ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ 17 страница

Питання

Відносини між складовими частинами соціальної структури можуть містити елементи соціальної рівності і соціальної нерівності. Втім, соціальна рівність є поняттям доволі хитким. Навіть в межах одних і тих же соціальних груп будуть простежуватися елементи ієрархії, викликані різними способами життя окремих соціумів, їх активністю та участю у громадському житті. Тим паче, що самі соціальні відносини фактично є відносинами соціальної нерівності. Прагнення зобразити соціально рівне суспільство в наукових і філософських творах були фантазією, утопією. Спроба ж побудувати комунізм як суспільство соціально рівних індивідів, призвела до трагедій мільйонів.

Перші спроби проаналізувати соціальну нерівність в суспільстві, її причини і характер, виміряти її параметри, були зроблені ще в епоху античності, зокрема, Платоном і Аристотелем. Проте подібні теоретичні доробки були несистематичними, випадковими і не мали жодного емпіричного підґрунтя. Ці теорії були науковими лише почасти. І лише з утворенням індустріального суспільства, а також утвердженням соціології як науки, намагання осягнути сутність і ступінь соціальної нерівності уже більше носили не випадковий, а концептуальний характер.

Важливоюпроблемою в сучасній соціології є співвідношення соціального конфлікту і соціальної згоди. Очевидно, що повністю безконфліктне суспільство, абосуспільство абсолютної згоди не тільки нереально, але і небажано,оскільки розглянутий вище матеріал наочно показує, що повневідсутність конфліктів означає стагнацію розвитку.

Крім того, важливо визначити межі соціальної злагоди. Коли всі погоджуються з усіма - не є соціальне згоду. Неможливо згоду з злочинними співтовариствами, екстремістами та ін Соціальнезгода може бути розглянуто на самих різних рівнях глобальному, міждержавному, міжгруповому, внутрішньогрупповому, міжорганізаційнному, внутрішньоорганізаційному, міжособистісному, внутрішньоособистіному рівнях.

Наука про дозвіл і регулюванні конфліктів як раз і є одним із механізмів досягнення певного етапу відносного соціальної злагоди. Не можна також не погодитися з поширеною точкою зору, що для досягнення соціальної злагоди, суспільної гармонії, потрібно починати з гармонії внутрішньоособистісний, з рівня окремої людини.

Безсумнівний інтерес представляє точка зору С.А. Ефірова, який розділяє такі види соціальної злагоди, як унітарна, тоталітарна згода (характерне для тоталітарних держав і засноване нанасильницькому насадженні тих чи інших догм, страху та ін), і згода, властиве цивілізованим демократичним державам і засноване насистемі глибинних демократичних загальнолюдських цінностей.

Питання про соціальну згоду ускладнюється і тим, що якщо є чіткі визначення того, що є соціальний конфлікт, то щодо того, що є соціальна згода, справа йде складніше. Як правило, дослідники утрудняються позначити його структуру, складові частини. Зазвичай соціальну злагоду розглядається в єдиному контексті з конфліктом і солідарністю і співпрацею як засобами виходу з конфлікту.

