ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ 18 страницаПитання Соціально-класова структура сучасного суспільства. Соціально-класова структура сучасного суспільства вирізняється великим розмаїттям. Це пов’язано як з багатством форм власності, так і складністю виробничої та соціальної інфраструктури соціуму. Для нього є характерною порівняно невелика частка робітничого класу, а також фермерства, що пояснюється, зокрема, високим рівнем технічної оснащеності виробництва. У той же час значна частина населення працює у сферах обслуговування. Для країн з перехідною економікою, у тому числі й України, притаманна відсутність чітких кордонів між класами за професійною ознакою, тому що останні тільки формуються. У соціальній структурі таких країн є великою частка маргіналів – «напівробітників», «напівбізнесменів», «напівселян» тощо, які перебувають у стадії переходу з однієї соціальної спільноти до іншої і їм доводиться водночас «грати» різні соціальні ролі. У науці існує багато підходів до визначення соціально-класових характеристик сучасного суспільства. В основу виміру класу, як правило, покладають рід занять, статус, а також матеріальну і соціальну нерівність. Оксфордський словник англійської мови дає наступне визначення класу: «Поділ суспільства або порядок в суспільстві відповідно до статусу; розряд, категорія суспільства». Зокрема, виділяють вищий, середній та нижчий класи (див. схему 2.1). За іншою класифікацією в основу класового поділу покладено контроль над інвестиціями, над матеріальними засобами виробництва і робочою силою. За марксистською методологією клас – це група людей, котрі знаходяться в однаковому відношенні до засобів виробництва. Найбільш поширеною є класифікація британського соціолога Дж. Голдтропа. Його схема включає одинадцять категорій, об’єднаних у три основні класові страти: «клас службовців», до якого належать професіонали, державні службовці, керівники вищого і більш низького рівня, власники великих та невеликих підприємств; «проміжний клас» включає працівників рутинної нефізичної праці, дрібних власників, самозайнятих, фермерів, техніків та керівників нижчого рівня у сфері фізичної праці; «робітничий клас»: кваліфіковані, напів- та некваліфіковані працівники фізичної праці, сільськогосподарські робітники. Проте економічні та соціальні перетворення, стрімке розшарування, що відбуваються в індустріальних суспільствах, ставлять під сумнів правомірність використання самого поняття «клас». Роль середнього класу. Соціальний плюралізм передбачає наявність численного і впливового середнього класу. Середній клас має внутрішню диференціацію і складається з різних груп. Загалом виокремлюють традиційний середній клас, до якого входять переважно підприємці, і новий середній клас, який включає в себе «білі комірці» – працівників інтелектуальної праці і менеджерів. Представники середнього класу є у лавах робітників, селянства, інтелігенції, підприємців, військових та інших прошарків населення. Він складається з людей, близьких за важливими стратифікаційними показниками: доходу, освіти тощо. Середній клас вирізняється високим рівнем освіти, розвитку самосвідомості, компетентністю суджень й активністю. Він досить чутливий до змін у державній політиці, оскільки його відсторонення від розподілу ресурсів загрожує неприємностями для всіх сторін життєдіяльності. Середній клас, в силу свого становища в суспільстві й одержуваних доходів, зацікавлений у політичній стабільності, схильний до компромісів, примирення політичних крайнощів. Від позиції середнього класу значною мірою залежить доля демократії. Для переважної більшості представників середнього класу джерелом існування є приватна та інтелектуальна власність. З її втратою вони позбавляються головного – джерела існування. Власне демократія не тільки створює сприятливі умови для розвитку приватної власності, а й гарантує захист від спроб її незаконного захоплення. Тому не дивно, що представники середнього класу більше, ніж багаті чи бідні, зацікавлені у суспільстві, де панують справедливість, порядок та стабільність. В Україні частка середнього класу в соціальній структурі за різними показниками становить від 9 до 20 %. Соціальна стратифікація. За визначенням відомого сучасного англійського соціолога Е. Гідденса соціальну стратифікацію простіше за все схарактеризувати як «структуровану нерівність між різними групами людей». Існує багато її видів, зокрема статусна і майнова. Упродовж віків людство прагнуло добра, намагалося покращувати умови життя, підвищувати свій добробут. Це загальні цінності та аксіома суспільного життя. Водночас суспільне багатство може сприяти розвитку демократії лише в тому разі, якщо воно більш-менш рівномірно поділене між усіма членами суспільства. Поляризація