Історія Польщі. реформа, затверджена пізніше Народними зборами

реформа, затверджена пізніше Народними зборами. До кінця 1939 р. в Західній Україні і Західній Білорусі було конфісковано у землевласників понад 4 млн. га землі, половину якої передали до рук селянських комітетів для її наступного поділу між малоземельними і безземельними селянами (на решті земель створювалися радгоспи і колгоспи). Навесні 1940 р. власті розпочали колективізацію селянських господарств, але не форсували подій. Одночасно проведено "деполонізацію" теренів. Формально радянська влада не виступала проти польського народу, а лише проти "польських буржуазії та поміщиків", "гнобителів". Українське населення вітало відкриття українських шкіл і газет, переіменування Львівського університету Яна Казимира на Український державний університет ім. Івана Франка. Біднішим верствам імпонували заходи з ліквідації безробіття. Частина польської інтелігенції лівої орієнтації перейшла до співпраці з радянською владою; у Львові видавалась офіційна газета польською мовою "Червони штандар", діяв польський театр, деякі культурні організації та школи. Однак усі польськомовні видання і культурні установи підлягали суворій цензурі. Поступово набирала обертів потужна радянська пропагандистська машина. Закривалися старі громадські організації, а на їх місці виникали радянські - піонери, комсомол, профспілки.

У грудні 1939 р. почалися репресії проти мирних громадян, передусім поляків, які проходили під гаслом "очищення міста і села від ворожих елементів, осадників". Під арешти і депортації потрапили польські військові, чиновники, осадники, підприємці, інтелігенція, діячі всіх польських політичних партій, "куркулі", а також представники української політичної еліти, священики. Усіх їх депортували до Сибіру, Комі АРСР, Казахстану, Донецької області України. Три хвилі депортацій (лютий, квітень і червень 1940 р.) охопили понад 1 млн. населення вказаних категорій разом з родинами у Західній Україні та Західній Білорусі (в тому числі в Західній Україні понад 550 тис. осіб). Частина їх скеровувалася до таборів "Гулагу" (Головного управління таборів НКВС СРСР), інша - на поселення. Умови депортації були жахливими, певна частина переселенців померла в дорозі, не доїхавши до призначення, інші - не витримавши суворих кліматичних умов і виснажливої праці на рудниках, в шахтах, на лісоповалі. Найтрагічніша доля спіткала засланців на рудники Колими й Чукотки: з близько 10 тис. осіб живими повернулися лише 170. Доля поселенців була не набагато кращою.

Трагічна доля спіткала польських військовополонених,захоплених у вересневій кампанії 1939 р., а потім також заарештованих органами НКВС у Західній Україні і Західній Білорусі. Після проведеної в концтаборах селекції частина рядових і молодших старшин була відпущена (близько 50 тис), інша скерована до таборів Гулагу, а офіцери, працівники поліції, окремі політичні діячі були зосереджені в трьох таборах - Козельську Старобельську і Осташкові (близько 15 тис. осіб). За рішенням Політбюро ЦК ВКП(б), підписаним Й. Сталіним, К. Ворошиловим, Л. Берією і А. Мікояном, у квітні-травні 1940 р. усі вони були розстріляні як "контрреволюційні елементи" у вказаних таборах. Частина ув'язнених табору Козельська була розстріляна і закопана в Катинському лісі біля Смоленська (4253 особи). У 1943 р. їх масові могили були віднайдені німцями. Місце знаходження інших замордованих невідоме. Серед страчених було 12 генералів, 300 полковників, 500 майорів, 2500 капітанів і підпоручників. Вціліло 432 офіцери, які були відібрані комісіями НКВС для наступного використання в політичних та воєнних цілях.

