Студопедия Главная Случайная страница Задать вопрос

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Стиль мови





З цієї характеристики стилю випливає висновок: існують об’єктивна ( яка залежить від стану мови) і суб’єктивна (яка залежить від того, хто говорить) сторони стилю. Тому пра­вомірно говорити про мовленнєві стилі (об’єктивна сторона) і стиль індивідуальної промови (суб’єктивна сторона).

Розпізнають такі стилі: розмовно-побутовий (розмов­ний); офіційно-діловий; науковий; ораторсько-публіцис­тичний; літературно-художній. Кожний з них характеризується «набором» певних мовленнєвих засобів, які і складають його особливості.

Розмовно-побутовий стиль «обслуговує» сферу повсяк­денних неофіційних стосунків людей. Йому притаманні діалогічність, невимушеність і емоційність спілкування, стихійність, знижуваність мовленнєвих засобів.

Офіційно-діловий стиль пронизаний ідеєю «зобов’язаності». Висловлювання точні, однозначні, вираження ін­дивідуальних особливостей мовця максимально приглуше­не. Цей стиль притаманний текстам різних державних актів, законів, документів.

Ораторсько-публіцистичний стиль вельми неоднорід­ний, бо різні цілі спілкування оратора зі слухачами. Голов­ні його риси: інформаційність, агітаційно-пропагандист­ська спрямованість, виразність у сполученні з «публіцис­тичним стандартом» (внести гідний вклад, стати на трудо­ву вахту тощо).

Літературно-художній стиль найбільш багатий мовлен­нєвими ресурсами, багатоплановий і різноманітний.

Основна ідея, яку треба засвоїти, — стильові принципи та системи не є чимось мертвим і застиглим. Вони функці­ональні: залежно від свого завдання оратор може викорис­тати принципи одного чи іншого стилю, або й скомбінувати їх у своєму тексті. Так само він може уникати певної сти­лістики, якщо вона небажана.

Стиль лекцій, публічного виступу — це завжди пошук, проба, творчість. Недарма кажуть: стиль — це людина.

Отже, проблеми мови і стилю публічної промови достат­ньо складні й багатогранні, а мовленнєві навички й уміння складають важливу частину ораторської майстерності.

Гарний оратор завжди прагне до установлення не тільки інтелектуальних, моральних, ідейних контактів з аудито­рією, але й контактів словесних.

§ 1. Поняття й категорії техніки мовлення

Будь-який виступ оратора, розрахований на переконан­ня аудиторії, має містити в собі оригінальну ідею, достатню арґументацію, яскравий стиль, оптимальне емоційне за­барвлення та досконалу техніку мовлення. Під технікою мовлення розуміється вміння оратора володіти голосом, інтонувати виступ та управляти аудиторією. якість і ефективність публічного виступу фахівця-юриста, дієвість його промови залежать від багатьох чинників, насамперед від змістовності, арґументованості, логічної чіткості, культури мовлення. Неабияке значення має і культура звучання мови.

Техніка мовлення — невід’ємна частина мистецтва звучної мови, ораторського мистецтва. І коли йдеться про неї, зважають не тільки на «техніцизм», «віртуозність», а й на технічні навички, без яких ораторського мистецтва не існує.

В понятті «техніка мовлення» відбиваються три віднос­но самостійні проблеми: володіння голосом, інтонування, управління аудиторією.

За невеликим виключенням, кожна людина має від при­роди голос, який може стати чітким, сильним і багатим відтінками. І все ж більшість людей часто ковтають окремі звуки, їх голос стає монотонним, невиразним.

Техніка мовлення у вузькому сенсі складається з трьох аспектів: дикції, дихання, голосу (практично вони непо­дільні). Будова мовного апарата, властивості голосу лю­дини, мовне дихання, артикуляція звуків, дикція, логічна пауза і логічний наголос, інтонація, мовні ноти, гігієна голосу оратора, особливості виступу перед великими і ма­лими аудиторіями — це основні поняття, що вивчаються у техніці мовлення.

Дикція у перекладі означає «вимова» (лат. dісеге — ви­мовляти; dісtіо — вимова), а під бездоганною дикцією вважається правильна, чітка вимова кожного голосного і приголосного звуків окремо, а також слів і речень в цілому. Виразна вимова для оратора є обов’язковою, бо її недоско­налість заважає сприйняттю та розумінню сутності «озву­ченої» промови.

Найскладнішою є робота над голосом, так звана поста­новка голосу, під якою розуміється найповніший і всебіч­ний розвиток голосових даних, таких, як збільшення об­сягу діапазону голосу, розвиток сили, звучності, гнучкості голосу.

Зміна сили і тембру голосу, висоти його звучання до­зволяють говорити про гнучкість голосу. Гнучкий голос легко сприймається, не стомлює аудиторію, справляє вра­ження приємності, задоволення у слухачів.

Невід’ємну частину досконалої техніки мовлення скла­дає ясність промови. Чіткі дикція, вимова можливі лише за наявності здорового мовного фізіологічного апарата і його нормального функціонування.

