Контрреформація

Реакцією на реформацію була контрреформація, або наступ сил, що за всяку ціну намагалися відновити підірвані позиції католицької церкви, вивести її з кризи, в яку вона потрапила внаслідок поширення протестантства. Захищаючи свої позиції, католицтво було змушене вдатися до організаційної та ідейної перебудови. Неабияке значення мало заснування у 1534 р. і затвердження папою у 1540 р. ордену єзуїтів ("Societatis Jesu" -"Товариства Fcyca"), що став одним з головних бастіонів контрреформації. У 1542 р. реорганізовано інквізицію, а 1559 р. вперше надруковано Індекс заборонених книг — список видань, згодом поновлюваний, що містив назви творів з релігійно-догматичних, культурно-моральних і соціально-політичних питань, зміст яких розходився з ученням і практикою католицької церкви. Рішучий перелом в європейській контрреформації настав після закінчення у 1563 р. вселенського собору цієї церкви, який з перервами засідав з 1545 р. на півночі Італії в місті Тридент, за винятком 1547-1549 pp., коли його робота проходила в місті Болонья. Тридентський собор закріпив перемогу угруповання на чолі з єзуїтами над течією в католицтві, яка шукала примирення з протестантством. Він опрацював радикальну програму оновлення католицької спільноти, визначив доктрину і політику католицької церкви. Його постанови підтвердили всі її доґми і віровчення, заперечивши найменші відхилення у бік реформаційних поглядів. Собор посилив церкву організаційно: підтвердив верховенство папи над собором, збільшив владу єпископів у межах їхніх єпархій, вказав на необхідність поліпшити проповідницьку діяльність духовенства серед віруючих, зміцнювати дисципліну в чернечих орденах. Він також підтвердив статус латинської мови як літургійної. У 1564 р. було обнародувано т.зв. Тридентське сповідання віри - документ, що виклав головну суть

Історія Польщі

рішень собору. Керівництво католицької церкви зобов'язало духовних осіб усіх рангів й викладачів католицьких університетів присягти виконувати його.

Постанови Тридентського собору потрапили до Польщі у 1564 р., коли їх передав Сигізмундові Августу папський нунцій Джованні Франческо Коммендоне. Щойно 1577 р. їх офіційно прийняв синод польської католицької церкви, що не означає, що вона не керувалася ними у своїй діяльності до цього моменту. Як провідник їх у життя особливо відзначався єзуїтський орден, який у Польщі розпочав свою діяльність у 1564 р. на запрошення одного з найбільш запеклих противників реформації- кардинала і вармійського єпископа Станіслава Гозіуша (1504-1579).

Контрреформація у Польщі розпочалася одразу після проникнення сюди реформаційного руху. Однак довший час до завершення роботи Тридентського собору керівництво польської католицької церкви у протистоянні з реформацією займало оборонну позицію, не будучи в стані зібратися з силами для проведення активної боротьби за відстоювання устоїв католицтва: воно не було до неї призвичаєне. Більшою мірою воно покладалося на допомогу королівської влади, ніж на власні сили. Під його тиском Сиґізмунд І і Сиґізмунд Август видавали антиреформаційні едикти. Проте останні виконувалися дуже слабо, а то й просто ігнорувалися: всупереч королівським заборонам реформаційний рух розгортався, по суті, відкрито й безперешкодно.

З ідейним противником, який вимагав особливої уваги, католицизм зустрівся в особі кальвінізму, бо йшлося про сильно заанґажовану в екзекуційному русі шляхту. У полі зору католицьких ідеологів постійно перебувало й лютеранство. Недарма на час появи і в перші роки поширення кальвінізму припадає інтенсивна релігійно-публіцистична діяльність двох талановитих й авторитетних діячів контрреформації Марціна Кромера і С. Гозіуша. Перший з них, починаючи з 1551 p., видав у чотирьох випусках твір Про лютеранську віру й науку. Розмова дворянина з монахом. Аргументація, до якої вдався М. Кромер, мала не тільки антилютеранський, а й назагал антипротестантський характер. 1553 р. вийшла книжка С. Гозіуша Визнання католицької християнської віри, яка стала програмною у боротьбі католицької церкви з реформацією. Значення, яке їй надавало католицьке керівництво, підкреслюється тим, що за 20 років вона витримала 22 видання.

