Защиту Лукании, где они в 547 году разбили Готского Короля

Тотилу».

(Н.М. Карамзин «История государства Российского», М., 1989, с.41)

Як бачите, виділеним шрифтом, ми позначили ті узагальнення

російського історика, які історію нашого народу, історію

наших пращурів- антів, роблять історією наших сусідів- склавінів,

історією російського народу.

Н.М. Карамзін був не першим, хто так писав. Це робилось і іншими

«літописцями», за сотні років до нього.

Робиться це і зараз, і не тільки нашими сусідами, але й нашими

українськими (за місцем народження), та російськими

(за ментальністю) істориками, журналістами, політиками…

Відсутність патріотизму, любові до Батьківщини, до землі своїх

батьків, дідів, прадідів, до рідної мови є страшною хворобою частини

нашого суспільства, яку потрібно виліковувати важкою і постійною

працею всього українського народу!

Куди поділась та пам'ять про «антів» у їх нащадків- українців, поляків,

чехів, словаків, словенів, хорватів, болгар, чи їх сусідів – росіян,

литовців?

Відповідь лежить на поверхні.

Після кровопролитної боротьби з готами, гунами, а пізніше - аварами

та склавінами, наші пращури – хатти (венеди) та шумери (анти)

потрапили під зверхність до лувійців (склавинів).

У цей час, нащадки хеттів - литовці вели тривалу боротьбу за свою

незалежність з німецькими племенами.

Це вони лувійці насаджували нашому народові чужі нам імена –

Святослав, Мстислав, Ізяслав, Вячеслав, Ярослав, Борислав…,

забороняючи надавати дітям імена, притаманні нашим пращурам:

Володимир, Титомир, Межимир (Мизомир), Радомир, Радогаст,

Доброгаст, Добромир, Богумил, Богдан, Бож, Миробог, Ардагаст,

Пірогаст (Пирогаст), Хвилибуд …

Хочу звернути увагу дослідників, на подібність грецького імені Адраст

– аргоського царя, шумерським (антським) іменам: Радогаст,

Доброгаст, Ардагаст, Пірогаст (Пирогаст).

Ми вважаємо, що у місті Аргос, як і на всьому півострові Пелопоннес,

особливо у його північно-східній частині, проживала значна частина

хатто-шумерів - нащадків легендарних «атлантів».

Сама назва півострова є хатто-шумерська, де закінчення «-ннес»

є зіпсованим хаттським вказівним займенником – «наш»,

хеттським – «нас».

Згадаємо назву малоазійського міста «Галікарнас», та острова

«Лемнос» (давня назва мала б бути – «Лемнас».

Наголосимо, що від власного шумерського (антського) імені Пірогаст

(Пирогаст) походить і назва однієї з найдавніших церков Києва –

«Пирогоща» (Пірогастща)!

Правильність цього висновку підтверджується тим, що історичному

імені – Радогаст ми знаходимо топонімістичний відповідник на

сучасній мапі України – «Радогоща».

Зверніть увагу, що князь Святослав Ігорович, який був палким

захисником старої віри, традицій свого народу, всупереч діючій на

той час традиції, називати дітей лувійськими іменами, назвав свого

сина, іменем хаттським – Володимир!!!

Лувійська княжа еліта вимагала носити бороди, забороняла голити

голову та носити оселедці…

Самі лувійці, мешканці Лувії, стали пояснювати назву свого народу

від слова «слава», «славні», ототожнювати себе з вигаданними

самими ж ними «славами», або «славьянами». Стає модною

традицією у лувійців надавати дітям складні імена, основою яких було

те «слав»: Мстислав, Ізяслав…

 

 

Через князівські укази, через постанови підлеглої їм церкви, вони

забороняли вживати слова, які мали ототожнювати наш народ з його

пращурами хатто-шумерами. Було заборонено вживати слово

«ант», «венед», «хатт», «косак» (козак) …

Лувійці намагались всіх зробити подібними собі, як за мисленням,

так і за вірою, за мовою.

Заборонялось дітям надавати при народженні імена властиві хатто-

шумерам.

І тільки простий лувійський народ продовжував по декуди називати

нас «антонами», «антами», «антипами», «антиками»…

Чому тут дивуватись, якщо ще не так давно, у 1905 році,

П. Стебницький зазначав, що цензурою «виключаються такі слова, як

«козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя».

(Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький «Мова і Нація»,

Дрогобич, 1994, с.38)

Це вони - лувійці, та їх нащадки, забороняли нашу мову, притісняли

нашу віру, руйнували наші церкви, грабували наш народ, нищили

нашу пам'ять. Цей лихий період тривав з початку 7 ст. н.е. до початку

13 ст. н.е. (Шість століть!!!).

