Історія Польщі. Упродовж весни 1664 - січня 1665 pp

Упродовж весни 1664 - січня 1665 pp. землі козацького Правобережжя були ареною жорстокої війни, в якій зійшлися, з одного боку, загони І. Брюховецького, що мріяв гетьманувати й тут, місцевих повстанців, що виступали проти П. Тетері та його прополь-ської орієнтації, запорожців та московських ратних людей; з другого боку були полки П. Тетері, підсилені татарами і польським корпусом С. Чарнецького, до того часу воєводи спершу руського, потім київського, а від початку січня 1665 р. - гетьмана поль-ного коронного. У цей період, а саме 16 березня 1664 р. за наказом польського полковника Себастіяна Маховської о був розстріляний, фактично без суду і слідства, київський воєвода І. Виговський, звинувачений, судячи з наявних документів, у державній зраді.

З огляду на складну внутрішньополітичну ситуацію, в якій опинилися правлячі кола Речі Посполитої (див. далі), з Правобережної козацької України коронні війська були виведені до Польщі для підтримки королівської влади. Внаслідок цього становище П. Тетері ускладнилось, і він був змушений у червні 1665 р. в місті Брацлаві залишити гетьманський уряд й виїхати до Польщі; при цьому він вивіз гетьманські інсигнії Війська Запорозького, які були в лютому 1649 р. А. Киселем у Переяславі від імені короля даровані Б.Хмельницькому (булава, бунчук та ін.). У середині серпня 1665р. правобережним гетьманом став генеральний обозний Петро Дорошенко. Відносини з правлячими колами Речі Посполитої у нього не склалися, тому що він діяв незалежно від них. Його ставлення до московської політики щодо України теж було ворожим. П. Дорошенко задався метою встановити свій контроль над Лівобережжям. Його позиція щодо Польщі і Москви різко погіршилася після того, як їхні дипломати 9 лютого 1667 р. в селі Андрусові, що біля Смоленська, після тривалих переговорів, які розпочалися ще влітку 1664 р., уклали перемир'я на 13 з половиною років, за умовами якого Річ Посполита дала згоду на відхід до Росії Смоленської землі і Лівобережжя, а також на два роки - Києва з прилеглою до нього на правому березі Дніпра невеликою територією. Росія повернула Речі Посполитій Полоцьке і Вітебське воєводства. Порівняно з 1648 р. територія Речі Посполитої за Андрусівським перемир'ям зменшилася на 247 тис кв.км. Запорозька Січ мала перебувати під спільним контролем обох держав. Андрусівський трактат також передбачав можливі спільні воєнні виступи Речі Посполитої і Москви проти Криму і Туреччини.

Хоча трактат відклав остаточне врегулювання відносин Речі Посполитої і Москви до підписання мирного договору, але було ясно, що його укладення знаменувало остаточне припинення польсько-литовської експансії на схід, більше того, фіксувало перехід Речі Посполитої до оборони в цьому напрямі. П. Дорошенко справедливо розцінив Андрусівський договір як такий, що закріплював поділ козацької України на Лівобережну і Правобережну за державною їх приналежністю, отже, перекреслював його сподівання з'єднати ці частини в одне ціле під своєю владою. Тому він вирішив ігнорувати договір, покладатися на власні сили. Він уклав союз з кримським ханом Мегмед-Ґіреєм IV, який вважав, що трактат змінив геополітичну ситуацію на некористь ханства. У вересні 1667 р. П. Дорошенко і татарський корпус на чолі з калгою-султаном (найближчою до хана особою) Крим-Ґіреєм виступили проти Польщі. Головні польські сили під командою маршалка великого і гетьмана польного коронного Яна Собєського були оточені під містечком Підгайці, що в Руському воєводстві, козацько-татарською армією, яка чисельно їх перевищувала в кілька разів. Однак у момент, коли військове щастя обіцяло обложникам швидку перемогу, трапилася несподіванка: кошовий отаман Іван Сірко, за погодженням з Я. Собєським, здійснив напад запорожців на Крим. Ця акція коштувала П. Дорошенкові союзника. Крим-Ґірей, поспішаючи додому, підписав з Я. Собєським 16 жовтня блискавичну угоду, якою від імені свого хана зобов'язався підтримувати з Польщею вічний мир і дружбу.