На час закінчення Тридентського собору польська католицька церква змогла значною мірою реорганізуватися. Це дало змогу їй, керуючись тридентськими постановами, повільно й неухильно перейти в контрнаступ. Він став можливий тому, що їй вдалося зберегти свої головні привілеї та матеріальну базу. Перетворення і зміни у церкві торкнулися всіх рівнів і структур. Священики у приходах повинні були регулярно читати проповіді, створювати релігійні братства, спонукати прихожан до частої сповіді й причастя, проводити емоційні процесії, що чинили вплив на психіку й уяву мирян, систематичну катехізацію. Відродилося й набрало нової сили монашество. Стрімко зростала кількість монастирів, розширювали діяльність старі обителі. Ченці ставали активними організаторами релігійної пропаганди, полеміки й книгодрукування; з них рекрутувалися вчителі церковних шкіл. Єпископи проводили регулярні об'їзди (візитації) своїх єпархій, під час яких довідувалися про їх дійсний стан. Створювалися семінарії для підготовки кадрів нижчого духовенства. Освітньо-моральний рівень останнього зростав, дисципліна істотно поліпшилася. Посилилися зв'язки польської церкви з папською курією; папський нунцій, що постійно перебував у Польщі з 1556 p., чинив вплив на церковне життя у ній. Єпископи повинні були регулярно звітуватись у Римі про свою діяльність.

Особливу роль у польській контрреформації відіграло середнє (капітульне) духовенство. Воно послідовно і непримиренно захищало устої католицизму й відстоювало

Відродження і шляхетська демократія

його реформування, на відміну від тих єпископів, що вели ренесансний, виразно мирський спосіб життя і не переймалися станом церкви. Щойно на зламі XVI і XVII ст. керівництво єпархіями повністю перейшло до єпископів, діяльність яких задовільняла вимоги Тридентського собору. Саме тоді й набули розмаху істотні зрушення в організаційній та релігійно-освітній галузях католицького церковного життя.

Одна з особливостей Польщі полягала в тому, що тут неможливо було в боротьбі з реформацією широко покладатися на методи прямого насильства й примусу, оскільки свобода віросповідання гарантувалася шляхті - головній соціальній силі протестантства - Варшавською конфедерацією 1573 р. Щоб досягти перелому в цій боротьбі, потрібно було повернути в лоно католицтва іновірну шляхту, а це можливо було здійснити тільки з допомогою продуманої й поступальної пропаганди та переконування. Основна роль у перевихованні протестантської шляхти належала єзуїтам. Сила цього ордену ґрунтувалася на гнучкій організації, дисципліні, старанному доборі потрібних йому кадрів, умінні використовувати будь-які можливості для досягнення своїх цілей. Керівництво католицької церкви радо вітало появу ордену в Польщі, покладаючи на нього великі сподівання у протистоянні з протестантами. У 1565 р. Сиґізмунд Август взяв орден під свою опіку, а 1579 р. єзуїти отримали організаційну автономію в Речі Посполитій у вигляді окремої польської провінції; 1608 р. остання була поділена на Польську і Литовську провінції. До першої входила територія Польського королівства, за винятком Мазовії і Вармії, які були віднесені до Литовської провінції у складі Великого князівства Литовського, польсько-литовської частини Інфлянт та, від 1611 p., Смоленської землі.

Єзуїтів у Речі Посполитій було порівняно небагато (на зламі XVI-XVII ст. - близько 400, у 1640 р. - понад 1400), але завдяки властивим їхній організації якостям вони були здатні доводити до кінця справу, за яку бралися. Певний час то були переважно німці й італійці, згодом більшість становили поляки. Скеровані на зміцнення розхитаних позицій католицтва, на викорінення протестантства, єзуїти не цуралися діяльності серед різних соціальних верств населення. Особливу ж увагу вони приділяли роботі з шляхтою, яка вона посідала особливе місце в політичній системі держави, в реформаційному русі. Усвідомлюючи необхідність брати до уваги привілейоване становище шляхти, орден зосередив увагу на вихованні шляхетської молоді, в тому числі протестантської, в дусі безмежної й безоглядної відданості католицизму. Головним осередком цього виховання стали єзуїтські колегії - середні навчальні заклади, в яких, відповідно до цілей виховання, використовувався кращий досвід європейської педагогіки, зокрема протестантської. Високий професійний рівень навчання в колегіях призвів до того, що освіту в них охоче здобували не тільки католики, а й протестанти (в основному кальвіністи), причому останніх не примушували брати участь в католицьких релігійних обрядах. Навчання в колегіях було безоплатним, що давало можливість здобувати освіту вихідцям з незаможних шляхетських родин. У результаті послідовного застосування чітко продуманої системи виховання зі стін колегій виходили, як правило, правовірні католики. Завдяки цьому до кінця першої половини XVII ст. в католицтво перейшла більша частина протестантської шляхти.

