Ра – ріка – велика і відокремлює нас від інших людей і тече в море Каспійське

(Фасісте). Тут муж Білояр пішов на той бік Рая-ріки» (д.№9б, с.63);

 

«А хай скажуть, як ми билися вперто за себе. Боруси не залишили греків на землі вашій, билися за неї. А в ті часи Ра-ріка відокремлювала нас від інших земель»

(д.№10, с.64)

Б.Яценко, подаючи автентичну назву моря «Фасісте», ототожнює його з Каспійським морем, а річку «Ра», яка впадає у це море, ототожнює з сучасною Волгою.

Фасіс, як прикордонна річка, згадується у «Периклі Понта Евксинського» Флавія Арріана римського письменника і державного діяча (2 ст. н. е.):

«Отсюда мы приплыли к Фасису, отстоящему от Могра на 90 стадиев и из всех известных мне рек имеющему самую лёгкую воду и притом необыкновенного цвета. В лёгкости её можно убедиться посредством взвешивания, а ещё проще из того факта, что она плавает поверх морской воды, не смешиваясь с ней, подобно тому как, по словам Гомера, Титаресий «сверху Пенея течёт наподобие елея»….»

(М.В. Агбунов «Античная лоция Черного моря» М., 1987, с.68).

 

М.В.Агбунов зазначає:

«Впрочем, Эсхил в «Освобождённом Прометее» границей Азии и Европы делает Фасис. По крайней мере у него титаны с такими словами обращаются к Прометею: «Пришли мы, Прометей, взглянуть на бедствия твои и на страдания от оков ». Затем перечисляют, какие страны они прошли: «И двойную земли Европейской и Азии великую границу Фасис » (М.В. Агбунов, М., 1987, с.92)

Річка Фасіс, і місто Фасіс, у її дельті, зображені на карті Фра Мауро, 1459 року.

(М.В. Агбунов, М., 1987, с.71, с.74)

Фундаментальне дослідження М.В. Агбунова яскраво доводить, що «Фасіс», це сучасна річка Ріоні, а отже «море Фасісте» – це сучасне – «Чорне море».

У вступній частині книги автор пише:

«В 8 в. до н. э. началась так называемая Великая греческая колонизация, которая вовлекла в свою орбиту и черноморский бассейн. В 8 - 6 вв. до н. э. здесь появились десятки древнегреческих городов и поселений…» (М.В. Агбунов, М., 1987, с.5).

 

Все це свідчить, що данні «Велесової книги» (д.№6а, с.30; д.№6в, с.33; д.№9б, с.63; д.№10, с.64). про малоазійську історію наших далеких пращурів вірні, і знаходять підтвердження у загальній історії людства.

І ще один аргумент.

Не могли наші пращури битися з греками на берегах Каспійського моря!!!

(д.№6в, с.33; д.№10, с.64).

 

Та повернемось до часу переселення арійських народів.

Однією з останніх хвиль арійських переселенців був народ, який утворив державу Метанні. Час його приходу на східні кордони Малої Азії, приблизно визначаються 18 ст. до н.е.

Подорожуючи з Східного Сибіру, шукаючи кращі землі для випасу худоби, овець, шукаючи кращі землі для землеробства, та проживання, наші пращури зупинялись у різних місцях.

Цей рух був еволюційним. В одному місці народ зупинявся на кілька років, у іншому місці – на кілька десятків років, а на теренах Малої Азії, як свідчать історичні дані, хатти проживали щонайменше 1600 років (з 23 ст. до н.е.- до 8 - 7 ст. до н.е.).

Ми вважаємо, що перебування хаттів та шумерів у Малій Азії, як нащадків атлантів, має фіксуватись з 38 ст. до н. е., про що мова буде йти далі. Тобто, час їх малоазійської історії нараховує майже 3000 років (з 38 ст. до н.е. – до 8 – 7 ст. до н.е.)

Можна стверджувати, що «індійський» період історії тривав кілька десятків років, період «переходу через Персію до Дворіччя» – роки…, період «проживання у Месопотамії, та прихід у Сирію», зайняв кілька десятків років, і нарешті, наступив довгий період «малоазійської» історії.