суспільства на багатих і бідних породжує гострі соціальні конфлікти, тому таке суспільство є серйозною перешкодою для демократії. І справа не лише в конфліктах. Головна проблема полягає в тому, що люди з високим рівнем доходів мають більше можливостей впливати на владу, причому як прямо, брутально підкупаючи посадовців і політичних діячів, так і опосередковано – через різні канали впливу, будучи суб’єктами потужних груп інтересів. Існує ще один поширений вид нерівності, в основу якого покладено статеві відмінності. Це так звана гендерна нерівність, яка визначається як розбіжність статусних позицій жінок і чоловіків у різних царинах життєдіяльності суспільства, зумовлену гендерним чин- ником. У підручнику «Основи теорії гендеру» (2004) ми знаходимо пояснення сутності цієї категорії: ґендер – це змодельована суспільством та підтримана соціальними інститутами система цінностей, норм та характеристик чоловічої й жіночої поведінки, стилю та способу мислення. Ролей та відносин жінок і чоловіків, набутих ними як особистостями в процесі соціалізації. У сучасних суспільствах ця нерівність має прояв насамперед у несправедливій оплаті праці жінок та чоловіків на користь останніх, обмеженій присутності представниць жіночої статі в органах влади і управління та ін. Зокрема, Цілями тисячоліття ООН (Ціль 6 – Забезпечення гендерної рівності) передбачено до 2015 р. забезпечити гендерне співвідношення на рівні від 30 до 70 % для будь-якої статі в представницьких органах влади та у вищих органах виконавчої влади, а також скорочення розриву у доходах жінок та чоловіків. Для демократії найбільш досконалою є модель декомпозиції соціальної нерівності. Вона не допускає концентрування різних дефіцитних благ, а саме: доходу, багатства, престижу, влади, освіти тощо в однієї соціальної групи або класу, а вимагає їх розосередження в суспільстві таким чином, щоб індивід, який має низький показник в одному відношенні (наприклад, у доступі до влади), міг компенсувати це собі за рахунок володіння іншими благами, наприклад високим прибутком та освітою. Ця структура соціальної нерівності перешкоджає статусній поляризації суспільства й виникненню гострих масових конфліктів. Соціальна мобільність. Це поняття розробив і запровадив у науковий обіг американський учений російського походження Пітирим Сорокін (1889–1968). Соціальна мобільність відбиває зміни окремими індивідами або групами свого статусу, позиції в соціальній структурі суспільства, перехід людей з одних соціальних груп або прошарків в інші. Фактично мобільність генерується постійно відтворюваним станом нерівності і є його найближчим наслідком. Споконвіку люди прагнули до кращого життя, намагаючись створювати для себе найкомфортніші умови існування. Людину спонукає до мобільності намагання отримати якомога вищий соціальний статус у соціальної ієрархії. Соціологи розрізняють кілька основних типів мобільності, зокрема, горизонтальну, вертикальну (висхідну та низхідну), індивідуальну, групову, міжгенераційну (міжпоколінну), внутрішньогенераційну (внутрішньо-поколінну або кар’єрну), структурну, обмінну (циркулюючу), добровільну та вимушену. За свідченням учених, на соціальну мобільність істотно впливає належність до певного класу. Зазвичай представникам нижчих класів важко зайняти місце нагорі соціальної піраміди. Єдиним винятком виявилася Швеція, що спромоглася завдяки особливостям соціальної політики просунутися шляхом зменшення нерівності шансів для соціальної мобільності між вихідцями з різних класів. Питання Важливим каналом залучення громадян до участі у здійсненні владних та суспільно значимих повноважень є громадські організації. Вони є не лише «становим хребтом» громадянського суспільства, а й вагомим чинником демократизації суспільних відносин. Це пояснюється характером їх взаємодії з державою, де переважають дискурсивні, діалогові відносини, що є запорукою досягнення стану консолідованої демократії. Більш того, самоцінною є сама участь у таких організаціях багатьох людей, оскільки в них таким чином формуються певні громадянські чесноти. Асоціації виховують у своїх членів почуття громадського обов’язку, солідарності та патріотизму. Участь у громадських організаціях допомагає набувати досвіду співробітництва, а також почуття спільної відповідальності за колективні дії. Крім того, якщо люди, об’єднані в певну асоціацію, належать до різноманітних соціальних груп з різною метою, в результаті групової взаємодії та взаємовпливів вони стають набагато поміркованішими. Діяльність громадських об’єднань прийнято відносити до так званого «третього сектору». Передбачається, що демократичне суспільство поділяється на три сектори: державний, ринковий і некомерційний. Під некомерційним сектором розуміється сукупність (система) груп