Часи потрясінь і занепаду

Слідом за угодою з татарами Я. Собєський уклав 19 жовтня угоду з П. Дорошенком, який був змушений погодитися на цей крок у зв'язку з новою ситуацією. Польний гетьман пообіцяв козакам клопотати перед королем і Річчю Посполитою, щоб потреби козаків були обговорені і задоволені призначеною королем комісією; П. Дорошенко і Військо Запорозьке обіцяли повне і вірне підданство, відмовитися від пошуку зовнішньої протекції на майбутнє, сприяти шляхті у безпечному володінні маєтками на козацькій території. Натомість Я. Собєський запевнив козаків, що до врегулювання відносин Війська Запорозького і Речі Посполитої шляхом переговорів коронні війська не будуть розміщені на козацькій території. Замість очікуваного звільнення України від Польщі П. Дорошенкові довелося ні з чим повернутися у свою ставку в Чигирині.

За сприяння Я. Собєського ЗО березня 1668 р. у Варшаві був виданий королівський привілей, яким П. Дорошенка визнано обраним гетьманом й оголошено про вручення йому найближчим часом булави. Однак вручення інсиґній П. Дорошенко не дочекався до кінця свого гетьманування, оскільки не корився урядові Речі Посполитої. Від червня 1668 p., коли загинув 1. Ьрюховецький, П. Дорошенко був також гетьманом Лівобережної України. Восени того ж року за московської підтримки частина тамтешніх козаків проголосила своїм гетьманом Дем'яна Многогрішного. П.Дорошенко цього вибору не визнав.Він пішов на зближення з Туреччиною, котра з тих же мотивів, що й кримський хан, була незадоволена змістом Андрусівського трактату та його геополітичними наслідками. На козацькій раді, яка відбулася біля міста Корсуня 21-22 березня 1669 р., П. Дорошенко в присутності турецького посла домігся прийняття ухвали про перехід Війська Запорозького і контрольованої ним території (а по змозі й інших українських земель) під захист (протекторат) Порти. Ухвала, позитивно сприйнята в Стамбулі, означала укладення Військом Запорозьким з Османською імперією воєнно-політичного союзу, знаменувала поворот в козацько-турецьких відносинах. Протеїсгорат Туреччини був виправданий, оскільки він не загрожував, згідно з умовами ухвали, встановленням турецького панування над українськими землями, забезпечував українському народові самостійне існування. 26 серпня 1669 р. турецький посланець на козацькій раді під Уманню вручив П. Дорошенкові султанські інсиґнії (булаву, бунчук, хоругву, шаблю) як знаки протекції з боку Османської імперії. То був останній штрих у нав'язанні союзницьких відносин Війська Запорозького з Туреччиною.

Ще до цього, 23 липня 1669 р., на козацькій раді під Уманню противники П. Дорошенка проголосили гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка. Відтоді до березня 1674р. на Правобережжі протистояли один одному гетьмани П.Дорошенко і М. Ханенко. Останній особливих впливів серед правобережних козаків не мав, перебував переважно на Січі. Як гетьман, він одразу пішов на зближення з правлячими колами Речі Посполитої і послідовно тримався цього курсу. Польський уряд робив ставку на нього, використовував його гетьманство для тиску на П. Дорошенка. М. Ханенкові у листопаді 1671 р. під містечком Іллінцями, що в Брацпавському воєводстві, були вручені гетьманські інсиґнії, вивезені П. Тетерею 1665 р.

