У нових реаліях Європи та світу

державами, які підтримували процеси демократизації в Польщі. У листопаді 1989 р. Л. Валенса відвідав США, де був прийня-тий з найвищими почестями і виступив з доповіддю на спільному засіданні двох палат американського парламенту. Під час візиту Т. Мазовєцького до Бельгії в лютому 1990 р. польський прем'єр зробив заяву про вступ Польщі до Ради Європи та приєднання до інших європейських структур.

Зміни політичного краєвиду. Події 1989-1990 pp. позначилися на політичних реаліях Польщі. Швидкими темпами йшов розклад ПОРП. Усередині партії відбувалися процеси дезінтеграції, які безуспішно намагався зупинити М.Ф. Раковський. У суспільстві поширювалися настрої розрахунку з комуністами за попередні зловживання. У січні група членів НЗС окупувала будинок ЦК ПОРП, вимагаючи суду над партією. У такій обстановці 27 січня 1990 р. зібрався XI з'їзд ПОРП. Під час його відкриття М.Ф. Раковський заявив, що "присутність ПОРП в житті народу вважаємо закінченою" і треба розпочати будівництво "нової партії^-" лівого плану. З'їзд ухвалив рішення припинити діяльність ПОРП як такої, що "не забезпечила реалізації цінностей, які вона повинна була досягнути". Причиною цього було нав'язування "радянської моделі устрою", який не був властивий прагненням польської лівиці. Делегати з'їзду дали гостру критичну оцінку минулому партії, але підкреслили потребу існування партії лівого плану в сучасному суспільстві. Делегати завершили роботу з'їзду і відразу перейшли до створення нової партії - Соціал-демократії Республіки Польща (СДРП), яку очолили А. Квасьнєвський і Л. Міллєр. Учасники / конгресу СДРП ухвалили програмну декларацію партії, в основу якої було покладено принципи демократії, толерантності, громадянського суспільства і соціальної справедливості. Частина делегатів на чолі з Т. Фішбахом залишила конгрес і заснувала Соціал-демократичну унію (СДУ), яка повністю відмежувалася від спадку ПОРП. До СДРП приєдналися 102 посли сейму від колишньої ПОРП, до СДУ - 39. СДУ проіснувала до літа 1991 p., коли саморозпусти-лася. СДРП не вдалося втримати майно ПОРП, і більша його частина перейшла до приватних структур. Символом змін став будинок ЦК ПОРП у центрі Варшаві, який перетворився на біржу цінних паперів.

Суттєві зміни відбулися в людовому русі. Восени 1989 р. надзвичайний конгрес ЗСЛ перейменував партію на Польську народну партію "Відродження" (Польське стронніцтво людове "Одродзенє", ПСЛ"0"). Одночасно виникло кілька інших людових партій з однаковою назвою, які нав'язували до аграристських традицій. Боротьба всередині людового руху призвела до утворення об'єднаної ПСЛ, яку очолили Юзеф Зих і Вольдемар Павляк. Окремо розвивалася НСЗЗ індивідуальних селян "Солідарність", яка перетворилася на ПСЛ "Солідарність", нав'язуючи до традиції боротьби проти режиму. У СД відбулися кадрові зміни, але партія втратила і без того мінімальні впливи.

Восени 1989 р. відновили легальну діяльність кілька партій та об'єднань, які виникли у попередній період. Серед них були Конфедерація незалежної Польщі (КПН) Л. Мочу-льського, Унія реальної політики (УРП) Я. Корвіна-Мікке, Польська соціалістична партія (ППС) Я.Ю. Ліпського та ін. Вийшла з підпілля "Солідарність, що бореться" К. Моравєцького, яка перетворилася на Партію свободи (Партію вольносці, ПВ). Наприкінці 1989-1990 pp. процес створення партій набув лавиноподібного характеру: до кінця жовтня 1990 р. було зареєстровано 154 політичні партії, більшість з яких не відіграла помітної ролі. Найбільш впливовими серед них були Християнсько-національне об'єднання (З'єдноченє хшесціянсько-народове, ЗХН) на чолі з В. Хшановським, яке нав'язувало до католицьких та ендецьких традицій. У лютому 1990 р. утворилася партія Ліберально-демократичний конгрес (Конгрес ліберально-демократични, КЛД), який намагався поєднати ідеї лібералізму і християнської етики; його очолив

Історія Польщі *,

Я. Лєвандовський. Назагал виникнення партій не було пов'язане зі спробою соціального представництва, а спиралося на особисті амбіції їхніх творців.