Питання

Становлення громадянського суспільства передбачає формування такої спільноти людей, в якій досягнуто оптимального співвідношення політичних і неполітичних засад, забезпечено взаємну рівність прав, свобод і обов’язків громадянина, суспільства та держави. З огляду на це до 1917 р. у Росії, до складу якої входила більша частина України, засади громадянського суспільства не сформувалися. Підвалини дореволюційного суспільства ґрунтувалися на владних відносинах, які забезпечували погодження інтересів різних груп, організовували життєдіяльність. Фактично був відсутній розвинений інститут приватної власності на землю, ресурси та засоби виробництва. Відношення до влади слугувало також і критерієм поділу суспільства на дві нерівні групи: нечисленну панівну й інше населення. Панівному класу належала монополія на владу, водночас він був і найзаможнішим власником засобів виробництва й ресурсів. Він беззаконно правив більшістю злиденного населення, тобто соціальна структура складалася з двох крайніх полюсів і була приречена на постійні конфлікти. Середнього класу, покликаного відігравати роль стабілізаційного чинника суспільного розвитку, майже не було. За тоталітарного й авторитарного режимів в Україні неполітичне спілкування й солідарність не становили істотного сектора суспільства. Не існувало також незалежної, публічно висловлюваної громадської думки, на яку мусила б зважати влада. Не було вільної преси. Діяльність громадських організацій, створюваних самим комуністичним режимом, контролювалася державою й партією. За їхньою допомогою владні структури тримали під контролем усіх суспільно активних громадян. Порушення рівноваги між громадянським суспільством і державою призвело до занепаду ініціативи та самодіяльності громадян, поширення безвідповідальності, страху. Реформи, розпочаті 1985 р., привели до гласності, визнання соціального й політичного плюралізму, що мало вирішальне значення для активізації в Україні громадського життя. Цей період позначений швидким зростанням кількості неформальних організацій, громадських рухів, пробудженням громадської свідомості. Наступним кроком мало стати формування правового поля громадянського суспільства. В Україні розпочався конституційний процес, формувалися інститути громадянського суспільства. Формування громадянського суспільства і сьогодні пов’язане з великими труднощами. Передусім це стійкі стереотипи, система цінностей, сформованих за часів комуністичного режиму, які відкидають більшість економічних, соціальних і культурних передумов громадянського суспільства. У значної частини населення викликають психологічний дискомфорт фундаментальні базові цінності, що становлять основу громадянського суспільства (приватна власність, економічна й соціальна нерівність, конкуренція), а також відсутність багатьох соціальних гарантій, які були раніше. Унаслідок прорахунків у проведенні реформ утілення цих універсальних цінностей у свідомість українських громадян здійснюється за умов постійного зниження рівня життя більшості населення. Ускладнює процес кристалізації автономної особистості й те, що утвердження ринкових відносин і перехід до демократії збіглися в часі з процесом національного самовизначення і соціальної стратифікації на засадах відносин власності. Водночас активність громадських організацій та їхній вплив на життя і свідомість людей ще недостатні, а рівень правової захищеності індивідів і груп далекий від бажаного. Тиск з боку держави і могутніх приватних інтересів позбавляють свободи ЗМІ, а громадян – об’єктивної інформації. А це не сприяє неформальному функціонуванню публічної сфери, у якій формується громадська думка. За такої ситуації держава має зробити дуже багато для того, щоб стати гарантом поступального процесу формування громадянського суспільства, створити надійні правові, економічні, політичні та культурні передумови для самореалізації індивідів і груп, задоволення їхніх повсякденних потреб.