Цілих шість століть наші далекі пращури перебували під гнітом

лувійців.

Ці часи лихоліття були припинені несподіваним нападом монголо-

татар. Хоча країна і зазнала певних спустошень, та воєнних лихоліть,

але вітер свободи приніс надію хатто-шумерам (венедам-антам), які,

у кінці 14 ст., разом з нащадками хеттів – литовцями, починають

об'єднання у єдину державу «Велике князівство Литовське».

Таким чином, період, з 14 ст. н.е. - по сер. 16 ст. н.е., був часом

відродження нації, культури, мови, релігії нащадків хатто-шумерів та

хеттів.

Через століття, у середині 17 ст., нова хвиля поневолення зі сходу.

Знову 350 років поневолення, тортур, знущань. Як вдалось вистояти,

вижити, зберегти етнічну окремість, нашому народу?

Відповідь полягає у тому, що наш народ і в часи лихоліть плекав

рідну мову, рідну релігію, не забував своєї історії, пам’ятав своє

хаттське (венедське) та антське (козацьке) коріння.

Завдячуючи цьому ми збереглись як народ, як окрема світова

спільнота.

 

Наші недоброзичливі східні сусіди продовжують і зараз, у часи

утвердження самостійної України, проводити політику

«неоколоніалізму».

Не можу не втриматись, не процитувавши матеріал журналіста

Тараса Возняка «Росія й далі колонізує наші уми та душі…»:

«Ми повинні бачити, що Росія хоча й частково відступила, але й далі

продовжує реалізовувати на нашій території та на території наших

душ довготерміновий імперський колоніальний проект.

Вона всіма силами блокує нашу спробу показати свою версію історії й

тим самим звільнити наш розум від постколоніального впливу.

Ось чому наше бачення історії України з її трагедіями та боротьбою

світові невідоме. Більше того – воно невідоме чи не більшій частині

українського народу. …

Але цинічним виглядає ще один зі способів маніпуляції – написання

спільних підручників історії. Причому не для російських шкіл – тут

вказувати Росії ніхто не має права. А для українських.

Це чи не найбільш ефективний спосіб нав’язування свого бачення

зневоленому народові: маніпуляція здійснюється над дітьми, які в це

щиро вірять.

Ми практично не усвідомлюємо, наскільки переорана наша

свідомість…

1991 року нам так і не вдалося до кінця скинути постколоніальне

ярмо. І перспективи просування у сторону вільного українства поки

що не видно. Та якщо від цього постімперського синдрому не

вилікуємося, то здорової держави так і не побудуємо»

(Газета – «По – Українськи», п’ятниця, 18 липня 2008 року,

№127(651), с.11, також – www. gpu. ua)

 

Чи можемо ми через тисячоліття, ще щось дізнатись про загибель

легендарної країни наших далеких пращурів – атлантів (антів) –

платонівської «Атлантиди»?.

Можемо!!! Платон пише:

«Но позднее, когда пришёл срок для невиданных землетрясений и

наводнений, за одни ужасные сутки вся ваша воинская сила была

поглощена разверзнувшейся землёй;

равным образом и Атлантида исчезла, погрузившись в пучину …»

(Т.Н.Дроздова, Э.Т.Юркина «В поисках образа Атлантиды» [ Диалоги

Платона «Тимей»], М.,1992, с.291).

Зрозуміло, що першоджерело було написане грецькою мовою, яка

подає слово «пучина» (ταρταροσ;) – «тартарос».

 

Український словник іншомовних слів дає пояснення:

«Тартар» (грец. Ταρταρος;) – в давньогрецькій міфології:

1) Бог, володар безодні, куди Зевс ув’язнив титанів;

2) Безодня під землею, де нібито містився потайбічний світ.»

(«Словник іншомовних слів»,К.,1974,с.653).

Відкинувши грецьке закінчення «ос», ми отримуємо основу слова –

«тартар», яке і визначає собою те місце під землею, куди потрапили

люди під час природної катастрофи.

Спробуємо визначити витоки цього слова, його приналежність до

певної етнічної групи, до певної мови.

Подвійне «тар» вказує на множину, або визначає поняття

«величини». З цим ми зустрічались, коли досліджували шумерське

слово «LuLu», де «Lu» (людина), «LuLu» (люди), або шумерське

слово «lu ant», де «lu ant» (людина-воїн), «lu antii-antan»

(«великий воїн», «найкращий воїн», «воїн з воїнів»).