Звучність голо­су дає оратору можливість донести промову всій аудиторії; зміни темпу підкреслюють важливі й менш значимі про­блеми; тембр відіграє важливу роль не тільки як загальне забарвлення звуку, але й здатність голосу варіювати в за­лежності від почуттів, які передає оратор; висота дозволяє розширити спектр голосових модуляцій, значно різнома­нітити й забарвити голосову виразність; дикція, правильна вимова дає високу мовну культуру: неправильна вимова в 100 % дає негативний результат промови, зменшує мож­ливість зрозуміти оратора взагалі.

Вимова може бути нормальною (чітка, виразна) або в ній може бути ціла низка відхилень від норми. Ці відхилення можуть бути результатом: 1) неправильної структури мов­ного апарата; 2) хибного користування тією чи іншою час­тиною мовного апарата при нормальній його будові; _) спе­цифічного складу окремих ділянок нервової системи.

Вадами структури мовного апарата можуть бути, напри­клад, неправильне стуляння щелеп або дефект прикусу тощо. Ці хиби призводять до неправильної вимови багатьох звуків, проте їх можна ліквідувати. Треба, по-перше, звер­нутися до спеціаліста (наприклад, фоніатра), по-друге, виконувати специфічні вправи. Головне — треба знати, що відсутність у оратора вад мовного апарата ще не вказує на те, що він підготовлений до ораторської діяльності. Навіть досвідченим ораторам слід невпинно працювати над голо­сом, розвивати і тренувати його.

Є певні вимоги до голосу оратора, вони зводяться до кон­кретних основних голосових якостей. Цими якостями є:

· сила голосу — рівень гучності й волі звучання;

· діапазон — зміна висотного звучання від найнижчих до найвищих звуків, тонів; поняття «діапазон» включає в себе об’єм, сукупність всіх звуків різної висоти, доступних людському голосу. Складовою частиною цього поняття є — «регістр» — частина звукоряду, ряд сусідніх звуків, об’єднаних тембром. Існує три регістри: високий, середній, нижній. яскравою є мова, коли оратор володіє широким діапазоном — у трьох регістрах. _) рухомість, гнучкість — швидка зміна за силою, темб­ром і темпом;

· польотність — здатність голосу заповнювати весь простір того приміщення, в якому він звучить, що дає можливість почути оратора в будь-якій точці при­міщення;

· благозвучність — приємність.

Сила, об’ємність, звучність голосу залежить не тільки і не стільки від ступеня напруги м’язів гортані й голосових зв’язок, скільки від правильного, активного мовного ди­хання, від вміння користуватися резонаторами.

§ 2. Інтонація. Інтонаційно-виразні засоби мовлення

Висока мовна і голосова техніка дозволяє оратору пра­вильно інтонувати промову. Під інтонацією слід розуміти ритміко-мелодійну побудову промови, яка передає її смисл і почуття за допомогою висоти тону, сили звуку, темпу мови і тембру голосу. За допомогою тонального забарвлення слів складаються протилежні за змістом речення: чи то під-несено-урочисті, чи то доброзичливі, чи то наказові, чи то грубі, чи то зневажливі і т. ін. Поза інтонацією немає ані побутового, ані художнього, ані наукового слова.

Інтонована мова діє також емоційно. Юрист промовляє не неупередженим голосом, а вступає у спір, запевняє, хвилюється, радіє тощо, тобто передає внутрішній сенс слів, виявляє своє ставлення до предмета виступу. Інтонування мови підкреслює також перехід від однієї думки до іншої, від питання до питання, від проблеми до проблеми.

Емоційно забарвлені інтонації передають слухачам різ­номанітні почуття оратора. Крім голосу, техніку характе­ризують темп і ритм мовлення.

Темп мовлення — це швидкість, з якою оратор вимовляє слова, речення, весь текст у цілому. Він залежить від інди­відуальних особливостей промовця, його темпераменту, від теми та змісту промови, а також від умов, за яких виголо­шується промова, та особливостей аудиторії. Тому, звісна річ, одна й та ж промова повинна бути викладена різним темпом в аудиторіях, що відрізняються за рівнем освіти, статі, віку, професії і т. ін.

Ритм промови має за основне зміну певних частин про­мови за довжиною звучання, а також чергування мови, що звучить, та пауз. Розрізняють декілька типів пауз залежно від того, за якої причини і з якою метою переривається ви­голошення промови. Фізіологічні паузи викликані необхід­ністю вдихнути повітря. як правило, вони збігаються з іншими паузами — граматичними, логічними і психоло­гічними.

Граматичні паузи — це засіб граматичного упорядку­вання тексту. Логічні паузи пов’язані зі змістом, логікою промови. За їх допомогою оратор здійснює роздрібнювання потоку слів на змістовні частини. Це нібито поділ або по­єднання слів у мовні такти. Мовний такт — відрізок фрази, цілісний за значенням, об’єднаний інтонаційно і відокрем­лений з обох боків паузами. Зауважимо ще раз: логічна точність і виразність мови досягається постановкою логіч­них наголосів. Логічний наголос — підкреслена вимова етапних речень у промові (тези, висновки), а також найзначніших слів і словосполучень у фразах.

Щоб набути навичок логічно виразного звучання мови, необхідно спочатку навчитися розбивати фрази на мовні такти, швидко визначаючи в них основне за змістом. Тут можна скористатися порадою К.С. Станіславського: «Беріть частіше книжку, олівець, читайте і розмічайте прочитане за мовними тактами... Розмічування мовних тактів і чи­тання по них необхідні тому, що вони змушують аналізу­вати фрази і доходити до їх суті. Без цього не скажеш правильно фрази.