Ми цей період називаємо «атлантичним» тому, що, саме тут, у Малій Азії, відбулась зустріч між хаттами і шумерами, саме тут був створений військовий і політичний союз цих народів, саме тут була створена перша в історії людства федеративна держава, яку грецький учений Платон називає «Атлантидою», поруч з іншими сусідніми державами «Лівією» (Лувією)

та «Азією».

Під «Азією» розуміється не континент (Asia major), а невелика її частина (Asia minor), яка, приблизно, визначається кордонами пізнішої римської провінції, до складу якої входили менші анклави - Місія, Лідія, Карія, Фрігія.

Через десятки століть, наслідуючи приклад хатто-шумерів, їх завойовники – хетти, далекі пращури литовців, створили нову федерацію, яку науковці називають Хеттською імперією.

Визначаючи слово «анти» (воїни), як шумерське, та стверджуючи, що слово «атл анти»

(вершники), є складним словом, однією з складових якого, є те саме слово «анти», ми підходимо до розуміння, що «атланти» і є шумери.

Другим висновком є те, що шумери є однією з гілок «етнічного родового дерева», поряд з хаттами, яке ми зараз називаємо «українством».

Це дозволяє задіяти свідчення візантійських істориків про антів, 1-го - поч. 7- го ст. н.е.,

як свідчення про народ, який був нащадком своїх далеких пращурів - Платонівських «атлантів».

Спробуємо знайти паралелі: етнографічні, релігійні, ментальні та інші, в історії атлантів

(за Платоном), за «Велесовою книгою» та за свідченнями візантійських істориків:

 

1.

«Порядки относительно властей и должностей с самого начала были установлены следующие. Каждый из десяти царей в своїй области и в своїм государстве омел власть над людьми и над большей частью законов, так что мог карать и каз нить любого, кого пожелает; но их отношения друг к другу в деле правления устоялись сообразно с Посейдоновыми предписаниями, как велел закон, записанный первыми царями на орихалковой стеле, которая стояла в средоточии острова – внутри храма Посейдона. … После этого, зачерпнув из чаши влагу золотыми фиалами и сотворив над огнём возлияние, они приносили клятву, что будут чинить суд по записанным на стеле законам и карать того, кто уже в чём-либо преступил закон, а сами в будущем по доброй воле никогда не поступят противно написанному и будут отдавать и выполнять лишь такие приказания, которые сообразны с отеческими законами. Поклявшись такой клятвой за себя самого и за весь род своих потомков, каждый из них пил и водворял фиал на место в святилище бога, а затем, когда пир и необходимые обряды были кончены, наступала темнота и жертвенный огонь остывал, все облачались в прекраснейшие иссиня-чёрные столы, усаживались на землю при клятвенном огневике и ночью, погасив в храме все огни, творили суд и подвергались суду, если кто-либо из них нарушал закон; закончив суд, они с наступлением дня записывали приговор на золотой скрижали и вместе с утварью посвящали богу как памятное приношение»

(Диалоги Платона: «Критий» // «Т.Н. Дроздова, Э.Т.Юркина «В поисках образа

Атлантиды», М., 1992, с.300-301).

 

«Про те мовилося, як обирали князів старотці наші. І так правили п'ятнадцять віків через віче. А збиратися на нього і судити будь-кого із старшин годилося вночі… І так правили наші отці. Всяк міг слово сказати – і те було благом.»

(«Велесова книга», Київ,1995, д.№3б, с.19).

 

Про наших пращурів говориться і в Корані:

«…среди обладателей писания есть община стойкая: они читают знамения Аллаха в часы ночи, совершая поклонение.

Они веруют в Аллаха и последний день, приказывают одобряемое и удерживают от неодобряемого. Они спешат друг перед другом в совершении благого; они – праведники.

Что бы вы ни сделали доброго, никогда его не будут отрицать за вами.

Поистине, Аллах знает богобоязненных!» («Коран», М.,1990, Сура 3,(109-111), с.72)

«… приказывают одобряемое и удерживают от неодобряемого …» - мова йде про ритуал хеттських звернень до Богів, коли на поставлене питання, отримувалась відповідь «так» чи «ні». Питання ставились до тих пір, поки не отримували відповіді «так». Відповідь вважалась остаточною. (А.Е. Наговицын «Магия Хеттов», М., 2004);

 

2.

