ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ 14 страница

 

Питання

Відомо, що жодна людська спільнота, жодне суспільство не могли існувати і розвиватися без узгодження різноманітних суперечливих (часто протилежних) інтересів людей, дотримання певних взаємних обов’язків, правил поведінки, які поступово перетворювалися на звичаї, традиції, стійкі суспільні норми і правила. Отже, суспільство в процесі історичного розвитку виробляло особливий соціальний інструмент для регулювання і спрямовування поведінки кожної людини, щоб вона не тільки не руйнувала, а зміцнювала суспільний організм. Людство за час свого існування створило і збагачувало духовну культуру, важливими складовими якої є мораль право і політика. Мораль як форма духовного життя є одним із найдавніших універсальних способів соціальної регуляції. Вона має загальнолюдський сенс і конкретно-історичний зміст. Наприклад, моральні норми середньовічного суспільства принципово відрізняються від сучасних. Моральний вимір дає нам уявлення про міру людяності суспільства і особистості. Мораль передбачає ціннісне ставлення людини до навколишнього світу, суспільства, спільнот, соціальних інститутів, соціальних суб’єктів, інших людей і до самої себе. Моральне ставлення людини до світу зорієнтоване на ідеал добра, справедливості, дружби, любові, свободи і відповідальності. Загальнолюдські моральні цінності орієнтують особистість і суспільство на ідеали гуманізму, на протистояння злу, на розумні потреби, на самообмеження заради загального блага, причому не з примусу, а свідомо і добровільно. Виконуючи роль регулятора суспільної та індивідуальної поведінки, мораль поділяє соціальні явища, дії та вчинки людей на «добро» і «зло», даючи людині можливість свідомо орієнтуватись у своєму моральному виборі. Боротьба добра і зла є головним змістом морального розвитку суспільства. Протистояння злу має базуватись на морально виправданих засобах. Мораль не має чітко встановлених (нормативних) форм виразу, здебільшого вона міститься у свідомості людей. Винятками є лише норми релігійної моралі, деяких ідейно-політичних рухів, доктрин, ідеологій, а також громадських організацій і партій. Так, за часів існування радянського режиму поведінка громадян СРСР мала відповідати моральному кодексу будівника комунізму, а, наприклад, цінностями сучасної соціал-демократії, що зафіксовані у програмних документах, є Свобода, Справедливість, Солідарність. Сучасне українське суспільство представлене розмаїттям соціальних груп (демографічних, етнічних, професійних, територіальних спільнот), політичних партій та угруповань, різних громадських об’єднань. Особистості, що до них належать, мають власні корпоративні та особисті інтереси, які не тільки збігаються чи не збігаються, а й нерідко бувають протилежними, непримиримими, що не просто призводить до суперечностей у соціальній практиці, а й сприяє виникненню і розвитку глибоких суспільних конфліктів. Саме в таких умовах мораль разом з іншими формами духовного життя та соціальними інститутами через свої цінності і механізми повинна знаходити шляхи примирення, залагодження, зняття суперечностей і розв’язання конфліктів заради єдності, цілісності суспільства відповідно до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, тобто сприяти гармонізації людських і суспільних відносин. Іншими словами, мораль має бути основою, фундаментом соціальної, політичної, правової стабільності в суспільстві. Поряд з моральними нормами суспільні відносини регулюють й інші правила, які формально визначені і захищалися державою. Йдеться про право як систему встановлених або санкціонованих державою загально-обов’язкових норм, дотримання яких забезпечується і шляхом переконання, і державним примусом. Мораль і право мають багато спільного: вони виступають як загальні правила поведінки людей, зорієнтовані на вільне волевиявлення людини та її відповідальність, базуються на фундаменті вікових звичаїв та традицій. У той же час між правом і мораллю існують суттєві відмінності. До відносин, що регламентуються правом, належать найбільш важливі для стабільного функціонування і розвитку певної соціальної системи: державний устрій, форма правління, права і свободи людини, громадянство, власність, система відповідальності за злочини тощо. Людина у правових відносинах виступає перш за все як громадянин держави, тому норми права є деперсоніфікованими, формально однаковими і обов’язковими для всіх. Вони окреслюють свободу зовнішньої поведінки людей, залишаючись нейтральними до її внутрішніх мотивів. Виконання норм права забезпечується застосуванням різних форм державного впливу аж до державного примусу. Взаємозв’язок та взаємодія моралі і права є узгодженням двох найважливіших соціальних регуляторів. Уся правова система і дійсність