Історія Польщі.

Шеїним, який ще 1609-1611 pp. керував обороною міста. Оточений польським військом під командуванням короля Владислава IV, М. Шеїн в лютому 1634 р. капітулював. У червні 1634 р. обидві держави над річкою Поляновкою, що між містами Вязьмою і Дорогобужем, уклали вічний мир, за яким названі землі залишились у володінні Речі Посполитої; натомість за 20 тис. рублів Владислав IV відмовився від претензій на московський трон. Чернігівсько-Сіверська земля у 1635 р. отримала статус воєводства у складі Корони.

Стосунки з Швецією. Вперше політичні інтереси Польщі і Литви з Швецією зіткнулися у період Лівонської війни 1558-1583 pp. в районі Інфлянт, причому і тоді, коли в ній обидві сторони протистояли одна одній, і тоді, коли вони перебували в союзі, відносини між ними істотного значення не мали, перебували в тіні стосунків Польщі і Литви з Москвою, незважаючи на те, що в ході даної війни Швеція закріпилася в північній Естонії, на володіння котрою Польща і Литва претендували. Характер цих відносин змінився наприкінці XVI ст., і стан, якого вони набули, протривав до 1660 р. Почалося з того, що після смерті ЮханаШ (1592) шведським королем став його син Сиґізмунд, котрий як Сиґізмунд III з 1587 р. був польським королем. У 1594 р. відбулася його коронація в Швеції. Зобов'язаний ухвалою сейму 1593 р. повернутися до Речі Посполитої, Сиґізмунд III перед виїздом зі Швеції доручив управляти в ній своєму дядькові — герцогові судерманському Карлові.

У Швеції Сиґізмунд III був особою непопулярною: на відміну від шведів-лютеран, він був католиком, причому католиком запеклим; недовподоби шведам було й те, що фактично він у їхній країні не правив, а у своїх pacta conventa, підписаних при вступі на престол Речі Посполитої у 1587 p., зобов'язався північну Естонію відібрати у Швеції і приєднати до більшої частини Інфлянт, якою володіла Річ Посполита. Цю непопулярність у своїх інтересах використовував Карл Судерманський; його дії були спрямовані на позбавлення Сигізмунда III шведського престолу. Довідавшись про це, у 1598 р. Сиґізмунд III висадився з військом у Швеції, щоб відновити свою владу у ній, проте зазнав поразки; Карл полонив його, але невдовзі відпустив. Сиґізмунд III ні з чим повернувся до Польщі, а 1599 р. ріксдаґ детронізував його. Цього акту Сиґізмунд III ніколи не визнавав і постійно титулувався шведським королем. Так само титулувались його сини Владислав IV і до 1660 р. Ян Казимир. У Швеції планували спустілий трон передати першому з них (у 1599 р. йому було тільки чотири роки) за умови, щоб він прийняв лютеранство і жив у Швеції. Цьому плану рішуче спротивився Сиґізмунд III. У результаті 1604 р. Карл Судерманський став шведським королем Карлом IX.

Втрата Сиґізмундом НІ шведського трону стала переломним моментом у відносинах Речі Посполитої і Швеції. Відтоді вони були пронизані прагненням Сигізмунда III та двох його наступників на польському престолі заволодіти й шведським. Протистояння, якого набрали відносини, мало не тільки династичний характер. Ішлося головним чином про суперництво двох держав за панування в східній частині південної Прибалтики.

У 1600 р. Сиґізмунд III домігся проголошення сеймом інкорпорації північної Естонії до складу Інфлянт Речі Посполитої. У відповідь на це, того ж року шведи окупували територію Інфлянт на північ від Двіни. Наступного року Річ Посполита відвоювала цю територію. Воєнне протистояння тривало до жовтня 1611р., коли було укладено перемир'я на кілька місяців. Воно продовжувалося кілька разів. У 1617 р. шведський король ҐуставИ Адольф (1611-1632), син КарлаІХ, напав на Інфлянти, але був звідти витіснений. За трирічним перемир'ям 1618 р. Швеція отрмала естонське місто Пярну. У 1621 р. Ґустав II Адольф, використавши те, що Річ Посполита вела війну з Туреччиною, захопив значну частину Інфлянт. У липні того ж року гетьман польний литовський Кшиштоф Радзивілл, який керував діями польсько-литовського війська, уклав з

