1977-1978 pp. виникли також невеликі опозиційні групи: Рух молодої Польщі (РМП) на чолі з А. Галльом в Ґданську, Студентський комітет солідарності в Кракові, Товариство наукових курсів у Варшаві та ін. Більшість з них видавала свої бюлетені, інформатори, часописи, які поширювалися в "другому обігу". Спецслужби стежили за діяльністю опозиційних груп, вдавалися до конфіскацій, обшуків, тимчасових затримань їх учасників, але не влаштовували погромів і незаконних арештів. Про розмах діяльності опозиційних осередків у 1976-1979 pp. свідчить той факт, що за цей період працівники МВС конфіскували 440 тис. примірників друкованої продукції, 121 множильний апарат, 1770 рулонів паперу і 113 кг друкарської фарби. За підрахунками дослідників, з опозиційними організаціями співпрацювало від декількох сотень до кількох тисяч осіб. Вплив опозиції на суспільство був незначним, але він зростав у міру погіршення економічного та політичного становища в країні.
Нові явища з'явилися в середовищі польської еміграції на Заході. Криза і розкол, викликані відмінними підходами до оцінки ситуації в Польщі, наприкінці 60-х років змінилися пошуками шляхів консолідації. Представники старшого покоління відходили з життя, а молоді асимілювалися. У 1970 р. еміграційний уряд в Лондоні утворив Спеціальну комісію під керівництвом професора Є. Ґавенди, яка займалася проведенням переговорів з еміграційними політичними центрами. У червні 1972 р. вдалося розробити засади політичного порозуміння, які зводилися до п'яти положень: прагнення повернути незалежність Польщі із запереченням ухвал Ялтинської конференції 1945 р., діяльність на підставах Конституції 1935 р., утворення нового політичного представництва -Національної ради (HP), визначення способу делегування представників до HP, механізм діяльності HP. Улітку 1972 р. новий екзильний президент Станіслав Островський призначив головною уряду соціаліста Альфреда Урбанського, який утворив Уряд національного примирення з включенням до нього представників різних політичних центрів, окрім Стронніцтва народового. Розрядка напруженості в міжнародних відносинах не сприяла діяльності еміграційного уряду. Натомість Радіо "Вільна Європа" і паризька "Культура", що орієнтувалися на поляків у Польщі, нав'язали контакти й співробітництво з частиною нових польських емігрантів, які виїхали з країни після березневих подій 1968 р., але зберігали зв'язки з нею. З ними активно співпрацював Л. Колаковський, тексти якого часто друкувалися в "Культурі" або звучали на РВЄ. На початку 1973 р. нові емігранти з числа колишніх "командос" почали видавати часопис Анекс (Додаток), присвячений пошукам шляхів і розробці програм опозиційної діяльності в Польщі. Маючи зв'язки з країною, вони переправляли на Захід і видавали там праці польських опозиціонерів, зокрема Я. Куроня ("Політична опозиція в країні", 1974), 3. Найдера ("Про потребу програми", 1975), А. Мацєревича ("Роздуми про опозицію", 1976). На сторінках опозиційних видань відбувалися жвавий обмін думками і теоретичні дискусії про можливості змін політичної системи Польщі, засоби ідеологічного впливу на маси тощо. Ці видання різними шляхами потрапляли до Польщі. Після 1976 р. обмін інформацією між опозицією та еміграцією значно зріс. У березні 1978 р. еміграційні кола утворили Фонд захисту свободи слова і прав людини в Польщі, який надав фінансову допомогу опозиційним діячам в країні та закордоном.
У Польщі надалі єдиною незалежною від ПОРП інституцією залишалася католицька церква. Зміна політики держави щодо костелу, яка проявилася у першій половині 70-х років, спричинила певне зближення між ними. Проте костел зберігав незалежність і право на критику влади. У квітні 1975 р. єпископат виступив з критикою системи номенклатурного добору керівних кадрів адміністрації, вимагаючи відкриття доступу на керівні посади для віруючих, які становили більшість суспільства. Костел висловився проти змін Конституції, засудив репресії проти робітників у 1976 р. Партійне керів-