підлягають моральній оцінці. Моральність права означає ціннісний підхід до правової реальності. Право, що нехтує моральними засадами стосунків між людьми, є аморальним. Гуманність як стрижень моралі є однією з фундаментальних засад права і правового регулювання в демократичній, правовій, соціальній державі. Зокрема, Конституція України наголошує на тому, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність є найвищою соціальною цінністю. Тенденцією взаємодії правової та моральної систем в умовах демократії та розбудови громадянського суспільства має стати гармонізація між цими двома найвагомішими соціальними регуляторами. Проблема взаємозалежності і взаємовпливу моралі й політики є однією із найскладніших в історії суспільного розвитку. Залежно від конкретно-історичних умов ступінь збігу норм моралі і політичних принципів може бути різним. Мораль і політика є формами суспільного життя, сама природа яких далеко не завжди передбачає їх збіг. Мораль орієнтована на гармонізацію суспільних інтересів, політика скерована, як правило, на підпорядкування однієї волі іншій, часто із застосуванням насильства. З одного боку, на політиків покладене виконання державних завдань в інтересах всього суспільства, з іншого – в їхньому розпорядженні є особливі засоби впливу (примусу), якими можна зловживати заради особистої чи корпоративної вигоди, завдаючи шкоди іншим людям чи суспільству в цілому. Саме тому суспільство завжди зацікавлене, щоб політика з усіма її цілями, принципами і засобами відповідала вимогам моральності. Значення моральних норм у політичній діяльності – проблема дискусійна й неоднозначна. Характер суспільства, соціокультурне середовище, вибір осо- бистістю системи цінностей з-поміж існуючих альтернатив – усе це впливає на співвідношення політики і моралі, моральності політиків. У політиці діють люди з різними інтересами, культурою, правами і функціями, а відповідно, з різною мірою відповідальності за свої вчинки, вони можуть по-різному тлумачити моральні норми та принципи, керуючись власними інтересами та потребами. На вибір та прийняття політичних рішень може вплинути і те, як людина чи група людей оцінює світ, своє місце в ньому і події, які відбуваються, що вважати першочерговим, а що – другочерговим у суспільному житті. Аналіз розвитку людства свідчить, що співвідношення моралі й політики трактувалося по різному. Ідею невід’ємності політики від моралі відстоювали античні філософи: Сократ (470–399 до н. е.), Платон (428– 348 до н. е.), Аристотель (384–322 до н.е.). Конфуцій (551– 479 до н. е.) бачив основу гуманного політичного правління в доброчинності, він не довіряв регулюючій силі закону. Виразниками ідеї верховенства моралі над політикою були Махатма Ганді, Мартін Лютер Кінг, Андрій Сахаров (1921–1989). І навпаки, італійський мислитель епохи Відродження Нікколо Макіавеллі (1469–1527), виносячи моральні критерії за рамки політики, підкреслював, що політичних цілей треба досягати політичними засобами, для яких загальноприйнята мораль не може бути перешкодою. Саме завдяки цьому філософу словник політичних термінів поповнився поняттям «макіавеллізм», що є синонімом безморальності в політиці. Зв’язок між політикою і мораллю визначається також і типом політичної системи. Політика тоталітарного типу, що ґрунтується на культі лідера, тяжіє до поглинання моралі політикою, перетворення моральних відносин у похідні від політичних цілей та принципів. Протистояння політики та моралі в рамках правової демократичної держави є найменшим. За умов сучасної цивілізації політика має більш орієнтуватися на моральні норми, адже протистояння суспільства і держави, держав між собою за умови існування зброї масового знищення може створити небезпеку для народів на світовому рівні. З огляду на історичну перспективу інтеграції цивілізованої людської спільноти доцільним і закономірним є функціонування міжнародних суспільно-політичних та економічних організацій, діяльність яких сприяє порозумінню між суспільствами і державами (ООН, Європейський Союз). Соціально-політична думка шукає шляхи до узгодження моральних, правових та політичних норм суспільного життя. Відомий французький письменник А. Моруа (1885– 1967) відзначав, що політика – це вміння добиватися рівноваги сил у суспільстві. Ми можемо додати, що право – це вміння утримувати і узаконювати рівновагу, а мораль – це той важіль, який допомагає добиватися рівноваги й утримувати її. Інакше кажучи, народ і держава, громадянське суспільство і державні органи влади, розбудовуючи демократію, мають дотримуватись загальнолюдської тріади – гуманних моральних, правових та політичних норм, які утверджують у суспільстві стійкість державних устроїв, суспільну стабільність, динамізм економічного розвитку і соціальну справедливість.