Прокопій Кесарійський про антів зазначає:

«Вступаючи ж у битву, більшість іде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках, панциря ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні хітона, ні (грубого) плаща, але пристосувавши лише штани, які прикривають сороміцькі частини, так і вступають у бійку з ворогами»

(Прокопій Кесарійський, нар.між 490-507 рр., «Історія війн» // «Давня історія України», книга 2, К., «Либідь»,1995, с.199).

 

«І як відбивалися від готів, то ті натягали на голови свої роги од волів і корів. І шкури натягали на чересла свої і думали так налякати руських. А ті знімали сорочки свої й, оголивши чересла, йшли до битви і перемагали. І багато разів ішли оголені до битви і перемагали їх, як і грецьколань».

(«Велесова книга», Київ,1995, д.№22, с. 86-87).

У нас є унікальний випадок, побачити зображення наших далеких пращурів на рельєфі із Ель-Амарни, де фараон Аменхотеп ІV- Ехнатон нагороджує верховного правителя Рамоса.

(XVст. до н.е.).

З правого боку бачимо полонених вавілонян, а з лівого – хатто - шумерів:

з оголеними «череслами», у шароварах, з підкресленно — піднятими чубами.

«Пращури українців у древньому Єгипті! Серед пірамід! Хто в це повірить?» - скаже прискіпливий дослідник. Що можу сказати, на це?

Автор не закликає вірити, а лише бажає привернути увагу допитливих дослідників до своїх роздумів, надаючи можливість самостійного аналізу запропонованого ним матеріалу.

«Велесова книга» двічи згадує про перебування наших пращурів на землі древнього Єгипту:

«Скільки раз виймали мечі і виходили проти ворогів і відкидали їх од своїх теренів отці од роду Орового, славного і сильного, який і Сірію воював, і Єгипет. А в ті давні часи у нас не було єдності, і лишились ми без Велеса, як віск. Той бо говорив нам, що повинні ходити прямо, а не криво. А того не слухалися. То перси забрали велику частину русів і загнали до Набсура. Не встереглися бо ті від ворогів, які напали на них – Адомор звався той. І пішли, похиливши голови свої під ворожі бичі, - то бо сильні загони напали з трьох сторін. А інші пішли з отарами до заходу Сонця і там пропали. Наші ж люди пішли на долини Набсурсара, потім на Сірію і Єгипет »

(«Велесова книга», Київ,1995, д.№6в, с.33-34).

 

Наступна дощечка «Велесової книги» подає цікаве уточнення такого «входження» в Єгипет:

«Коли вавілонське рабство терпіли, то князем їхнім тут був Набсурсар, який повелівав ними.

А ті свою юнь давали до війська і тягло до чурси і чересел на лани, і зазнавали утисків…»

(«Велесова книга», Київ,1995, д.№6г, с.35).

 

Хатто-шумери, як і інші народи, які проживали в межах Хеттської держави частенько воювали з Єгиптом за землі Сірії та Ханаану. Це відомі історичні факти, які не потребують доказів.

Такі військові сутички тривали за часів правління Тутмоса ІІІ (прибл.1400 р. до н.е.), Аменхотепа ІV-Ехнатона, Тутанхамона, Ейє, Хоремхеба, Рамсеса І, Сеті І, Рамсеса ІІ

(на початку його правління), Мернептаха (на прикінці правління), Рамсеса ІІІ

(прибл.1167 р.до н.е.), тобто, протягом 350 років.

(Дивіться матеріали, розміщенні у «Додатках» до цієї роботи).

Зображення наших далеких пращурів на рельєфі із Ель-Амарни, де фараон Аменхотеп -ІV- Ехнатон нагороджує верховного правителя Рамоса. (XVст. до н.е.), є найдавнішим, з відомих на сьогодні.

Знаходимо зображення полоненого воїна - хатто-шумера, з оселедцем на голові, на стіні гробниці фараона Хоремхеба (кін. XIV ст. до н.е.).

Ці зображення фіксують історичні реалії: були війни, в яких були переможці та переможені.

Причини, які спонукали до таких конфліктів, були різні.