Питання

Засоби масової інформації (ЗМІ) – це форми публічного розповсюдження інформації, спрямовані на охоплення необмеженого кола осіб, держав і соціальних груп з метою оперативного інформування їх про події і явища у світі, окремій країні, регіоні. Умови й напрями діяльності ЗМІ залежать від багатьох чинників: економічного розвитку суспільства, рівня демократії в ньому, політичних сил, які домінують в конкретній країні. Свобода слова, друку й інформації – це складники цілісного організму, що зветься демократією. ЗМІ є універсальним засобом оприлюднення різноманітних суспільних інтересів. Саме використовуючи силу друкованого слова, можливості телебачення та радіо, різні суспільні групи мають змогу публічно висловлювати свої думки, погляди й оцінки, знаходити нових прихильників, об’єднувати їх і мобілізувати на спільні дії. Звісно, цим у суспільстві опікуються не лише мас-медіа, а й політичні партії та інші гро мадські об’єднання, які володіють засобами партійного впливу. Проте без використання засобів масової інформації вони не здатні виявити й згуртувати своїх однодумців. У кожній демократичній країні поряд із державними існують також і приватні ЗМІ. Недержавні ЗМІ, на відміну від державних, не повинні слугувати політичним інтересам урядів, а навпаки, мусять забезпечити незалежний від урядового погляд на внутрішню і зовнішню політику, суспільні здобутки й проблеми. Демократія неможлива без свободи слова і вільної преси. Уряд не повинен контролювати написане й випущене в ефір, ув’язнювати журналістів за їхні переконання. Проте свобода ЗМІ зовсім не означає, що вони можуть діяти на власний роз суд, ігноруючи право. Відповідно до Закону України «Про інформаційні агентства», цензуру інформації в нашій країні заборонено. Водночас інформаційні агентства не мають права розголошувати відомості, які становлять державну таємницю, або іншу інформацію, яка охороняється законодавством; закликати до насильницької зміни або повалення чинного конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, підриву її безпеки; пропагувати війну, на сильство й жорстокість, розпалювати расову, національну, релігійну ворожнечу; розповсюд жувати порнографію або інші матеріали, що руйнують суспільну мораль або підбурюють до правопорушень, принижують честь і гідність людини, а також інформацію, яка обмежує за конні права й інтереси громадян; давати оцінку щодо винуватості осіб у скоєнні злочи ну до рішення суду; публікувати матеріали, які розкривають тактику і методику розслідування. Свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гаран туються Конституцією України й відповідно до Закону України «Про друковані засоби масо вої інформації (пресу) в Україні» означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, отримувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих ЗМІ. При організації мас-медіа на співробітників друкованого органу чи телерадіокомпанії, інформаційної агенції тощо, окрім законодавчих меж, покладаються також певні етичні обов’язки морального ґатунку. Відповідно до міжнародного права незалежними вважаються ті ЗМІ, які не залежать від уряду, політичного чи економічного контролю, від контролю за матеріалами та обладнанням, необхідними для виробництва і поширення інформації. Держава не повинна володіти будь-якою монополією на «істинну» і «доцільну» інфор мацію; має існувати якомога більше мас-медіа, які відображали б найширший діапазон думок у суспільстві. В демократичних країнах відносини між державною і «четвертою» владою не завжди бу вають гармонійними. Довершене громадянське суспільство передбачає наявність незалежних від держави, вільних від комерційного примусу ЗМІ, які належали б усім й усіма контролювалися. Жодна політична партія, жоден уряд, жоден банк чи підприємство не повинні мати вирішального впливу на загальнонаціональні мас-медіа. Суспільство мусить законодавчо гарантувати пресі, радіо і телебаченню максимальну свободу, проте воно має право і на певне соціальне за мовлення їм. Зокрема, мають друкуватися й транслюватися інформаційні матеріали, дитячі та освітні програми тощо. «Право народу знати», яке є наріжним каменем вільної преси, нерідко вступає в суперечність з політикою урядів. Посадовці намагаються викласти своє бачення певних подій чи навіть уникають оприлюднення офіційних версій. Журналісти ж дошуку ються помилок влади і поширюють інформацію про них. В умовах офіційно задекларованого на найвищому рівні прагнення України брати активну участь у процесах європейської інтеграції, долучитися до передових зразків європейського досвіду в основних сферах політичного, соціально-економічного та культурного життя суспільства, на стадії поглиблення відносин з Європейським Союзом особливо важливу роль відіграють питання інформування суспільства та забезпечення широкої громадської підтримки для євроінтеграційної політики України, ефективність яких великою мірою визначається діяльністю засобів масової інформації. Головні засади державної політики України у цій галузі окреслено в Державній програмі інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2004–2007 рр., яка закладає підвалини для організації інформування населення та в перспективі – для розвитку широкої суспільної дискусії з цієї тематики.

Питання

Стратегічним орієнтиром для визначенні змісту освіти за компетентнісним підходом є питання про системну ієрархію компетентностей, яка містить такі складові: надпредметні → загальнопредметні → спеціальнопредметні.

Надпредметні компетентності належать до мегапредметного рівня змісту освіти, що ґрунтується на засадах компетентнісного підходу. Вони визначаються як здатність людини здійснювати складні поліфункціональні, поліпредметні, культуродоцільні види діяльності, ефективно розв’язуючи відповідні проблеми.

За метафоричним виразом О. Крисана,надпредметні компетентності можна уявити у вигляді «парасольки» над усім процесом навчання.

Одночасно із зазначеним терміном науковці широко застосовують синонімічні поняття: ключові компетентності, базові компетентності, життєві компетентності, міжпредметні компетентності, транспредметні компетентності. Найуживанішим для міжнародної освітянської спільноти є термін ключові компетентності (key competencies).

Загальнопредметні (загальногалузеві) компетентності, що належать до другого, загальнотеоретичного рівня змісту освіти, визначаються як компетентності, яких людина набуває впродовж усього терміну вивчення того чи іншого предмета або освітньої галузі.

Третій рівень змісту складають спеціальнопредметні (предметні) компетентності – компетентності, яких набуває людина при вивченні певного предмета упродовж конкретного навчального року або ступеня навчання.

Учасники робочої групи з питань запровадження компетентнісного підходу, створеної в рамках проекту ООН «Освітня політика та освіта «рівний – рівному», запропонували орієнтовний перелік ключових компетентностей, до якого увійшли:

· уміння навчатися,

· загальнокультурна компетентність;

· громадянська компетентність;

· підприємницька компетентність;

· соціальна компетентність;

· здоров’язберігаюча компетентність;

· компетентність у застосуванні ІКТ.

