Як описують витоки історії нашого народу давні руські літописи ?

«Повість минулих літ» вказує: «Поляни ж жили в ті часи окремо й володіли своїми родами, бо й до тієї братії були вже поляни і жили вони родами на своїх місцях, володіючи кожні своїм родом.

І було три брати: один на імя Кий, другий – Щек і третій – Хорив, а сестра їх була Либідь.

Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що нині зветься Щекавиця, а Хорив на третій горі, котра прозвалася по ньому Хоревицею. І збудували городок в імя старшого брата, і назвали його Київ, і був навколо міста ліс і бір великий, і ловили там звірів, і були ті мужі мудрі та тямущі, і називались вони полянами, від них поляни й до сьогодні у Києві… По смерті братів цих поляни пригноблювались древлянами та іншими навколишніми людьми»

(«Давня історія України», книга 2, Київ, «Либідь», 1995, с.203).

 

Автор вважає, що про це саме, про витоки нашого народу, говориться і у «Велесовій книзі»:

«У давні часи жив Богумир, муж слави, і мав трьох дочок і двох синів… І побачив увечері мужів трьох на конях, що наближалися до нього. І сказали ті: «Здоров будь! І що шукаєш?»

Оповів їм Богумир про тугу свою. А вони відповіли, що самі в поході, щоб знайти жінок. Повернувся Богумир у степи свої і привів трьох мужів дочкам. Од них три роди пішли, що були словянами … То було за тисячу триста років до Германаріха…»

(«Велесова книга», Київ,1995, д.№9а, с.61-62).

 

«Велесова книга» часто згадує трьох братів Кия, Пащека, Горовато (Кий, Щек, Хорив), та їх батька – Ора. У нас не має сумнівів, що саме про них йде мова в цьому епізоді. Ототожнюючи трьох братів, та їх батька Ора (Гора) з шумерами, ми вважаємо, що рід Богумира (дочки: Древа, Скрева, Полева та сини: Сієва, Рус) можна вважати хаттами (венедами).

Таким чином, мова йде про зустріч хаттів та шумерів, яка відбулась на теренах Малої Азії.

«Велесова книга» датує таку зустріч 10- м століттям до н.е. Насправді ця зустріч відбулась значно раніше.

Вірменський письменник Зеноб Глак ще в 7 ст. н. е. навів свідчення про заснування міста Куара

(Києва) братами Куаром, Мелтеєм і Хореаном у землі «полонян» (Там само с.295).

 

Я.Є. Боровський зазначає:

«Вірменську легенду про заснування Куара в Палуні Куаром, Мелтеєм і Хореаном було записано вірменським істориком Зеноном Глаком в «Історії Тарона». У 1922 р. вперше вона стала об’єктом спеціального дослідження академіка М.Я. Марра. Свою працю М.Я. Марр присвятив порівнянню «книжних легенд» про заснування Куара у Вірменії і Києва на Русі, вважаючи, що обидва варіанти легенди мали спільну яфетичну, скіфську основу, тобто походженням своїм сягають скіфського часу…» (Я.Є. Боровський «Походження Києва - історіографічний нарис», К., 1981, с.83)

 

 

Вчений вказує:

«Гіпотезу дослідника щодо скіфського походження легенди чи привнесення її зі сторони радянська історична наука повністю заперечує. Однак у дослідженні М.Я. Марра все ж є й раціональне зерно. По-перше, завдяки його праці вірменська легенда вже з 1922 р. стала об’єктом уваги багатьох дослідників, по-друге, вчений намагався продатувати історичне джерело, в якому вміщено легенду, тобто «Історію Тарона», яка написана, на його думку, в 7 ст. н.е., що має неабияке значення і для датування давньоруського переказу.

Найновіші історико-філологічні дослідження «Історії Тарона» датують цю пам’ятку кінцем 6 - початком 7 ст. По-третє, за дослідженням М.Я. Марра, відкидається різниця в іменах середнього брата, де замість фонетичного збігу маємо збіг семантичний: обидва імені Щек і Мелтей означають одне і те саме – «змій»…» (Там само., с.84).

Цікавим є те, що ім’я казкового персонажу «Кощія Безсмертного», очевидно має бути - «Щек».

«Велесова книга», згадуючи ім’я одного з легендарних братів – Щека, символічно протиставить його «смерті», що поєднує цей народний образ Щека з казковим персонажем Кощієм Безсмертним.

Читаємо: «А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, не інші боги. А крім Сварога, не маємо нічого, лише смерть. Але й та не страшна, коли Щеком названі. Се небо кличе нас, і йдемо до нього». («Велесова книга», Київ, 1995, д. №7г, с. 43).

 

Привертає увагу негативний образ казкового персонажу, та позитивний образ його у «Велесовій книзі». Це свідчить, що автор «Велесової книги» будучи нащадком хатто-шумерів, описує історію своїх пращурів, при цьому свою державу називає «Русь».