Звичка говорити по тактах зробить вашу мову не тільки стрункою за формою, зрозумілою за передачею, але й гли­бокою за змістом».

Щоб розмітити логічно наголошені слова і вислови, необ­хідно в першу чергу вибрати зі всієї фрази одне найважли­віше слово і виділити його наголосом. Потім треба зробити те ж саме з менш важливими словами, але з такими, які теж необхідно виділити. Неголовні, другорядні слова особ­ливо наголосом не виділяються. Зрозуміло, що існує цілий комплекс наголосів: сильних, середніх, слабких — їх роз­поділяють залежно від змісту промови та її мети.

Які ж прийоми техніки мовлення допоможуть підкрес­лити, підсилити звучання логічно наголошених слів і фраз? З-поміж таких прийомів відрізняють: зміну сили або регі­стру звучання голосу, уповільнення темпу мови і паузи. Завдяки цьому промова стає рельєфною, передає слухачам ставлення оратора до окремих фрагментів і положень у ви­ступі як до найважливіших. Більше того, це впливає на формування у слухачів їх ставлення до проблем, яких ора­тор торкається у промові.

Крім згаданих прийомів (варіація сили звучання голо­су, логічних наголосів, що залежать від ступеня важли­вості предмета розмови, різноманітності темпу, що відті­няє значимість окремих думок), виразності звучання мови надає зміна висоти тону. (Зверніть увагу: логічну побудо­ву тексту не можна ототожнювати з логічністю промови, тобто послідовністю, несуперечністю, арґументованістю, доведеністю).

Призначення психологічної паузи — емоційна інтер­претація тексту, розкриття психологічного навантаження думки. Така пауза пов’язана з підтекстом промови, її сут­ність є зрозумілішою, якщо порівняти її з паузою логічною: «В той час, як логічна пауза механічно формує такти, цілі фрази і саме цим допомагає виявити їх сенс, психологічна пауза дає життя цій думці, фразі і тексту, намагаючись передати їх підтексти. якщо без логічної паузи мова без­грамотна, то без психологічної вона нежиттєздатна. Логіч­на пауза пасивна, формальна, недійова; психологічна, — безперечно, завжди активна, багата внутрішнім змістом. Логічна пауза слугує розуму, психологічна — почуттю.

Крім голосу, інтонації, певне значення для промовця має його міміка і жести.

Вираз обличчя оратора, його поза і жести —додатковий засіб виразності. Публічна мова — це результат складного духовного і фізичного процесу. У мозку і у тілі людини ви­никає безперервний потік емоцій, почуттів, ідей, фізичні рухи. Жести нерозривно пов’язані з ходом думок і зміною почуттів оратора, їх ритмічний збіг з інтонацією, наголосом і паузами допомагає зосередити увагу слухачів на тих чи інших важливих частинах виступу промовця, показати його ставлення до висловлених положень та збудити у слухачів схоже ставлення. За умов правової реформи, форму­вання правової держави це має неабияке значення.

Традиції вітчизняного ораторського мистецтва щодо жестів доволі суворі і вимагають стриманості. Згадаємо видатного оратора Феофана Прокоповича, професора рито­рики Києво-Могилянської академії. Його правила красно­мовства були першою спробою реґламентувати публічні виступи. Серед інших правил стосовно техніки мовлення знаходимо такі: «Бездумно творят ораторы, которые брови свои поднимают и движением рамен [плечей] являют гордое величие, и в слове нечто такое проговаривают, от чего мож­но познать, что сами себе удивляются... Не надобно оратору шататься вельми, будто в судне веслом гребет. Не надобно руками всплескивать, в бока упираться, подскакивать, смеяться или рыдать, ибо все это лишнее и слушателей возмущает». Навіть при бурхливому темпераменті орато­рові слід стримуватися від надмірної жестикуляції. Вона відвертає увагу, заважає слуханню, сприйняттю думки. Важко дати поради щодо застосування жестів. Тут виявля­ється індивідуальність кожного оратора, проте існують певні загальні вимоги. Жести не можна «запозичувати», вони повинні виражати темперамент, почуття самого ора­тора, відповідати особистості, думці виступу. Вони мають бути стриманими, економними, природними.

Міміка оратора відбиває його духовний стан. На облич­чі оратора слухачі бачать і радість, і сум, і подив, і блажен­ство тощо. Байдуже обличчя промовця породжує байду­жість і у слухачів.

Розглянувши основні поняття техніки мовлення, заува­жимо, що її проблеми мають неабияке значення для юрис­та, як свідчать практика і багато висловлювань видатних фахівців, наприклад, думки з цього приводу досвідченого юриста П.С. Пороховщикова (П. Сергеїча).

Йому належить теза про те, що неправильно взятий тон може цілковито згубити промову або зіпсувати її окремі частини. Він наводить відповідні приклади з виступів юрис­тів. Доречно процитувати один з них. «Тихенько й тихень­ко робота усередині комори продовжується... Ось уже диму стільки, що його назовні тягне; потягнулися струмки через віконні щілини на повітря, стали бродити над подвір’ям фабрики, потягнулися за вітром на сусідній двір» (з висту­пу С.О. Андрєєвського у справі братів Келеш). Самі слова вказують і силу голосу, і тон, і міру часу. як ви це прочи­таєте? Так само, як і «Облога! Приступ! Злі хвилі, як вори, лізуть у вікна», як «Полтавський бій» чи як «Чи вибачиш мені ревниві мрії?» Не думаю, щоб вам це вдалося. А сучас­ним ораторам вдається.