Якщо нам вдасться знайти у сучасній українській мові відповідник

(або відповідники, що краще!!!) слову «тар», яке б пояснювало

те «місце під землею», та найти його у давній шумерській мові,

то це було б ще одним підтвердженням того, що шумери (анти) є

нашими пращурами, на ряду з хаттами (венедами).

Такі слова в сучасній українській мові ми знаходимо.

Це слово «цвин тар» та слова «вів тар», «ти тар» (церковне,

попсоване - «ктитор»), «ча тар» (охоронець).

Перше слово визначає «місце поховання людей», тобто, місце їх

перебування після земного життя. Друге слово визначає «місце

де приноситься жертви богам», «місце жертовної смерті».

Третє – «посаду служителя храму», четверте – «назву охоронця тої

безодні».

Гадаю, що українські слова «цвин тар», «вів тар», «ти тар», «ча тар»,

цілком відповідають за своєю суттю слову з праці грецького філософа

Платона - «тартар» (місце загибелі, місце смерті).

Словник В.І.Даля вказує: «Тартар - ад, преисподняя.

Провались ты в тартарары. Поехали татары в тартары, так за

ними и ты?».

Слово «тар» знаходимо і у давньому шумерському імені

богині – «Іш тар». Етимологія цього імені, яку ми зараз наведемо,

подається вперше. Ім’я означає «із тар», тобто, «та, що

прийшла «з тар»», «та, що побувала в «тар», та вийшла з нього».

Треба зробити уточнення.

 

Науковці подають ім’я «Іштар», як аккадське, зазначаючи при

цьому, що воно «соответствует шумерской Инанне»;

«чаще всего аккадская Иштар (упоминается с сер. 3-го тыс. до

н.э.) соответствует шумерской Инанне»

(«Мифы народов мира – Энциклопедия», М.,1991, Т.1, с.595)

Шумери, розповідаючи міфи про богиню Інанну, крім власного

імені богині – «Інанна», згадували і узагальненне її ймення,

вказуючи, що це та богиня, якій вдалось побувати і вийти «із тар»

тобто, «та, що повернулась із тар».

Аккадці сприймали цю алегорію за власне ім’я богині – «із тар»,

яке вимовлялось ними - «Іштар».

Всім науковцям відомий міф «Про сходження Інанни у підземний

світ (тартар [ Б. В. ]), та повернення з нього».

(«На ріках вавілонських [ З найдавнішої літератури Шумеру,

Вавілону, Палестини ], Київ,1991, с.75-86).

В західно-семітській міфології (угаритяни, фінікійці, іудеї,

ізраїльтяни, моавитяни, аммонитяни, едомитяни) образу Іштар

відповідає образ богині Астарти.

Російські науковці наголошують:

«В Древнем Египте Астарта, наряду с некоторыми другими

переднеазийскими божествами, вошла в пантеон (Астарта и

Иштар считалась там одной богиней) и иногда отождествлялась

с Сахмет. Она воспринималась как владычица коней и колесниц,

богиня сражений и, вероятно, связывалась с морем и водной

стихией…»

(«Мифы народов мира», М., 1991, Т.1, с.116)

 

Етимологія слова «Іштар» та «Астарта» однакова, адже «Астарта»

«та богиня, яка побувала і вийшла з тар» - «с тар та».

Долучаючи голосну «А», перед дзвінкою приголосною, що робили

шумери (тюрки), отримуєм - «А(с)тар(та)».

Таким чином, етимологія підтверджує правильність думки древніх

єгиптян про те, що Іш тар та Ас тар та є однією, і тою самою,

богинею! А це вказує, що шумерські міфи були відомі єгиптянам.

З ними їх познайомили самі шумери.

Слово «тар» знаходимо також, як складову частину, іншого

шумерського імені – «Нам тар».

Дослідники вказують, що «Намтар - посланець богині Ерешкігаль,

який приходить до умираючого й забирає його у підземний світ.

(«На ріках вавілонських [ З найдавнішої літератури Шумеру,

Вавілону, Палестини ], Київ,1991, с.378).

Цим самим, ми довели, що слово «тар»(безодня), або «тартар»

(велика безодня) є шумерським (хатто-шумерським) за

своїм походженням, а у грецькій мові воно є запозиченням.

В сучасній українській мові це шумерське слово збереглось, у формі

хаттського (венедського) зіпсованого запозичення – «туртури»

(«місце мук» - «пекло»).

