричиною до виникнення слова «амінь» - hamjen – «камінь», де приголосна «к» заховалась за зіпсованою - «х». Носіями верхньолужицької мови, яку ми вважаємо хаттською мовою, були європейські хатти (венеди). Римський історик Тацит, помилково називає їх германським народом. Мова малоазійського народу хатти, та мова лужицька (європейських хаттів, про яких пише Тацит), як і мова авхаттів, про яких згадує грецький історик Геродот, є однією, і тою самою мовою – мовою наших пращурів – хаттів (венедів). Дослідники зазначають, що слово «перун», з хеттської мови, має визначення - «скала», яке є тотожнім значенню хаттських слів – «камінь», «стіна», та – шумерського слова «кий» (камінь). Якщо ця скала (камінь, стіна) була об’єктом поклоніння, у такому разі, значення хеттського слова «перун» стає тотожнім значенню запозичених шумерами слів – «амінь», «істина». Згадаємо, що давні літописи свідчать, що наші пращури поклонялись «перуну». Дослідники історії вважали це слово іменем одного з Богів слов'ян – іменем Бога Грози (Грому, Блискавки). Ми вважаємо, що поклоніння «Перуну» є поклонінням скелі (каменю, кам'яній стіні)!!! «Клястись Перуном» означало клястись написами на камені (на камяній скелі!), які були першими писаними на камені законами наших пращурів. Таке розуміння, цілком відповідає розглянутій раніше етимології слів «істина» (стіна), «амінь» (камінь). Це підтверджується і народною етимологією одного з каменів – скель на Дніпрі – «Перун», про який згадує видатний український історик козаччини – Дмитро Яворницький (Д. І. Яворницький «Запорожье в остатках старины и преданиях народа», Київ, «Веселка», 1995, с.166, іл. «Камень Перун» на с.167). Вислів: «Щоб Тебе Перун побив», має означати, не покарання блискавкою, а побиття «каменем» (скелею), що цілком відповідає покаранню у тюркських народів. Про такий вид покарання згадує і Біблія. В шумерському середовищі цей вид покарання означав «побиття києм», де шумерське слово «кий» - камінь. Як відомо, хатти володіли секретами кричного заліза. До нього вони використовували метеоритне залізо. Ми вважаємо, що «Перун», в уяві наших пращурів, був Богом, що посилав на землю не тільки блискавки - стріли, не лише той, хто «гримить на небі у своїй кузні», але й той, хто кидав на землю «небесне каміння» (метеоритне залізо). «Велесова книга» згадує: «Перси знали наші мідні мечі, так отож майстри їм сказали зробити залізні і брати коней, які нам сходять од богів. І була русколунь сильна і міцна, бо те від Перуна одержали ми…» («Велесова книга», К.,1995, д.№6в, с.33). В іншому місці читаємо: «Ось що бачив отець наш Ор, як Перунько мечі кує на ворогів і куючи казав тому: ”Се стріли і мечі маєте на воїв тих і не смійте боятись їх, бо знищу їх до поду… “ («Велесова книга», К.,1995, д.№24в, с.93).
Tewa (s) sine с.170 ******** Відповідає хаттському слову “ Древо осини ”, Назва деревини, яка використовувалась та лувійському – “ Древесина “ при будівництві.
