То –вказівний займенник, этодолучено до таблиці автором самостійно, на основі власного аналізу Хаттське «то» вимовлялось шумерами - «это», і яке пізніше було запозичене лувійцями, пращурами росіян. Самі ж шумери користувались власним – “ це “, яке хатти вимовляли, як – “ се ”. Хаттськими словами є такі: копи то, кори то, доло то, ми то, золо то, си то, вар то, жи то, се б то,час то, бага то, пла то, то б то, лі то, міс то (шумерське – міс це), свя то, тіс то, та то, боло то, намис то, монис то, реше то, пу то, nieczys to (польське, відповідає українському «не чисто» («нечис[ть] то»)…, в яких вказівний займенник «то» розмістився у кінці давнього іменника, і виступає, у сучасному українському слові, суфіксом «то». В деяких словах вказівний займенник «то» розмістився перед давнім іменником, і у сучасному українському слові, виступає префіксом «то», наприклад: то вар, то пір, то пірець, то яга, то рба, то лока, то локно, то Ра («Тора» - назва єврейської Біблії), то рок, то чило. У сучасному російському слові «таможня», хаттський вказівний займенник «то» перетворився у зіпсоване лувійське запозичення «та». На митниці стояв митник – наш пращур – хатт (венед). Проходивши повз нього, купці показували для огляду свій товар. Певна частина товарів підлягала сплаті мита, інша – провозилась без його сплати. Саме тоді, коли «товар» не підлягав сплаті , «вартовий» казав: «То можна!» Цей короткий вислів вартового, який давав право на вільний прохід (проїзд) купців дав назву місцю пропуску – «Таможня». Це слово в російській мові є запозиченням. Воно було запозичене лувійцями у хатто- шумерів, під час тісних економічних і політичних контактів. Російські етимологічні словники подають помилкове твердження, що слово «таможня» виникло від тюркського слова tamga «клеймо» (Г.П. Цыганенко «Этимологический словарь русского языка», К., 1970, с.468; М.Э. Рут «Этимологический словарь русского языка для школьников», Екатеринбург, 2007, с.386). Зустрічаємо випадки, коли давній вказівний займенник «то» заховався між двома самостійними основами, наприклад: мо то вило (мотовиль це), вів то рок, Кос(т) то піль, Жи(т) то мир, Сєв то піль (давнє болгарське місто), Сєвас то піль, Гос(т) то піль. Назва кримського міста не є грецькою, вона хаттська «то щасливе місто», де «сєва» («сіва») є давнім індоєвропейським словом, з визначенням «щасливий», від якого, до речі, утворене сучасне українське слово «свято» («сіва то»). Приєднання до хаттського (венедського) слова «мотовило» шумерського вказівного займенника «це», у слові мотовиль це, вказує на те, що шумери познайомились з цим знаряддям праці, завдячуючи хаттам. Хаттськими запозиченнями, з шумерської мови, є: се ребро, се зон (шумерське - сон це), се ло (се лище), се лянин, се крет, се кунда, се стра, се реда, се вер, се гара, се бірь (лувійські слова “ се вер ”, “ се бирь” є запозиченнями з хаттської мови), се рп, се рб и (се р а б и; відповідає німецькому sklave (раб)... Німецькі племена називали лувійців (слувіан) «склавінами», що означало «раби». Хатти їх також називали «се раби» (Сер[a]би). Серби є частиною лувійського етносу, яка відкололась від основної частини своїх пращурів. Нам здається, що хаттське значення слова «серби» (се раби), і тотожнє йому, німецьке слово «склаве» (раби), розкриває причину такого відособлення, коли частина лувійського народу потрапила у полон до німецьких племен. Вони проживали на чужій (німецькій) землі, як невільники- поселенці (раби). Це означення і зафіксувалося в хаттській (проукраїнській) та німецьких мовах. Шумерськими словами є: сон це (хаттське – се зон), яй це, сер це, ли це, бариль це, відер це, дзеркаль це, вікон це, копит це, міс це (хаттське – міс то), сер це, саль це, мяс це, сіль