населення й організацій, що не мають на меті збільшення особистого доходу безпосередньо через участь у роботі таких груп і організацій або через володіння ними. Досить часто вдаються до термінів неурядові (НУО) чи недержавні (НДО) організації, беручи за основу класифікації ознаку недержавної природи їх утворення. Утім такий термін, на думку фахівців, не є юридично виваженим. Неурядовий чи недержавний характер організації свідчить про те, що таке об’єднання створюється не актом органу влади, а рішенням засновника, тобто має приватноправову природу походження і не управляється органом державної влади чи місцевого самоврядування. Часто вживається і такий термін: неприбуткова (некомерційна) організація. Знову ж таки, за основу класифікації взято лише одну з кількох ознак, а саме, неприбутковість діяльності організації. Коли ж розглянемо перелік неприбуткових організацій, то побачимо: до них реально належать усі органи державної влади, місцевого самоврядування та більшість установ, створених їхніми юридичними актами. За роки незалежності в Україні спостерігається вибухове зростання кількості громадських організацій, що є нібито свідченням процесу активного формування та структуризації громадянського суспільства. Так, у 1991 р. в Україні, згідно з даними Звіту про гуманітарний розвиток (1996), існувало понад 5000 недержавних неприбуткових організацій. За оцінками експертів, у 1992–1997 рр. у країні було створено близько 880 нових всеукраїнських і тисячі місцевих громадських організацій. На 2004 р., за даними Міністерства юстиції України, кількість зареєстрованих громадських організацій сягнула вже понад 25 000. Однак переважна більшість з них існують формально. За спостереженням фахівців Творчого центру «Каунтерпарт» (ТЦК), які спеціалізуються на аналізі стану розвитку вітчизняного «третього сектору», восени 2004 р. в Україні активно діяли лише близько 5000 громадських організацій. За результатами експертного опитування, серед 588 найкращих з них 44 % спрямовували свої зусилля на допомогу дітям та молоді; у галузі захисту прав людини працювали 34 % об’єднань; соціальні питання вирішував 31 % орга-нізацій; громадської освіти – 30 %; розвитку сектору недержавних неприбуткових організацій – 20 %; у сфері політики, законодавства і держави було зайнято 19 % організацій. Слід зауважити, що політична активність не є пріоритетним напрямом діяльності громадських організацій в Україні. Однак у передвиборний період традиційно різко зростає кількість громадських громадських утворень спостерігається і під час гострих політичних криз, які останнім часом стали звичним явищем у суспільно-політичному житті нашої країни. За спостереженням аналітиків, серйозним гальмом на шляху розвитку громадських організацій є недосконалість правової бази їх діяльності. Закон України «Про об’єднання громадян», прийнятий у 1992 р., багато в чому вже не відповідає реаліям сьогодення. На законодавчому рівні необхідно чіткіше визначити механізми підвищення фінансово-економічної незалежності об’єднань громадян, їхнього ширшого залучення до вироблення та обговорення суспільно важливих державних рішень, створення системи ефективного громадянського контролю за діями влади. Як свідчить практика, громадські організації в Україні не мають істотного впливу на прийняття політичних рішень та здійснення державної політики. Це пояснюється відсутністю сталої демократичної традиції в Україні, особливостями процесів суспільно-політичної трансформації. Переважну більшість громадських організацій можна класифікувати як групи інтересів або групи тиску. Часто поняття «групи інтересів», «групи тиску», «лобі» використовують як рівнозначні. Групи тиску більш широка категорія. До неї (ураховуючи існування розбіжностей у трактуванні різних авторів) у цілому відносяться організації, що мають безпосередній вплив на прийняття політичних рішень. На відміну від громадських організацій і політичних партій ці групи не прагнуть політичної відповідальності, не ставлять за мету завоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї. Найбільш поширеними форма ми такого впливу на владні структури є підготовка звернень до законодавців або представників адміністрації, організація відповідних кампаній у засобах масової інформації, проведення демонстрацій, маршів, пікетувань, інших публічних акцій. До узагальнених рис груп тиску відносяться такі: ♦ створюються лише для досягнення певної політичної мети; ♦ їх мета відноситься до розряду досяжних, здійснивши її, група може бути розпущена; ♦ це неурядове утворення; ♦ не прагнуть до формування уряду: їх мета – вплинути на державну політику; ♦ формалізоване добровільне індивідуальне членство; ♦ члени організацій контролюють їх керівництво в тому, що стосується цілей і