У другій половині 1940 р. політика радянського керівництва стосовно поляків зазнала змін. На той час Гітлер розгромив Францію, що стало для Сталіна сигналом підготовки майбутнього "маршу на Захід". У цьому "марші" поляки могли придатися. Доля майже 10 тис. польських військових, захоплених під час "радянізації" Литви у

Під час Другої світової війни

червні 1940 р., не була такою трагічною. Восени 1940 р. група польської інтелігенції (в т.ч. колишній прем'єр К. Бартель, який працював у Львівській політехніці) була запрошена до Москви, проводилися таємні переговори про можливий майбутній "прора-дянський" уряд Польщі. їх зміст невідомий. Але майже одночасно по всьому СРСР пройшло урочисте відзначення 85-ї річниці смерті А. Міцкевича; групи вцілілої польської професури і літераторів зі Львова відбули подорожі до Москви та інших міст СРСР. Ознакою зміни політики більшовиків був той факт, що на виборах до верховних і місцевих рад депутатів трудящих у списках кандидатів з'явилося чимало прізвищ відомих польських учених і діячів культури. До складу місцевої ради Львова було "обрано" 274 українця, 140 поляків і 73 особи інших національностей. "Лібералізація" радянської політики щодо поляків відбувалася лише за умови повної лояльності до радянської влади; будь-які прояви опозиційності або антирадянської діяльності придушувались найжорстокішим чином.

Складною є спроба оцінки подій вересня 1939 р. з точки зору українського питання. Радянські оцінки "золотого вересня 1939 p.", який "возз'єднав український народ у єдиній родині", в світлі сучасних документів не витримують критики. Слід визнати доведеною участь СРСР в агресії та знищенні Польської держави. Разом з тим, для українців Галичини, Волині, а згодом і Буковини факт об'єднання з великою Україною мав величезне психологічне значення, сприяв утвердженню почуття національної єдності. Подібною була ситуація в білорусів.

В еміграції. Польські урядові кола і рештки ВП були інтерновані в нейтральній Румунії. Франція наполягала на зміні санаційних діячів, що перебували на чільних посадах. 30 вересня 1939 р. президент 1. Мосьціцький склав свої повноваження, передавши їх Владиславу Рачкевичу (1885-1947) - поміркованому діячеві санаційного табору. Того ж дня польський уряд очолив генерал Владислав Сікорськиіі, що належав до противників санації. Через тиждень він став Головнокомандувачем Польських Збройних Сил. В. Сікорський сформував коаліційний уряд, до складу якого увійшли переважно представники опозиційних до санації партій - ППС, СН, СЛ і СП. 9 грудня 1939 р. у Парижі була створена Національна Рада Польської Республіки як тимчасовий парламент на чолі із 1. Падеревським. Президент В. Рачкевич відмовився від частини повноважень на користь прем'єра ("паризька угода"). Але санація зберегла свої впливи в уряді: ген. К. Соснковський став заступником президента, А. Залеський - міністром закордонних справ. У жовтні 1939 р. прем'єр В. Сікорський створив комісію на чолі з генералом Ю. Галлєром для з'ясування причин катастрофи. Але результати її роботи ніколи не були обнародувані. Президент, уряд, HP розташувалися в Парижі, а з листопада 1939 р. -в Анжері.

Польський еміграційний уряд діяв у тісному порозумінні з урядами Франції, Великобританії та США, які визнали його легітимним. 19 грудня 1939 р. він оголосив Декларацію про цілі Польщі у війні, які полягали у: 1) захисті польських інтересів на міжнародній арені; 2) створенні польських збройних сил; 3) керівництві збройним опором поляків на окупованих землях; 4) розробці демократичних засад відбудови Польської держави. Уряд проголошував, що Польща повинна відновити повну незалежність в кордонах 1939 р. і, крім того, для її безпеки в майбутньому потрібно усунути проблему Східної Пруссії. Пропонувалося в майбутньому створити в Централь-но-Східній Європі федерацію слов'янських держав, здатних протистояти німецькій агресії.

Заманіфестувавши волю поляків до опору агресору і відбудови незалежності, еміграційний уряд найбільшу увагу приділив створенню армії на Заході й організації Руху Опору на окупованих теренах. У січні 1940 р. була укладена угода з французьким