Казахський дослідник-тюрколог Олжас Сулейменов помиляється,

коли виводить етимологію імені «Іштар» від семітського istor

(«зірка»). (Олжас Сулейменов «Мова письма – погляд в доісторію

– про походження писемности і мови малого людства», К., 2006,

с.301 - 303).

Помилка пояснюється тим, що шумерську богиню Іннану

(про неї казали: «[вона прийшла] із Тар») завжди

«супроводжував» знак восьмикутної зірки – «АН», який означав

«небо». Тому, шумерську богиню Іннану, інколи порівнювали з

зіркою, при цьому вимовляли незрозуміле «іштар», яке в мовах

народів, які вимовляли запозичене, і не зрозуміле «іштар», це слово

почало означати «зірку»: «haster» (хетт.), «aster» (гр.), «astl»

(вірм.), «star» (англ.).

До речі, ім’я чоловіка Інанни – «Думузі», теж має бути цілком

зрозумілим, за своєю шумерською фонетикою, для сучасних

українців.

Науковці вказують: «Думузи (шумер., букв. «истинный сын»)»

(«Мифы народов мира – Энциклопедия», М.,1991, Т.1, с.409).

Це ім'я означає «того, хто пов'язаний «домашніми (родинними)

узами» - «Дум – узи».

Згадаємо ім'я шумерської богині землі – «Ураш»,та її український

відповідник, слово – «урожай» - «урук» (зерно) + «жати» (збирати

серпом), тобто «збір зерна».

Ім'я іншої шумерської богині – «Богів повивальниці» - «Мамі» цілком

відповідає українським словам - «мама», «мати».

(«На ріках вавілонських [ З найдавнішої літератури Шумеру,

Вавілону, Палестини ], Київ,1991, с.193).

На завершення цього дослідження, зупинимось на етимології

сучасного слова «вівтар».

Сучасний словник, не розкриваючи етимології слова, зазначає:

«Вівтар (лат. altar, букв. – підвищення) –

1. У давніх народів місце для жертвоприношень, жертовник.

2. Східна підвищена частина християнського храму, призначена для

відправлення служби.

(«Словник іншомовних слів», Київ,1974 с.126).

Слово «вів тар», як ми вважаємо, не є запозиченням, воно цілком

хатто-шумерського вжитку. Слово складне: «вів» + «тар», визначає

«місце, де приносились в жертву Богу ті самі «вів» (вів - ці)».

За своєю будовою воно подібне слову «вів чар»: «вів» + «чар»,

визначає «пастух овець»; «вів чарик» (пастушок); «вів чура»

(старий пастух, пастух з багаторічним досвідом); «вів чарка»

(собака - пастух, що пасе, охороняє вівці); «вів ця» («вів» це)

, де «ця» є попсованим вказівним займенником «це», таке саме, як

«пнени ця» («пшено» це), «куни ця» («куна» це), «полуни ця»

(«полуні(и)» це)…; «вівце бик» (це бик вівці); «вів са», «вівсюк»,

«вівсюг», «вівсина» (очевидно, у давнину головний прокорм для

вівців); «вів цевод», або «вів цематка».

У правильності, запропонованої автором, етимології наведених

слів, з основою «вів», свідчить їх кількісна обмеженість.

У етимологічному, та орфографічному словниках української мови,

автор нарахував таких слів лише … одинадцять!!!

Нарешті, ми підійшли до розгляду етимології останнього,

одинадцятого, слова, яке виявилось найбільш втаємниченим -

«вів торок».

Це слово складне, і утворене з трьох складових: іменника

«вів», вказівного займенника «то», та іменника «рок».

«То» відіграє ту саму роль, як і «це» у словах «вів це вод», «вів це бик».

«Вів то рок» (день, коли визначалась доля («рок») вівці («вів»)).

Це означає, що кожного другого дня, після «сівата»(свята), тобто,

після неділі, господар - голова родини йшов до кошари вівців,

і вибирав одну з них для заклану.

Так робилось кожні сім днів. Вибравши вівцю, він йшов до

священного місця, де вівця зарізалась. Таким місцем, була певна

частина храму, яка називалась словом «вівтар».

Очевидно, що тварина зарізалась відповідними служителями храму.

Краща частина м'яса віддавалась до храму, як пожертва Богам.

Вона мала складати не більше, і не менше, десяту частину жертовної

тварини.

 

Таким чином, у народі казали, що у цей день визначалась

доля («рок») вівці («вів»): «вів – то- рок».

Лувійське слово «вторник» утворене від хаттського слова

«вівторок». Цей день був другим робочим днем, після дня відпочинку

– «сівата» (свята), що спонукало до виникнення у лувійській мові

слова «второй». Останнє слово не має ніякого відношення до

числівника «два», і утворене від хаттського слова «в(ів)торок».