це (впіймати в сільце), силь це (сплітати сильце), риль це, кіль це, це берко (цебро), це глина, це гла, це рква, це нтр, це зар, це сар (ці сар), ці на (це на), ци вільний... Вказівний займенник «це», у кінці слова, часто зазнає трансформації, перетворюючись у «ця». Наприклад: «хурдели ця», «митни ця», «пшени ця», «житни ця», «вів ця», «полуни ця», «гірчи ця», «рукави ця», «кури ця»… Так, слово «пшениця» розкладається на всім зрозуміле «пшени це», а далі: «пшоно це», «вів це», «рукави це», «полуні це» (ягода, яка найбільше проростає на «полонинах» (гірських галявинах, пасовиськах), «гірчи(ть) це» … Шумерський вказівний займенник множини «ці» присутній у деяких шумерських (за словотворенням!) назвах сусідніх народів, які збережені у сучасній українській мові: нім ці, англій ці, китай ці, япон ці, американ ці, литов ці, словен ці, індій ці. Лувійці – пращури сучасних росіян, запозичуючи подібні антські (шумерські) назви, видозмінювали їх, заміщуючи шумерське «ці» на власне, лувійське – «чі». Наприклад, дрегови ці – дрегови чи, ули ці – ули чи, вяти ці – вяти чи, криви ці – криви чи, беренди ці – беренди чи, руси ці – руси чи, нім ці – ним чина, нем чичь… Вказівний займенник «це», на початку слова, часто зазнає трансформації, перетворюючись у «ци», «ці». Ця обставина яскраво демонструється на прикладі слів «цивільний», «цибуля». Етимологія слова “ ци вільний “, тобто, “ це (й).. (є) вільний “, говорить саме за себе. Воно потрапило у німецьку мову, де «zivil» означає «штатский», тобто – “ людина, яка перебуває не на військовій службі ”. У болгарській мові «цивилен», також, означає «штатский». Сучасне значення, можливо свідчить про те, що у давні часи, ця людина звільнялась від виконання військової служби, або - від будь- якої праці, у загальному значенні. Шумерське “ це ” трансформувалось у німецьке “ zi ”. Німецьке “ vil ” є запозиченням з хаттської мови – “ вільний “, якому, у німецькій мові, відповідає “ frai ” (воля, свобода). Все це вказує на запозичення. Слово “ центр “, де змістове навантаження криється у трьох приголосних «нтр», визначає «те, що в середині». Це слово, можливо, було запозичене шумерами з древньоєгипетської мови. Науковці зазначають: «фонетические ассоциации (египетского письма (Б.В.)) учитывали только согласный костяк слова, отвлекаясь от согласовки. В своём фонетик.-консонантном употреблении знак мог передавать либо один согласный с произвольным или нулевым гласным («алфавитный знак»), либо два или три согласных – в зависимости от слова, для котрого был первоначально выработан этот знак…» («Лингвистический энциклопедический словарь»,М., 1990, с.147). Відділивши вказівний займенник «це», і встановивши на місце між приголосними, пропущені голосні, отримаємо слово – «це н (у) т (-) р (о)», тобто, «те, що в середині». Синонімами слову «нутро» є такі сучасні українські слова, як: «в н у тр ішній» (той, що в се р е д и н і), «се р е дн ій», «се р е д и н ний». Слово “ сер це “ “ се рд е н ько ”, (лувійське «серд це») визначає «те, що знаходиться в се р е д и н і (тіла)». Привертає увагу дослідника зворотня послідовність розташування приголосних «нтр» у слові «це нтр», та тотожному йому, як вважає автор, слові «се рд е н ько» («серце») – «рдн». Фонема «т» заміщується фонемою «д». Складається враження, що слово «серце» (лувійське «сердце») було попсоване за рахунок кількох етапів запозичень. 1 етап. Хаттське слово «се н у тр о» записується древньоєгипетською мовою, пропускаючи голосні, як «се нтр». 2 етап. Шумери, вживаючи це слово, Перетворюють його у «це нтр». 