 

 

Питання

Національні відносини – це відносини між людьми, що належать до різних етносів – етнічних груп, націй, народностей та їх державним утворенням з приводу задоволення своїх інтересів. Вони вбирають в себе в якості різних сторін економічні, політичні, ідеологічні, психологічні, територіальні, мовні та інші відносини, і являють собою відносно самостійну систему суспільних відносин. Являючись частиною соціальної системи, національні відносини, разом з тим, є підсистемою суспільних відносин та мають чинити вирішальний вплив на всі боки життя багатонаціональної держави.
Національні відносини, відбиваючи всю повноту соціальних відносин цілком, визначаються економічними та політичними факторами. Основними є відносини в сфері політики, бо від них, зазвичай залежить розвиток національних відносин у всіх інших сферах. До політичної сфери національних відносин належать такі питання, як національне самовизначення, рівноправність націй, сполучення національних та інтернаціональних інтересів, створення реальних умов для вільного розвитку національної мови та національної культури, представництво національних кадрів у структурах влади та ін. Але з іншого боку, національні традиції та настрої, культурно-побутові відмінності між націями, мають великий вплив на формування політичних установок, політичної позиції, політичної культури і в цілому на внутрішню та зовнішню політику політичної влади.
Історія розвитку національних відносин свідчить про те, що вони можуть бути трьох типів: рівноправність, панування та підкорення; знищення однією нацією інших. Ідеальним для національних відносин є тип рівноправності.

Національні відносини мають свій прояв на трьох рівнях:
• Внутрінаціональні - міжкласові, політичні, боротьба за національну гідність, стимулятором якої є національна самосвідомість.
• Міжнаціональні – внутрідержавні, внутрірегіональні, внутрі колективів, міжособові. Тут вирішальна роль належить етнічним факторам, національним стереотипам для міжнаціональні конфлікти та міжнаціональні конфлікти ви-никають частіше, ніж на інших рівнях.
• Міжнаціональні на державному рівні – відносини між національними державами.
Управління національними відносинами передбачає, поперед усе, виявлення та пізнання об’єктивних закономірностей, тенденцій розвитку національного життя та розробку на цій основі конкретної соціальної політики в міжнаціональних відносинах. Невід’ємною частиною управління національними відносинами є цілеспрямоване керівництво розвитком розробленої національної політики, її організація, регулювання та контроль. Нарешті, своєчасне виявлення та подолання протиріч та перешкод на шляху розвитку міжнаціональних відносин, забезпечення міцності єдності усього суспільства.
Важливість та складність національних відносин визначається тим, що вони охоплюють усі сфери суспільного життя і кожна етнонація намагається не тільки зберегти свої особливі інтереси, але й закріпити їх в загальновизнаних нормах. Постійна взаємодія між етнонаціями характеризується двома об’єктивними та взаємопов’язаними тенденціями: диференціацією та інтеграцією. Ці протирічні, але об’єктивні тенденції випливають із внутрішньої сутності національних відносин та носять об’єктивний характер. Головне протиріччя в розвитку націй – між національним (одиничним) та інтернаціональним (загальним).