Правильність наших висновків підтверджується і відповідником

німецької мови, де вівторок – «dienstag», як складне слово, утворене

від «dienst»(слуга, служба) + «tag(день)».

Отже, «день слуги». Зустрічаємо слово «dienstbote» (слуга,

прислуга), яке, як ми вважаємо, утворене від «dienst» + «bote», що

означало «день, коли слуги («dienst») чистили взуття («bote»)

господарям, перед їх відвіданням храму».

Автор вважає, що сучасне німецьке слово «dienstag», яке визначає

«вівторок», за своєю семантикою відповідає хатто-шумерському

«субота» - «день, коли милось взуття, перед відвідуванням храму, в

наступний день – «сівато» (у неділю).

Храм відвідували не тільки в «сівато» (у неділю), але й – у

«вівторок», для заклану «вівці» у храмі, на «вівтарі».

Це означає, що у вівторок, перед відвідуванням храму, пращури

німців, як і хатто-шумери, теж мили (чистили) взуття.

Очевидно, це підтверджується сучасним німецьким словом

«dienstbote» (слуга, прислуга), яке утворене від «dienst» + «bote»

(«день, коли слуги («dienst») чистили взуття («bote») господарям,

перед відвіданням ними храму».

Це німецьке слово, зберігається, у хаттському «денщик», та

лувійському запозиченні – «деньщик» («прислуга», яке ми

розуміємо, як: «той, хто чистить взуття»).

Робимо висновок, що прямої відповідності назв днів тижня, у

німецькій мові, та українській, не може бути, бо дається взнаки

невідповідність початку відліку тижнів, які застосовувались цими

народами. Ми встановили, що етимологія хатто-шумерського слова

«субота» відповідає етимології німецького слова «dienstag»

(вівторок), отже, прискіпливий і уважний погляд, мав би виявити і

інші відповідності у назвах днів тижня. Але, такої відповідності ми не

знаходимо, окрім того, що німецькому «Freitag» («Вільний день»)

відповідає хатто-шумерське «Сівато» («день Бога Сонця», а за

етимологічним визначенням «щасливий день»),

_________________________________________________________

Число тижня Назва німецькою мовою Назва українською мовою

__________________________________________________________

1 Montag («день [Бога ] Місяця») Понеділок

2 Dienstag («день Служебний») Вівторок

3 Mittwoch («Середина тижня») Середа

4 Donnerstag («день [Бога ] Грози») Четвер

5 Freitag («Вільний день») Пятниця

6 Sonnabend («день, перед днем [Бога ]Сонця») Субота

7 Sonntag («день [Бога ]Сонця») Неділя

_________________________________________________________

яке трансформувалось у сучасне українське

слово - «неділя». Привертає увагу, що сучасна назва німецького

слова «неділя» (Sonntag) визначає «день [Бога ]Сонця».

Німецькі назви днів тижня, з хатто-шумерськими назвами, поєднує

те, що вони утворені від слів, які визначають «суспільне значення»

тих днів: «Неділя» («не діло [не гоже] в цей день працювати»);

«Понеділок» (день, наступний за «неділею», тобто, «по [тому, як

мине «неділя»] – «по «не діло»»; «Вівторок» («вів то рок», тобто

«день, який визначав долю [«рок»] вівці [«вів»]»);

«Середа» («се реда», тобто, «це середина (тижня)»;

«Субота» («день, коли мили водою [су] взуття [боти]»,

перед наступним святковим днем («Сіватом») – «неділею».

Нам видається, що і «четвер», та «п’ятниця» не є числівниками, а є

складними словами, які теж мають своє «суспільне визначення».

На відміну від німецьких племен, та хатто-шумерів, пращури литовців

- хетти, надавали назви дням тижня, за їх порядком.

Всі вони числівники:

---------------------------------------------------------------------------------------------------

Число тижня Назва литовською мовою Назва українською мовою

1 pirmadienis (перший день) Понеділок

2 antradienis (другий день) Вівторок

3 treciadienis (третій день) Середа

4 ketvirtadienis (четвертий день) Четвер

5 penktadienis (п’ятий день) П’ятниця

6 sestadienis (шостий день) Субота

7 sekmadienis (сьомий день) Неділя

--------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Дослідники відзначають «Вторники и субботы легки»

(В.И.Даль «Толковый словарь русского языка», Москва,

«Эксмо»,2006, с.154).

Це є свідченням того, що у вказані дні робилось послаблення у

роботі. В субота тривалість робіт була коротшою, як і у вівторок.