Дезінтеґраційні процеси не оминули строкатого табору "Солідарності". У ньому виявилися політичні та персональні розбіжності. На першому плані постали відмінності бачення перспектив подальшого розвитку країни між Т. Мазовєцьким, який прагнув продовжувати поміркований угодовий курс, проводячи самостійну політику, і Л. Валенсою, який під тиском радників вимагав більшої активності в деконструкції комуністичного режиму, а також остерігався залишитися на узбіччі політичного життя. 19-25 квітня 1990 р. пройшов II з'їзд НСЗЗ "Солідарність", на якому Л. Валенса виступив з критикою уряду. З'їзд знов обрав його головою об'єднання і підтримав плани посісти крісло президента країни. Почалася боротьба за вплив у ГК. На початку травня 1990 р. прихильники Л. Валенси взялися за монтування блоку Порозуміння Центр (Порозумєне Центрум, ПЦ), на чолі якого стали його радники брати Я. і Л. Качинські. Нове політичне об'єднання закликало прискорити президентські та парламентські вибори, проведення суспільних змін. У відповідь на це прихильники Т. Мазовєцького на початку червня оголосили про створення Союзу підтримки демократії (СПД), потім Громадянського руху "Демократична акція" (РОАД), який очолили 3. Буяк, В. Фрасинюк і Б. Ґеремек, а також Форуму демократичної правиці (ФДП). Полеміка між блоками поступово переросла у сварку зі взаємними звинуваченнями у зраді ідей "Солідарності". Боротьба за вплив між двома таборами спричинила поступовий занепад громадянських комітетів. Починалося формування нових політичних таборів.

Л.Валенса - президент. Президент В. Ярузельський поступово усувався від активної діяльності. У липні Л. Валенса мав з ним зустріч, під час якої дав зрозуміти, що його перебування на посаді виглядає анахронізмом. Одночасно ПЦ почало збір підписів під закликом дострокового переобрання президента. У такій обстановці В. Ярузельський прийняв рішення піти у відставку шляхом внесення поправки до Конституції, яка передбачала скорочення терміну повноважень президента. Наприкінці вересня 1990 р. сейм ухвалив поправки до Основного закону про скорочення терміну повноважень президента і парламенту, внісши також зміну до порядку обрання глави держави: він повинен був обиратися загальним таємним голосуванням усіх виборців, а для висунення кандидата на посаду треба було зібрати 100 тис. підписів громадян. Наприкінці жовтня 1990 р. розпочалися передвиборчі перегони, в яких взяли участь шість кандидатів: Р. Бартоще (ПСЛ), В. Цімошевич (Демократична лівиця), Т. Мазовєцький, Л. Мочульський (КПН), С Тимінський (бізнесмен) і Л. Валенса. Передвиборча боротьба відзначалася брутальними нападками і звинуваченнями кандидатів, демагогічними

обіцянками, які дезорієнтували населення. Результати тершого туру голосування 25 листопада 1990 р., в якому взяли участь 60,6 % виборців, були гідні подиву: жоден з кандидатів не набрав потрібних 50 % голосів, але в другий тур пройшли Л. Валенса (39,9 %) і малознаний польський бізнесмен з Канади С Тимінський (23 %). У другому турі виборів 9 грудня, в яких взяло участь близько 53 % виборців, переміг Л. Валенса, набравши 74,25 % голосів. 22 грудня 1990 р. новий президент Польщі Лєх Валенса урочисто склав

 

Рис. 83. Присяга президента Лєха Валенси 22 грудня 1990р.