З одного боку, кожна нація прямує до саморозвитку, рівноправності та самостійності, суверенному державному існуванню (диференціація); з іншого – на основі об’єктивного процесу інтернаціоналізації відбувається ломка національних кордонів, посилення взаємної співпраці (інтеграція). Ці протирічні тенденції проявляються у русі єдиного соціально – етнічного процесу; вони взаємообумовлюють і разом з тим заперечують одне одного. Їх взаємозв’язок і є джерелом соціально-етнічного розвитку, внутрішня умова розвитку етнонаціональних процесів. Тому було б помилкою оцінювати одну з цих тенденцій як позитивну, а іншу як негативну. Обидві вони мають об’єктивний характер, бо будь-яка етнонація прямує до самозбереження, відокремлення від інших націй, але в той же час, жодна сучасна етнонація не в змозі нормально розвиватися без всебічних зв’язків з іншими етнонаціями.
Разом з тим, об’єктивний характер цих двох політичних тенденцій в національних відносинах не знімає автоматично суспільної напруги, прихованих та відкритих зіткнень в етнонаціональній сфері. Так, наприклад, об’єктивний та закономірний процес подальшого об’єднання європейських держав, зломи національних кордонів, створення єдиного ринку, єдиної валюти та інше створює серйозні національні проблеми для малих європейських держав. Народи Голландії, Бельгії, Данії, Люксембургу та інших країн стали під загрозою втрати своєї національної самобутності, національної мови та ін. під доміную-чим впливом в об’єднаній Європі – Німеччини, Франції, Великобританії. І хоча приймаються певні заходи до збереження національної незалежності кожної європейської країни, домінуюча роль великих держав залишається об’єктивною дійсністю.
Таким чином, дві тенденції – диференціація та інтеграція в розвитку національних відносин, виражають і в наші часи загальносвітові суспільні протиріччя, і, разом з тим, складають серцевину національного питання.
Національне питання – це питання про причини виникнення недовіри, ворожнечі та конфліктів між націями, з одного боку, і націями та існуючої системи влади в багатонаціональному суспільстві – з іншого. Щоб вирішати національні питання, необхідно ліквідувати пригнічення, ворожнечу між націями; встановити рівноправність націй, довіру між ними, співпрацю.
Національне питання має конкретно – історичний зміст в кожну епоху. На перших етапах, в процесі формування нації, головним змістом національного питання було повалення феодалізму та ліквідація національного ярма. Вважалось, що зі встановленням політичної демократії в багатонаціональній державі, національне питання вирішиться само по собі. Але новітня практика показала, що національне питання виникає і навіть набуває гострих форм в країнах, де не тільки немає національного ярма, але всі живуть в умовах політичної демократії. В Бельгії, наприклад, це питання мовних стосунків між валонцями та фломанцями, у Канаді – культурно-мовні проблеми між англо- та франкомовними спільностями, в Англії – проблема культурно-історичної самобутності Шотландії та Уельсу. В колишньому СРСР також не було національного ярма в традиційному сенсі, тобто проблеми пригніченої та тієї, що пригнітила нації.
Але й тут національне питання зберігалося у вигляді недовіри, прихованої ворожнечі між окремими націями.
Найбільш гостра форма прояву національного питання – міжнаціональні конфлікти, що періодично спалахують або перманентно існують в різних регіонах світу. Які основні причини цих конфліктів? Ось деякі з них.
Історичне минуле – це об’єктивна причина, пов’язана взаємовідносинами народів на протязі історії їх розвитку. Чимало країн –сусідів, які довгі роки знаходились між собою у стані війни, протиборства, недовіри; або одна країна (як правило, більша по чисельності нація) пригнічувала іншу та ін. Минуле пригадується особливо в період ускладнення соціально-економічного стану, коли починаються пошуки “винних” та відновлюються минулі національні забобони.
