Історія Польщі. в еміграції Анджей Товянський (1799-1878), засновник секти, до якої належали й визначні польські романтики А

в еміграції Анджей Товянський (1799-1878), засновник секти, до якої належали й визначні польські романтики А. Міцкевич, Ю. Словацький та інші. Його ідеї постулювали можливість окремої людини шляхом самовдосконалення досягти надприродної сили, щоб піднести народ на боротьбу і завоювати свободу. Ці ідеї впали на благодатний грунт месіанства, надавши йому релігійного забарвлення.

У романтичній літературі був відчутний східний нахил, оскільки більшість романтиків походила з литовських та українських земель. Оспівуючи свою вітчизну і шануючи народи, серед яких пройшла їхня юність, вони вносили у суспільну свідомість переконання про безумовну приналежність кресів (окраїн) до польської держави і культури.

Польські романтики вчинила значний вплив на формування національної філософії й суспільно-політичної думки, які розвинулися на принципах німецької класичної філософії та християнського соціалізму, поєднуючи політичні, соціальні, моральні та релігійні елементи в одне ціле. Уже наприкінці 1832 р. А. Міцкевич видав у Парижі

Книгу польського народу і польського паломництва, де у формі молитовника подав опис поразок і страждань поляків після втрати незалежності, закликав готуватися до загальної війни за свободу народів. Месіанські мотиви були властиві філософським творам Ю. Словацького. На противагу поетам, філософ і педагог Броніслав Трентовський (1808-1869) пов'язував майбутнє визволення Польщі з демократичними революціями в Європі і новими суспільними процесами, які відбувалися в країнах континенту. Але месіанські елементи були присутні й в його творах.

У формуванні національної ідеології польська суспільно-політична думка надавала перевагу традиціям шляхетської Речі Посполитої. У розумінні нації переважало уявлення про політичну, а не етнічну категорію: польська нація - це державна спільнота, що сформувалась у Речі Посполитій. Жоден польський мислитель не допускав думки про можливість відмови від кордонів 1772 р. Концепція польської нації неодмінно включала в себе також русинів (українців), литовців, білорусів, євреїв. М. Мохнацький у виданій 1834 р. двотомній праці Повстання польської нації в 1830 і 1831 pp. писав: "Польща була республікою коронних, литовських і руських земель. В іншій формі її не розуміємо й сьогодні! Здобути, тобто повернути Литву і Русь, передбачає кожне повстання над Віслою. Народ з правого і лівого берега цієї ріки є найбільш польський, має в собі найбільше революційної стихії; на Литві і на Русі шляхта". Для більшості шляхетських мислителів народ ("люд") не мав ще національної приналежності і свідомості. Той же М. Мохнацький писав про Русь-Україну так: "Польські громадяни складають там Польщу. Вони всю землю, весь народ можуть повести за собою і справді повели - бо хлоп піде за паном, а якщо пан хоче, то і попа зробить патріотом".

Відбудова державності була головним і вирішальним постулатом суспільно-політичної думки. У більшості програм та публіцистичних концепцій соціальні зміни, народ були лише засобом досягнення головної мети - відновлення Польської держави. Селянське питання розглядалося в контексті залучення мас до визвольної боротьби.

 

Рис.39. Адам Міцкевич. Гравюра Цангена по дагеротипу 1842 р.

Національний рух і повстання

Щодо цього, то навіть консервативні публіцисти погоджувалися з вимогою скасування панщини і передачі селянам оброблюваної землі, застерігаючи право шляхти на збереження фільварків. Представники демократичного крила еміграції наполягали на повній і безкоштовній передачі землі селянам. Один з послідовних демократів Генрик Камєнський (1813-1866) у праці Про життєві правди польської нації (1844) робив наголос на безпосередньому зв'язку між здобуттям незалежності і звільненням селянства, ігнорування якого може звести нанівець повстанські зусилля. Інструментальне трактування соціальних питань провідними ідеологами польської еміграції, з одного боку, утверджувало державницьке мислення у свідомості тих демократичних верств, які втягувалися у націотворчі процеси (селянство, ремісництво, робітники), а з другого, закріплювало застарілий шляхетський варіант польської державності ("історична Польща").

Формуванню національної свідомості і культури сприяла еміграційна творчість таких видатних особистостей, як історик И. Лелевель, автор монументальних праць з історії Польщі, в яких розвивалися романтичні думки про неминуче повернення до "національного духу", композитор Фридерик Шопен (1810-1849), який вніс польські народні мотиви у тогочасну музичну культуру Європи. Усе це надавало діяльності польській еміграції 30-40-х років загальнонаціонального значення.

Краківська Республіка 1815 - 1846 pp. Повстання у 1846 р.