Уміння навчатися розуміється як цілісне індивідуальне психологічне утворення, що інтегрує індивідуальний досвід успішної навчальної праці студента й характеризується наявністю в нього розвинених способів навчальної діяльності.

У сформованому вигляді ця компетентність дозволяє запобігти перевантаженню, активізує пізнавальну діяльність, ініціативу особистості, сприяє раціональному використанню часу й навчальних засобів, дає змогу не губитися в новій пізнавальній і життєвій ситуації.

Загальнокультурна компетентність стосується сфери культури особистості та суспільства в усіх її аспектах. Передбачає передусім оволодіння студентами вітчизняною та світовою культурною спадщиною, формування в них культури міжособистісних стосунків, дотримання принципів толерантності, плюралізму.

Громадянська компетентність передбачає в особистості наявність здатностей орієнтуватися в проблемах сучасного суспільно-політичного життя в Україні, знати процедури участі в діяльності політичних інститутів демократичної держави, робити свідомий вибір та застосовувати демократичні технології ухваленя індивідуальних і колективних рішень, враховуючи інтереси й потреби громадян, представників певної спільноти, суспільства та держави.

Підприємницька компетентність особистості передбачає реалізацію нею здатностей співвідносити власні економічні інтереси й потреби з наявними матеріальними, трудовими, природними й екологічними ресурсами, інтересами й потребами інших людей та суспільства, застосовувати технології моніторингу ресурсів і забезпечення сталого розвитку.

Соціальна компетентність передбачає наявність в особистості здатності аналізувати механізми функціонування соціальних інститутів суспільства, визначаючи своє місце в ньому, та проектувати стратегії свого життя з урахуванням інтересів і потреб різних соціальних груп, індивідів, відповідно до соціальних норм і правил, наявних в українському суспільстві.

Здоров’язберігаюча компетентність розуміється як цілісне індивідуальне психологічне утворення особистості, спрямоване на збереження фізичного, соціального, психічного та духовного здоров’я – свого та оточення. Ця компетентність передбачає наявність у людини комплексу сформованих життєвих навичок, що сприяють фізичному, соціальному, духовному та психічному здоров’ю.

Компетентність у застосуванні інформаційних і комунікаційних технологій передбачає здатність студентів орієнтуватися в інформаційному просторі, отримувати інформацію та оперувати нею відповідно до власних потреб і вимог сучасного високотехнологічного інформаційного суспільства.

Питання

Сім'я і шлюб відносяться до явищ, інтерес до яких завжди був стійким і масовим. Попри всю винахідливість людини, величезна різноманітність політичних, економічних та інших організацій, практично в кожному суспільстві, починаючи з найпримітивнішого племені й кінчаючи складним соціальним ладом сучасного розвиненого держави, сім'я виступала і виступає як чітко виражена соціальна одиниця.
Сім'я – один з найбільш древніх і значущих соціальних інститутів, проте немає підстав стверджувати, що всі інші соціальні інститути ведуть своє походження від сім'ї і що всі відносини підпорядкування, кооперації, солідарності будуються за зразком відносин між батьками і дітьми, між подружжям і між родичами. Чим пояснити факт незмінного збереження сім'ї в суспільстві? При всьому розмаїтті вихідних позицій соціологи сходяться в тому, що сім'я і необхідність її збереження виникають з потреб у фізичному та духовному відтворенні населення.
У будь-якому суспільстві сім'я має двоїстий характер. З одного боку, це соціальний інститут, з іншого – мала група, має свої закономірності функціонування і розвитку. Звідси її залежність від суспільного ладу, існуючих економічних, політичних, релігійних відносин і одночасно – відносна самостійність. З інститутом сім'ї тісно пов'язаний інший суспільний інститут – інститут шлюбу. Шлюб можна визначити як санкціонований суспільством, соціально і особистісно доцільну, стійку форму статевих відносин. Сім'я – мала група, заснована на родинних зв'язках і регулює відносини між подружжям, батьками і дітьми, а так само найближчими родичами. Відмітною ознакою сім'ї є спільне ведення домашнього господарства.
Основу сім'ї становить, як правило, шлюбна пара. Проте є сім'ї, які характеризуються спільним проживанням, спільним веденням господарства, але юридично не оформлені. Кількість таких сімей останнім часом помітно збільшилася. Соціологи взагалі відзначають зниження бажання і готовності населення до укладення. Шлюбу, що особливо характерно для сучасних розвинених країн. Крім того, є і неповні сім'ї, де відсутній один з батьків або батьківське покоління з якихось причин не присутній взагалі.