Доля була мінливою, як до хатто-шумерів, так і до єгиптян.

Після загадкової смерті молодого фараона Тутанхамона, між Єгиптом та державою Хатти почались військові дії, причиною яких, стало підступне вбивство єгипетськими вельможами сина царя держави Хатти.

Дослідники зазначають:

«…Тутанхамон умер совсем молодым, приблизительно восемнадцати лет от роду … Ко времени, непосредственно следующему за его кончиной, большинство учених приурочивает странное и чреватое последствиями событие, о котором молчат египетские источники, но повествует клинописная летопись царства Хатти. Не желая взять себе в мужья кого-либо из подданных, вдова фараона Небхепрура (су) [Нибхуруриа (су)] предложила свою руку вражескому царевичу, сыну царя Хатти. Последний отнёсся к предложению недоверчиво и послал доверенное лицо в Египет проверить всё на месте. Когда сделанное царицей предложение подтвердилось, царевич отбыл к невесте, но египетские вельможи умертвили его. Мстя за сына, царь Хатти двинул войска на египтян. Неизвестно, чем бы всё это закончилось, если бы не мор, передавшийся от египетских пленных воинам Хатти и вынудивший Суппилулиумаса прекратить военные действия …»

(«История Древнего Востока» Ч.2, Москва,1988, с.523)

Історикам всього світу відома битва під Кадешем 1286 року між Рамсесом ІІ та коаліцією малоазійських царів, в якій приймали участь і наші далекі пращури – хатто-шумери.

Тільки, після 1272 року до н. е., запанував мир між державами, який був скріплений одруженням Рамсеса ІІ з дочкою хеттського царя Хаттусиліса.

Дослідника зазначають: «Встреча старшей дочери Хаттусилиса была обставлена очень торжественно. Царевну сопровождали воины её отца. Перед ней везли или несли множество серебра, золота и меди, тянулись рабы и лошади «без конца», двигались целые стада быков, коз и овец в количестве «десятков тысяч».

С египетской стороны сопровождать царевну было поручено видному сановнику по иноземным делам, тогда или впоследствии, занимавшему должность наместника Эфиопии. … Одно литературное египетское произведение (папирус Анастаси ІІ) намекает на то, что и сам цар Хатти посетил фараона».

(«История Древнего Востока» Ч.2, Москва,1988, с.548-549)

Зображення Хаттусилиса III з дочкою, яку засватали за Рамсеса ІІ, зустрічаємо на рельєфі в Абу-Симбелі. Це зображення подає англійський науковець Дж. Г.Маккуін.

(Дж.Г.Маккуин «Хетты и их современники в Малой Азии», М.,1983, с.47, рис.11).

Ці дружні, і приязні, стосунки тривали і після смерті Рамсеса ІІ, протягом пятидесяти років, за часів правління Мернептаха (до 1223 року до н. е.).

Дослідники відзначають, що після встановлення миру між двома великими державами, розширились торгівельні та культурні зв’язки між їх народами.

Хатто-шумери, разом з іншими народами, країни «Велика Хатта» щороку везли багаті дарунки Рамсесу ІІ від свого володаря Хаттусиліса. Надсилались до Єгипту і військові загони, для ведення війн в Нубії (цього вимагав текст союзного договору, копія якого сьогодні зберігається в штаб квартирі ООН, як свідчення першого, відомого людству, дипломатичного договору між державами).

Відомо, що в останні роки свого життя правитель Єгипту вів війни саме в Нубії.

Рамсес ІІ надавав представникам правлячої верхівки, своїх нових союзників, посади військових радників, намісників прикордонних провінцій, керівників копалень, головних наглядачів за будівництвом храмів…

Відголоски про легендарного Ора (Гора), батька Кия, Щека, Хорива зберігає не лише «Велесова книга», але й реальний напис знайдений, у 1962 році, російськими археологами, під керівництвом директора Ермітажу, академіка Б.Б.Піотровського.

Напис свідчить: «Головний комірник, заступник (начальника) країни Вават, Гор - хотен, син Хатіа, для господаря свого Гора, сина Ісіди»…

Цей напис знайдено на березі Нілу, у гирлі висохлого річища «Ваді», там де нині селище Кубан, на місці фортеці Бак, яка була, у часи Стародавнього царства, форпостом єгипетських фараонів в Нубії.