Події в Україні 60-х років значною мірою розгорталися рівнобіжно з посиленням напруженості внутрішньополітичної ситуації в Польщі,що було логічним наслідком війн з повсталою Україною, Швецією і Москвою. Потужний струс, який пережила Річ Посполита, віддзеркалив вади її державно-суспільного устрою, з яких найголовнішими були такі: відсутність сильної державної та регіонально-місцевої влади, боротьба магнатських угруповань за вплив при королівському дворі і у державі, небажання шляхти і більшості магнатів поступатися своїми становими інтересами на користь держави, неприязне, а то й вороже їх ставлення до будь-яких змін у державному ладі. У 1652 р. додалась ще одна вада - парламентська криза, започаткована тим, що робота звичай-

Історія Польщі

ного сейму в січні-березні була зірвана одним голосом: 9 березня упітський підсудок з Жемайтії Владислав Сіцінськии, підмовлений напередодні гетьманом польним литовським Я. Радзивіллом, до клієнтели якого належав, один-єдиний в посольській ізбі не погодився з пропозицією продовжити засідання сейму на один день, щоб можна було вирішити важливі питання. Заявивши "я не дозволяю продовжити", В. Сіцінськии, переляканий скоєним, одразу залишив приміщення посольської ізби. Після невдалих спроб повернути його до приміщення, аби переконати відмовитися від свого протесту, маршалок Аид.жей Максиміліан Фредро, оголосив сейм зірваним, після чого посли, не висловивши будь-якої незгоди з цим, роз'їхалися по домівках. Усі прийняті цим сеймом рішення в результаті цього виявилися недійсними. А В. Сіцінськии залишив по собі недобру славу зривача сейму.

Зазначена реакція маршалка і послів була невипадкова: ідея про право кожного шляхтича на liberum veto (дослівно - "вільне забороняю"), висловлення своєї думки, з якою повинні рахуватися всі у шляхетському стані, давно визрівала, дебатувалася в шляхетській публіцистиці і, врешті, знайшла свій логічний прояв на сеймі 1652 р. В основі її популярності лежало переконання, що дотримання засади більшості при прийнятті рішень, особливо тих, що стосувалися державно-політичного устрою, приховує загрозу "золотим вольностям". Поширеним було твердження, що голоси потрібно не лічити, а "важити''. Тож утверджувалося переконання, що ідеальним є таке рішення сейму, яке прийняте одностайно. Не дивно, що один раз застосоване liberum veto ввійшло загалом безболісно в практику роботи сеймів, за якийсь час стало звичним. Чимало сеймів до 1764 p., коли вживання засади liberum veto було обмежене, зривалися одним голосом. Так, за правління Яна Казимира з 17 сеймів, що відбулися у 1652-1668 pp., сім були саме такими. Практика liberum veto здебільшого була проявом боротьби магнатських угруповань, що суперничали між собою у переслідуванні певних цілей. Бувало, що й королівська влада у боротьбі з магнатськими угрупованнями йшла на зрив сейму. Право liberum veto стало розглядатися як невід'ємна частина шляхетських вольностей, як їх зіниця, подібно до права вільної елекції. Зриваючи сейм, шляхтич не був зобов'язаний аргументувати свою поведінку, відповідати за це перед будь-ким.

Застосування liberum veto робило неможливим нормальний хід політичного життя Речі Посполитої, приводило її до стану анархії. Під час шведської навали в королівському оточенні виник проект реформи державного устрою,спрямований на посилення законодавчої і центральної влади. У доробленому вигляді він був представлений на сенаторській конвокації - нараді сенаторів і впливових представників шляхти, що відбулася у Варшаві в березні 1658 р. Проект пропонував застосовувати liberum veto тільки у тих випадках, коли йшлося про особливо важливі для держави питання, в інших випадках рекомендувалося приймати рішення не менш як двома третинами голосів посольської ізби. Йшлося також про необхідність розширити законодавчі прерогативи короля, розробити докладний регламент роботи сейму, доповнити раду сенаторів-резидентів при королі делегатами від посольської ізби і передати цій оновленій раді ряд сеймових компетенцій (цим планувалося перетворити її в центральний орган, подібний до уряду). Проект також пропонував впорядкувати фінансову систему держави з допомогою введення постійних податків і генерального мита замість місцевих митних поборів, які давали державі мало грошових надходжень. Однак конвокація обмежилася прийняттям проекту до уваги.