Питання

Соціальна стратифікація. За визначенням відомого сучасного англійського соціолога Е. Гідденса соціальну стратифікацію простіше за все схарактеризувати як «структуровану нерівність між різними групами людей». Існує багато її видів, зокрема статусна і майнова. Упродовж віків людство прагнуло добра, намагалося покращувати умови життя, підвищувати свій добробут. Це загальні цінності та аксіома суспільного життя. Водночас суспільне багатство може сприяти розвитку демократії лише в тому разі, якщо воно більш-менш рівномірно поділене між усіма членами суспільства. Поляризація суспільства на багатих і бідних породжує гострі соціальні конфлікти, тому таке суспільство є серйозною перешкодою для демократії. І справа не лише в конфліктах. Головна проблема полягає в тому, що люди з високим рівнем доходів мають більше можливостей впливати на владу, причому як прямо, брутально підкупаючи посадовців і політичних діячів, так і опосередковано – через різні канали впливу, будучи суб’єктами потужних груп інтересів. Існує ще один поширений вид нерівності, в основу якого покладено статеві відмінності. Це так звана гендерна нерівність, яка визначається як розбіжність статусних позицій жінок і чоловіків у різних царинах життєдіяльності суспільства, зумовлену гендерним чин- ником. У підручнику «Основи теорії гендеру» (2004) ми знаходимо пояснення сутності цієї категорії: ґендер – це змодельована суспільством та підтримана соціальними інститутами система цінностей, норм та характеристик чоловічої й жіночої поведінки, стилю та способу мислення. Ролей та відносин жінок і чоловіків, набутих ними як особистостями в процесі соціалізації. У сучасних суспільствах ця нерівність має прояв насамперед у несправедливій оплаті праці жінок та чоловіків на користь останніх, обмеженій присутності представниць жіночої статі в органах влади і управління та ін. Зокрема, Цілями тисячоліття ООН (Ціль 6 – Забезпечення гендерної рівності) передбачено до 2015 р. забезпечити гендерне співвідношення на рівні від 30 до 70 % для будь-якої статі в представницьких органах влади та у вищих органах виконавчої влади, а також скорочення розриву у доходах жінок та чоловіків. Для демократії найбільш досконалою є модель декомпозиції соціальної нерівності. Вона не допускає концентрування різних дефіцитних благ, а саме: доходу, багатства, престижу, влади, освіти тощо в однієї соціальної групи або класу, а вимагає їх розосередження в суспільстві таким чином, щоб індивід, який має низький показник в одному відношенні (наприклад, у доступі до влади), міг компенсувати це собі за рахунок володіння іншими благами, наприклад високим прибутком та освітою. Ця структура соціальної нерівності перешкоджає статусній поляризації суспільства й виникненню гострих масових конфліктів.

Питання

Соціальне самовизначення
— усвідомлення людиною своєї соціальної природи, свого місця в суспільстві. У широкому сенсі слова соціальне самовизначення розуміється як процес і результат формування соціальної самосвідомості особистості, сукупності філософських, політичних, правових, етичних та естетичних ідей та уявлень, обумовлених даним історичним етапом розвитку суспільства і відображають в більш або менш систематизованій формі ставлення особистості до соціальної дійсності. Соціальне самовизначення індивіда становить необхідну основу для успішної орієнтації в соціальній реальності, гармонійного поєднання його життєвих цілей з суспільними потребами.
Об'єктивною передумовою соціального самовизначення є існування класів, соціальних верств і груп, що детермінують основні характеристики соціального стану людей: місце в системі виробничих відносин, роль у суспільній організації праці, рівень і джерела доходу, специфіку економічних, політичних та інших інтересів. У той же час соціальне самовизначення як явище, що відноситься до духовного світу людини, несе на собі печатку умов і обставин його життя, його здібностей і уподобань, оцінки наявних можливостей для їх реалізації. У своїй завершеній, розвиненій формі соціальне самовизначення включає в себе: свідомість соціальних позицій, займаних в різних зрізах соціальної структури (соціально-класовій, професійно-кваліфікаційної та ін); усвідомлення шляхів і можливостей свого подальшого соціального просування, пов'язаних з перспективами соціально-економічного розвитку суспільства, регіону або трудового колективу. Взаємозв'язок розглянутих аспектів соціального самовизначення проявляється в системі життєвих орієнтацій, які реалізуються в основних життєвих виборах: професії, рівня освіти і кваліфікації, місця роботи, проживання і т. д.