Прочитайте наведені слова, подумайте хвилину і повто­ріть їх вголос: «Любов не тільки вірить, любов вірить сліпо, любов буде ошукуватися, коли вірити вже не можна».

А тепер здогадайтеся, як вимовлялися ці слова захисни­ком у суді? Здогадатися неможливо, і я скажу вам: громо­вим голосом.

Прокурор нагадав присяжним останні слова пораненого юнака: «Що я йому зробив? За що він мене убив?» Він ска­зав це скоромовкою. Треба було сказати так, щоб присяжні почули того, хто вмирає.

Дійсно, справжня промова — це гармонія духовного стану оратора із зовнішнім проявом цього стану; в думці і серці мовця є певні міркування, певні почуття; якщо вони передаються точно і до того ж не тільки у словах, але й в усьому зовнішньому вигляді особи, що говорить, її голосі і рухах, людина промовляє як оратор.

П. Сергеїч запитує: яка промова краща, швидка чи по­вільна, тиха чи гучна? Жодна, бо бездоганними є тільки природна швидкість вимови, тобто така, яка збігається зі змістом промови, і природне напруження голосу. У нас у суді майже без винятку здебільшого сумні крайнощі; одні промовляють зі швидкістю тисяча слів за хвилину; інші болісно шукають їх або витягують із себе звуки з такими зусиллями, що здається їх душать за горло; ті мурмочуть, ці кричать. Оратор, що безперечно посідає перше місце в рядах сьогоднішнього зрілого покоління, промовляє, май­же не змінюючи голосу і так швидко, що за ним важко простежити (схопити думку). якщо прислухатися до сучас­них промов, не можна не помітити в них дивовижну особли­вість. Істотні частини речень здебільшого промовляються незрозумілою скоромовкою або нерішучим мурмотанням, а всі слова, що засмічують мову, такі, як «за всяких умов загалом, а в даному випадку особливо; життя — це дорого­цінне благо людини; крадіжка — це таємне викрадення рухомого майна» тощо — промовляються голосно, чітко.

Коли оратор виміряє час, кроки, кілометри, він повинен говорити чітко, не кваплячись і абсолютно неупереджено, хоч би вся суть справи і доля підсудних залежала б від його слів. Остерігайтеся говорити «струмочком»: вода ллється, дзюрчить, лопотить і ковзає по мозку слухачів, не лишаю­чи сліду. Щоб запобігти стомливій одноманітності, треба скласти промову в такому порядку, щоб кожний перехід від одного розділу до іншого потребував зміни інтонації. І як зауважував А.Ф. Коні, «говорити слід чітко, голосно, не монотонно, по можливості виразно й просто. В інтонації має бути впевненість, переконаність, сила. Не повинно бути вчительського тону, бридкого й непотрібного».

§ 3. Логіко-інтонаційний аналіз промови. Мовні ноти

Логіко-інтонаційна виразність мови полягає у вмінні оратора чітко, повно, без перекручень донести до слухачів зміст промови, її основної ідеї. Щоб цього досягти, необ­хідно заздалегідь, задовго до зустрічі з аудиторією провес­ти логіко-інтонаційний аналіз промови. Мистецтво оратора заключається в тому, щоб знайти єдино необхідне розмі­щення єдино необхідних слів. Зазначається ряд правил, закономірностей усної мови — в розташуванні пауз і на­голосів, в мелодії мови — в рухові голосу доверху або до­низу при розвитку думки, при завершенні її.

Перш за все існують правила постанови логічного на­голосу. Це такі, як:

· правило другого місця. Логічний наголос частіше всього опиняється в кінці відрізка тексту, логічним центром якого він є (напр.: Висунення кандидатур не потребує повторного пропонування й продовжується, доки хто-небудь не внесе пропозиції про припинен­ня);

· логічний наголос падає на слово, яке стоїть не на звичному місці, тобто при порушенні звичайного порядку слів (напр.: «Люблю вітчизну я»); _) правило нового поняття. якщо в тексті називається вперше будь-який предмет, особа або нове явище, що мають значення для подальшого викладу, то слова, що означають цей предмет, особу або явище, виді­ляються логічним наголосом (яскравим прикладом може бути вірш «Дім, який збудував Джек. С. Мар­шака, в якому наголосом виділяється кожне нове поняття);

· правило протиставлення. якщо думка оратора побу­дована на явному або скритому протиставленні од­нієї особи, предмета, явища іншому, то наголос отримують саме ті слова, якими позначаються ці протиставлення (напр.: «Маленька штучка червін­чик, а ціна велика»);

· правило порівняння. якщо думка, яка виражена у фразі, побудована на порівнянні, то логічним наголо­сом виділяються слова, позначення того, з чим по­рівнюється;