Казка, яка описує Щека негативним персонажем, за своєю суттю та духом є чужою – лувійською. Коли до влади на Русі прийшли наші сусіди-лувійці, вони зробили все можливе, щоб забрати у нас не тільки рідне слово, рідну мову, рідну історію, релігію, Богів, але й рідні нашому народу народні перекази – казки.

Все замінювалось чужим – лувійським. Казки переписувались на інший лад. Отже, нащадки лувійців, росіяни, ніякого відношення не мають до «Руси» - назви держави, яку створили наші далекі пращури. За неї проливали кров не одне покоління наших предків.

«Київська Русь» була державою хатто-шумерів. Не хочете погоджуватись?

Процитую думку академіка П.П.Толочко, якого аж ніяк не назвеш «палким українським патріотом»

: «Наявні писемні джерела містять чимало аргументів на користь південного походження терміна «Русь». Ті ж історики, які обстоюють думку щодо його північного походження, апелюють, як правило, до «Повісті минулих літ», охоче цитуючи таке місце: «И бьша у него (князя Олега. - авт.) варязи и словени и прочии прозвашася русью».

Однак при цьому забувають відзначити: дивне перетворення північних зайд на русів відбувається тільки після того, як вони потрапляють до Києва. У зв’язку з цим виникає ще одне запитання: якщо, згідно з цими дослідниками; завдяки тісним словяно-фіно-скандинавським контактам назва «Русь» уже в 9 ст. могла з’явитися лише в середовищі цього змішаного населення (тобто далеко на північ від Середнього Подніпров’я), то чому Олег оголосив «матерью городам руским» не якесь північне місто – скажімо, Ладогу або Новгород, розташовані в центрі Північної Русі, - а Київ, віддалений від останньої на тисячу кілометрів?

Літописці й пізніше чітко відрізнятимуть Русь від варягів і навіть словен. У 1015 р. Ярослав виступив із Новгорода на Київ з тисячею варягів та іншими воями. Йому назустріч вийшов Святополк, «пристрои бещисла вои, Русь и печеньгь». А після утвердження на київському столі вже Ярослав став володарем руської (київської) дружини…»

(«Давня історія України», книга 2, Київ, «Либідь», 1995, с.91-92).

Також, раджу ознайомитись, з цього питання, з працею Петра Толочко «Київська Русь», К., 1996, с. 28-35.

Та повернемось до вірменської легенди.

«…М.К. Каргер вважав, що київський переказ міг проникнути у Вірменію через слов'янські поселення, що здавна існували на Північному Кавказі, в зв’язку з чим київський переказ «існував вже у 8 ст. н.е.» (Я.Є. Боровський «Походження Києва - історіографічний нарис», К.,1981, с.97)

Ми вважаємо, що легенда про трьох братів Кия, Щека, Хорива має малоазійське походження.

На береги Дніпра вона була принесена хатто-шумерами.

Представники окремих племен, згадуючи своє давнє минуле, розповідали народні перекази про

своїх родоначальників. Вірменська легенда, кінця 6 - початку 7 ст. н.е., зберегла згадку про малоазійську історію наших пращурів, про народ, який, у кінці 8 – на початку 7 ст. до н.е., покинув терени Малої Азії.

Процитуємо саму легенду:

«Деметр и Гисаней были князья индов и братья племенами. Они замыслили против царя своего Динаскея козни, узнав о чём, царь послал за ними с наказом или убить их, или изгнать из страны. Оказавшись на волосок от смерти, они искали убежища у венценосца Валаршока, и он пожаловал

им землю Тарон с правом владеть, где они построили город и назвали его Вишап. Прийдя затем в Аштишат, они поставили здесь идолов Деметра и Гисания, которых они почитали в индах. Спустя пятнадцать лет армянский венценосец убил обоих индов, не знаю из-за чего, и дал власть трём их сыновям: Куару, Мелтею и Хореану. Куар построил город Куары, и назван он был Куарами по его имени; а Мелтей построил на поле том свой город и назвал его по имени Мелтей, а Хореан построил свой город в области Палуни и назвал его Хореан. […] И по прошествии времён, посоветовавшись, Куар, и Мелтей, и Хореан поднялись на гору Каркея и нашли там прекрасное место с благорастворением воздуха, т.к. был там простор для охоты и прохлада, а также обилие травы и деревьев. И построили они там селение, и поставили двух идолов: одного по имени Гисанея, а другого по имени Деметра.»

[Цитир. По кн. Н.Я.Марра «Книжные легенды об основании Киева на Руси и Куара в Армении», М.,1924г. ] (А. Асов «Славянские руны и «Боянов Гимн»», М., 2000, с.35).