Однак слід відмітити, що історичне минуле може бути і позитивним моментом в наші часи, якщо ті чи інші народи на протязі всієї історії знаходилися в дружніх стосунках.
Територіальні причини міжнаціональних конфліктів нерідко викликають кровопролиття. Як правило, вони викликаються неспівпадінням етнічних кордонів з політичними (тобто з кордонами держав, окремих регіонів). Ці причини характерні, перед усім, для звільнених країн Африки – достатньо зазирнути у політичну карту та побачити, як “по лінійці” проведені межі між державами без урахування етнічних відмінностей населення, що там мешкають. Але нерідко вони проявляються і в більш цивілізованих країнах та регіонах (колишній СРСР, Югославія та ін.).
Соціально- економічні причини, пов’язані з фактичною нерівністю в рівнях життя різних націй, представництв в органах влади, престижних професіях та ін. В цих умовах “скривджені” нації намагаються “зрівняти” відмінності шляхом звільнення від “чужих”, “центру”, будь-то російського (для Чечні та ін.). Ці причини породжують сепарастичні рухи.
Державно-правові причини – коли мова йде про фактичну нерівність політичного статусу народів через ієрархію національно - державних утворень. Наочним прикладом тому був СРСР, але подібні до них причини збереглися до недавніх часів у Чехословаччині, Югославії, Китаю та ін. країнах.
Етнодемографічні причини, які народжуються міграційними процесами, що особливо посилились після Другої світової війни, а у нас – після розпаду СРСР.
В багатьох Європейських країнах місцеве населення виявляє незадоволення іммігрантами з афро-азіатських країн, а в останні роки – з минулих соціалістичних країн. В країнах, які ввійшли до складу колишнього СРСР- поверненням на батьківщину насильно виселених у воєнні роки; міграцією російськомовного населення зі знов створених національних держав до Росії та ін.
Національно-культурні, мовні причини, що виявляються в деяких країнах у зв’язку з “диференціацією” (розпад СРСР та виникнення “національних де-ржав” з багатонаціональним населенням) та інтеграцією (об’єднання Європи при збереженні культурно-національної автономії). Спроба вирішити ці проблеми вольовими методами може швидко загострити міжнаціональні відносини.
Міжнаціональні конфлікти можуть тривати на протязі різного часу, мати різну долю та власну специфіку. Розрізняються й методи, шляхи їх подолання. Але при всьому цьому існує загальний знаменник їх врегулювання – демократизм, повага та дотримання прав людини.

 

Питання

Розширювати й активізувати участь дітей у всіх областях громадського життя потрібно через органи учнівського самоуправління. Визначимо основні засади шкільного учнівського самоврядування. 1. Самоврядування – це право. Права людини захищають її від зловживання з боку влади, дозволяють бути незалежними від держави і впливати на неї. Людина може користуватися правами на власний розсуд: держава не може заборонити їй користуватися ними. Кожному праву людини відповідає обов’язок держави щодо дотримування цього права: так, якщо людина має право на освіту, то держава повинна забезпечити їй здійснення цього права – організувати роботу освітніх закладів. Шкільне самоврядування – це право, яке мають у школі учні, педагоги, батьки, у свою чергу, адміністрація школи має обов’язок надати учням, батькам, вчителям можливість цим правом користуватися. 2. Шкільне самоврядування – це не є «управління собою», а управління школою. Одним із прав людини є право на участь в управлінні справами держави. Тобто громадяни можуть обирати своїх представників до владних органів або впливати на владу в інший спосіб: направляти пропозиції, приймати участь у референдумах. У свою чергу, батьки, учні й учителі мають право на участь в управлінні загальноосвітніми закладами, яке закріплюється в Законі «Про освіту», Положенні про загальноосвітній навчальний заклад, Концепції загальної середньої освіти. Таким чином, шкільне самоврядування – це не організація шкільного колективу, не «управління собою», не допомога адміністрації школи в організації чергувань або проведенні заходів, а система, яка дає змогу учням, батькам, вчителям приймати участь в управлінні школою. 