3 етап. Хатти, на етапі прочитання шумерського, або єгипетського запису, цього слова «це нтр», прочитують його у зворотньому напрямку, та ставлячи свій, хаттський, вказівний займенник «се» по переду, при цьому фонема «д» заміщує фонему «т», помякшується приголосна «н», долучається закінчення «ко»: «се рд (е) н ь(ко)». Можливе і інше прочитання «се рд це», де остання приголосна «н» втрачалась, а останній знак, що означав шумерське «це» зберігався. Знаходимо у Біблії наступний текст: «Бог для нас – охорона та сила, допомога в недолях, що часто трапляються, тому не лякаємось ми, як трясеться земля, і коли гори зсуваються в серце морів!» («Біблія», українського біблійного товариства, [ UKRAINIAN BIBLE ], 1991, [ книга псалмів,46 (2-3) ]). Упорядники Біблії зазначають: «тут серце – глибина, середина» Цікавим видається висновок, який робить казахський дослідник Олжас Сулейменов: «Значення – «середина, середа, серед» - зберегли слов'яни і балти. В решти тільки – «серце».» (Олжас Сулуйменов «Мова письма - погляд в доісторію – про походження писемности і мови малого людства», К., 2006, с.440). Це свідчить про давні і тривалі стосунки пращурів цих народів – хаттів (пізніші – венеди), шумерів(пізніші – анти), лувійців (пізніші - слов'яни), хеттів (пізніші – литовці), палайців (пізніші – поляки?) У російській мові, як спадкоємиці давньої лувійської мови, збереглись шумерські запозичення, в яких шумерський вказівний займенник «це» виступає, як закінчення сучасних російських слів, у формі вказівного займенника, однини, жіночого роду – «ца», який відповідає сучасному українському – «ця». Наприклад: «усобица», «певица», «рукавица», «девица», «живица», «счастливица», «вдовица», «яловица», «гололедица», «молодица», «богородица», «палица», «перепелица», «метелица», «медведица», «столица», «теплица», «горлица», «орлица», «светлица», «граница», «грибница», «кузница», «звонница», «черница», «троица», «крупица», «царица», «жрица», «сестрица», «мироносица», «рукавица», «курица» … Лувійськими запозиченнями з шумерської мови є невелика кількість слів з закінченням «цо» і «ец», які знаходимо у сучасній російській мові, наприклад: «яйцо», «кольцо», «крыльцо», «лицо»…; «слепец», «писец», «хитрец», «сырец», «чудотворец», «творец», «чернец», «боец», «гостинец», «конец», «братец», «скупец», «купец», «мудрец», «храбрец», «старец», «отец» … Українським відповідником є шумерський вказівний займенник «це», який зберігся в нашій мові у вигляді закінчення «це» та «ць», наприклад: яйце, кільце, крильце, лице…; сліпець, писець, хитрець, сирець, чудотворець, творець, чернець, боєць, гостинець, кінець, братець, скупець, купець, мудрець, храбрець, старець, отець, мрець, жрець … Хаттське - “ то “, шумерське – “ це “, як і, хатто –шумерське – “ се “, є вказівними займенниками, які злились з іменниками чи дієсловами. Борис Яценко, досліджуючи “ Велесову книгу ”, пам’ятку 5-9 ст.н.е., зазначив: «У всьому тексті “ Велесової книги “ чітко простежується своєрідний ритм. Часто рядки, довші чи коротші, починаються зі слів «Се …», «І се...», «А се …», «Се бо то …», які його й визначають». (Б.Яценко “Велесова книга – Легенди. Міти. Думи. ” – Київ - 1995, с.10). Продовжимо наші етимологічні дослідження. На прикладі слова “ то вар “ ми показали, яким чином можна відтворити первісне значення слова, його структуру, та фонетику. Наведемо, ще кілька прикладів того, яким чином відтворюється первісна фонетика, структура, та значення давніх слів. Слово “літо” свідчить, що займенник “ то ” злився з словом (дієсловом), яке несе змістове навантаження – “ лі ”. Значення останнього, та його первісну фонетичну структуру, знаходимо у литовському словнику, де “ Lietus ” (дощ), “ Lyja Lietus “ (йде дощ). Отже, “ літо ” (лувійське – “ лето“) це “ пора дощів ” (“ льє то “). Казковий персонаж “ Баба Яга “ означає – “ баба з палицею “, де “ яга ” (палиця, посох). У болгарському