Відродження і шляхетська демократія

шведами чотирирічне перемир'я, що за ним більша частина Інфлянт на північ від Двіни залишалася за противником. У 1625 р. шведський король захопив Дерпт, столицю Курляндії Мітаву, а також частину Жемайтії, чим значною мірою взяв під свій контроль морську торгівлю Великого князівства Литовського. Останнє, щоб не загострювати відносин зі шведами, вийшло з війни, і Польщі відтоді довелося протистояти самій. У 1626 р. Густав II Адольф захопив міста-фортеці Королівської Пруссії, розташовані на схід від нижньої течії Вісли, у тому числі Мальборк, Ельблонґ, й обложив з моря Ґданськ. Створений нашвидкоруч польський флот прорвав цю блокаду, проте у 1628 р. був розгромлений шведами. Гетьман польний коронний С Конєцпольський 27 червня 1629 р. завдав поразки шведам у битві під містом Тшцяною, що поблизу правого берега Вісли; Ґустав II Адольф був у ній поранений, ледве не потрапив у полон і був змушений погодитися на підписання у вересні того ж року в Альтмарку (Старому Тарзі поблизу Ґданська) шестирічного перемир'я, умови якого для Польщі були тяжкими: у руках шведів залишилося кілька стратегічно важливих міст зазначеної вище частини Королівської Пруссії і вся територія Інфлянт на північ від Двіни. До шведів перейшов також нечисленний польський флот. У 1630 р. Ґустав II Адольф наклав на торгівлю через Ґданськ мито в розмірі трьох з половиною відсотків, чим сильно вдарив по економіці Ґданська і всієї Речі Посполитої.

У 1632 р. після смерті Сиґізмунда III королем Речі Посполитої став Владислав IV, а після загибелі під Лютценом (біля Ляйпціга) Ґустава II Адольфа на шведському престолі опинилась його шестирічна дочка Крістіна (1632-1654). Обидві країни готувалися відновити воєнні дії після закінчення Альтмаркського перемир'я. Проте до цього не дійшло: під тиском Франції, Англії і Голландії у вересні 1635 р. в Штумдорфі (Штумсь-кій Всі поблизу Ґданська) було укладено перемир'я на 26 з половиною років, згідно з яким Швеція повернула Польщі всі окуповані нею міста Королівської Пруссії, відмовилася від згаданого мита (на той час його збір приніс шведам 11 млн. злотих), натомість зберегла за собою територію Інфлянт на північ від Двіни; було також домовлено, що впродовж перемир'я Владислав IV не повинен претендувати на шведський трон. У 1655 р. Швеція це перемир'я зірвала і напала на Польщу.

Укладене 1503 р. перемир'я між Польщею і Туреччиною кілька разів поновлювалось, аж поки у 1533 р. не був підписаний вічний мир. До початку XVII ст. відносини цих держав були мирними, хоча й не безхмарними: Польща, а згодом і Річ Посполита, намагалася тримати від себе в денній залежності Молдавське князівство, яке від кінця XV ст. перебувало в такій самій залежності від Османської імперії. Напружений характер згадані відносини почали набирати наприкінці XVI ст., коли Я. Замойський, всупереч волі Сиґізмунда III, зробив спробу утвердити панівні позиції Речі Посполитої в Молдавському і сусідніх з ним Волоському та Семигородському князівствах, також леннозалежних від Туреччини, щоб тримати під контролем ситуацію в нижньому і середньому Подунав'ї. Обидва з останніх названих князівств після вибуху 1593 р. війни імператора Рудольфа II Габсбурга як австрійського ерцгерцога, чеського і угорського короля з Портою (війна тривала до 1608 р.) були втягнуті в орбіту політики Габсбурґів, спрямованої проти неї. Імператор намагався залучити до війни й Річ Посполиту, але Я. Замойський був проти тісних відносин з Габсбургами. У 1595 р., спираючися на ухвалу сейму, він на чолі польського війська вдерся до Молдавії і посадив на господарський престол у ній Єремію Могилу. Волоський господар Міхай Хоробрий (1592-1601), маючи намір об'єднати під своєю владою всі три названі князівства, скинув Є. Могилу, але у 1600 р. Я. Замойський повернув йому молдавський престол і, напавши на Волощину, розгромив Міхая та посадив у ній господарем Симеона Могилу, Єремієвого брата.