 

Дослідники міфології, з приводу цієї легенди, зазначають: «Деметр и Гисанэ, в армянской мифологии божества. Согласно мифу, князья Д. и Г., братья, родом из Индии, навлёкшие гнев своего правителя, бежали в Армению. Царь Вагаршак жалует им страну Тарон (территория на востоке современной Турции), в которой они строят город Вишап. Через 15 лет царь убивает обоих братьев, а власть в Тароне передаёт их трём сыновьям, которые воздвигают на горе Каркэ статуи богов Д. и Г., а служение им поручают своему роду. Так как Гисанэ был длинноволосым, то и служители его культа отпускали длинные волосы; приняв християнство, в память своей древней веры они стали оставлять на голове детей косу. Имя Деметр, повидимому, восходит к имени богини Деметры (называвшейся иногда армянами Сандарамет); вероятно, в районе, где стояли Д. и Г., у древних армян почиталось божество Саедарамет-Деметр …

… Имя Гисанэ («длинноволосый») сначало было, скорее всего, эпитетом Деметра, позднее было переосмыслено как самостоятельный персонаж – брат Деметра».

(«Мифы народов мира - энциклопедия», Т. 1, М., 1991, с.364)

 

Ніхто з дослідників вірменської легенди не звернув увагу на існування топонімів Антакья, Малатья, Хорран, на території сучасної Туреччини, які ми ототожнюємо з містами, згаданими у легенді, і заснованими Куаром (Кий), Мелтеєм (Мелтей-Щек), Хореаном (Хорив).

Хочу привернути увагу дослідників, на місце розташування міста Антакья (Антакий, колишня Антіохія [ суч. Анті(о)Кія ]), яке розташоване на березі річки Оронт, на теренах сучасної турецької області Хатай, де у давнину існувала остання столиця хатто-шумерів – Хатина, пізніше місто - Унка.

Місто Мелітене (суч. Малатья) та Харана (суч. Хорран) згадуються серед міст Хеттської імперії, приблизно, в 13 ст. до н.е. (В.Н. Хачатрян «Восточные провинции Хеттской империи [вопросы топонимики ]», Ереван, 1971, [ Харана ] с. 19-22, с.94, с.96, с.153, [Мелитене (Мелитеайк) ] с.109).

Якщо ми знаходимо підтвердження існуванню в ті далекі часи міст Мелітени та Харана, то їх сучасником мало б бути і третє місто, назване в честь третього брата – Кия - Анті (о) кия.

Вважається, що місто Антіохія засноване в 300 р. до н.е. Селевком-I в честь батька Антіоха, а це, ніби то, вказує на помилковість наших роздумів.

Автор вважає, що «Антіох» це титул, який взяла царська родина, по місцю правління свого родоначальника - Селевка. Назва цього місця «Анти(о)Кия» і стала епонімом царської родини –«Антіох» (від назви поселення - «Анті (о)Хія»).

Все стає на своє місце, коли ми починаємо заглиблюватись в історію Анатолії 13-12 ст. до н.е., де згадується, що «В 1110 г. до н. э. Тиглатпаласар I достиг района Малатии и окружил царство Мелитана, которое он называл «Великий Хатти». Позднее в этом же районе, возможно в Кархемыше, он столкнулся с другим царём «Великого Хатти». (Дж. Г. Маккуин «Хетты и их современники в Малой Азии», М., [Пер. с англ. ] 1983, с.52).

 

 

«И, наконец, к югу от гор Тавра и Антитавра лежало государство Куэ на равнинной местности, открытой для нападения ассирийцев. Сначала все эти государства соглашались платить Ассирии дань, но эта покорность была только временной и обманчевой. Спустя несколько лет Табал снова начал проявлять строптивость и недовольство, а Урикки (которого в иероглифических надписах именуют «Аварикус из Адана»), царь Куэ, навязал тайную перепистку с Урарту. К счастью для Ассирии, опасные послания из Куэ в Урарту шли через земли мушков, где и были перехвачены правителем Митой, всё ещё лояльным к Ассирии. Дальнейшие события нам неизвестны, и царь

Урикки из Куэ больше нигде не упоминается» (Там само, с.54).

 

Ця інформація англійського вченого підтверджує існування на карті Анатолії, 12 ст. до н.е., царства «Мелітана», як держави хатто-шумерів, і наводить нас на думку, що царство «Кує», очевидно, є царством «Кия», або царством «анта Кия».

Назва цього князівства, через 800 років стала епонімом цілої династії сірійських царів- Селевкідів- «Антіохів»

Хочемо привернути увагу до імені родоначальника цієї сірійської династії – «Селевко», яке можна розкласти на зрозумілі українцям дві складові: вказівний займенник – «се», та імя родоначальника – «Лев(ко)» («Лев»), що може вказувати, що ця «сірійська», за географічним місцем розташування, царська династія є, за етнічним походженням своїх давніх предків є хатто-шумерською!

А це може свідчити про те, що навіть після «виходу хатто-шумерів» з цих мість, у кінці 8 - на початку 7 ст. до н.е., з певних життєвих обставин, тут продовжувала залишатись якась частина наших пращурів, безперечно і серед правлячих династій місцевого населення.