· правило зіставлення. Протиставлення і порівняння — часткові випадки більш загального явища — зістав­лення якихось предметів, понять, явищ, дій або за контрастом або за схожістю (подібністю). Але можли­ві зіставлення у чистому вигляді, без підлеглості, на рівних правах. В таких зіставленнях наголосом виді­ляються слова, що позначають предмети і явища, які зіставляються (напр. в рос: «поздняя осень, грачи улетели, лес обнажился, поля опустели» Тютчев);

· правило єдиного поняття. якщо в тексті зустрічається група слів, які означають нерозривні елементи будь-якого одного поняття, предмета чи образу, то в такому словосполученні, що складає єдиний мовний ланцюг, логічним наголосом виділяється лише остан­нє слово (напр.: «Виставка передового досвіду»); Що стосується інтонування за іншими позиціями в тех­ніці мовлення, то можна зауважити наступне:

· не виділяються інтонаційно займенники (крім ви­падків, коли в них полягає основний смисл);

· слово, яке стоїть перед тим, яке необхідно посилити, випадає з наголосу;

· інтонуються всі розділові знаки. Причому різні роз­ділові знаки мають різний темп і різну висоту тону (змінюється діапазон). Напр.: питальний знак по­требує голосового підйому, окличний — навпаки — з пониженням тону на останньому складі слова, три крапки — зниження тону, темпу, постановки паузи і зміну тембру.

Правила темпоритму: темп скорочує або подовжує дії (прискорена або уповільнена мова). Прискорив темп — мен­ше дав часу для дії і тим примусив себе діяти і говорити швидше.

Наявність правил, закономірностей інтонування не озна­чає, що існує раз і назавжди встановлений малюнок мелодії мови для визначення будь-якого розділового знака. Не­скінченно різноманітними можуть бути інтонації при про­мовлянні однієї й тієї ж фрази. Обов’язковою умовою ви­користання прийомів техніки мовлення може бути одне: ін­тонація повинна точно передавати думку, яку ви хочете висловити. При логіко-інтонаційному аналізі тексту промови вивчаються не можливі інтонаційні ходи самі по собі — треба йти до того кола думок, бачень, підтекстів, які необхідні для задуму оратора. Саме це і допомагає народженню необ­хідних інтонацій. Логіко-інтонаційний аналіз, таким чи­ном, є творчим освоєнням тексту, в якому кожному епізоду притаманні певна тональність, певний темпоритм, певна температура почуттів.

Логіко-інтонаційний аналіз здійснюється за допомогою мовних нот. Мовні ноти — це графічне зображення голо­сової, інтонаційної мелодії промови.

Всі ці мовні ноти поділяються на три групи: а) рядкові; б) надрядкові; в) підрядкові. Це необхідно знати, щоб ефектив­ніше користуватися ними при логіко-інтонаційному аналізі тексту промови. Рядкові ноти (пауза, гучність, темп, v, f, p, r, a, Е,!, ?) розташовуються на рядку, перед словами або гру­пою слів, яким необхідно задати саме таку інтонацію (оклич­ний і питальний в кінці речення); надрядкові — над тим словом або окремим складом слова, яке потребує зміни діа­пазону; підпорядкованою є лише одна нота (—), коли необхід­но підкреслити в реченні головну думку або окреме слово.

Мовні ноти розвивають вміння використовувати різно­маніття інтонацій. як писав Б.Шоу, інтонації людини на­стільки безконечно різноманітні, неповторні, багаті, тонкі, що писемне мистецтво, не дивлячись на все граматичне опрацювання, не в змозі передати їх. Існує п’ятдесят спо­собів сказати «так» і п’ятсот способів сказати «ні», але тільки один спосіб це написати. Точно так існують сотні способів інтонаційно виражати питальні знаки.

Високі і низькі тона, гучний і тихий голос, прискорення та уповільнення мови, зміна тембру потрібні оратору не для зовнішньої краси понад усе. Вони необхідні перш за все для ясної передачі думки. Навіть кожний з розділових знаків, що допомагають точно передавати, «малювати» думки, має свій тональний вираз. Аудиторія має почути в голосі ора­тора питання, оклик, коми, які не обривають, а розвивають думку, змушують чекати її кінця; ясні, конкретні крапки завершують думку. Тільки за цієї умови промова стає зро­зумілою й впливає на слухача.

Властивість людського голосу, здатність оратора в про­цесі виступу змінювати темп і ритм промови, тембр, звуч­ність і тональність голосу у сукупності і надає різноманіт­ності живим інтонаціям. Здебільшого публічні виступи залишаються у пам’яті слухачів не тому, що вони глибокі за змістом, алей тому, що в душу западає тон промови, коли є не тільки вагомі арґументи, але й переконливі відтінки голосу, необхідні інтонації і голосове забарвлення.

Якщо оратор не володіє технікою мови (голос його слаб­кий, дикція нечітка, інтонація невиразна, відсутні логічні наголоси), то сприйняття промови значно ускладнюється. Чим досконаліша ораторська майстерність промовця, чим вище рівень культури звучання мови, тим зрозумілішим, доступнішим і дієвішим буде його виступ.

 

 

Етика судового оратора

Судочинство передбачає постійне спілкування юристів-професіоналів як між собою, так і з людьми, які так чи інакше виявилися причетними до певного судового процесу. Це процесуальне спілкування в часи А.Ф. Коні знайшло своє вдале призначення в слові «судоговоріння».