Козак Вуйгурській мовіслово “ казак “ означає назву це слово до таблиціпредставника сусіднього народу – “ казах “. залучено автором самостійно, Українському слову “ козак “ відповідає лувійське на основі власного аналізу) “ казак “. В турецькій мові «kazak»[казак] означає «деспотичный муж». Ці слова, у різних мовах, несуть однакове значення, яке треба шукати у тюркських мовах. Слово потрапило у праукраїнську мову (хаттську) з шумерської мови. Воно дуже давнє. У тій самій, уйгурській мові, знаходимо сучасне українське слово, яке відповідає уйгурському значенню – “ танець “ – “ гопак “, та ряд інших: тагар, терези, весен, тавар, казан, парче, мейдан.... Етимологія слова “ козак “, як ми вважаємо, лежить на поверхні. Зверніть увагу, що проходять століття, а українці для росіян залишаються «хохламы». Слово «холка» зустрічається у сиву давнину, ще у шумерських текстах!!!. Словник В.І.Даля зазначає: «ХОХОЛ м., хохолок, хохолочек, хохлик, хохлища – чуб, клок шерсти, волос, перьев на голове; взбитые вверх волосы надо лбом, причёска хохлом: клок долгих волос на темени, млрс. оселедец. Курица с хохлом – хохлатая. Рада б курочка в пир не шла, да за хохол тащат! Хохол – украинец, малоросс; хохлачка, хохлушка. Хохол глупее вороны, а хитрее чёрта». (В.И.Даль «Толковый словарь русского языка», М., 2006, с.698). В сиву давнину, пращури росіян казали: «Хохол глупее вороны, а хитрее чёрта». Тим самим, сусідні народи підкреслювали кмітливість і винахідливість українців. Гадаю, багатьом читачам доводилось чути і такий вислів: «Когда хохол родился – еврей заплакал». Спробуємо пояснити. В цьому висловлюванні переплутано праведне з грішним. Плакав не єврей, а – євреї, цілий єврейський народ! Це відбувалось не тому, що хтось – десь, народився, а тому, що євреї мали увійти у край Ханаанській, де проживали, поруч з іншими народами, хатти (венеди), шумери (анти) - нащадки легендарних «атлантів», також – хетти – пращури сучасних литовців. Отже, євреї мали увійти у край, де проживали пращури сучасних українців. В цьому і полягає правда народного висловлювання. Біблія, таким чином, доносить нам цю звістку: ««Прибули ми до Краю, куди ти посилав був нас, - а він тече молоком та медом, а оце плід його! Та народ той, що сидить у тім Краї, міцний, а міста укріплені, дуже великі. А також бачили ми там нащадків велетня … Амалик сидить у краї південнім, а хіттеянин, і євусеянин, і амореянин сидить на горі, а ханаанеянин сидить над морем та при Йордані» А Калев утихомирював народ перед Мойсеєм та й казав: «Конче ввійдемо ми й заволодіємо ним, бо ми справді переможем його!». Та люди, що ходили з ним, сказали: «Ми не зможемо ввійти до того народу, бо він сильніший за нас»… І пустили вони між Ізраїлевими синами злу вістку про той Край, що розвідали його, говорячи: «Той Край, що ми перейшли по ньому, щоб розвідати його, це край, який поїдає своїх мешканців. А ввесь той народ, що ми бачили в ньому люди високі на зріст. І там ми бачили велетнів, синів Енака, з роду велетнів, і були ми в своїх очах немов та сарана, і такими були ми і в їхніх очах». І зняла зойк уся та громада, та й заголосила. І плакав народ той тієї ночі». (Книга Числа, 13 (27-33), 14 (1)). Вислів «сини Енака, з роду велетнів» треба розуміти таким чином, що мова йде про шумерський народ, який визнавав Бога Енкі. З шумерської мови Енкі (Володар землі). Таким чином, «анти» (козаки) – пращури українців змусили єврейський народ до плачу. Євреї вважали «антів» - нащадків «атлантів» - «велетнями»! Слово «гігант» (велетень) подається, як грецьке, від Γιγας [ Γιγαντος ] («Словник іншомовних слів», К., 1974, с.159). Латинський словник зазначає: «Gigantes, um (sg. Gigas, antis), Гиганты, сыновья Геи и Тартара, змееногие великаны, жывшие на крайнем западе земли; подобно Титанам, они пытались завоевать небо, но были поражены Юпитером («Гигантомахия»)»; Giganteus, a, um [ Gigantes ] 1) гигантов; 2) гигантский, исполинский. (И.Х. Дворецкий «Латинско-русский словарь», М., 1976, с.456). Мова в Біблії йде про хатто-шумерів (венедів-антів). Про це свідчить наступне: 1. Грецькому слову «Гея»(земля) відповідає шумерське – «Енкі» (володар[En] землі[Ki]);
2. Тартар – шумерське слово (велика безодня, підземний світ), де «тар»(безодня). Словники помилково подають його, як грецьке слово. В грецькій мові це слово є запозиченням.;
3. Таким чином, «гіганти», діти Геї (Енкі) та Тартара, визначаються шумерами;
4. Шумери («атланти», «анти») дійсно проживали на Заході, але не Землі, а – Малої Азії);
5. Слово «ант» з шумерської мови означає «воїн», а слово «атлант» - «вершник», де «атл» (кінь) + «ант» (воїн) = «атлант» (вершник);
6. Грецькому запозиченню - «гігант», відповідає латинське – «титан», або лувійське – «исполин»; Грецький Бог Зевс скидує в підземний світ – «гігантів», а Бог латинян Юпітер – «титанів».