Легенду Нестора-літописця, та вірменську легенду, поєднує також те, що брати Кий, Щек, Хорив з сестрою Либідь жили серед «полян», а Куар, Мелтей, Хореан проживали в області «Полуні».

Остання, як ми вважаємо і дала назву племені – «поляни», тобто, «ті, що колись проживали в області Полуні». Це може бути, ще одним з підтверджень малоазійських витоків легенди, про яку писав Нестор – літописець.

Читач спитає: «Чому вірменська легенда не згадує сестру трьох братів – «Либідь»?».

Її просто не було! З хеттської мови «lebed» означає «син», «дитина».

(О.Р.Генри «Хетты. Разрушители Вавилона», М., 2002, с.154)

 

Очевидно, що вірменська легенда, та перекази Нестора-літописця, базувались на джерелі, де згадувалось це слово. Попсовані у часі народні перекази, або письмове джерело, зафіксували його, як ім'я сестри трьох братів.

Цій нашій думці знаходимо підтвердження у «Велесовій книзі»:

«І се Кий помер, будучи нашим володарем тридцять літ. І по ньому був син Лебедян, який звався Славер, і той був двадцять літ» («Велесова книга», Київ,1995, д.№36б, с.123).

Автентичний текст подається наступним чином:

«І се Кые умере за трідесенте ляты владышете ны. І по семе бяшь сын Лебедянь іжь се рече Славере і тоіе жіве дваденсете ляты» (Там само, с.214).

Складається таке враження, що у джерелі, яким користувався автор «Велесової книги» існувало пояснення: «[ слово] «Лебедин» - [означає] «син»».

Автор, користуючись цим джерелом, помилково згадує слово «Лебедин», як ім'я того сина, а потім дає, вже не зрозуміле для читачів, уточнення «який звався Славер». Виникає думка про два ймення того сина Кия. Таким чином, не було сестри «Либідь», а був син «Славер».

Спробуємо проаналізувати, з точки зору структурної побудови, це ім'я - «Славер».

«Ер» є форма закінчення, така сама, як «ар» у словах: «крамар», «ливар», «ситар», «бондар», «лимар», «лікар», «титар», «чатар», «кухар» …

Таким чином, основою слова є «Слав».

Якщо припустити, що початкова «С» є залишком вказівного займенника «се», то отримуємо, що значення імені криється у залишковій формі «лав», яке ми розуміємо, як попсоване «лев».

Отримуємо, що ім'я - «Славер» виникло, як пояснення цього імені «се лев(ер)».

Таке визначення імені сина легендарного Кия робить це ім'я тотожнім з іменем родоначальника царської династії Селевкідів – «се Лев(ко)» («Лев»).

Зверніть увагу, що галицький князь Данило, нащадок хаттів, дає ймення «Лев» своєму сину, а це може свідчити, що таке ім'я було широко вживане серед хаттів (венедів).

Очевидно, це позначилось і на мистецьких традиціях західного регіону сучасної України, де можна бачити безліч зображень левів у скульптурі, на рельєфних зображеннях, тощо.

Ці традиції, зображення левів, знаходять свій відповідник у мистецьких традиціях Хеттської імперії.

В наш час народні повір'я наївно пов'язують ці мистецькі уподобання місцевого населення з легендарним сином князя Данила - Левом.

«Велесова книга» ще раз згадує про сина легендарного Кия:

«Лебедень бо сидів у граді Києві, бідний, бо вражений у розумі і правити не міг. Се бо торжищами еланськими і арабськими правив, зважуючи на те, що мав чин».

(«Велесова книга», Київ,1995, д.№34, с.117).

Ця звістка приводить нас до роздумів, а чи не є той Славер, («Велесової книги»), та Телепінус

(хеттської міфології), одним і тим самим історичним персонажем?

Зробимо пояснення, що мова йде про місто, яке було засноване на малоазійських теренах, легендарним Києм, і де, після його смерті, правив його син Лев (Славер):

«І поставив перше рід словян мольбище в граді Індікиєві, який названий Київ»

(«Велесова книга», Київ,1995, д.№38а, с.127).

 

Процитуємо, як подається автентична частина цього тексту:

«И постави первье родь слвень млбище во грду Индикииву, еже речень есть Киив а в коль ему сьлити име ся» (Там само, с.218).

Гора «Каркея», про яку йде мова у вірменській легенді, нами ототожнюється з назвою «каркий», яка з шумерської мови має означати «чорний камінь», де «кар» - чорний, «кий» - камінь (скала).

Можливо назва цієї кам’яної гори надала назву місту, яке виникло на ній, або поблизу неї - «Карке[й]миш», яке має розкладатись на трі складові: «кар» + «кий(кей») + «миш».