словнику знаходимо слово “ тояга ” (палиця, посох), де вказівний займенник “ то ” злився з іменником “ яга ”, яке і несе змістове навантаження – “ то (є) яга ” (“ палиця “, “ посох “). Зважуючи на те, що в уйгурській мові “дуб” називається “ дуб ягач “, в туркменській – “ агач “, можна припустити, що палиця - “ яга ” (“ ага ”) робилась з дуба, а сам народ, який був носієм цього слова, проживав у кліматичній зоні, де проростав дуб. Слово «корчага», яке визначає «велику дворучну посудину для рідини або зерна», утворене з двох самостійних основ «корч» + «ага», і вказує на дерево, з якого вироблялась ця посудина – на «дуб», та не те, що для виготовлення таких «корч-аг» бралось коріння (корч) дуба (ага). Словник В.І.Даля не розкриває етимології цього слова: «ЯГА, яга-баба ж.- сказочный злой дух; или бранно: злая баба. Баба-яга, костяная нога, в ступе едет, пестом погоняет, помелом след заметает» (В.И.Даль «Толковый словарь русского языка», М., 2006, с.733). Зустрічаємо і такі пояснення, які не витримують будь-якої критики, і які до філології не мають жодного відношення. Наприклад, «Баба-Яга. С первой частью этого наименования злой колдуньи-людоедки всё ясно. А вот яга обьяснить трудно. Одна из наиболее достоверных догадок заключается в том, что это образование от звукоподражательного глагола со значеним «душить», «давить». Другими словами, Баба-яга – колдунья, душащая, давящая людей (детей), обачно по ночам» (М.Э. Рут «Этимологический словарь русского языка для школьников», Экатеринбург, У-Фактория, 2007, с.37).
«В. Берестов в своих воспоминаниях рассказывает, что С.Я. Маршак живо интересовался вопросами этимологии. Вот одна из его этимологий-экспромтов: «Баба-яга – это, быть может, татарское «бабай-ага»(старый дядя). Так на Руси во времена Батыя пугали детей: Спи, а то бабай- ага возмёт». Следует подчеркнуть, что С.Я. Маршак предлагал свою этимологию в осторожной форме («быть может»), сообщал её в дружеской беседе (а не в печати), не навязывал своего предположения собеседникам. К сожалению, как ни остроумно обьяснение С.Я. Маршака, перед нами – обычный этимологический «миф». Слово «яга» и его этимологические «родственники» широко представлены в западнословянских языках. Следовательно, появилось наше слово задолго до Батыя» (Ю.В. Откупщиков «К истокам слова», Санкт- Петербург, Авалон, 2005, с.330-331). На жаль, Юрій Володимирович не подає свого власного розуміння значення слова «Баба- яга». У болгарській мові “ чийто ” означає “ чий ”. Злиття вказівного займенника “ то ”, вказує на запозичення з хаттської мови. “ То рба “, слово хаттського вжитку, але походження – шумерського. Відділивши вказівний займенник “ то “, отримуємо іменник - “ рба “, який є попсованою формою тюркського слова “ арпа “ (ячмінь). Так, як зерно ячменю шумери зберігали у полотняних мішках, то хатти його запозичили, як назву мішка – “ ар п (б)а “. По часі, вислів: “ то арпа “ (то ячмінь) трансформувалось у “ торба “ (мішок). В уйгурській, чуваській, мовах “ ячмень ” - “ урпа ”, у туркменській, киргизькій, казахській, турецькій - “ арпа “. У слові “ яй це “, відділивши вказівний займенник “ це “, розуміємо, що значення і фонетика слова криється у фонемі “ яй “, яку знаходимо у німецькому слові “ Ei “ (яйце). У слові “ сон це “ робимо так само, розуміючи, що тотожнім йому є “ це (є) сон “. Знаходимо відповідник у єврейському слові “ сам сон “ (сонечко), німецькому – “ sonne “ (сонце). У хаттському слові “ се ребро”, яке відповідає шумерському слову “ це ребро “, розуміємо, що мова йде про “ ребро “. Читач посміхнеться, і скаже, яке відношення має “ ребро “ до назви металу? Відповідь криється у формі злитку, у вигляді реберця, яке спеціалісти з нумізматики називають помилково “ гривнею “. Таким чином, форма злитку метала дала йому назву - “ се ребро “. Хаттський вказівний займенник “ се “ вказує на хаттське походження слова, хоча збереглась ця назва краще у лувійській мові (серебро), ніж у хаттській (праукраїнській) – срібло. Справжня “ гривня “ – це той самий метал, у формі браслета, який одягали на “ гриву “ (шию). Так, як метал використовувався той самий, то “ се ребро ”, як назва метала (по формі його злитку) почали ототожнюватись з “ гривнею “, яка виготовлялась з того самого матеріалу. Шумерське словосполучення “ вадар це “ (вода це) дала початок назві хаттського слова “ відер це “ (посудина для води). Шумерське слово “ цена “, яке збереглось у лувійській мові “ це на “, і має хаттський відповідник – “ ці на “ пов”язане з металом, який має сучасну назву – “ олово “. Це підтверджується німецьким відповідником - “ zi nn “ (олово). Слово виникло, як звернення (пропозиція) під час обміну товарами: “ Це на... в обмін на... “, при цьому шумери пропонували метал, сучасне “ олово “. Пращури сучасних німців сприйняли цю пропозицію, як назву металу, що їм пропонували. В хаттську мову це слово потрапило, як одиниця вартості, під час куплі-продажу (фактично – обміну). Отже, “ олово “ було першими грошима у торговельних стосунках шумерів та хаттів. В давнину “ цінний “ означало “ зроблений з олова “. У часи, до заліза та бронзи, а цей період називається “ мідним “, олово коштувало дорого. Попит на нього перевершував пропозицію, а отже, цей метал, у той час, був дорогим, і виступав як еквівалент грошей, при натуральному обміні. Це сприяло виникненню таких слів, як: “ дорогоцінний “ (дорогий), “ цінувати “ (дорожити),“ цінний “(дорогий). Так само розглядаються хаттські, за своїм походженням, слова з вказівним займенником “ то “. Наприклад, слово “ золото ”, яке попсоване у часі, визначало відношення наших пращурів до цього металу. Пригадайте, як називається дрібна польська монета – “ зло тий “. Отже хатти казали “ зло то “ (зло є то). Інколи можна було почути “ зола то “ (порох є то). Цікаво, що причина такого призирливого відношення до цього металу наших пращурів, пояснюється у давній єгипетській легенді про боротьбу Сета і Гора за право наслідування спадку Осіріса. Про це автор докладно розповість у третій частині своєї роботи -“ Атланти і Атлантида “. Сучасна назва ще одного металу – заліза – має хаттське походження. Дослідники відзначають, що секретами виплавлення заліза володіли саме хатти: «Активную роль в деятельности торговых центров играли местные купцы: хетты, лувийцы, хатты. В Анатолию купцы ввозили ткани, хитоны. Но главными статьями торговли были металлы: восточные купцы поставляли олово, а западные – медь и серебро. Особый интерес проявляли ашурские торговцы к другому метталу, пользовавшемуся огромным спросом: он стоил в 40 раз дороже серебра и в 5-8 раз дороже золота. Этим металлом было железо, изобретателями способа его выплавки из руды были хатты. Отсюда металлургия железа распространилась в Передней Азии, а потом и в Евразии в целом. Вывоз железа за пределы Анатолии, видимо, был запрещён. Именно этим обстоятельством могут быть обьяснены неоднократные случаи его контробандного вывоза, описанного в ряде текстов». Наші далекі пращури вміли виготовляти не тільки якісне пиво – «марнуву», але й – «залізо»!!! Пізніше, у Хеттській державі, монополія на виготовлення заліза, виготовлення з нього знарядь праці, належали царю хеттів. Інколи залізні речі у вигляді подарунків відправлялись правителям інших держав, наприклад, у Єгипет. Це була, в першу чергу, зброя – лезо ножів(мечів), списи. Під час торгового обміну леза ножа, чи меча, хатти казали: «За лезо хотів би отримати..» , і називався товар для обміну. З