Згідно з рішеннями Віденського конгресу 1815 p., Краків з околицями було перетворено у вільне місто під егідою трьох держав Священного союзу. Він став невеличкою напівнезалежною державою з територією 1164 кв.км і населенням 143 тис. осіб (1843), в тому числі 23 тис. в Кракові. Держава мала власну Конституцію, яку опрацював князь А. Чарторийський. її було запроваджено 1818 р. Конституція встановлювала устрій за зразком аристократичної республіки (тому в літературі прижилася назва Краківська Республіка). Законодавча влада належала Зборам представників, які обиралися на підставі виборчого права, обмеженого майновим і освітнім цензом; 26 послів (депутатів) зборів обиралися ґмінними зборами, ще дев'ять - сенатом, університетом і капітулом (по три представники), за посадою входили також шість суддів. Селяни мали право делегувати по одному представнику від села для участі в пишних зборах. Виконавча влада зосереджувалася в руках Сенату, до складу якого входили голова і 12 сенаторів: шість сенаторів з числа аристократів займали свої посади пожиттєво, шість інших обиралися Зборами представників, університетом і капітулом. Було збережено чинність Кодексу Наполеона і незалежність суддів. Офіційною мовою була польська. Контроль за діяльністю влади покладався на резидентів Австрії, Пруссії та Росії. Терен Краківської Республіки включав 224 села і три приватних містечка.

Незважаючи на обмеження, національне життя розвивалося тут вільніше, ніж в інших польських землях. Діяв Ягеллонський університет, польські школи. Місто мало статус терену вільної торгівлі, і це сприяло його господарським зв'язкам з сусідніми країнами. Безмитний перевіз товарів перетворив Краків у значущий центр торгівлі, куди привозили товари з Австрії, Росії, Пруссії. На початку 20-х років була проведена реформа, яка замінила панщину грошовим чиншом, але залишила землю в руках власників -шляхти, костелу, міста.

У політичному житті республіки провідні позиції посідали консервативна аристократія і шляхта. їм протистояли ліберальні кола міської інтелігенції та буржуазії. Голова Сенату граф Станіслав Водзіцький (1759-1843) прагнув обмежити впливи ліберальної опозиції, центр якої знаходився в Ягеллонському університеті, і не

Історія Польщі

допустити виникнення таємних повстанських організацій. Він неодноразово звертався за допомогою до резидентів. У 1827 р. Збори представників не обрали Водзіцького головою Сенату. Обурений граф звернувся до резидентів з вимогою анулювати вибори, розпустити збори й усунули опозицію. Так було вчинено, і Водзіцький залишився на посаді. |.>.._:

Поширенню патріотичних настроїв сприяв університет, де навчалася молодь з усіх польських земель. Вона влаштовувала патріотичні акції, наприклад, поховання останків Ю. Понятовського і Т. Костюшка у резиденції польських королів - замку Вавель, спорудження пагорба Костюшка біля Кракова тощо. Під час Листопадового повстання Сенат намагався не допустити участі краків'ян у ньому, а також надання матеріальної допомоги повсталій Варшаві. На початку 1831 р. граф С Водзіцький був змушений піти з посади голови Сенату. Місто окупували російські війська. Тільки через рік вони залишили Краків. Але 1833 р. три держави внесли зміни до Конституції, обмеживши права Зборів представників і запровадивши контрольний орган - Конференцію резидентів держав-опікунів. Таємна угода між Австрією і Росією передбачала окупацію міста австрійськими військами і приєднання до Галичини у випадку революційних заворушень. У 1836 р. війська Австрії, Росії та Пруссії знову окупували місто під приводом боротьби з польськими конспіраторами. Вони залишалися тут до 1841 р. На той час автономія республіки практично не діяла. Австрія здобула переважний вплив у Кракові, спираючися на голову Сенату каноніка Ю. Шиндлєра.

Від початку 40-х років еміграційне ПДТ готувало загальнонаціональне повстання у всіх частинах колишньої Речі Посполитої. Повстання повинно було початися у Великому Познанському Князівстві й Галичині, а потім охопити решту земель. Повстанські загони переміщалися до Королівства Польського, яке ставало головним центром руху. Повстання було скероване переважно проти Росії; його план був розроблений діячем Централізації ПДТ Людвіком Мєрославським (1814-1878) і членами таємної організації Познанська Централізація, на чолі якої стояв філософ і публіцист Король Лібельт (1807-1875). Передбачалося сформувати національний уряд у Кракові під проводом К. Лібельта. Збройні сили підпорядковувалися Л. Мєрославському. Землі колишньої Речі Посполитої були поділені на п'ять дільниць - Королівство Польське, ВПК, Галичина, Україна і Литва. У кожній дільниці діяли таємні організації, зв'язані із Централізацією ПДТ. Змовники планували використати невдоволення селян королівства, Галичини, Литви й України, які чимраз активніше виступали проти панщини і фільварків. Селянам обіцяли надати землю і демократичні права. Однак сили і можливості руху, готовність селянства взяти участь у повстанні, яке повинно було зустріти рішучий опір трьох монархій, явно переоцінювалися. Повстання було призначене на 21-22 лютого 1846 р.