Остання складова «миш» тотожня до основ «міс» у хаттському слові «міс-то», або шумерському слові «міс-це». В узагальненому значенні назва «Каркемиш» означає:

«місто [місце] біля чорного каменя (скали)».

Ця наша думка, про можливе ототожнення Славера з Телепінусом, посилюється, коли ми дізнаємось, що в часи спроб Меттані захопити Сірію, хеттський цар Суппілуліумас посадив в Халеп’є та Каркемиші своїх синів Телепінуса і Піяссиліса:

«Пока Пияссилис воевал в Митанни, другой сын Суппилулиумаса, Телепинус, командовал хеттскими войсками в Сирии. Но когда митаннийцы попытались возабновить против него выступление и заняли Каркемиш, Телепинус отправился за помощью к отцу в Малую Азию; Суппилулиумас вновь явился под Каркемиш и восстановил положение…» («История Древнего Востока»,М.,1988, с.147).

Якщо Славер «Велесової книги» і є хеттським Телепінусом, то тоді треба визнати, що легендарний Кий, батько Славера є хеттський цар Суппилулиумас.

Не на всі питання далекого минулого ми можемо зараз відповісти впевнено, але аналіз показує, що локалізація нами сучасних турецьких міст Малатья, Хорран, Антакій з містами, що були засновані міфологічними героями «Повісті минулих літ» є обгрунтованою.

Цей союз спорідненних племен, прийшовши на береги Дніпра, приніс і легенду про свій рід, про своїх пращурів.

Таким чином, витоки легенди «Про заснування Києва», у «Повісті минулих літ», є малоазійські.

Більше того – для авторів вірменської легенди, на час її написання (7 ст. н.е.), описані часи були не меньш легендарними, адже, прірва у часі, між подіями і записом, нараховує не менше 2000 років!!!

Та, повернемось до «Повісті минулих літ».

Дослідник Г.Ю.Івакін констатує, що «…Нестор змушений був вступити в полеміку з іншими літописцями (напевно новгородськими), які, намагаючись применшити велич Києва і його значення для давньоруської історії, стверджували, що нібито Кий був не князем, а перевізником через Дніпро чи навіть новгородським розбійником. Нестор називав таких істориків нетямущими і слушно вказував: «Але ж якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода. Але цей Кий княжив у роді своєму. Коли він приходив до царя, то, як розповідають, велику честь дістав він

від того царя, до якого приходив» (Г.Ю. Іванкін «Оповіді про стародавній Київ», К., 1982, с.14-15).

 

Російський історик М.М.Карамзін майже 200 років тому писав:

«Может быть, что Кий и братья его никогда в самом деле не существовали, и что вымысл народный обратил названия мест, неизвестно от чего произошедшие, в названия людей»

(Н.М.Карамзин «История государства Российского», Т.,1, с.49)

Звідки походить та звістка про перевізника Кия, і чи був, взагалі, той перевізник?.

Для початку скажемо, що ця звістка була присутня в народних переказах нашого народу, адже, інакше б не було тих полемістів Несторових, у 11-12 ст.н.е.

Ця легенда, як вважає автор, датується часами «до атлантичними», «до потопними».

Вона збереглась на землях Давнього Єгипту. Її витоки є хатто-шумерськими. Вона розповідає про хатто-шумерів - народ, який приніс на єгипетську землю знання, релігію, високий рівень культури.

Правитель цього народу- Міна (Менас [ Меценас ] = «мудрець наш», «знання наші»), підкоривши землі Верхнього та Нижнього Єгипту, об'єднав їх в єдину державу. Автор вважає, що легендарний правитель Кріта – цар Мінас (Менас), якому греки платили данини, та правитель Давнього Єгипту – Міна (Менас) є однією особою. Це може свідчити, що після катастрофи, або ще до неї, хатто-шумери певний час правили у Єгипті. Об’єднання Єгипту датується початком, приблизно 3000 років до н.е.

Про це ми розповімо пізніше, а зараз, повернемось до легенди про перевізника – анта, побитого… «киями». Сюжет переказу наступний:

Велика Дев’ятка Богів, очолювана Ра зібралась в Геліополі, щоб визначити, кому має належати трон, після смерті Осіріса, його сину Гору, чи, його дядьку, по материнській лінії, Сетху? Мати Гора, та дружина Осиріса, наполягаючи на правах сина, заважала проводити суд Богів. За наполяганням Сетха, її заставили покинути засідання суддів, а щоб вона не заважала, перенесли розгляд справи на священний острів у дельті Нілу. Боги переправившись на острів, наказують перевізнику, Богу Анті, не перевозити на острів ніяких жінок. Та Ізіда, перетворившись в образ старенької жінки, звабивши жадібного Анті золотим кільцем, все-таки вмовила його переправити її на острів.

Ізіда, перетворившись у красуню, потрапляє на суд, та сприяє тому, щоб Боги прийняли рішення на користь Гора. Розгніваний Сетх вимагає від Богів покарання для Анті.