Питання

Натовп. Народ. Маса. Найбільш загальною соціологічною категорією, яка описує багатство форм об’єднання людей, є поняття соціальна спільність – сукупність людей, об’єднаних загальними умовами існування, які регулярно взаємодіють між собою. До соціальної спільності відносять народи (нації), натовп, аудиторію (публіку), соціальні кола, соціальні групи, соціальні організації тощо. Поведінка натовпу давно описана в психології. Починаючи з праць Г. Ле Бона (1841–1931), Г. Тарда (1843–1904), дослідники підкреслюють, що в натовпі людина почуває себе анонімною, і це підштовхує її до дій, які можна назвати ризикованими або безвідповідальними. Спрацьовує тут стадне почуття, яке дає змогу окремим учасникам відключати свою волю, свідомість і діяти за законами натовпу. Дії політизованого натовпу визначаються вченими як крайність в умовах, коли недоступні або недостатні санкціоновані суспільством засоби для висловлювання політичних позицій або коли ці засоби не дають бажаних результатів. Однак змальовувати дії натовпу лише у негативному контексті означає віддавати данину традиційним уявленням. Натовп в умовах суспільнополітичної кризи здатний здійснювати дії достатньо сильні, щоб припинити або переломити хід подій у бажаному для нього напрямі. Для цього він здатний народжувати стихійних лідерів та керманичів, організуватися у міру можливостей, знаходити природних спільників та опонентів, намічати певний план дій. Цікавими є роздуми видатних мислителів щодо соціальної природи народу та маси. К. Ясперс (1883–1969) наголошував на їх принциповій відмінності. Різниця полягає в тому, що народ структурований, усвідомлює себе у своїх життєвих підвалинах, у своєму мисленні, традиціях. «Народ – це дещо субстанціональне і квалітативне (якісний вимір В.Б.) Маса, напроти, не структурована, не володіє самосвідомістю, однорідна і квантитативна (кількісний вимір В.Б.), вона позбавлена будь-яких відмінних якостей, традицій, ґрунту – вона порожня. Унаслідок цих якостей маса є об’єктом пропаганди та впливу, не знає відповідальності і перебуває на найнижчому рівні свідомості». К. Ясперс вважав, що масу слід відрізняти від публіки, яка становить першу стадію на шляху перетворення народу в масу. На думку мислителя, людина уособлює водночас народ і масу. Однак вона абсолютно порізному відчуває себе в тому та іншому стані. «Ситуація примушує її бути масою, людина ж докладає максимум зусиль, щоб зберегти зв’язок із народом». Співзвучними з цього приводу є міркування видатного іспанського мислителя Х. Ортегі-і-Гасета (1883– 1955), який виокремлював «масу» і «правдиву меншину». Він уважав, що людина і в однині може уособлювати масу. На його переконання, в істоті масу можна розглядати як психологічний феномен, не чекаючи на те, щоб одиниці з’явилися у накопиченні. У присутності однієї особи ми можемо дізнатися, чи вона належить до маси, чи ні. «Маса – це кожний, хто сам не дає собі обґрунтованої оцінки – доброї чи злої, а натомість почуває, що він „такий, як усі”, і проте тим не переймається і навіть задоволений почуватися тотожним з іншими», – підкреслював він. Однак в контексті громадянської активності мова має йти не про «народ» або «маси», а про громадян, бо народ – це ще не громадяни, а маси – це тільки номінально вільні люди, які фактично не керують своїми діями. На думку сучасного американського політичного теоретика Б. Барбера, ідея участі в громадському житті має, по суті, нормативний вимір – вимір, визначений громадянством. «Маси галасують, громадяни міркують; маси поводяться, громадяни діють; маси стикаються і перетинаються, громадяни беруться до чогось, об’єднують зусилля і сприяють. Тієї миті, коли „маси” починають міркувати, діяти, об’єднувати зусилля і сприяти, вони перестають бути масами і стають громадянами», – уважав учений. Деякі політики у своєму нестримному бажанні досягнути влади намагаються впливати на якомога більшу кількість людей, прагнучи звести їх до становища маси. Для цього здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість людей за допомогою ідеологій, ідейно-політичних доктрин, ідеологізованих міфів, а також політичного маніпулювання з використанням новітніх технологій. Розпалюється релігійна та національна ворожнеча, у хід ідуть брехня та соціальна демагогія. Коли їм це вдається, настає