У суботу, після роботи, люди купались, готували вбрання до церкви,

«мили взуття».

У вівторок, після основної роботи, господар, помивши взуття, брав

вівцю, і йшов до «вівтаря».

Нагадаємо, що у Хеттській державі релігійні відправи здійснювались

на хаттській мові, а отже, хаттами. Це і підтверджує, хаттський

вказівний займенник «то», який розмістився між двома іменниками в

українському складному слові «вів – то - рок».

Подібним чином, наші далекі пращури надавали назви містам,

селам, урочищам, де сама назва повинна була пояснювати

етимологію слова-назви: «Жит- то -мир» (то мир [для ] життя),

«Кос- то -піль» (то поле кісток), «Гос(т)- то -миль» (то мило [ є для ]

гостей, тобто, «то місто є приємним для гостей») …

Визначення одного з семи днів тижня, для заклану овець,

була викликана необхідністю контролю за надходженням до храмів

пожертви (м'яса), і надала назву цьому дню – «вівторок».

Не важко порахувати, що за рік родиною (4-6 сімей) зарізалось до

52 голів цих жертовних тварин.

До цього необхідно додати, що в окремі святкові дні, очевидно

зарізалась більше, ніж одна, вівця. Виходить, що кількість жертовних

тварин за рік сягала до семидесяти голів. Якщо врахувати, що

тільки 30 відсотків тварин, були репродуктивні, то виходить, що

отара, для свого самовідновлення, мала сягати кількості 170-

200 голів.

Одне лише слово, а скільки різноманітної інформації для роздумів

дослідника! Це вражає, і привертає увагу до ретельного вивчення

рідної мови.

Арійське слово «рок» визначає сучасне поняття «лихої доля».

Цікавим у цьому плані є розгляд етимології похідних від слова «рок»

слів: «срок», «сорока», «сорок». Прихована симантика цих слів

криється у народних говірках. У своїй більшості вона повязується з

поняттям «лихої долі».

Сучасний числівник «сорок» утворений від словосполучення

вказівного займенника («се») та іменника («рок»).

Отже, словосполучення «се рок» («се доля», «се випадок»), в сиву

давнину функціонально не було числівником.

Очевидно, вважалось, що після сорока років, життя людське починає

відлік часу у зворотньому напрямку, тобто цей вік є зенітом

людського життя.

«Адам пробув у раю сім днів, і цим Господь дав прообраз життя

людського: «10 років мине дитинство, 20 – юнак, 30 – повноліття,

40 – середовіччя, 50 – сивина, 60 – старість, 70 років – скін»…»

(Георгій Булашев «Український народ у своїх легендах, релігійних

поглядах та віруваннях», К., 1992, «Довіра», с.89).

Числівник «сорок» поєднується і з традицію сорока днів після

поховання мерця… Птаха «сорока» - віщунка лихої долі…

Говорять: «Накаркала як сорока».

«Роковой, последний, смертный час»; «Твой час пришёл –

смертный, или роковой» (В.И.Даль «Толковый словарь русского

языка», Москва, «Эксмо»,2006, с.705).

Лувійське слово «отрок» вказує на давнє, забуте значення - «дитина

позашлюбна», «не бажана», тобто, «народженна від прикрого

випадку», «дитина – випадку» (лув. «случая»), «дитина –

безбатченко», «дитина, якій випала лиха доля: «от – рок».

Хоча, сьогодні це визначення майже втрачене, та все ж, знаходимо у

словнику В.І. Даля потрібне нам визначення:

«Отрочатин – грех вменяется отцу - матери. …»

(Там само, с.448).

 

 

Шар – куля, коло (“ szar “ – И.М. Дьяконов «Люди города Ура», М., 1990,

с.148). «Ан шар» і «Кі шар» («Коло неба» і «Коло землі») –

божественна пара, породжена богами Ламу і Лахаму, втілення лінії

обрію («На ріках Вавілонських: з найдавнішої літератури Шумеру,

Вавілону, Палестини», Київ, 1991, с.388).

Шумерське слово «земля» («кі») знаходимо в давній мові хатто-

шумерів, як складову складного шумерського слова «кметь»

(«кіметь»).

 

Миска – мис (мідь), тобто – мідний посуд. У тюркських мовах, наприклад,

у казахській, туркменській, киргизькій, уйгурській, талишській –

“ мис ”- мідь. Пращури литовців, якими ми вважаємо малоазійських

хеттів, виробляли посуд з кори дуба: «dubuo» (миска).