Перевізника Анті було міцно побито палицями (киями), прищепивши цим, на все його життя, відразу до золота.

Легенда свідчить, що після такої кари, Анті прокляв золото, а у місцевості Такамет, де

обожнювали Анті, було заборонено користуватись золотом та виробами з нього. …

(А.Г.Овчинникова «Легенды и мифы Древнего Востока», Санкт-Петербург, 2002, с.60 - 65)

 

Тому, наші пращури і називали цей метал «зло то» (то є зло), «зола то» (то порох, то зола)!!!

Нашу увагу привернуло те, що ім’я перевізника – «Анті» відповідає шумерському слову «анти», і означає «воїн». Перевізника побито палицями. В деяких перекладах – «киями». Ми вважаємо, що у першоджерелі, покарання визначалось, як «побиття киями», тобто, «побиття камінням».

Цей вид покарання мав відповідати, в той далекий час, шумерській традиції (тюркській).

Про нього згадується в Біблії та Корані.

Побиття камінням, з шумерської мови, означає: «побиття… «киями»», де «кий» - «камінь».

Ця легенда була принесена нашими пращурами в Давній Єгипет.

За своїми витоками легенда хатто-шумерська.

Те, що шумерське слово «анти» присутнє в цій легенді нас не дивує, адже, ще Геродот згадує племена на півночі Африки, у назві яких було присутня ця шумерська складова – «анти».

Зміст цієї легенди вказує на те, що вона зафіксувала події, які відбувались в часи «до потопу».

Адже, священний острів, де відбувався суд Богів над Гором і Сетхом, і який є, тим самим островом атлантів про який згадує Платон, «існує» у сюжеті легенди.

Згадаємо зображення Гора з оселедцем на голові, а це має свідчити, що такий оселедець був і на голові його батька - Осиріса (Осиліса).

Приходимо до висновку, що шумери (хатто-шумери) були причетні до творення тої «Історії Давнього Єгипту».

Назва краю «Такамет», де проживав народ, який вшановув «Анті», залишила свій слід в мові нащадків цього народу – в нашій з Вами мові!!!

В науковій літературі слово «Такемет» пояснюють, як «чорна земля». Так називались землі у дельті річки Ніл.

«Кемет [ досл. «Черная» ] – древнеегипетское название Египта по цвету плодородной почвы, в отличие от названия пустыни – «Красная»»

(Элизабет Херинг «Ваятель фараона», М., 1968, с.254)

«Такемет» структурно розкладається на вказівний займенник та іменник: «Та камет» (та земля), або - «То камет» (то земля).

Це слово кілька разів згадується у «Велесовій книзі»:

 

«і кмито (угіддя) наше повинні забрати од ворогів наших»(«Велесова книга», Київ,1995, д.№8(3), с.58);

 

«Там бо знак мали, яко боги не давали русі погибнути. І там сонце з місяцем стояли за ту землю, і небо стояло за кмить (угіддя?), аби земля тая не підкорилася руці еланській і лишалася руською. І там плаче мати за дитиною своєю, що пролила кров за кмить тую; і та кмите стала руською»

(«Велесова книга», Київ,1995, д.№23, с.88);

 

«І ругу творили, клятви чинячи на кметі, і кметь підкорили…»

(«Велесова книга», Київ,1995, д.№25, с.98);

 

Сучасний етимологічний словник зазначає: кметь (селянин), кміть (селянин, господар), кметиня (селянка, господиня), кметиця (селянка, жінка селянина-господаря), кметовин (селянський син) кметство (селянство)…

(«Етимологічний словник української мови», К.,1985, Т.2, с.472).

Автор вважає, що хатто-шумерський вказівний займенник «то» з’єднавшись з іменником «кметь», утворив слово «токметь», яке у пізніші часи трансформувалось у «такемет».

Слово «кметь» у давнину мало визначення «земля», тому, всі похідні слова від нього, мають значення «той, хто обробляє землю» - «землероб», синонімом якого є сучасне слово «селянин».

Слово «кметь» є попсованим складним шумерським словом «кіметь», де «кі» означало «земля», а «меть» є другою, самостійною, шумерською основою, значення якої потребує додаткового дослідження.

Ще один цікавий момент.

Зібрання Богів, чисельністю – девять, на суді Гора і Сета, може вказувати, на кількість племен, які входили до союзу племен. Очевидно, що кожний представник на суді (міфічні Боги) був головою окремого племені.

Згадаємо, що Платон зазначав, що міць супротивників греків полягала у «військовому союзі племен», які очолював представник наймогутнішого із них – Атлант.

Отже, такий союз був.