Підготовка до повстання і передусім його соціальні моменти налякали консервативну шляхту й аристократію, яких лякала можливість "селянського заколоту". У Познанщині граф Генрик Понінський (1808-1888) передав прусській поліції докладну інформацію про плани змовників. У середині лютого 1846 р. близько 70 керівних діячів повстання на чолі з К. Лібельтом і Л. Мєрославським були заарештовані. Решта учасників змови зробили спробу силою звільнити заарештованих, але зазнали невдачі. Арешти заторк-нули також змовників у Галичині. Лише в Кракові австрійці утрималися від арештів, прагнучи спровокувати вибух, а потім приєднати місто до Галичини. З метою придушення повстанського руху австрійські чиновники (зокрема Тарнівськии староста Брайнль) поширили у Західній Галичині чутку, що пани-шляхта озброюються, щоб не допустити скасування панщини імператором. Це послужило для селян сигналом, щоб розправитися з панами і "захистити імператора". Наслідком цього стали напади стихійно

Національний рух і повстання

створюваних селянських загонів на панські маєтки, де громадилися учасники майбутнього повстання, пограбування майна, підпали, які супроводжувалися вбивством власників.

Селянські заворушення охопили шість округів Західної Галичини, але найбільшого розмаху набули у Тарнівському, де були розгромлені майже всі шляхетські маєтки. Захоплених змовників селяни привозили до старости, який виплачував їм за це невелику винагороду. У Тарнівському окрузі організував селян і керував ними господар з села Смажова Якуб Шеля (1787-1866), який упродовж тривалого часу виступав як представник села у судовому процесі за землю з поміщиком Богушем. Він переконував селян у тому, що для скасування панщини треба знищити усю шляхту. Такого змісту відозви він розсилав по навколишніх селах, запровадив сувору дисципліну серед повстанців. Селяни майже у всій Західній Галичині перестали виконувати панщину.

Незабаром австрійські власті надіслали війська, які силою придушили повстання. Селяни відбулися тілесними покараннями. Я. Шелю інтернували в Тарнові, але не покарали, а нагородили великою земельною ділянкою на Буковині, де він прожив до кінця життя. Повстання тривало недовго, але мало вагомі наслідки. Протягом трьох днів (18-20 лютого) у шести округах Західної Галичини було розгромлено близько 470 маєтків (дворів), загинула майже 1 тис. осіб. Селянське повстання, яке отримало в літературі назву рабація, поховало плани повстанців у Галичині, спричинило серйозні?рушення в психології галицької шляхти, поглибило соціальну поляризацію суспільства. Консерватори критикували демократів за радикальну політичну програму, яка може призвести до загибелі нації, виступали за угоду з правлячими колами держав-загарбниць. Позиції демократів, які покладали надії на народ, були послаблені. Разом з тим, селянське повстання показало, що застарілі аграрні стосунки не можуть більше утримуватись. Селянська "рабація" набула великого розголосу, стала темою багатьох літературних творів В. Поля, К. Уєйського, С Виспянського, С. Жеромського та ін.

Повстання в Кракові. Ще 18 лютого 1846 р. австрійські війська генерала Колліна ввійшли до Кракова. 20 лютого на вулицях міста розпочалися стихійні напади на австрійців. 22 лютого генерал Коллін вивів війська з міста, разом з ними його залишили сенатори й чиновники. Незважаючи на несприятливі умови, викликані бурхливими подіями, організатори повстання вирішили діяти згідно плану. 22 лютого було проголошено акт утворення Національного уряду Речі Посполитої. До його складу ввійшли Ян Тиссовський (1811-1857) від Галичини, Людвік Ґожковський (1811-1857) від Кракова, Александр Ґжеюжевський (1806-1855) від Королівства Польського. Уряд оголосив Маніфест до польської нації, який закликав до загальнонаціонального повстання, обіцяючи скасування привілеїв і станів, ліквідацію панщини і наділення селян землею та правами, а безземельних - землею з державного фонду. Випереджаючи події, Маніфест проголошував: "Година повстання пробила - уся роздерта Польща підноситься і зростає - вже повстали наші брати в Познанському Князівстві, в Польщі конгресовій, в Литві й на Русі б'ються з ворогом (...) Поляки! Не знаємо відтепер жодної різниці між нами, віднині ми є брати, сини єдиної матері Вітчизни, одного батька Бога на небі!"

Краків'яни зустріли події з ентузіазмом. Протягом трьох днів у військо записались шість тис. осіб. Незабаром до Кракова із загоном гірників Велички прибув активний діяч підпільного руху, молодий і талановитий учений Едвард Дембовський (1822-1846). Він став секретарем Я. Тиссовського, який того ж дня проголосив себе диктатором. Е. Дембовський став двигуном нерішучого диктатора, готував відозви і документи, в яких проголошував початок соціальної революції, що повинна призвести до злиття народу (селян) з нацією (шляхтою), обіцяв зниження податків, працевлаштування безробітних,