Перша єзуїтська колегія була заснована за сприяння С Гозіуша на терені керованої ним Вармійської єпархії в містечку Бранєв (Брунсберг) у 1565 р. До кінця XVI ст. на польських землях Речі Посполитої виникло ще чотири колегії, ва тому числі в місті Ярослав Руського воєводства, а також три колегії у Великому князівстві Литовському і одна- в польсько-литовській частині Інфлянт. на 1648 р. у польських землях існувало 15 колегій, в українських - 12, у Великому князівстві Литовському - 10, у польсько-литовській частині Інфлянт - 1. Позиції єзуїтської освіти значно посилилися після

Історія Польщі

перетворення заснованої 1578 р. Віденської колегії в академію, яка стала важливою кузнею освічених кадрів єзуїтів для всієї Речі Посполитої.

Великий контрреформації!ний вплив на населення справляли визначні єзуїтські проповідники та письменники, серед яких особливо відзначався Пйотр Скарга - перший ректор Віденської академії, автор свого роду програмної праці Про єдність Божої церкви під єдиним пастирем (видана 1574 р.), а також дуже популярних Життєписів святих (1579).

Пропаганда контрреформації була успішною, зокрема тому, що використовувала більш різноманітні, ніж протестантська пропаганда, методи і засоби переконання: мистецтво, музику, театр, методичну катехізацію вірних тощо. У міру розвитку польської національної свідомості, значною мірою під впливом протестантства, католицька церква стала приділяти увагу виданню літератури польською мовою. Відбувався процес полонізації католицтва, наближення його до віруючих.

В особі Сиґізмунда III контрреформація знайшла велику підтримку. Будучи завзятим католиком за вихованням і переконаннями, цей король вбачав у ній духовну підпору для своєї влади. У 1592 р. за наполяганням католицької церкви він відновив виконання гродськими старостами вироків її судів. Вищі посади і королівщини король роздавав в основному католикам. Якщо до сенату Люблінського сейму 1569 р. входило 58 світських протестантів, то до сенату на сеймі 1598 р. тільки 16, на сеймі 1618 р. - 3. За Владислава IV їх стало дещо більше.

Маючи більшість у сеймі, католицька партія всіляко торпедувала будь-яку протестантську спробу надати Варшавській конфедерації 1573 р. силу непорушного закону. У багатьох містах протестантам закрили доступ до цехів і посад у системі самоврядування. Множились антипротестантські, спровоковані католицькою церквою виступи, в ході яких нищилися збори. До кривавих розправ над іновірцями ("єретиками") доходило зрідка, тому що інквізиція в Польщі (і Речі Посполитій загалом) не діяла; це дало підставу одному з визначних знавців реформації в Польщі назвати її "державою без вогнищ".

Негативно на долі протестантства позначилася участь його прихильників у Сандо-мирському рокоші 1606-1609 pp., хоча більшість його учасників була католиками: Сиґізмунд III цього їм пробачити не міг. Коронний трибунал у 20-х роках XVII ст. почав виносити вироки, які присуджували до ув'язнення і сплати значних грошових сум за видання протестантської літератури.

Здобувши успіхи у викоріненні кальвінізму (хоч остаточно з ним у Речі Посполитій було покінчено в другій половині XVII ст.), католицька церква у 30-х і 40-х роках XVII ст. завдала відчутних ударів по польських братах, які протидіяли тискові, слабо піддавались окатоличенню. У 1638 р. за тогорічним вироком сеймового суду в Ракові припинили діяльність аріанські збір, школа (академія) і друкарня. Приводом для вироку послужив випадок зневаження (профанації) хреста учнями академії. Ракув як головний осередок польських братів перестав існувати. Частина аріан, що в ньому мешкали, виїхала до волинського містечка Киселин, де й осіла; тут того ж 1638 р. відбувся аріанський синод. У 1647 р. сеймовий суд наказав закрити всі аріанські школи і друкарні. Виконанню цього наказу перешкодила Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького, розпочата у 1648 р. На цей час аріани діяли переважно в маєтках православних шляхтичів Речі Посполитої, які ставилися до них терпимо і не дозволяли переслідувати. На початку 60-х років з польськими братами як течією в реформаційному русі було покінчено (про це див. у наступному розділі).