7. Останнє визначення («исполин») зформувалось, як самовизначення шумерів – «поляни» - «ті, що прийшли з місцевості, яка називається – «Палуні». Тобто, «ті що прийшли «с Палуні». Самі анти казали - «іспалуні», ставлячи перед початковою приголосною «с», голосну «і».;
8. Зважуючи на високий зріст людей, які казали, що вони «іс палуні», це слово у лувійській мові почало визначати людину високого росту – «исполина». Так само, лувійці казали про себе, що вони «с Лувіані», тобто, «ті, що походять з Лувії». Далекі нащадки лувійців – росіяни, і сьогодні себе називають – «слов’янами» («с лувіанами»).;
9. Антів (шумерів), могли визначати, як народ «с Палуні стана» (з[ c ] краю[ стана ] «палуні») (з Палуні стану) – Палестини; порівняйте сучасні назви - «Таджикистан», «Киргизстан», «Узбекистан», «Татарстан»… Про «полян» Кия, Щека, Хорива, та їх батька - Ора (Гора), ми ще поговоримо, розглядаючи етимологію шумерських слів: «кий» та «Кий». Звертаємо увагу, що край Ханаанський, де проживали пращури українців, Біблія визначає таким, де ріки «течуть молоком і медом».
Через тисячоліття, так само будуть описувати українські землі польські історики. Такий опис краю знаходимо в українських та російських казках. Це висловлювання не є літературною алегорією. Наші ріки дійсно «текли молоком і медом». Поклоняючись рікам, наші пращури приносили їм пожертву, буквально «поливали в ріки мед та молоко». Сам процес пожертви, дав назву релігійній відправі, яку ми знаємо, як «молитва». Вислів «лити молоко», де іменник мав форму «мо», сформувало слово «молити» (мо + лити). Нагадаємо релігійні свята присвячені рікам, про які згадують хеттські тексти. Саме назва річок дозволила автору відшукати Батьківщину народів, які оселились на теренах Малої Азії в середині 4-го тисячоліття до н.е. – 3-му тисячолітті до н.е. – на початку 2 –го тисячоліття до н. е. Біблія свідчить, що за порушення наказу Божого, за відмову увійти у край ханаанський, Бог пообіцяв, що євреї сорок років блукатимуть в пустелі, та не увійдуть до краю ханаанського. А ті, хто зважився увійти, не послухавшись слів Мойсея: «Не виходьте, бо Господь не серед вас, а то будите побиті своїми ворогами», зазнали поразки. (Книга Числа, 14(42)). Біблія говорить: «І зійшов амаликитянин та ханаанеянин, що сидить на тій горі, та й побили їх, і били їх аж до Хорми». (Книга Числа, 14(45)). Хочу звернути увагу, що в Біблії не знайдете свідчень, про побиття євреями хіттеян (хаттів, хеттів, шумерів, лувійців…). Згадується побиття, в пізніші часи, амаликитян, ханаанеян… Засновники Хеттської держави – хетти (пращури литовців), разом з антами (шумерами) та хаттами (венедами) - пращурами українців, разом з лувійцями (пращурами росіян) у 8 ст. до н.