3. Самоврядування представляє інтереси батьків, учнів, педагогів, але не може керувати ними. Самоврядування – це представництво. Учні, педагоги, батьки обирають своїх представників і довіряють їм приймати участь в управлінні школою від свого імені. Органи шкільного самоврядування представляють тих, хто їх обрав і захищають інтереси своїх виборців. Вони мають право сказати директору школи: «Ми висловлюємо думку учнів (вчителів, батьків)», – і впливати на рішення будь-яких шкільних питань, стосовно інтересів учнів (педагогів, батьків). Органи самоврядування представляють учнів (вчителів, батьків), але не мають ніякого відношення до їхніх владних повноважень. Вони не можуть робити розпоряджень, приймати ніяких обов’язкових рішень для учнів, вчителів і батьків. Обираючи орган самоврядування, ви обираєте своїх представників, а не начальників. Ви можете вимагати від них звіту, наскільки ефективно вони виконують свої обов’язки. Від тих, хто обирає, вони не можуть вимагати ніякого звітування. 4. Самоврядування не може підпорядковуватися директору школи, навпаки воно впливає на його роботу. Самоврядування умовно можна назвати однією з гілок шкільної влади. Інша гілка влади – це адміністративна влада, яку очолює директор школи. Обидві ці гілки – влада самоврядування та адміністративна влада – не є підвладними одна одній. Однак як тільки самоврядування починає виконувати адміністративні функції (керувати чергуваннями, карати порушників дисципліни тощо) воно перестає бути самоврядуванням. Тобто стає своєрідним штабом добровільних помічників адміністрації школи, яким керує адміністрація і, як наслідок, уже не представляє інтересів учнів, вчителів і батьків. Отже, адміністрація школи не може покласти на учнів (вчителів, батьків) свої адміністративні функції. У свою чергу, і учасники самоврядування не можуть їх узяти з власної ініціативи. Уся адміністративна робота у школі пов’язана з відповідальністю за життя і здоров’я школярів. Органи самоврядування та шкільна адміністрація впливають на роботу одне одного і взаємодіють. Тому самоврядування має найбільше впливати на роботу директора, а не навпаки. Так, самоврядування, формулюючи від імені батьків, учнів, педагогів замовлення учасників освітнього процесу в конкретній школі, передає його директорові, яке той має виконати. Таким чином, замовниками виступають батьки, учні, вчителі, які висловлюють свої думки та побажання через систему шкільного самоврядування. Директор школи – це виконавець, який має виконувати замовлення держави і самоврядування. Органи самоврядування звітуються перед тими, хто їх обрав. 5. Діяльність органів шкільного самоврядування має спрямовуватися на розв’язання шкільних проблем. Основною діяльністю органів шкільного самоврядування є робота по захисту, «просуванню» інтересів учнів (педагогів, батьків) у межах школи. Об’єднання з будь-якою іншою основною діяльністю не може бути віднесене до органів шкільного самоврядування. Такими не можуть вважатися групи, які працюють виключно заради своїх членів. Слід також розрізняти органи шкільного самоврядування та громадські організації, які працюють на території школи. 6. Шкільне самоврядування складається з чотирьох «блоків»: ♦ учнівське самоврядування – органи шкільного самоврядування, які створені учнями і відповідно, віддзеркалюють інтереси учнів (формами учнівського самоврядування можуть бути – учнівська конференція, учнівські збори класу, учнівська рада, правозахисна приймальня тощо); ♦ батьківське самоврядування – органи шкільного самоврядування, які створені батьками (найпоширенішими формами батьківського самоврядування є батьківські комітети, проте в школі можуть працювати й інші форми батьківського самоврядування); ♦ педагогічне самоврядування – органи шкільного самоврядування, створені педагогами (зазвичай, найпоширенішим органом педагогічного самоврядування є педрада); ♦ загальне шкільне самоврядування – органи шкільного самоврядування, які створені спільно батьками, учнями та вчителями. Саме четверта форма оптимально узгоджує інтереси всіх учасників шкільного життя і тому вони мають повноваження приймати рішення, які стосуються всієї школи. Найпоширенішою формою загальношкільного самоврядування є Рада школи. Крім того, в школі можуть існувати форми самоврядування, які створені спільно не трьома, а двома сторонами, наприклад, батьками і учнями. В кожній школі самоврядування може бути представлене різними формами. Наприклад, в одній школі може працювати тільки учнівське самоврядування, в іншій – форми самоврядування всіх чотирьох групп. 