засобів, що застосовуються (внутрішньо організаційна демократія); ♦ члени субсидують організації за допомогою членських внесків і пожертв; ♦ створюються для реалізації колективних установок або досягнення колективних інтересів; ♦ оскільки членство в групі передбачає відповідність індивідуальних цілей до групових, слід очікувати, що люди приєднуються до неї на досить тривалий термін. У сучасних суспільствах існує безліч різноманітних груп, що залежить від багатьох факторів: рівня цивілізаційного розвитку країни, типу її політичної системи та політичного режиму, традицій, характеру політичної культури тощо. Вирізняються два основні типи груп інтересів: зацікавлені (ті, чия діяльність обумовлена конкретною зацікавленістю членів групи) і суспільні (учасники яких сприймають свою роботу в групі головним чином як моральний обов’язок). До перших належать, зокрема, професійні союзи і асоціації, а до других – об’єднання, що намагаються допомагати соціально незахищеним прошаркам населення, або ті, хто виступає на захист тварин. 1. Громадські організації (Civil society organizations) – формальні та неформальні групи індивідів або асоціацій, які не належать ані владним, ані бізнесовим структурам. 2. Недержавні організації (Non-governmental organizations) – НДО часто плутають з поняттям громадянського суспільства. Насправді вони складають лише верхівку «айсберга» громадянського суспільства. Розрізняють НДО з членством та без нього. 3. Недержавні організації з розвитку (Non-governmental development organizations) – займаються пошуками шляхів залучення коштів з метою розвитку певного регіону, наприклад такі організації міжнародного масштабу, як CARE, Caritas, Novib, Oxfam. Розрізняють організації північного та південного типів. Північні працюють тільки у напрямі розвитку регіонів, південні залучаються і до інших проектів на місцевому рівні. 4. Регіональні організації (Сommunity-based organizations). Зазвичай організації з членством, які розташовані і діють у певному регіоні. Вони не завжди є формально зареєстрованими, складаються з гуртків, груп інтересів, клубів, працюють на волонтерських засадах, хоча й отримують гранти від недержавних організацій. 5. Представницькі недержавні організації (Advocacy NGOs) – такі, що не мають індивідуального членства, а складаються з професійних груп або регіональних недержавних організацій, які прагнуть розширити свої права шляхом колективних зусиль у місцевих асоціаціях та державних структурах. Вони можуть мати місцевий, регіональний, національний та міжнародний масштаби. Представницькі організації забезпечують тренінги, збір інформації та проведення досліджень для своїх членів. Council for Social Welfare, Amnesty International, World Business Counceil for Sustainable Development є яскравими представниками цієї групи організацій. 6. Асоціації груп інтересів (Interest group associations) – це асоціації професіоналів. Профспілки найбільш повно репрезентують цю групу організацій. Недержавні організації відрізняються від профспілок тим, що вони є формально відповідальними тільки перед собою, тоді як профспілка звітує перед своїми членами. Важливим інститутом громадянського суспільства, які захищають права і свободи громадян насамперед у галузі трудових відносин, є профспілки. Ці організації не є ані державними, ані політичними. Тому відносити профспілки до інститутів, через які здійснюється політична участь громадян, можна лише за певних застережень. Так, політичного характеру набувають дії профспілок під час співпраці з державою у форматі соціального партнерства, коли вони залучаються до формування та затвердження Державного і регіональних бюджетів, а також у рамках корпоративних угод за участю державних структур. В умовах перехідного стану суспільства відповідним чином трансформуються і традиційні профспілки – утворюються «незалежні», «альтернативні», «вільні» та ін. організації, завданням яких є адекватне реагування на потреби суспільства. З ростом соціальної активності громадян, виникненням чисельних зацікавлених груп, громадських об’єднань та потребою у спрямуванні процесів демократизації у правове та організоване русло постала необхідність у формуванні структур, які б сприяли координації зусиль державних органів та громадськості. В їх компетенції – створення ефективних організацій- них і правових умов для всебічної реалізації громадянами їх конституційного права на участь в управлінні, забезпечення відкритості діяльності органів виконавчої влади, урахування громадської думки не лише в процесі підготовки, а й на етапі виконання їх рішень. Залишається актуальним і здійснення постійного діалогу з усіма соціальними групами громадян, надання можливостей для вільного та об’єктивного висвітлення проблем, що турбують людей, у засобах