часом, іменник “ лезо ” злився з приставкою “ за ”, таким чином виникла назва металу, від назви виробу, який був з нього виготовлений. У сучасній українській мові трансформувався іменник, а в російській мові – приставка: «за лізо», «же лезо». Історичні дані, про те, що хатти зберігали технологію виготовлення заліза у таємниці, підтверджуються лінгвістичним аналізом. Так, руда, що отримувалась після первинної обробки, називається – “ криця ”. Це слово на початку промовлялось, як – “ крит се “ (шумери вимовляли “ крит це “ [ криця ]). Це слово присутнє у назві острова «Крит», що означає «таємничий (острів)» (“ таємниця се [ це ] “). Можливо, цей острів був одним з перших малоазійських центрів виготовлення “ заліза ”. Науковці зазначають: «Изделия из метеоритного железа, датируемые к.4 – н. 3 тыс. до н.э., происходят из Египта (в часности, бусы из Герца – поселения додинастического периода – и из Медумы – могильника того же периода), а также из Месопотамии, где в ряду наиболее ранних вещей надо указать кинжал с клинком из метеоритного железа, с рукоятью, окованной золотом; он происходит из царского могильника Ура (из гробницы Мескаламдуга, датируемой сер. 3 тыс. до н.э.). Весьма ранние железные вещи происходят и из Малой Азии: это метеоритная булава или навершие из Трои периода 2600-2400 гг.; а также вещи из погребений могильника Аладжа-Гююк периода 2400-2100 гг. до н.э.......................... Передовым регионом в освоении железа, где ЖВ (железный век) начался уже в последней четверти 2 тыс. до н.э., была, как уже сказано, Малая Азия (район Хеттского царства), а также тесно связанное с ней Восточное Средиземноморье. Не случайно именно от хеттов и их соседей до нас дошли первые неоспоримые письменные свидетельства о выработке и использовании кричного железа и стали. Из переведённых хеттами хаттских текстов следует, что уже хатты хорошо знали этот металл (для них железо имело скорее символическую, нежели бытовую ценность). В переписке хеттов, Митанни и египтян («Амарнский архив» в Египте – архив фараонов 18-й династии, относящийся к середине 2 тыс. до н.э.) встречается наиболее раннее из известных ныне письменных упоминаний о кричном железе, датируемое 15 в. до н.э.; хеттские таблички к. 14 – н. 13 в. до н.э. содержат сообщение хеттского царя фараону Рамзесу – II об отправке корабля, нагруженного «чистым железом». В хеттско-ассирийской переписке 13 в. до н.э. фигурирует «хорошее железо», т.е. сталь; интересно, что именно 13 в. датируется самое раннее из найденных хеттских стальных изделий – топор из Хаттусы. Под влиянием Малой Азии и Восточного Средиземноморья в конце 2 – начале 1 тыс. до н.э. ЖВ наступает в Месопотамии и Иране……………………. Обращаясь к Европе, отметим, что через греческие города Малой Азии железоделательные навыки распространяются в конце 2 тыс. до н.э. на Эгейские о-ва и в европейскую Грецию, где эпоха железа наступает ок. 10 в. до н.э. Начиная с этого времени в Греции умерших хоронят, как правило, с железными мечами. Ярко отражено освоение железа и в древнегреческих текстах, в особенности в «Илиаде» и «Одисее». На остальной территории Европы вне греческой цивилизации ЖВ наступает позже: в 8-7 вв. до н.э. - в Западной и Средней Европе, а также в степях Восточной Европы и на Северном Кавказе; в 7-6 вв. до н.э. – в Юго-Западной Европе; в 5-4 вв. до н.э. – в Британии, на рубеже эр – в Северной Европе». («Железный век в Западной и Средней Европе / начало / - http://iskunstvo.info/edu/ironage.htm) Хочу привернути увагу дослідників до часу розповсюдження заліза в Східній Європі та на Кавказі – 8-7 ст. до н.