Платон, згадуючи царів Атлантиди, писав:

«Произведя на свет пять раз по чете близницов мужского пола, Посейдон взрастил их и поделил весь остров Атлантиду на десять частей, причём тому из старшей четы, кто родился первым, он отдал дом матери и окрестные владения, как наибольшую и наилучшую долю, и поставил его царём над остальными, а этих остальных-архонтами, каждому из которых он дал власть над многолюдным народом и обширной страной.

Имена же всем он нарёк вот какие: старшему и царю – то имя, по которому названы и остров, и море, что именуется Атлантическим, ибо имя того, кто первым получил тогда царство, было Атлант. Близнецу, родившемуся сразу после него и получившему в удел крайние земли острова со стороны Геракловых столпов вплоть до нынешней страны гадиритов, называемой по тому уделу, было дано имя, которое можно было бы передать по-эллински как Евмел, а на туземном наречии – как Гадир. Из второй четы близнецов он одного назвал Амфереем, а другого – Евэмоном, из третьей – старшего Мнесеем, а младшего – Автохтоном, из четвёртой – Еласиппом старшего и Мнестором младшего, и наконец, из пятой четы старшему он нарёк имя Азаэс, а последнему Диапреп.

Все они и их потомки в ряду многих поколений обитали там, властвуя над многими другими островами этого моря и притом, как уже было сказано ранее, простирая всю власть по сю сторону Геракловых столпов вплоть до Египта и Тиррании.

От Атланта произошёл особо многочисленный и почитаемый род, в котором старейший всегда был царём и передавал царский сан старейшему из своих сыновей, из поколения в поколение сохраняя власть в роду…»

(Т.Н.Дроздова, Э.Т.Юркина «В поисках образа Атлантиды», М., СТРОЙИЗДАТ, 1992, с.296).

 

Яким чином можна поєднати десять царів держави «Атлантида» з девятю «Великими Богами», які судили Гора і Сетха?

Звертаємо увагу на пояснення Платона:

«Теперь речь пойдёт об их противниках(атлантах [Б.В.]) и о том, как шли дела последних

с самого начала. Посмотрим, не успели ли мы позабыть то, что слышали ещё детьми, и выложим наши знания перед вами, чтобы у друзей всё было общим.

Но рассказу нашему нужно предпослать ещё одно краткое пояснение, чтобы вам не пришлось удивляться, часто слыша эллинские имена в приложении к варварам. Причина этому такова. Как только Солону явилась мысль воспользоваться этим рассказом для своей поэмы, он полюбопытствовал о значении имён и услышал в ответ, что египтяне, записывая имена родоначальников этого народа, переводили их на свой язык; потому и сам Солон, выясняя значение имени, записывал его уже на нашем языке. Записи эти находились у моего деда и до сей поры находятся у меня, и я прилежно прочитал их ещё ребёнком. А потому, когда вы услышите от меня имена, похожие на наши, пусть для нас не будет в этом ничего странного: вы знаете, в чём дело».

(Т.Н.Дроздова, Э.Т.Юркина «В поисках…», с.295)

 

Дослідники вказують, з цього приводу, що «Все имена царей Атлантиды имеют определённое значение: Евмел – богатый стадами, Эвэмон – пылкий, Амферей – круглый, Мнесей – мыслитель,

Автохтон – рождённый Землею, Еласипп – всадник (погоняющий коней), Мнестор – жених,

Азаэс – знойный, Диареп – великолепный, славный» (Там само, с.296).

 

Платон, наголошуючи, що імена царів Атлантиди він подає у перекладі на грецьку мову, наводить лише один приклад власного імені одного з царів Атлантиди «на туземном наречии».

Так, атлантичне ім'я «Гадир» він перекладає на грецьке ім'я «Евмел» (багатий стадами).

Ім'я «Гадир» знаходитьсвій відповідник в уйгурській мові – “ кадир “ [ «могучий, способный»]

(“ Уйгурко-русский словарь “, составил Э.Н. Наджип, М.,1968, с.578).

У словнику зазначається, що чоловіче власне ім”я “ Кадир “ є у сучасному вжитку уйгурів.

З іншої тюркської мови (турецької) «gaddar» (жестокий, беспощадный, лютый

(«Карманный турецко-русский словарь» О.Ю. Мансурова, М., 2005, с.86).

Значення імені «Гадир», яке подається у сучасній уйгурській мові здається нам правильним, адже саме в цій мові ми знаходимо і значення другого імені - «Атлант».

Разом з іменем «Атлант», значення якого Платон не згадує, нараховуємо десять імен царів Атлантиди.

Але, саме значення цього імені, дає нам можливість стверджувати, що Платон помилився.

Точніше, помилився Солон, а Платон цього не помітив.

В тій самій уйгурській мові знаходимо значення імені «Атлант» («atlano» - вершник).

Виявляється, що у Платона існує це визначення в одному з імен, у перекладі на грецьку мову –

Еласипп – «всадник» (погоняющий коней).

Це означає, що «Еласипп» і є «Атлантом».

Перше ім'я записано грецькою мовою, а друге - тюркською (шумерською).