е. покинули південно-східні терени Малої Азії, Сирію, та Північну Палестину, та вийшли, через Кавказ, на терени Північного Причорномор’я… У спілкуванні лувійців та хатто-шумерів, можна було чути насмішливе звернення лувійців: «Хохол – мазница! Давай мириться». («Мазниця» - велика чорна смушева шапка з суконним дном). Українці не залишались у боргу сусідів, відповідаючи на взаємин, називаючи росіян «кацапами» («как цап»), порівнюючи їх бороди з борідкою цапа. Там само знаходимо: «ЧУБ м., чубок, чубец, чубчик, чубишка, чубища; чубак – хохол, вихор, взбитый или отрощенный клок волос, косма на темени, оселедец, или на лбу, тупей. Ныне чубов не носят. Ой вы, чубы! – хохлы, малороссы. Бары дерутся, а у холопов чубы болят…» (Там само, с.714); «ЧЕМЕР м., макушка головы, самое темя; чуб, вихор, хохол, чёлка, оселедец, прядь волос на темени…» (Там само, с.707). В перших століттях нашої ери, під час завоювання Дакії, римські легіони зіштовхнулись з воїнами хатто-шумерів – “ антами ”. З того часу ця назва потрапила у латинські словники, де давався опис ознаки, характерної для воїнів - “ антів ” – antii, antae, et antes - “ свисающие на лоб пряди волос ”. Знаходимо, близьке за змістом, слово - ante-pendulus, (a), (um) — “ висящий спереди, падающий на лицо. ” (И.Х. Дворецкий “ Латинско-русский словарь ” М., 1976, с. 78., с. 79). Що найбільш вразило нас, так це той факт, що латинський словник дозволяє зрозуміти значення слова «антихрист», яке часто згадується в релігійній літературі, та в свідотствах пророків (напр. Св. Івана Богослова). «Словник іншомовних слів» зазначає: «Антихрист. (грец. Αντιχριστος) – у християнському віровченні супротивник Христа, який нібито має з'явитися перед «кінцем світу», щоб очолити боротьбу проти Христа» (К., 1974, с.58) Знаючи шумерське значення слова «ант» (воїн), і відчуваючи, що слово «антихрист» є складним словом, з двома самостійними основами: «ант(и)» і «христ», автор довгий час блукав навколо визначення етимології цього слова, поки не стрів на стор.272, словника І.Х. Дворецького, латинське слово «cristatus» [ crista ] (хохлатый или с гребешком; имеющий султан, с пером на шлеме, шлем с пером, с гребнем, или с султаном). Це визначення наводить нас на думку, що слово «антихрист» (антикріст) у своєму первинному значенні визначало воїна «з оселедцем», «з косицею», «з хохолком». Так, як подібні слова, з шумерською основою «анти» (ante-pendulus [ “ висящий спереди, падающий на лицо. ” ] та antii, antae, et antes [ “ свисающие на лоб пряди волос ” ] ми знаходимо саме в латинському словнику, то і грецьке слово Αντιχριστος, ми розуміємо як запозичення в латинську мову з грецької, де грецька основа χριστος тотожня латинському – cristatus (crista) [ “ хохлатый или с гребешком … ” ] Нічого дивного немає, що грецьке слово Αντιχριστος, за часів розквіту Римської імперії, після опанування римлянами Греції, знайшло своє місце в латинській мові. Далеко до часів опанування римлянами Греції, греки називали своїх сусідів – хатто-шумерів – «антикрістами» (антихристами), «антипами», «хеттами», тобто, «воїнами з оселедцями», «воїнами з косою», «воїнами з хохолками». З плином часу це слово, у грецькому вжитку, губить свою справжню етимологію, своє первісне визначення, і починає визначати: «щось лихе, страшне, вороже», «таке, що протирічить загальноприйнятому у греків». Як бачимо, проходять тисячоліття, а сусідні народи продовжували визначати наш народ по характерній зачісці наших пращурів воїнів – «козаків» – «антів» – «хохлами!». Науковці, які досліджують історію Хеттської імперії, називають народ, який створив цю державу, та завоював своїх попередників – “ хаттів “ – “ хеттами ”. За мовним означенням, це помилка. Представники етносу, який очолював цар Анітас, не мали оселедців. З грецької мови слово “ хетта “ (χαιτη - грива, волосся), а це свідчить, що “ хеттами “ називали греки хатто-шумерів, за їх характерні зачіски – гриви - оселедці. («Словник іншомовних слів», К.1974, с.730 [ Хето гнати ]). Грецьке визначення «хетти» потрапляє, через посередництво євреїв, до Біблії. З болгарської мови значення слова “ волосся ” передається, як: “ коса “, а “ косак “ – “ той, що носить косу “. У сучасній німецькій мові слову «козак» відповідає німецьке – «kosak». Литовське kasa (коса). Таким чином, слово “ козак “ це, попсоване у часі, слово “ косак “, яке визначає – “ того, що носить косу (оселедець) “. Науковцям відомо, що у багатьох тюркських народів(татари, монголи, казахи…) чоловіки носили косицю – “ оселедець “. Це свідчить, що, у сучасному вимірі, “ козаками” є всі хто мають на голові зачіску у вигляді косиці – “ оселедця “. У шумерському міфі про Гільгамеша читаємо: “... він (Гільгамеш /Б.В./) омив своє тіло, вся зброя ряхтіла, на спину з чола він волосся закинув...” («На ріках Вавілонських: з найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини», Київ, 1991, с.119). “ З чола на спину ” можна “ закинути ” лише “ косу “ – “ оселедця ”. Та все ж, необхідно провести ґрунтовний аналіз, запропонованої гіпотези, на основі тюркських мов... Араби, які знали наших далеких пращурів, залишили згадку про характерну зачіску шумерів (хатто-шумерів) у Корані: «Разве не знал он, что Аллах видит? Так нет! Если он не удержится, Мы схватим его за хохол – хохол лживый, грешный. И пусть он зовёт своё сборище – Мы позовём стражей! Так нет! Не подчиняйся ему, и поклонись, и приблизься!» («Коран»,М.,1990,Сура 96«Сгусток»(14-19),с.504) Дослідники Корану таким чином коментують цей текст: «[«хохол»] обрезали у пленников, отпускаемых на волю. Посвящали его богу (Goldziher, Muhammedanische Studien, 1,стр.250). Ср.: Сура 55, ст..41. Свободные отпускали [ хохол ], но Аллах схватит за [ этот ] знак свободы» («Коран», М.,1990, Комментарии, с.649) В іншому місті Корану читаємо: «Узнаны будут грешники по их приметам, и схватят их за хохлы и ноги» («Коран», М., 1990, Сура 55 «Милосердный», (41), с.440). Коли могли відбуватись ці контакти між хатто - шумерами та арабами? Автор вважає, що вони відбувались в часи добіблійні, коли наші пращури воювали, або вели торгівлю з Єгиптом, Вавілонією, країнами Східного Середземномор’я, про що згадує «Велесова книга». Біля порту Акаба (Йорданія), який розміщений на кордоні з Саудівською Аравією та Єгиптом, існує місто Хаттія. Путівник по Об’єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ) зазначає: «Самыми живописными считаются скалистые окрестности крепости Хатта в двух часах езды от Дубая, оазис Аль-Айн и оазис Хили близ Бурайми». За етимологічним визначенням «Хатта» і є «Фортеця», про що ми вже писали. Це не є випадковим збігом обставин. Привертає увагу мовна подібність назви йорданського міста Наблус і назви міста Набcур, про яке згадує «Велесова книга», і де терпіли «вавілонський» полон наші пращури: «А в ті давні часи у нас не було єдності, і
|