е.!!! Це вказує на час, коли хатти (венеди), разом з шумерами, хеттами, лувійцями, переселились у Східну Європу. Від слова “ крит ” (таємниця) виникли пізніше, трохи попсовані у часі, слова: “ се крет “ (таємниця), та “ се кретар “ (людина, яка володіє таємницею), “ се кретер “ (письмовий стіл, бюро [ з потаємним відділенням ]). Сучасні словники подають це слово, як запозичення з латинської мови (secretum – таємниця), через посередництво французької мови (secret). Наявність вказівного займенника «се» вказує на хаттське (венедське) походження слова. В українській мові існує слово «фест», яке є запозиченням з польської, і означає «міцний», «здоровий», «кріпкий», «дужий». Місце, у південній частині острова Крит, носить назву - «Фест». Очевидно, що ця назва започаткована хатто-шумерами, які вкладали в неї значення «недоступний», «укріплений». Археологам, історикам, мовознавцям, багатьох країн світу, відома печатка, яка, за місцем свого знаходження, називається «Фестським диском». Вона була знайдена у 1908 році. Датується вченими 17 ст. до н.е. З обох сторін глиняного диску (діаметр 16 см.) витеснені знаки-ієрогліфи. («Словар античности», М.,1989, с.603-604) Відомо кілька сенсаційних заяв про прочитання напису на ньому. Всі вони здаються автору сумнівними. Більшість вчених вказують, що напис близький до древньогрецької мови. Автор вважає, що таке розуміння є хибним. Звернімо увагу, що на початку напису, і в його кінці, бачимо зображення шумерського знаку - восьмипелюсткової квітки - «зірки Інанни». Знак означає «небо», і має своє фонетичне оформлення: «Ан». Таким чином, напис можна зрозуміти, читаючи його, як «шумерський», або «хатто- шумерський». Спіральне розташування напису близьке написам з хеттських печаток. Фестський напис подібний клинописному напису з хеттської печатки, яка згадується, як «печать Табарны» (К.Керам «Узкое ущелье и чёрная гора» [ перевод с нем. Л.Ф. Вольфсон ] М., 1962, с. 91). В центрі цієї печатки бачимо той самий знак – «зірку Іннани». Отже, напис «Фестського диску» ще чекає свого вірного прочитання!.......... В ряд топонімістичних відповідників між назвами грецьких островів, та українських топонімістичних назв потрапляють: острів «Карпатос» та українські гори «Карпати», острів «Родос» та українське слово «родичі», «родаки» («Велесової книги»), місто «Лінд», на острові «Родос», та племена західних слов'ян - «Ліндзяни»… Це не є випадковістю. Автор вважає що «карпи», «ліндзяни», «родаки», «боруси» («Велесової книги»), є хаттськими племенами, а отже, є венедами. До приходу «карпів» у східну Європу гори, які зараз відомі, як «Карпати» називались «Бастарнськими Альпами», від імені іншого племені, яке заселяло цю місцевість до приходу «карпів» – «бастарнів». Згадаємо, що Прокопій Кесарійський в своїй праці «Історія війн» писав: «…ім'я колись у склавинів і антів було одне. Бо і тих, і других здавна звали «спорами», якраз через те, гадаю, що вони населяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони займають неймовірно обширні землі…» («Давня історія України» Т.2, К., «Либідь», 1995, с.199-200). Поправимо давнього історика. Слово «спори» з грецької мови має визначення «розкидані», що цілком відповідає за фонетикою українському слову «ро зпор ошені». Цю назву має ціла група островів біля західного побережжя Малої Азії – «південні Спор ади» та «північні Спор ади». Науковці зазначають, що в античні часи «Спорадами» називались всі острови Егейського моря, які не входили до групи островів «Кіклад». («Словарь античности», М., 1989, с. 543) Саме це місце Егейського моря, та сусідньої з нею, східної частини Середземного моря, є тим місцем, де, у не далекому майбутньому, археологами, або геологами, будуть знайдені сліди легендарної країни атлантів (хатто-шумерів) – «Атлантиди»…!!! Назва островів - «Споради» зафіксувала давнє, помилкове, сприйняття греками