І дійсно, учасникам судового процесу доводиться дуже багато говорити. Оголошення обвинувального висновку чи виклад позовних вимог, дача показань підсудними і свідками, сторонами, постановка питань допитуваним особам і експертам, виклад учасниками судового процесу заяв і клопотань , нарешті, судові дебати й оголошення рішення, вироку суду - усе це елементи судоговоріння.

Специфіка судоговоріння полягає в суворій процесуальній упорядкованості - кожне слово, промовлене в ході судового засідання має свою процесуальну назву і призначення. Головуючий у суді не розмовляє, а веде судове засідання. Сторони судової справи: підсудний, позивач, відповідач, свідки - дають показання. Учасники судового процесу: державний обвинувач, адвокат - допитують, ставлять запитання, заявляють клопотання, роблять заяви, беруть участь у судових суперечках. Підсудний промовляє останнє слово.

Кожна з форм судоговоріння має своє призначення, свою мету і, обов´язково, власну етичну основу. Допитуючи особу в судовому засіданні неприпустимо задавати питання навідного характеру. Аморальним є постановка запитань глибоко інтимного характеру, якщо це не продиктовано інтересами справи. Неприпустимо звертатися до будь-якої, викликаної в судове засідання особи на «ти», вичитувати за «невірно» зайняту позицію та ін.

Судоговоріння здійснюється в порядку, установленому карно-процесуальним і цивільним-процесуальним законодавством, у визначеній черзі й обов´язково з дозволу головуючого в справі судді -спочатку слово надається позивачеві, а потім відповідачеві; спершу виступає державний обвинувач, а за ним - адвокат. Бувають випадки, коли порядок допиту окремих осіб в інтересах справи судом може бути змінений. Однак це допускається суддею лише після попереднього обговорення такої доцільності з учасниками судового засідання.

Цей порядок установлено не тільки відповідно до правових вимог. Тут прослідковується етичний підхід законодавця до розв´язання правових питань. Так, відповідач виступає після позивача для того, щоб мати можливість захиститися від позову. Адвокат виступає після державного обвинувача, щоб мати можливість захиститися від аргументів обвинувачення. Це, безперечно, морально виправдано. Бий, але вислухай - говорили римляни, що означало необхідність вислухати й обвинувачуваного і лише після цього приймати рішення.

Правосуддя не терпить суєти і довільного марнослів´я. Спроби сторін сперечатися, грубо втручатися в інтимні стосунки підсудних і свідків, будь-які неетичні й образливі звертання мають припинятися судом коректно, але твердо і негайно.

Життя різноманітне і непередбачене. Це однаковою мірою стосується і судової практики. Незважаючи на трагізм подій, що відбуваються в судовому залі, нерідко трапляються і комічні ситуації, і у таких випадках головуючий має вчасно та вдало вийти з цієї ситуації. Але не можна допустити, щоб комічна ситуація, що виникла, не вийшла з-під контролю чи стала образливою для будь-кого з учасників судового процесу і, тим більше, для потерпілого в справі чи підсудного. Наведу кілька прикладів.

Львів. Слухається справа щодо розлучення. Чоловік вимагає розірвання шлюбу через відсутність дітей. Адвокат відповідачки, яка категорично заперечує проти розірвання шлюбу, звертається до позивача з такою тирадою: "Шановний пане позивачу, ваша дружина щойно приїхала з курорту, де вона лікувалась. У мене в руках довідка лікаря (подає довідку судді), що вона може народити дитину. То може ви ще спробуєте? ".

Суддя, оглянувши, пред´явлену адвокатом довідку, звертається до позивача: "Пане позивачу, у мене дійсно в руках є довідка, про яку нагадував пан адвокат, то може й справді у вас щось вийде". Відповідач підхоплюється і кричить на всю залу: "Пане суддя, я вже шістнадцять років пробую, але в мене нічого не виходить, разу вас є довідка, то вже, мабуть, тепер ви разом з паном адвокатом спробуєте, може у вас що й вийде ".

У залі, природно, регіт, суддя розгублено намагається присоромити позивача, від чого сміх став сильнішим. Об´являється перерва. Але як тільки суддя входить у судову залу, регіт відновлюється. Справа зірвана, засідання переноситься на наступний день. Суддя явно не відчув делікатності ситуації, не продумав запитання і потрапив у комічну ситуацію, з якою не зумів справитися.

Слухається кримінальна справа про крадіжки. На лаві підсудних сім чоловік і сім адвокатів. Обвинувачення підтримує помічник прокурора, літня жінка, з колишніх партійців-укрепленців (раніше існувала практика "укріпляти" правоохоронні й інші органи представниками робітничого класу). У суперечках виступає адвокат Г., що обожнював уживати усякі вирази латинською мовою. "Товариші судді,- з пафосом промовляє адвокат, - попередній вирок, винесений підсудному Іванову, є преюдиційним " для нинішнього складу суду. Державний обвинувач рішуче піднімається і, перервавши адвоката, просить суддю зобов´язати останнього надалі "висловлюватися зрозуміло ".

Миттєво оцінивши комічність ситуації, суддя із серйозним видом звертається до адвокатів: "Товариші адвокати, висловлюйтесь будь-ласка так, щоб це було зрозумілим товаришу прокурору". Дама-обвинувач явно задоволена. Усім ніяково, але ситуацію залагоджено.