масової інформації, більш повне врахування позицій політичних партій та суспільно-політичних об’єднань, широких кіл громадськості під час вироблення регіональної політики. У своєму Указі за № 1276/ 2005 «Про забезпечення участі громадськості у формування та реалізації державної політики» від 15 вересня 2005 р. Президент України В. Ющенко наголосив на необхідності забезпечення прозорості та відкритості діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, запровадження здійснення громадського контролю за їх діяльністю та участі громадян у прийнятті ними рішень; підвищення кваліфікації державних службовців, насамперед оволодіння ними навичками якісного та ефективного спілкування, організації та забезпечення консультацій з громадськістю, участі зацікавлених сторін у виробленні та прийнятті рішень; удосконалення законодавства з питань реєстрації та діяльності об’єднань громадян, зокрема забезпечення безпосередньої їх участі в процесі формування та реалізації державної політики; організації постійних соціологічних досліджень громадської думки щодо діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування з визначенням на конкурсній основі виконавців таких досліджень. Серед механізмів та процедур, спрямованих на ефективне партнерство влади та громади, можна виділити три головні напрями: робота із зверненнями громадян, інформування населення про діяльність органів влади та місцевого самоврядування і спільна робота у колективних органах (радах, колегіях, комісіях, комітетах тощо). Важливим кроком у налагодженні співпраці держави та громадянського суспільства є прийняття в лютому 2004 р. Хартії громадських організацій України в галузі регуляторної політики. У ній, зокрема, надається велика увага створенню додаткових механізмів громадського контролю за дотриманням регуляторних процедур органами влади та забезпеченню участі громадськості в реалізації регуляторної політики у сфері господарювання. Питання Існування сучасного суспільства і демократія – майже аксіома суспільного життя. Переважна більшість людей у всіх куточках земної кулі своїми голосами підтримує демократичні уряди та їхніх лідерів. У чому ж полягає привабливість демократії? Чому прибічники найширшого спектра ідейно-політичних уподобань так наполегливо демонструють прихильність до неї? Демократія – багатогранне явище, яке не можна звести лише до форми правління, розподілу владних повноважень або процедури. По суті, це спосіб існування суспільства, який на кожному історичному етапі має свої особливості. Є три найпоширеніші уявлення про демократію: як принципу функціонування влади, як форми побудови будь-якої організації та як світогляду. Демократія (від грец. dēmokratia: dēmos – народ, kratos – влада, правління) – народовладдя або правління народу. Ґрунтовніше визначення демократії, що стало дуже популярним, дав американський президент Авраам Лінкольн (1809–1865): «Правління народу, вибране народом і для народу». Таке тлумачення відповідає розумінню демократії як принципу функціонування влади. Демократія може розглядатися і як форма побудови будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і прийняті рішень більшістю. Отже, в широкому розумінні демократія пов’язана із життєдіяльністю суспільства, яке організоване так, що народ має шанси впливати на здійснення політичного управління й розподіл ресурсів. Важливе значення має розуміння демократії як заснованого на певній системі цінностей ідеалу суспільного устрою і відповідного йому світогляду. Від людини із тоталітарним світоглядом марно чекати демократичної моделі поведінки. Зміст демократії розглядається через її концепції, принципи та цінності. Принципи демократії – незаперечні вихідні вимоги до всіх учасників суспільних відносин. Найголовнішими серед них є такі: ♦ принцип народного суверенітету, який визнає народ носієм верховної влади; ♦ політична свобода, що передбачає свободу вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати й змінювати конституційний лад, забезпечення захисту прав людини (свобода має первинне призначення – на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона припускає рівноправність); ♦ рівноправність громадян, що означає рівність усіх перед законом, однакову відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом (не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками); ♦ виборність органів державної влади і місцевого самоврядування, постійний контакт із ними населення, що забезпечує формування органів влади та місцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення, їх змінюваність і підконтрольність, надає громадянам можливість впливу на прийняття політичних рішень; ♦ поділ влади, що визначає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової (це слугує перешкодою для