7. Самоврядування – це не підпорядкована структура: кожна форма самоврядування має свої повноваження. У структурі самоврядування немає жорсткої підпорядкованості. Не можна говорити, що шкільна рада важливіша, ніж учнівська. У кожного із цих органів повинні бути свої повноваження і своє коло питань, на рішення яких вони повинні впливати. Рада школи не може керувати учнівською радою. Органи шкільного самоврядування можуть працювати незалежно одне від одного. Водночас вони можуть взаємодіяти. Так, при формуванні Ради школи, треба направляти представників від учнів, батьків і педагогів до органів учнівського, батьківського та педагогічного самоврядування. Це дає змогу представникам від цих органів виносити на розгляд Ради школи питання, у вирішенні яких вони зацікавлені, а їхні представники у шкільній Раді будуть ефективно обстоювати інтереси своїх виборців. 8. Органи самоврядування поділяють на представницькі та виконавчі. Представницькі органи самоврядування мають повноваження представляти інтереси тих, хто їх обрав (учнів, батьків, педагогів). Ці органи можуть бути тільки виборними. Вони мають право від імені своїх виборців впливати на прийняття тих чи тих шкільних рішень. Виконавчі органи самоврядування не мають права представляти інтереси учасників шкільного життя. Вони не обираються, а тільки комплектуються за принципом добровільності. До складу цих органів входять лише ті, хто зацікавлений у розв’язанні тієї чи іншої шкільної проблеми. Органи самоврядування не беруть участі у прийнятті рішень, однак вони можуть істотно впливати на шкільне життя: управляти шкільними процесами не за рахунок повноважень, а за рахунок своїх можливостей. Наприклад, шкільна правозахисна приймальня може захищати права учнів і тим самим впливати на ситуацію з дотримання прав людини у школі. Виконавчі органи не вирішують, а впливають. Суб’єктами процесу колективного прийняття управлінських рішень є: ♦ адміністрація школи; ♦ рада школи; ♦ педагогічна рада; ♦ тимчасові або постійні органи (комісії, творчі групи, методичні об’єднання тощо); ♦ учасники навчально-виховного процесу: вчителі, учні, батьки, працівники школи; ♦ представники місцевої громади. Для забезпечення ефективної участі всіх зазначених суб’єктів у процесі вироблення, прийняття, а також виконання рішень потрібно добирати відповідні технології організації колективної діяльності таким чином, щоб досягти очікуваних результатів. Тому керівникам школи доцільно освоїти інтерактивні технології взаємодії й комунікації та використовувати їх в управлінській діяльності, тобто методи, які застосовують для обговорення того чи того питання, вироблення чи прийняття рішення здійснюються шляхом активної взаємодії всіх суб’єктів цього процесу. В інтерактивному управлінні його учасники постійно взаємодіють одне з одним. Особливістю такого управління є діалоговий, а скоріше полілоговий характер. Інтерактивність в управлінні розуміють як організацію іншого типу взаємодії між учнями, педагогами, адміністрацією, батьками, які перебувають у постійному режимі бесіди, діалогу, дії. Відповідно інтерактивним може бути названий метод управління, в якому той, хто управляє (суб’єкт управління), є учасником, який здійснює щось (наприклад, говорить, пише, моделює, малює тощо), тобто не виступає тільки слухачем, спостерігачем, а бере активну участь у тому, що відбувається, власне, «створюючи» управлінське рішення. Отже, така модель управління якісно змінює способи взаємодії суб’єктів управління, насамперед адміністрації з