664

У нових реаліях Європи та світу

присягу й посів вищу державну посаду. Того самого дня президент Польщі в еміграції Ришард Качоровський передав новому президенту Польщі інсиґнії влади, які повинні були символізувати спадкоємність і легітимність незалежної державності. На обидві церемонії не було запрошено В. Ярузельського.

Новий президент спочатку планував зробити прем'єром Я. Ольшевського, але той не погодився діяти під диктовку президента. Новим прем'єром за пропозицією Л. Валенси став лідер КЛД Ян Кшшитоф Бєлєцький. У складі уряду на своїх посадах залишилися Л. Бальцерович, К. Скубішевський, П. Колодзєйчик, а також увійшли нові міністри від ПЦ і КЛД. Уряд продовжував політику, започатковану попередниками. Натомість новий президент мав намір активно впливати на політику, зокрема, створюючи органи власної адміністрації- канцелярію президента, підлеглі структури, втручався у кадрові питання. У розмовах він часто посилався на Конституцію 1935 p., традиції пілсудчиків, а себе представляв послідовником і спадкоємцем Ю. Пілсудського. Його виступи були малозрозумілими експромтами, які мусив потім тлумачити його прес-секретар. Окремі його вислови ставали афоризмами, наприклад, "я - за і навіть проти". Колишній радник Л. Валенси Б. Ґеремек закидав йому, що "керувати державою, це не виступати на віче". Канцелярію президента очолив Ярослав Качинський. Незабаром були створені Рада національної безпеки, Комітет радників президента. Не маючи освіти і досвіду державного управління, Л. Валенса опинився під значним впливом своїх радників. Спочатку ними були брати Качинські, але згодом усе більший вплив на президента мав його давній шофер і охоронець Мєчислав Ваховський, який посів посаду особистого секретаря, потім державного секретаря і державного міністра. Незважаючи на численні скандали, пов'язані з М. Ваховським, президент тримав його біля себе.

Між тим господарське становище країни не поліпшувалося. У 1991 р. обсяг промислової продукції знизився ще на 11 %, ціни зросли на 40 %, реальна зарплата впала на 17%. Уряд двічі проводив девальвацію злотого. На економіці негативно позначився спад товарообміну з СРСР і РЕВ (на 40 %). Однак уряду вдалося добитися скасування Паризьким клубом інвесторів 50 % зовнішнього боргу Польщі, який на той час становив 33 млрд. доларів, і отримати нову позику в розмірі 580 млн. доларів від Світового Банку. Це дало змогу продовжити рухатися курсом реформ. Спад в економіці був наслідком болісного пристосування до ринкових відносин державних підприємств, які домінували. Приватний сектор демонстрував збільшення продукції на 20,3 %, але його частка все ще була незначною. Уряд намагався прискорити реструктуризацію господарства шляхом акціонування державних підприємств. До кінця 1991 р. було визначено для приватизації 1128 підприємств. Але бракувало капіталів. Економічна політика уряду спричинила масові акції протесту: в березні 1991 р. селянські пікети заблокували основні автомагістралі країни на знак протесту проти збільшення податків, влітку відбулися страйки в багатьох містах проти підвищення цін на енергоносії. Організаторами акцій були ОПЗЗ і "Солідарність". У серпні 1991 р. уряд Я.К. Бєлєць-кого подав у відставку, але сейм її не прийняв. Упродовж 1991 р. авторитет уряду постійно падав. Цьому сприяли також великі афери в господарстві, найголовнішою з яких була справа "Арт Б": ця невелика спілка виросла у потужну, підписавши контракт на закупівлю тракторів і провівши фінансову оборудку через банки; отримавши гроші, власники фірми втекли за кордон до Ізраїлю, завдавши державі збитків на 4,2 білліона злотих. Крім цього, у 1991 р. стали відомими ще кілька фінансових афер (т.зв. "справа рублів", фонду обслуговування боргів тощо), які демонстрували кримінальні методи збагачення "нових буржуа".

Перші демократичні вибори. Але на першому плані залишалися політичні події. Згідно з рішенням сейму повноваження парламенту були визначені до ЗО жовтня 1991 р.