Цікавим для нас є те, що цей напис був зроблений у часи правління Рамсеса ІІ. Сам напис вказує на етнічну приналежність заступника(начальника) країни Віват та головного комірника «Гор-хотена, сина Хатіа» до хатто-шумерів, до мешканців країни «Великої Хатти».

(Паола Утевська «Невмирущі знаки» Київ,1981, с.70).

Можливо, про нього йде мова, як про «сановника по иноземным делам, тогда или впоследствии занимавшему должность наместника Эфиопии» (Нубії), якому було доручено Рамсесом ІІ зустріти царівну з держави Хатти.

На нашу думку, зустрічати делегацію мала поважна особа, яка мала володіти мовою країни Хатти, а такими перекладачами могли бути лише представники народу Хатти, що довгий час проживали в єгипетській державі, та знаходились на державній службі у Рамсеса ІІ.

Знаходимо в історичній літературі і запис «начальника резчиков владыки обеих земель» Хатиаи (Хитайа) («История Древнего Востока» М,1988, с.549).

На нашу думку, багато воїнів, що супроводжували царівну, залишились її особистими охоронцями, або були назначені фараоном на посади керівників військових загонів-найманців.

Таким чином, приходимо до думки, що ця царівна була однією з найперших наших «Роксолан», яка, разом з своїм чоловіком Рамсесом ІІ, стала правительницею Єгипту.

Події, про які згадує «Велесова книга», стосуються часів більш пізніх, кінця 7 ст.до н.е.:

«Довго тривали літа рабства. І прийшов день, коли руси пішли від Набусарсара. Перси не гналися за ними, а прийшли до країв наших і там почули пісні наші до Інтри і заявили, що якби стали вірувати, то були б з нашими богами, а до своїх богів не неволили б. Наші отці хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники. Коли вавілонське рабство терпіли, то князем їхнім тут був Набсурсар, який повелівав ними. А ті свою юнь давали до війська і тягло до чурси і чересел на лани, і зазнавали утисків. Їх били киями, і не могли терпіти того; і не витерпіли і сказали їм, що це нам не до серця. І в той день стався великий струс і землеворот аж до небес. Там коні і воли металися і крутилися. А ми забрали своє стадо і кинулися тікати на північ і спасли свої душі…»

(«Велесова книга», Київ,1995, д.№6г, с.35).

Це були часи остаточного занепаду Єгипетської держави. Під натиском об’єднаних сил царя Вавілонії – Набопаласара, та мідян, під керівництвом Кіаксара було знищена Ніневія, столиця ассірійської держави. Син Набопаласара, Навуходонасор, у 605 році до н.е., розбив біля Керкамиша армію фараона Нехао. Єгипет остаточно втратив свої завоювання в Азії.

Смерть батька повернула Навуходонасора до Вавілону…

(Д. Брестед, Б.Тураев «История Древнего Египта», Минск, Харвест, 2003, с. 559).

Таким чином, Сірія-Палестина стала вавілонською провінцією.

Ми ототожнюємо Набусарсара, про якого згадує «Велесова книга», з історичною особою вавілонського царя Набопаласара. Таким чином, вихід наших пращурів з теренів Малої Азії, «на північ», на північні береги Чорного моря, відбувся на початку – в середині - 6 ст.до н.е.;

3.

Маврикій про антів зазначає:

«Тих, хто знаходиться у них в полоні, вони не тримають у рабстві, як інші племена, на протязі необмеженого часу, а обмежуючи (термін рабства), певним часом пропонують їм вибір: бажають вони за певний викуп повернутися геть чи залишитися там (де вони знаходяться) на становищі вільних і друзів».

(Маврикій, друга половина 6 – початок 7 ст., «Стратегікон» // «Давня історія України», книга 2, К., «Либідь»,1995, с.199).

«І се згадаємо, як Траян був дідами нашими розтрощений, і легіони полону брали були до полів наших, і так трудилися на нас десять літ і одпущені були од нас».

(«Велесова книга», Київ,1995, д.№29, с.109).

Ця обставина виводить нас на думку про можливе походження топонімів з основою ТРОЯН- на українських землях.