реальна загроза демократії. К. Манхейм (1893–1947) у відомій праці «Діагноз нашого часу» (1943) звертав увагу на цю проблему. Він наголошував на тому, що ми маємо відійти від упередження, що групова взаємодія спроможна виробляти лише масовий психоз, що групи і маси не можуть бути просвіченими і приречені бути жертвою ідеологій. Учений висловив переконання, що демократія «повинна навчитися використовувати ці сили групової взаємодії у позитивному руслі». Учений вбачав альтернативу фашистської експлуатації групових емоцій у традиціях грецьких трагедій, де був розроблений метод групового катарсису (грец. katharsis – очищення). Соціальні групи. Наявність у сучасному суспільстві великої кількості соціальних груп залежить від багатьох факторів: рівня цивілізаційного розвитку країни, типу її політичної системи та політичного режиму, традицій, характеру політичної культури тощо. Вирізняють два основні типи груп інтересів: зацікавлені (ті, чия діяльність обумовлена конкретною зацікавленістю членів групи) і суспільні (учасники яких сприймають свою роботу в групі головним чином як моральний обов’язок). До перших належать, зокрема, професійні союзи і асоціації, а до других – об’єднання, що намагаються допомагати соціально незахищеним прошаркам населення або ті, хто виступає на захист тварин. За своїм характером групи бувають: Невпорядковані – до них відносять стихійні групи, які раптом створюються, коли значна кількість індивідів аналогічно реагує на соціальні зміни, висловлюючи певні емоції. Неасоційовані – бувають погано організовані, і їх активність має епізодичний характер. Такі групи можуть не мати формальної організаційної структури, виникаючи спонтанно, на підставі спільного статусу та різних неполітичних зв’язків. Вони відрізняються від невпорядкованих груп тим, що в їх основу закладена спільність інтересів, пов’язана з етнічною належністю, місцем проживання, віросповіданням, родом занять, а можливо, й кровними родинними зв’язками. Асоціативні – створюються безпосередньо для того, щоб представляти інтереси якоїсь специфічної категорії громадян. До їх числа відносяться профспілки, комерційні палати і асоціації промисловців, етнічні та релігійні об’єднання. Вони мають певний штат професійних працівників, чітко визначені процедури та вимоги до влади. Інституційовані – є формальними утвореннями, що мають спеціальних співробітників, які відповідають за представництво інтересів групи. Крім артикуляції інтересів, вони виконують інші політичні або соціальні функції, виступають, як правило, як корпоративні органи і захищають або власні інтереси, або інтереси інших груп. Громадські ініціативи – це локальні добровільні організації, діяльність яких спрямована на проведення певних суспільно-політичних акцій на засадах прямої демократії. Вони мають нечіткі, розмиті організаційні форми, гнучкі структури, і може бути відсутнє професійне керівництво. За деякими ознаками до таких ініціатив можна віднести акцію, що відбувалася під час президентських виборів 2004 р., – «Чиста Україна». Залежно від кількості членів і умов внутрішньогрупової взаємодії вирізняють великі, середні та малі соціальні групи. До великих можна віднести так звані статусні групи (класи, страти, еліти, безробітні тощо); функціональні (медики, студенти, військові, підприємці тощо); етнічні об’єднання (народність, нація, раса тощо). Середні соціальні групи можуть складати представники виробничої або територіальної громади: працівники одного підприємства чи організації або мешканці одного населеного пункту, городяни, селяни, земляки. Важливим інститутом, що формує характер участі, є малі (первинні) соціальні групи, члени яких знаходяться в безпосередніх особистих відносинах один з одним, наприклад сім’я, студентська група, спортивна команда тощо. Це групи, в які можуть входити один, два, три або декілька людей. Відмінною їх рисою є те, що вони розглядаються соціологією як сполучна ланка між суспільством та особистістю. Саме у такому малому колективі сполучаються дві взаємопересічні особливості людини: з одного боку – унікальна неповторність; з іншого – гомогенність та стандартність як члена соціальної групи. Звідси випливає необхідність належної уваги з боку держави та суспільства до проблем малих груп, формування в них гармонійних, демократичних відносин.