До кінця першої половини XVII ст. контрреформація загалом перемогла. Перемога була здобута над кальвіністами, аріанами і, принагідно, над чеськими братами. З

Відродження і шляхетська демократія

лютеранством як німецькою єрессю католицизм особливої боротьби не вів, і тому воно продовжувало існувати. Не змінює такого висновку те, що Владислав IV до протестантів не ставився вороже. 1645 р. у Торуні відбувся навіть ініційований ним диспут (Colloquium charitativum) з участю кальвіністів, лютеран і католиків. Відчутного результату диспут не дав.

Контрреформація перемогла, тому що кальвінізм, найбільш численна і впливова серед польських протестантів течія, не пустив глибоких коренів серед селян і міщан, будучи в основному шляхетським за складом учасників рухом.

Реформа католицької церкви, що відбувалася в ході контрреформації, справила значний вплив на православну (руську) церкву в межах Речі Посполитої. Необхідність кардинальних реформ у православ'ї була очевидною для кожного, хто критично ставився до деморалізації його церковних верхів, зростаючої неосвіченності й приниженого становища нижчого кліру, залежного від примх світських землевласників. Пожвавлення церковного життя католиків, започатковане Тридентським собором, ставило Східну церкву в особливо програшне становище, виопуклюючи її вади і підкреслюючи симптоми застою. Частина керівництва православного духовенства вихід з такого становища вбачала в унії руської і католицької церков.

Проблема релігійного порозуміння між православним і католицьким віровизнаннями на терені України і Білорусі вперше виникла наприкінці XIV ст., коли внаслідок укладення Кревської унії були об'єднані в одній державі поляки, литовці та русини. Першою спробою досягти порозуміння стала ініціатива київського митрополита Ісидора, котрий на Флорентійському соборі 1439 р. підписав акт з'єднання Східної і Західної церков. Рішення Флорентійського собору залишилися нереалізованими, однак як прецедент і теологічна основа вони були згадані на Тридентському соборі. Після нього ідея унії двох церков стала посилено поширюватися в католицьких колах Польщі. Йшлося про зміцнення позицій західного християнства на руських землях, підпорядкування йому православної церкви. Проголошення у 1589 р. автокефальної Московської патріархії, глава якої отримав титул патріарха Московського і Всієї Русі, що в підтексті містило претензії на українсько-білоруські землі, автоматично зробило рішучими прихильниками унійної ідеї короля і політичні верхи Речі Посполитої.

Об'єднання православної церкви України і Білорусі та католицької церкви було проголошено на Берестейському церковному соборі в жовтні 1596 р. частиною керівництва православної церкви на чолі з митрополитом Михайлом Рагозою, яка виступала за унію. Об'єднана (унійна, уніатська, греко-католицька) церква, згідно з постановою цього собору, визнавала основні догмати католицької церкви і своїм главою римського папу, натомість зберігала відправу слов'янською мовою та обряди православної церкви. На паралельному соборі противників унії, захисників православ'я, який тоді ж відбувся в Бересті, ідея унії була засуджена і відхилена. У релігійному відношенні Русь поділилася на дві частини - греко-католицьку і православну.

Король і правлячі кола Речі Посполитої рішуче стали на бік уніатів. Оскільки королеві належало право патронату над християнами грецької віри, а саме такими він вважав прибічників унії, то за ними в Україні і Білорусі офіційно закріплювалися церковні посади, кафедри, монастирі та їхні землі, а також церковна юрисдикція над усім духовенством східного обряду. Це ще більше розпалило церковне протистояння в руському народі. Всупереч умовам Берестейської унії, не було проведено повного зрівняння римо-католицької й греко-католицької церков у правах, а греко-католицьких єпископів не допущено у сенат. Унія не виправдала сподівань, які покладали на неї прихильники східної церкви, особливо шляхта.