Росії, давали можливість прояву національного життя. Київська українська громада (В. Антонович, 0. Кониський та ін.) всіляко підтримувала народовців Галичини, спонукаючи їх до активної просвітницької діяльності. Великий вплив на галицьких українців мав київський громадівець М. Драгоманов, який був змушений емігрувати на Захід і звідти підтримував зв'язки з молодими українськими діячами І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким та ін. Він поширював серед галицьких українців європейські ідеї лібералізму, соціалізму і демократії, прагнучи усунути консервативно-клерикальні впливи з молодого національного руху галицьких українців. Під впливом київської громади і М. Драгоманова народовці розпочали формування політичних програм українського національного руху, які б спиралися на селянство. У 1885 р. у Львові вони створили Народну раду на чолі з послом сейму Ю. Романчуком і вже незабаром проголосили свої вимоги: "Хочемо автономії країв і автономії народів". Це означало прагнення українців здобути рівні права з поляками в суспільно-політичному житті Галичини. У цих намірах їх підтримувала київська громада, діячі якої бачили єдиний спосіб збереження української ідеї у розбудові національного життя в межах конституційної Австро-Угорщини (за прикладом поляків). Тому вже з кінця 70-х років кияни спонукали галицьких народовців до співпраці й порозуміння з польськими консерваторами й демократами в Галичині. Ідея польсько-українського порозуміння по-різному сприймалася польською стороною. Краківські консерватори і ліберали схилялися до думки про можливість угоди при збереженні головних важелів влади за поляками. Це не суперечило їхній стратегічній меті відбудови федеративної польської держави з включенням до неї України, Білорусі та Литви, яка у віддаленій перспективі повинна привести до злиття непольських народів у єдиній "польській політичній нації"". Проте більшість польської шляхти і землевласників з недовірою ставилася до українських вимог, вважаючи українських селян безнаціональною масою, яка загрожує їхнім становим інтересам. Тому численні спроби українсько-польського порозуміння на платформі розширення культурно-політичних прав українців в Галичині закінчувалися невдачею (спроби 1861, 1869, 1875, 1881-1882 pp.), а соціальна і міжнаціональна ворожнеча продовжувала зростати.
У другій половині 80-х років, коли через суперництво на Балканах загострилися стосунки Австро-Угорщини та Росії, у правлячих колах Відня виникла ідея використати український національний рух проти Росії. Ця ідея була підтримана київськими громадівцями. Не була вона байдужою і польським консерваторам, що плекали надії приєднання Королівства Польського та України до Австро-Угорщини і створення об'єднаного Польського королівства під скіпетром Габсбургів. У результаті низки таємних переговорів київських громадівців з високими львівськими та віденськими урядовцями при участі галицьких народовців (О. Барвінського) було досягнуто угоди про розширення культурних і політичних прав українців у Галичині. Підсумком цих переговорів стало проголошення восени 1890 р. нової ери польсько-українських стосунків. Усна угода, на якій наполягав Відень, передбачала розширення доступу українців до галицьких адміністративних структур і сейму, державну підтримку українських громадських організацій, рівноправність української мови в галицьких урядах, зрівняння в правах греко-католицької церкви з римо-католицькою, створення кафердри історії України у Львівському університеті, запровадження фонетичного письма в шкільництві тощо. На певний час угода "нової ери" зменшила міжнаціональне протистояння в Галичині та сприяла розширенню впливів українців у всіх сферах життя краю. Але польська адміністрація і політичні партії швидко усвідомили небезпеку зміцнення українського національного руху, який претендував на поділ краю за національною ознакою і, тим самим, перекреслював плани в.ідбудови Польщі в рамках