пояснень хатто-шумерів. Вказуючи на сусідні острови, після всесвітньої катастрофи, хатто-шумери, зазначали, що на них мають проживати «спор іднені» їм родини, які до цієї трагедії, були єдиним народом. Греки розуміли пояснення так, що мова йде про те, що природня катастрофа «розкидала», «роз'єднала» хатто-шумерів. Тому, слово «спори», в грецькій мові, зафіксувало визначення «розкидані», яке ми вважаємо попсованим запозиченням. Хочемо наголосити, що Платон пише про загибель «Атлантиди» і не згадує про загибель «Лувії», а це свідчить, що склавини (лувійці) ніколи не були «спор іднені» з хатто - шумерами, чи іншим народам – хеттами, хуритами, палайцями, касками… Вони - окремий етнос, який мав свою історію, свою мову, свою культуру, свою державу… Цей приклад є ще одним свідченням того, що ми є нащадками «атлантів» (хатто - шумерів), пізніших – венедів і антів. Адже, «хатти» (венеди) та «шумери» (анти), започаткувавши союз між собою, фактично створили першу конфедеративну державу, яку греки називали «Атлантида». Про це ми розповімо у третій частині роботи - «Атланти та Атлантида». Російський історик (поч. 19 століття) М. М. Карамзін, досліджуючи етимологію слова «россеяни», та аналізуючи літопис Нестора-літописця, зазначає: «…Нестор говорит, что древние Новгородские Слявяне от времён Рюрика смешались с племенем Варяжским. Следовательно имя нынешней России происходит от Варягов- Руси, а не от рассеяния, как думали некоторые, согласно с известием Прокопия о Спорах, ибо Варяги не были Славянами. В древние времена писали у нас Русь, после Русиа, а наконец обратили букву У в О. Татищев думал, что Митрополит Макарий первый ввёл сию новость: но во всех древнейших списках Степенной, так называемой Макариевой Книги, во всех рукописях 16 века, сколько мне случалось их видеть, употребляется название Русь и Русиа. Болтин несправедливо также говорит, что со времён Макариевых начали производить имя Россов от рассеяния: нет, гораздо прежде: ибо Герберштейн пишет, что в его время сие мнение было уже общим в России. (см. Rerum Moscoviticarum Comment. стр. 1)» (Н.М. Карамзин «История государства Российского», Т.1, М., 1989, примечания к т.1, гл.2, с.207-208). Знаючи, що назва народу, який був далеким пращуром сучасних росіян, і який проживав у добіблійні часи на теренах Малої Азії - «лувійці», а також те, що ця назва стійко закріпилась у самовизначенні цього етносу у наш час – «слувіані» (слов’яни), можемо впевнено сказати, що інша назва – «Русь» (Росія) для цього народу є запозиченою, тобто, є чужою! Народ, що віками пригнічує сусідні народи, не маючи своєї власної історії, переписує чужу історію, привласнює її, привласнює знаменні імена та назви своїх сусідів… Хаттські (венедські) слова «Рус», «Русь», «русич», «русин», «руський» немає нічого спільного з вигаданою лувійцями – «Россиею», «Русью». Останні слова породженні невірним тлумачення лувійцями почутого від хаттів дієслова «розсіяні», його невірним фонетичним запозиченням. Ви ніколи не задавались питанням, чому сучасне російське слово «Россия» пишеться з двома «с»? Відповідь на це питання, розкриває і таємницю етимології цього слова. Коли хатти пояснювали грекам, що на островах, розміщенних навколо, проживають люди, «споріднені» їм, то греки, запозичили те слово, як «спори», у помилковому значенні - «розкидані», «розсіяні». Коли, хатти пояснювали лувійцям, що після катастрофи, яка суттєво змінила рельєф місцевості, вони, як єдиний народ, «розсіяні» по островах («ми розсіяні по островах»…), то лувійці запозичили це слово, як «россияни», вважаючи його за самоназву хаттів. Від цього попсованого запозичення, виникає скорочена назва – «росси», «роси ці» («росичі»). Чуючи продовжене хаттське «роз..сіяні», лувій
|
