Історія Польщі. населення - гуцулів, їхні традиції та звичаї

населення - гуцулів, їхні традиції та звичаї. Різнобарвною була творчість в еміграції колишнього львів'янина Маріана Гемара, знаного сатирика з довоєнних часів. Його поезії були пройняті ностальгічними мотивами і львівським фольклором ("Чим далі в ліс", 1963, "Куликівський хліб", 1971), а фейлетони та есеї - неприйняттям комуністичної Польщі і критикою еміграційних стосунків.

У цей період успішно розвивалася польська драматургія, до якої прийшли як старші, так і молоді літератори. Тут повною мірою проявився талант Т. Ружевича у творах Наша мала стабілізація (1964), Перервана дія (1970), в яких він засуджував міщанський спосіб життя. Багато драматичних творів написав Славомір Мрожек ("Поліція", 1963, "Танго", 1964). У них в сатиричній пародійній формі змальовувалися стосунки особистості й влади, загубленості людини в сучасному світі. У 60-ті роки польський театр прагнув знайти власний оригінальний стиль, звертаючися до літератури сюрреалізму, гротеску, сатири. Власне цей стиль давав змогу в алегоричній формі передати відчуття людини, позбавленої духовних обріїв, затисненої у "кам'яному мішку". Театральні режисери наново відкрили публіці гротескно-іронічні твори СІ. Віткевича. Влада сприяла розвиткові театру, створюючи нові сцени в провінційних містах: у 1970 р. діяло 111 професійних колективів, виникли численні аматорські групи. У театрі 60-х років класичний репертуар співіснував з сучасним. Оригінальні постановки романтичних творів здійснив на сцені варшавського Театру народового Казімєж Деймек. Польські режисери намагалися багато експериментувати, поєднуючи в представленні польських та зарубіжних творів елементи різних видів мистецтв. Тадеуш Кантор заснував у Кракові експериментальний театр "Кріко-2", який включав глядача у дію вистави. Кшиштоф Ясінський організував Театр Ста, який ставив великі театралізовані дійства поза сценою ("Вавельська кантата", "Освєнцімська кантата"). Талановитими постановками здобули визнання режисери Адам Ганушкевич, Конрад Свінарський, Єжи Ґротовський та ін. Популярність здобули актори Ґустав Голоубек, Анджей Лапіцький, Тадеуш Ломніцький, Збіґнєв Цибульський, які з'являлися перед глядачами на театральній сцені, телеекрані, у кінофільмах.

Справжній бум переживало після 1956 р. польське кіномистецтво,яке вийшло за межі країни, давши підстави говорити про польську школу в кінематографії. Своїм міжнародним успіхом вона завдячувала творчості талановитих режисерів, які здійснювали вдалі екранізації польської літературної класики й творів про сучасність. Анджей Байда поставив фільми Канал (1957), Попіл і діамант (1958) з блискучим актором 3. Цибульським (трагічно загинув у 1967 р.), потім історичний фільм Попіл (1965) за С. Жеромським. У 1960 р. вийшов на екрани фільм Александра Форда Хрестоносці, згодом Фараон — Єжи Кавалеровича. Анджей Мунк зробив фільми Ероїка (1958), Зизовате щастя (1960). Єжи Гоффман екранізував Пана Володийовського Г. Сєнкевича. Психологічні та експериментальні тенденції виявилися в творчості молодих режисерів. Не маючи змоги працювати в Польщі через цензурні перешкоди, емігрували на Захід талановиті Роман Полянський ("Ніж у воді", 1962) та Єжи Сколімовський ("Валковер", 1965), які швидко здобули визнання за кордоном. Продовжував працювати в Польщі талановитий режисер Кшиштоф Зануссі ("Структура кристалу", 1970). Сатирична комедія Марка Півовського "Рейс" (1970) в алегоричній формі критикувала польську дійсність, представивши її у вигляді судна з п'яними відпочиваючими, яке застрягло на мілині. Певну популярність здобули фільми Єжи Пассендорфера, присвячені війні: Кольори боротьби (за книжкою М. Мочара) і Ставка більша за життя, зроблені на замовлення групи "партизанів". Образ сміливого польського розвідника капітана Клосса ("Ставка більша за життя") став популярним в країнах радянського блоку і водночас об'єктом багатьох жартів. У 1967 р. високі

В умовах комуністичного експерименту

нагороди здобув популярний кіносеріал Чотири танкісти і пес за сценарієм Я. Пшимановського, який показував історію екіпажу танку, що спільно з радянськими віськами громив гітлерівців.