Таким чином, приходимо до розуміння, що тих царів Атлантиди було девять, а не десять.

Ще одним з доказів правильності наших роздумів, є система судочинства давніх атлантів.

Щоб на суді не виникало ситуації «рівності голосів», за якої не можна було б прийняти рішення, число судів - «Богів» мало бути не парне.

Отже, їх мало бути девять, не десять.

№ ім'я грецького вжитку, та його значення (за Платоном) «варварське ім'я» (хатто -шумерське)

 

1. Атлант – «то имя, по котрому названы и остров, ім'я Атлант має знаходитись у правій

и море, что именуется Атлантическим, частині таблиці. Автор розміщує його

ибо имя того, кто первым получил тогда в рядку №7, навпроти грецького імені

царство, было Атлант» (Платон) Еласипп (вершник), яке відповідає

шумерському «Атлант» (вершник).

 

2. Евмел – Богатый стадами. Гадир – Могутній (стадами?)

 

 

3. Эвэмон – Пылкий.?

 

 

4. Амферей – Круглый.?

 

 

5. Мнесей – Мыслитель. Мейсей, Мессія [Менас, Меценаc] –

(Той, що сіє знання; Мудрець наш;

Мудрець це наш)

 

6. Автохтон – Рождённый Землею.?

 

 

7. Еласипп – Всадник (погоняющий коней). Атлант - Вершник

 

 

8. Мнестор – Жених.?

 

 

9. Азаэс – Знойный.?

 

 

10. Диапреп – Великолепный, Славный.

___________________________________________________________________________________

 

Знаючи, що з шумерської мови «МЕ» - (знання), автор зробив спробу відновити ще одне, втрачене історією, ім'я одного з царів Атлантиди.

Видається, що Біблійний Мойсей був одним з легендарних царів Атлантиди – Мейсеєм.

Це дає нам упевненість у вірному поєднанні «Великої девятки Богів» (з єгипетської легенди про суд між Гором і Сетхом), з «девяткою царів» легендарного острова Атлантида.

Звертає увагу, що і одні (атланти), і другі (єгипетська девятка Богів), суд творили на острові.

І Платон, і «Велесова книга», і «Коран», всі зазначають, що молитви, і суд, наші далекі пращури творили у ночі.

Ця особливість нагадує сучасні нічні літургії, під час великих релігійних свят, в українських церквах. Це давня релігійна традиція була започаткована нашими далекими пращурами – хаттами (хатто-шумерами).

Гор носив оселедця, що був відзнакою шумерських воїнів.

З оселедцем бачимо і Бога Хонсу, на голові якого міститься знак місяця.

Ця ознака поєднує Бога Гора, Бога Хонсу, з зображенням козака – «бербера» з Тунісу.

Цей знак місяця бачимо і на хеттських печатках царів.

Існує зображення, де Бог Хнум створює на гончарному крузі із глини людей, на голених головах яких бачимо оселедці («Египет- Боги и герои», Тверь, 1995, с.57).

 

Традиція створення людей з глини відзначається у міфології сучасних тюркських народів, що знову змушує нас згадати давніх шумерів (тюрків).

Слово «воїн» з шумерської мови - «ант».

Таким чином, Гор, його батько - Осиріс (Осиліс) були хатто-шумерами.

Науковці вказують, що «одной из локальных ипостасей Сетха был Немти [ прежде читали «Анти»] (Пьер Монтэ «Египет Рамсесов, М.,1989, c. 358).

 

Автор впевнений, що в окремих джерелах разом з іменем Сетх, могло стояти шумерське слово «ант» (воїн), «анти» (воїни), хоча Сетх (Сутех, Сет), брат Ізіди, був тільки дядьком Гора

(по материнській лінії).

Ізіда була лише дружиною Осиріса (Осиліса), але не сестрою, як продовжують вважати, і зараз, більшість науковців.

Про те, що Ізіда, дружина Осиріса (Осиліса) належала до іншої етнічної групи, ніж її чоловік, свідчать російські науковці:

«Отношение Исиды к Осирису и Гору считалось в Египте и затем в античном мире поучительным примером семейных добродетелей. Однако такая трактовка образа Исиды не являлась изначальной. Сохранилось глухое воспоминание об Исиде, выступающей на стороне Сета, злейшего врага её мужа и сына. При этом даётся обьяснение такого поведения. Когда она, заступившись за сына, вонзает свой гарпун в Сета, тот восклицает: «Что сделал я против тебя, сестра моя Исида? Позови свой гарпун, да отпустит он меня, ибо я брат твой по матери!».

Потом он говорит, что Гор является для Исиды чужеземцем (т.е. принадлежит не её роду, а роду своего отца). Смущённая этими речами, Исида отзывает свой гарпун и разьярённый таким предательством Гор отрубает своей матери голову.Этот вариант мифа является глубоко архаичным. Исида поступ