Особливим ораторським жанром є судові суперечки сторін. Вживання терміну "жанр" тут є доречним, бо виступаючі перед судом мають володіти словом і мистецтвом переконання. Головна мета виступаючого у суді оратора - переконати суддю, народних засідателів або присяжних у правоті своєї позиції, тобто переконати усіх у правильності рішення, запропонованого ним.

Характер виступу судового оратора визначається конкретним завданням, що стоїть перед ним. Тут не завжди доречно оцінювати виступ такими етичними категоріями, як шляхетність поставленої мети і справедливість її досягнення, тому що в суперечках сторін з полярними інтересами поняття ці дуже відносні. Може йтися лише про чесність і етичність прийомів, використовуваних для досягнення мети. А стежити за цим - прерогатива суду.

В Росії після утворення суду присяжних на судовій сцені з´явилися талановиті оратори - державні обвинувачі, адвокати, які залишили глибокий слід в історії російського судочинства. До перших насамперед варто віднести Д.А. Ровинського, А.Ф. Коні, що у 29 років займав посаду московського губернського прокурора та ін.

Сьогодні важко уявити, яке майбутнє очікує суд присяжних в Україні. Однак хочеться вірити, що зріст добробуту і свідомості громадян, підвищення правової культури населення конституційна ідея суду присяжних знайде в Україні чіткі та зримі обриси, а нинішні юристи зустрінуть конституційне нововведення у всеозброєнні.

Створення суду присяжних зажадає і від суддів, і від державних обвинувачів не тільки уміння поводитися зі словом, але і високої ерудиції і культури мовлення, заснованих на знанні державної мови. Для того, щоб усе склалося саме так, варто вже зараз надати належної уваги питанням судової риторики і прищеплювати майбутнім судовим працівникам повагу до слова, до мови.

Однак варто завжди пам´ятати, що мова судового оратора - це лише інструмент, ефективність і сила якого мають вимірятися критеріями совісті та спрямоватися на користь правосуддя, а не на захист честі мундира за будь-яку ціну.

Хотілося б за прикладом Д.О. Ровинського звернутися до молодих юристів, які працюватимуть суддями і прокурорами після проведеної судової реформи, зі словами: Велика частина з вас, добродії, тільки що отримала освіту. Ви ще не досвідчені, Ви не звикли бачити в арештанті німу цифру, яка передається чиновниками від одного до іншого... Допомагайте один одному, добродії, спостерігайте один за одним, не дайте загинути тільки що розпочатій справі, будьте людьми, добродії, а не чиновниками! Спирайтеся на закон, але пояснюйте його розумно, з метою робити добро і приносити користь... Дай боже, щоб ви могли сказати всім і кожному, що ви служили справі, а не особам, що ви намагалися робити правду і приносити користь, що ви були насамперед людьми, добродії, а вже потім чиновниками.

Говорячи про етичний бік процесуальної ролі державного обвинувача в карному судочинстві, не можна, природно, не зазначити моральний бік вимог щодо захисту державним обвинувачем інтересів особи, винуватість якої не знайшла свого підтвердження в ході судового слідства.

Подвійність позиції державного обвинувача, його професійне становище зобов´язують враховувати не тільки обставини, що підтверджують пред´явлене обвинувачення, але й таких, що виправдовують підсудного, і дають йому всі можливості бути максимально об´єктивним. Це звичай можливе лише у разі, якщо державний обвинувач буде де-факто вільний у своїх діях, тобто якщо буде відкинуте слідування радянській постановці справи, якщо виправдання підсудного було майже злочином.

Промови державного обвинувача, прокурора з особливим нетерпінням чекають і уважно слухають всі учасники судового засідання, зацікавлені особи і присутня в судовій аудиторії громадськість. На промовця спрямовані всі погляди з надією почути голос справедливості, тому що це глас держави в особі уповноваженої нею особи.

Промова державного обвинувача - це насамперед докладне і неупереджене дослідження всього вислуханого присутніми в залі судового засідання. Вона, як правило, витримана в суровій формі, та й ціль, у більшості випадків, одна - домогтися осуду та покарання винних у вчиненні злочину.

Тут крім етичних і риторичних прийомів, присутні вимоги процесуального характеру, що зобов´язують державного обвинувача надати суду: докази злочину, причинного зв´язку між діями підсудного і наслідками, наявність або відсутність наміру на вчинення злочину, ступеня провини підсудного, потреба у застосуванні саме цієї норми закону і, зазвичай, виклад судом свого бачення, щодо міри покарання винуватого.

Державний обвинувач не може оперувати припущеннями, сумнівними обставинами і доказами та підміняти їх красномовними міркуваннями. Тому обвинувальна промова прокурора часто скупа на ораторські «красивості» та емоційні сплески.

«Судове красномовство Франції, - зазначає Е.М. Ворожейкін у передмові до книги, - багато чим зобов´язане своїми успіхами суду присяжних і змагальній формі розгляду кримінальних справ».Суди присяжних у Франції були введені Національними зборами 16 вересня 1791 р. У Росії аналогічна подія відбулася лише три чверті століття потому, після проведення судової реформи 1864 року. З часу введення в Росії нових судів, з їх гласним і усним провадженням справ, з´явилася потреба в ораторському мистецтві.