Варшавський сейм 1659 р. визнав доцільність проведення державних реформ і постановив провести після закінчення війни Речі Посполитої з шведами конвокацію в складі сенаторів і послів ізби, аби визначитися щодо двох проектів таких реформ, один з яких загалом повторював пропозиції, винесені на конвокацію 1658 p., а другий був ради-

Часи потрясінь і занепаду

кальніший, тому що пропонував повне скасування liberum veto і запровадження щорічних сеймів зі сталими термінами засідань та встановлення в раді резидентів при королі чисельної переваги послів стосовно сенаторів.

Запланована конвокація відбулася в червні 1660 p., але покладених на неї сподівань не виправдала через опір кількох високопоставлених осіб, які демагогічно апелювали до "золотих вольностей". Своє неприхильне ставлення до реформ ці особи пов'язували з опозицією плану королівського двору провести обрання на польський престол наступника Яна Казимира під час правління останнього. Така засада обрання звалася vivente rege, що буквально означає за короля, який живе. План виник не пізніше 1658 р. у зв'язку з тим, що Ян Казимир і його дружина Людвіка Марія (до смерті Владислава IV вона була його дружиною), не маючи дітей, намагалися разом з своїми прибічниками посадити на трон принца Анрі Жюльєна - сина відомого полководця Людовіка II Конде ("Великого Конде"; 1621-1688), спорідненого з правлячою у Франції династією Бурбонів. Вони підкреслювали шкідливість бузкоролів'я для держави і необхідність уникнення такої ситуації. Йшлося також про зближення Речі Посполитої з Францією. Французький король ЛюдовікХІУ (1643-1715) підтримав таку політичну комбінацію, зацікавлений у тому, щоб втягнути Річ Посполиту в союз проти Габсбурґів. Польський королівський двір підкреслював також, що елекція vivente rege повинна застосовуватись і в майбутньому.

Зі свого боку, противники засади vivente rege твердили, що вона ігнорує і підточує "золоті вольності", а її втілення означатиме державний переворот. Водночас вони виступали проти французької кандидатури на польський престол і профранцузького зовнішньополітичного курсу Речі Посполитої. У цьому їх підтримувала австрійська дипломатія, яка мала на меті забезпечити польський трон за представником габсбурзької династії.

Королівський двір у своїх реформаторських починаннях покладав великі надії на скликаний 2 травня 1661 р. сейм. Проте на ньому про реформи, по суті, не йшлося, оскільки опозиція змогла спрямувати дискусії в річище гострої критики засади vivente rege. Даремно в емоційній промові 4 липня король застерігав, що відмова від державних реформ і запровадження засади vivente rege спричинить поділ Речі Посполитої сусідніми державами. Учасники сейму це попередження злегковажили, тому що перебували в стані ейфорії після успішної війни з Швецією і усунення Москви з Великого князівства Литовського та Правобережної України. Засада vivente rege на сеймі зазнала фіаско. Проте королівський двір не вважав справу програною і на сеймі 1662 р. знову підніс питання про елекцію vivente rege. її противникам і на цей раз вдалося нейтралізувати дії прибічників короля. Спираючися на антикоролівські військові конфедерації- коронну і литовську, які виникли 1661 р. на знак протесту проти несплати державою боргів військовикам за їхню службу і виступали, зокрема, проти vivente rege (королівський двір також створив свою військову конфедерацію, але впливовою вона не була), - вони 16 березня домоглися схвалення сеймом постанови, яка категорично заборонила в подальшому підносити на державному рівні питання про цю елекцію. Згадане фіаско стало остаточним. Сейм, натомість, пішов назустріч королеві, схваливши збір податків, надходження від яких головним чином мали бути призначені для сплати боргів військовикам. За рішенням сейму у 1662-1663 pp. був уперше зібраний поголовний податок з осіб обох статей всіх станів Речі Посполитої, за винятком дітей віком до 10 років, жебраків та всіх інших, хто був не в стані його сплатити. Одержавши борги, обидві антикоролівські конфедерації 1663 р. саморозпустились (як і королівська).

Королівський двір наполегливо повертався до питання про елекцію vivente rege. Врешті він перейшов у наступ. Головний удар було завдано по маршалку великому і