У тюркських воїнів на головах були залізні шоломи, у вигляді миски з

кільчастою сіткою, яка накидалася на обличчя, шию, плечі.

Цей шолом називався «Мисюрка». Вважаємо, що назва була

започаткована, ще в часи, коли таку шапку виготовляли з міді

(«мис»). Етимологія слова – «мідна шапка» («мис» + «юр[ка]»).

Основа мис (мідь) заховалась у сучасному українському слові

«намисто». Давня етимологія слова вказувала на жіночу прикрасу,

зроблену з міді, а сучасна – на будь-яку прикрасу.

«мис то» (то (є) мідь, [ то є мідна прикраса ] > «на мисто»

(словосполучення, яке вказує на дію передачі тої прикраси;

так само - «на пірник», де «пірник» (подушка з пір'я) є самостійним

іменником.

 

Мис ливець - “ той, що полює на лева, озброївшись мідним ножем (зброєю)”.

Полювання на лева – “царя звірів” було проявом вищого героїзму.

Зустрічаємо багато скельних зображень, хеттського періоду, з цими

сценами. Те саме бачимо у мистецтві інших народів.

У шумерському міфі, про Гільгамеша, читаємо: “... В одяг убрався –

став схожим на мужа, зброю взяв до рук, і з левами бився –

пастухи вночі спочивали...”

(«На ріках Вавілонських: з найдавнішої літератури Шумеру,

Вавілону, Палестини», Київ, 1991, с.105).

«мис» (мідь) + «лив (ець)» (“борець з левом”).

Сучасне слово «лов ець»(ловити) є, попсованим у часі, словом

«лев ець» (“ той, що полює на лева ”).

Тотожнім за змістом є “ лев енець”, “ лев енці”. Ці українські слова

широко вживались у часи козаччини. У літературних образах

сміливого воїна ототожнюють з левом. Таким чином, в давні часи, вид

озброєння надавав назву його власнику. Наприклад, людина озброєна

стрілою, називалась - “стрілець”, мідною зброєю – “мисливець“....

Пройшли тисячоліття. Змінились види озброєння, а слова “ стрілець ”,

“ стрільбище ”, “ мисливець “ продовжують існувати...

 

 

Кулега Колега (товариш по службі). Сучасний український етимологічний

словник виводить це слово від латинського «kolega»…

(1985, т.2, с.508).

Впевнений, що у латинську мову це слово було привнесене хатто-

шумерами. Окремий перелік таких слів, які потрапили у латинську

мову, ми вже розглянули раніше.

Хочу наголосити, що на теренах Західної України це слово

вимовляється, як «кулега», що цілком відповідає шумерському

«Кулі анна» (друг Ана), «Кулі енліль» (друг Енліля).

Отже, давнє шумерське слово «кулі» (товариш) відповідає

сучасному українському слову «кулега» (товариш)

(«На ріках Вавілонських: з найдавнішої літератури Шумеру,

Вавілону, Палестини», Київ, 1991, с.380).

 

Беркут – птах; З татарської биркут (орел).

 

Вайгач – дуб; В уйгурській мові – “ дуб ягач “, в киргизькій – “ агач ” (дуб).

 

Якут – алмаз. Зазначимо, що з уйгурської мови, та турецької, -

“ якут ” означає “ алмаз ”.

З шкільної парти ми знаємо, що Якутія – “Країна алмазів”.

Автор звертає увагу на те,що пояснення назви цього краю знаходимо

у далекій Туреччині! Це слово нашими далекими пращурами хаттами

(венедами) та антами (шумерами) було занесене на терени

Центральної Європи, де було запозичене латинянами.

З латинської мови acute [ acutus ] (остро, зорко, тонко), acutatus

(заостренный, отточенный). «Алмаз» це не просто назва мінералу, а

мінералу, який попередньо був опрацьований, відшліфований. Тобто,

це назва «дорогоцінного каменю – прикраси».

 

Кийло – кайло - інструмент для розбиття каміння, від “ кий ” (скеля, камінь).

Кріп - кий – “міцний, як скеля (камінь)”.

В уйгурській мові “ кия “ – “ скеля “. («Русско-уйгурский словарь», под

ред. Т.Р. Рахимова, М., 1956, с.1170)

В турецькій мові «кауа» (скеля). («Русско-турецкий словарь», составили

Э.М. Мустафаев и В.Г. Щербинин, М.,1972, с.832).

 

У сучасному розумінні “ кий ” – палиця, посох (рідко вживане).

Можливо, у давні часи, ритуальні палиці жерців виготовлялась з

каменю.