Ті, хто стверджуватиме, що прокурору не властиві емоційність і прагнення до образного стилю викладу своїх доводів перед судом і присутніми помиляються. У виступах перед присяжними засідателями це стане прямо необхідним, тому що задача судового оратора, як нікого іншого потребує вміння «...впливати на почуття слухача. Сильне почуття, переживання людини, завжди торкаються і розуму, залишаючи незабутнє враження».

Досить ознайомитися лише з деякими обвинувальними промовами А.Ф. Коні, щоб переконатися наскільки мистецьки можна перетворювати сухі прокурорські «звіти» у літературні твори.

Характеризуючи убивцю-чоловіка в справі міщанки Ємельянової, А.Ф. Коні говорить: «...Це людина, що звикла панувати і повелівати тими, хто йому скоряється, що цурається товаришів, самолюбний, непитущий, точний і акуратний. Отже, це характер зосереджений, сильний і твердий, але розвинутий у дурній обстановці, що йому ніяких стримуючих моральних початків дати не могла». В іншім місці оратор говорить: «І якщо пристрасть сильна, а голос совісті слабшав, то результат може бути самий рішучий». Прості буденні слова, не складні та не витіюваті речення, а читається як художній твір і це -обвинувальна промова.

Промова державного обвинувача не припускає експромтів і не допускає довільного захоплення власними емоціями, особистими відчуттями і почуттями. Багато років потому, А.Ф. Коні з жалем і почуттям сорому згадував, як він допустив різку репліку на адресу підсудного, який постійно посміхався під час судового засідання. Пізніше йому стало відомо, що у підсудного внаслідок паралічу, утворилася гримаса, на зразок посмішки.

Тут саме і потрібна чуйна і тверда рука хазяїна судового процесу - головуючого у справі судді. Його завдання спокійно і впевнено вести засідання так, щоб учасники судового процесу суворо дотримувалися вимог закону й етики судоговоріння.

Як уже зазаначалося раніше, картина судових суперечок, що є невід´ємною складовою частиною будь-якого судового процесу, буде повною і завершеною лише у разі, якщо в ній буде присутня й світла фігура адвоката. Оскільки наступний розділ присвячений адвокатській етиці, то в ньому будуть викладені й етичні проблеми захисної промови.

 

Зовнішня культура оратора

Зовнішність є не останнім чинником того, хто виступає. Тут важливо володіти собою, вміти „створити імідж”, півний образ.

Вираз обличчя, хода, якою ви проходите до місця виступу, постава − випростана чи згорблена, ваша жестикуляція − все це складає певне враження ще до того, як ви сказали перше слово. Симпатія чи антипатія до оратора формується саме в ці найперші хвилини.

До місця промови треба йти спокійно, не бігти, не поправляти на ходу одяг, не слід на ходу зачісуватися тощо.

Негарно спрямовувати погляд у вікно, у стелю або заплющувати очі під час виступу. Не слід дивитися й „крізь” людей байдужим, відчуженим поглядом. Досвідчений оратор уміє дивитися так, що кожен слухач відчуває його погляд „саме на собі”. Треба вчитися поступово переводити погляд з одного ряду облич на наступний, повертатися поглядом до тих, на яких виражено зацікавлення. Існує й такий прийом: час від часу повільно „малюйте” очима цифру 8, що наче лежить горизонтально на рівні очей залу.

Жестикуляція ораторові необхідна. Заклякла постава сприймається погано. Але й „мавп’яча” жестикуляція недоречна.

Жести поділяються на механічні, ілюстративні та емоційні.

Механічні жести − це жести, що супроводжують промову без зв’язку з її змістом, тобто робляться автоматично.

Ілюстративні жести− це жести, які зображують те, про що йдеться. Ані механічних, ані ілюстративних жестів допускати не слід. Вони тільки відволікають від промови, а іноді навіть створюють комічне враження.

Емоційні жести − це жести, що підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомагають у виділенні основних думок.

Трохи повертайте голову й корпус, робіть жести руками лише в найважливіших місцях промови. Не тупцюйте на місці, а непомітно переносьте центр ваги тіла з однієї ноги на другу. Ноги треба тримати трохи розставленими, одну ногу виставити дещо вперед. Коліна мають почуватися гнучкими. Груди й руки треба тримати без напруження.

Правильні артикуляція й вимова, добра дикція − запорука успіху. Слід чітко й правильно вимовляти кожен звук, боротися з шепелявістю, гаркавістю, недбалою вимовою.

Кожне слово треба чути, не можна зливати кілька слів в якусь невиразну звукову масу. Чіткість вимови часто залежить і від аудиторії, в якій виступає оратор. Потрібно пам’ятати, що чим більша аудиторія, тим повільніше поширюються звукові хвилі.

Усе базується на диханні, яке має бути досить глибоким і водночас інтенсивним.

Дотримуйте паузи. Пауза − це теж засіб впливу на слухача. Паузи можна поділити на дихальні, логічні та психологічні. Дихальні паузи використовуються, щоб набрати дихання. У цей момент ви відпочиваєте самі і даєте відпочити аудиторії. Логічні паузи відбивають структуру тексту і в першу чергу розділові знаки.

Нарешті, вправно користуйтеся інтонаціями.

 

 






Дата добавления: 2015-08-31; просмотров: 652. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.022 сек.) русская версия | украинская версия