учителями, керівника з колек тивом, педагогічного колективу і керівника з батьками й учнями тощо; активність керівника поступається місцем іншим суб’єктам управління, а його головним завданням стає створення умов для вияву їхньої ініціативи. Керівник не повинен бути «фільтром», який пропускає через себе будь-яку інформацію, що з’являється в процесі вироблення управлінського рішення і впливає на його зміст. Він виконує функції помічника в роботі, одного з джерел інформації. Організація інтерактивного процесу прийняття управлінського рішення дає змогу передусім учителям (як і всім іншим суб’єктам управління) самостійно розв’язувати складні проблеми, відкидаючи при цьому звичну роль спостерігачів і споживачів у процесі розвитку та функціонування школи. Інтеракція виключає домінування як будь-якого учасника процесу управління, так і будь-якої думки, точки зору над іншими. У процесі діалого вого управління його учасники вчаться критично мислити, розв’язувати складні проблеми на основі аналізу обставин і відповідної інформації, зважати на альтернативні думки, приймати продумані рішення, брати участь у дискусії, спілкуватися з іншими людьми. Інтерактивність потребує іншого способу взаємодії, форми комунікації учасників у процесі вироблення рішення. У нинішній системі освіти вельми часто основною формою комунікації виступає монолог. При цьому керівник є своєрідним полюсом, навколо якого концентрується вся комунікація учасників процесу управління. Таким чином, на практиці реалізується модель однобічної комунікації. Інтерактивні методи орієнтовані на організацію процесу ефективної комунікації, в якій учасники процесу взаємодії мобільніші, відкритіші й активніші. Основою інтеракції є принцип багатосторонньої комунікації, яка характеризується відсутністю полярності й мінімальною сконцентрованістю на точці зору керівника. Оптимізації процесу багатосторонньої комунікації сприяє використання відповідних технологій її організації. В інтерактивному процесі прийняття рішення керівник виступає організатором і консультантом, який ніколи не «замикає» процес на собі. Головним у такому процесі є зв’язки між учасниками, їх взаємодія та співпраця. Результати досягаються спільними зусиллями учасників процесу, за які вони беруть на себе взаємну відповідальність. Застосування інтерактивних технологій у процесі управління дає змогу керівникові: ♦ зробити процес управління школою демократичнішим; ♦ навчити учасників навчально-виховного процесу формулювати власну думку, правильно її висловлювати, доводити свою точку зору, аргументувати й дискутувати, слухати інших, поважати альтернативну думку, будувати конструктивні відносини в групі, визначати своє місце в ній, уникати конфліктів, а за потреби розв’язувати їх, шукати компроміси, прагнути до діалогу; ♦ аналізувати широкий спектр думок, масив інформації щодо проблеми, з якої приймається рішення, творчо підходити до шляхів її розв’язання, урізноманітнюючи їх; ♦ знаходити спільне розв’язання проблеми; ♦ розвивати у членів колективу почуття спільності, єдності, відповідальності за процес прийняття рішення та його виконання. Крім того, використання інтерактивних методів забезпечує реалізацію ідеї співробітництва у колективі, сприяє оздоровленню психологічного клімату, створює атмосферу доброзичливості. Проте швидкому та ефективному застосуванню таких методів усіма управлінцями заважають певні труднощі. Більшість сучасних керівників недостатньо обізнані в тому, які існують технології інтерактивного прийняття рішень. До того ж кожна з них потребує від організатора чіткої, поетапної реалізації з обов’язковим прогнозуванням результатів. Важливість технологічного підходу до реалізації інтерактивного управління, складна структура кожного з таких методів дає змогу говорити про інтерактивні технології. При цьому кожний із застосовуваних методів виконує свою функцію, а отже, комплексний вплив на учасників може бути не до кінця передбачуваним. Саме тому однією з основних вимог до застосування інтерактивних методів є власний досвід участі керівника в групових інтерактивних вправах.