Шумери – народ, який довгий період часу, до свого переселення у

Месопотамію, мешкав у горах, тобто, серед скель. Ось, що пише з

цього приводу Войтех Замаровський: «Згідно з існуючими поглядами,

шумери прийшли до Месопотамії десь у середині 4 тисячоліття до н.е.

Звідки і яким шляхом – цього ми ще напевно не знаємо. Одні кажуть,

буцім вони прийшли суходолом з Індії, другі вважають, що з

Закавказзя, треті – що вони припливли з Індії через море, четверті – з

Західної Африки: кожен прихильник кожної з цих теорій має стільки ж

аргументів для її підтвердження, скільки його опонент має для її

спростування. Всі тут сходяться тільки в одному, а саме: що шумери

прийшли з гірської країни». (В.Замаровський “Спочатку був Шумер” –

Київ – 1983, с.132.)

Автор вважає, що батьківщиною шумерів був Східний Сибір, де і зараз

можна зуcтріти безліч топонімів на “ кий “ (скеля – гора - камінь).

Усі геометричні поняття (розміри, відстань, об’єм), та фізичні

властивості предметів, у шумерів пов”язувалось з цією природною

ознакою – скелею (камінням): громізд – кий, широ - кий, вузь - кий,

висо - кий, низь - кий, вели – кий, малень – кий, глибо - кий,

міл - кий, (хатти казали «дрібний камінь», шумери – «мілкий», лувійці,

запозичивши це слово від шумерів, промовляли «мелкий»),

корот- кий, струн – кий (геометричні розміри), дале - кий,

близь – кий (віддаль), товстень – кий, повнень – кий, худень – кий

(об’єм), теплень – кий, холоднень – кий (теплові якості матеріалу).

Перші математичні розрахунки шумерів пов”язувались з горами,

скалами (висота обчислювального предмету, його ширина, віддаль до

предмета...). До цих висновків підводить нас мовна близкість таких

слів, як: ” школа ”, “ шкала ”, “ скала ”.

З болгарської мови “ скала ” (шкала). З латинської мови «scalaris»

[scalae ] (лестница, имеюший форму лестницы, ступеньчатый).

Постає ланцюжок взаємозалежних термінів: «скала» - «шкала» -

- «драбина» - «школа». Всі ці мовні категорії об’єднуються фізичним

поняттям – «вимірювання» («обчислення»).

Таким чином, первинне значення слова “ школа ” визначалось, місце,

“ де навчають вимірюванням “.

Властивість каменю на міцність, характер його поверхні,

характерність звучання при ударі, також пов”язувались з цим словом:

кріп - кий, цуп – кий (твердий), твердень – кий, трив – кий, слаб – кий,

ся кий – та кий, брид – кий, нія кий, мяг – кий (той, що за своїми

властивостями не годиться для будівництва), різ – кий

(той, що піддатливий для обробки різцем),

крих – кий, глад – кий (німецьке запозичення у хатто-шумерів –

“гладкий” – glatt, хоча існує власне, суто німецьке слово – eben),

шерх – кий, шорст – кий, жорст – кий (шорохуватий), глев – кий,

вяз – кий, гомін – кий, дзвін – кий, говір – кий, тихень – кий,

глу – хий (“ х ” витіснила “ к ”), юр – кий (верткий, «слизький» камінь;

можливо, від хеттського [ пралитовського ] слова «jur». Так, в сучасній

литовській мові «jurа» (море). Отже, слово «юр – кий» означало

«морський камінь», «річковий камінь». Близьке сучасному слову

«галька». Такий камінь був гладеньким та вертким;

російське - «юр – кий» - «увёртливый», «быть вертким»).

При обробці каменю, він міг бути: хруст – кий, лам – кий (руйнівний),

кіл – кий (колотись), верт- кий, хлип – кий, хист – кий, хиб – кий,

хит – кий, (не надійний, не стій - кий), слизь - кий, сковз – кий,

порсь – кий (ковз - кий), клопіт- кий, пруг – кий, тугень – кий,

кепсь – кий, поганень – кий (важкий в обробці), прут – кий,

швид – кий, м”я кий, шпар – кий, хап – кий (швидкий в опрацюванні),

хут – кий (піддатливий), пустень – кий (пористий), простень – кий,

простаць – кий, (легкий в обробці), гнуч – кий (у противагу кілкому),

ков – кий, плав – кий (руда).

Коли, при роботі з каменем, його властивості були не визначальними,

брався будь-який камінь. Це позначилось на виникненні слів:

всіля – кий, вся - кий, всень – кий, будь - я - кий.

Коли властивості каменю були важливими