Польське образотворче мистецтво звільнилося від пут соцреалізму в другій половині 50-х років і відразу вийшло за егалітарні межі, визначені ПОРП. Партійні керівники з поблажливістю ставилися до формальних експериментів митців, вважаючи їхні твори незрозумілими для основної маси населення. Більший публічний резонанс мали твори скульпторів, серед яких виділявся старший Ксаверій Дуніковський - автор пам'ятника Повстанський чин на горі св. Анни і багатьох інших подібних творів. Його стиль полягав у компонуванні образів з допомогою великих кам'яних брил, котрі повинні підкреслювати велич людської особистості. Монументальне мистецтво отримало державну підтримку. Густав Зємла створив пам'ятник сілезьких повстанців у Катовіцах, а Єжи Бандура- пам'ятник на честь Ґрюнвальдської битви 1410 р. Владислав Гасьор був автором пам'ятника на честь партизанів біля Чорштина ("Залізні органи"), а Юзеф Шайна - низки скульптур під загальною назвою Ремініщенції 1939-1945.

Воєнна тематика сильно вплинула на творчість молодих живописців, котрі експериментами з формою прагнули підвищити експресивність образу. Для них взірцем була "Ґерніка" Пабло Пікассо. Засади абстрактного живопису підтримували Тадеуш Кантор, Александр Кобдзей, Броніслав Лінке, Тадеуш Кулісевич, Ян Лєніца, Войцєх Фантор. Справжній поворот у живописі стався на II Виставці сучасного мистецтва в 1957 p., яка продемонструвала велику різноманітність творів польських митців у пошуках форми зображення: від кубізму до колоризму. У 60-х роках художники об'єдналися в численні творчі групи. Генрик Стажевський зорганізував "Групу 1955", яка пропагувала "живопис метафор". До цього напряму належали М. Боґуш, В. Гасьор. Аліна Шапочніков поклала в основу малюнка відображення структур людського тіла. Виникло чимало творчих груп, кожна з яких шукала свій оригінальний шлях у мистецтві.

піднесення переживало польське музичне мистецтво,до якого прийшли талановиті композитори і виконавці. У 1956 р. відбулося відкриття фестивалю сучасної класичної музики Варшавська осінь, який швидко здобув світове визнання. Польських композиторів, диригентів і виконавців тепло вітали на багатьох престижних сценах світу. До широко знаних артистів належали Гражина Бацевич, Вітольд Лютославський, Болеслав Войтович. У 60-ті роки з'явилися спроби вийти за межі неокласицизму і збагачення музичної мови. Експерименти з додекафонією й новими способами передачі звуку розпочали Казімєж Сєроцький, Тадеуш Берд, Генрик Турецький. Світову славу здобули музичні твори Кшиштофа Пендерецького, який запропонував нове прочитання духовної музики ("Псалми Давида", "Трон пам'яті жертв Хіросіми", "Стабат Матер"). Далеко за межами Польщі знали диригентів Яна Кренца, Вітольда Ровецького, Богдана Водічку, співаків Гал і ну Лукомську, Кристину Щепанську, скрипалів Константина Кульку і Ванду Білкомірську. До Польщі часто приїжджали музиканти з усього світу для участі у Конкурсі ім. Ф. Шопена, Конкурсі ім. Г. Вєнявського в Познані.

У 60-х роках зменшився публічний інтерес до фольклорної музики. Державні інстанції всіляко підтримували численні фольклорні ансамблі, деякі з яких були візитною карткою для презентації польської культури за кордоном (ансамблі "Мазовше", "Шльонск"). Усе більшої популярності набувала ритмічна естрадна музика та її виконавці Войцєх Млинарський, Ева Демарчик, Анна Герман, Чеслав Нємен. Молодь, яка намагалася наслідувати західні взірці, віддавала перевагу поп-групам "Червоне гітари", "Нєбєско-чарні", "Алі Бабки" тощо. Інтерес публіки привертали фестивалі естрадної пісні в Ополє та Сопоті, на які поза виконавцями з країн соціалістичного табору часом приїжджали відомі західні співаки.