перетворення влади на засіб придушення свободи); ♦ прийняття рішень волею більшості за обов’язкового дотримання прав меншості, що означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості – етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи тощо; ♦ плюралізм, що передбачає не лише плюралізм думок, а й економічний, соціальний, світоглядний і нарешті політичний плюралізм, який загалом запобігає монополізму в усіх сферах життя суспільства; ♦ взаємна відповідальність громадянина та держави тощо. Демократія ґрунтується на певних цінностях, які становлять основу суспільної свідомості населення цивілізованих країн. Цінності – загальні ідеї, які допо- магають людям відрізняти добре від поганого, бажане від небажаного і формулювати на цій підставі суспільні орієнтири та принципи поведінки. Очевидно, що демократія так само є важливою загальновизнаною цінністю. Водночас вона вибудовується на основі групи інших цінностей, що пов’язані із суспільним життям людини: ♦ свобода – передбачає усвідомлений самостійний вибір рішень і дій суб’єктами суспільних відносин; ♦ громадянськість як цінність означає не лише належність людини до держави, а й розвиненість соціальної свідомості й індивідуальної гідності, спроможність людини усвідомлювати власні інтереси й компетентно обстоювати їх з урахуванням інтересів усього суспільства; ♦ людська гідність – усвідомлення особистої значущості, власної людської місії, унікальності, самобутності й невичерпності. Справжній громадянин є носієм власної гідності та її захисником. Вищий рівень гідності – повага й захист гідності інших людей; ♦ конституціоналізм – принцип соціального та правового співіснування людей у демократичному суспільстві, побудованому на засадах демократичної конституції; ♦ моральна автономія – можливість вільного й неупередженого самовизначення людини відповідно до її власного розуміння щастя й добра; ♦ приватна автономія – гарантії невтручання інших (як окремих людей, так і держави) у справи, що не стосуються публічної діяльності людини, саме у приватну сферу, єдиним господарем якої є сама людина; ♦ соціальний порядок – життя в умовах стабільності, впорядкованості та безпеки. Водночас демократія – це постійний, але впорядкований конфлікт. Влада народу може здійснюватися у формі прямої, представницької або плебісцитарної демократії. Остання реалізується через участь населення в референдумах і плебісцитах. Завдяки референдуму громадяни мають можливість здійснювати вплив на процеси прийняття політичних рішень як на місцевому, так і на загально- державному рівні, долучатися до законо творчого процесу й управління державою. Загалом у світі спостерігається тенденція до відродження та поширення цієї старовинної форми демократії. Так, якщо у 1901–1920 рр. було проведено 47 національних референдумів, у наступне двадцятиліття: з 1921 по 1940 рр. – 98, у 1941–1960 рр. – 111, у 1961–1980 – 254, то у 1981– 2000 рр. – вже 335. Залежно від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія поділяється на політичну, що передбачає насамперед формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка ґрунтується на рівності фактичних можливостей участі громадян у розподілі ресурсів та управлінні державою. Відкидання певних принципів чи цінностей призводить до виродження демократії. Так, абсолютна свобода, якщо вона не обмежена, може перетворитися на анархію або охлократію. Неконтрольоване панування більшості може призвести до деспотії більшості, а отже, до знищення демократії. Якщо влада цілковито підкоряє суспільство та особистість і прямує до встановлення над ними суцільного (тотального) контролю, то демократія вироджується й перетворюється на тоталітаризм. Незадоволення демократією як основним шляхом розвитку суспільства можна трактувати як втому людей, з одного боку, від невизначеності й власної відповідальності, з іншого – від життя за умов «чужої волі більшості». Тож чи є щось краще за демократію? Чудову відповідь на це запитання дав Вінстон Черчилль, виступаючи в Британському парламенті 11 листопада 1947 р.: «Демократія – це найгірша форма врядування, за винятком усіх інших форм, які ще гірші». Порівняно з іншими типами суспільного регулювання демократія більшою мірою здатна до саморозвитку й збереження рівноваги в державі. Це пов’язане з тим, що, по-перше, виборці своєю електоральною поведінкою, розгортанням політичних дискусій, висловленням своєї думки через ЗМІ можуть впливати на розвиток політичного процесу в потрібному для них напрямі. По-друге, демократія корисна для найпоширеніших верств населення сучасних демократичних країн – середнього класу, благополуччя якого визначається наявністю власної справи і який у своїй більшості підтримує поміркованих політиків, а не ідеологічно забарвлених фанатиків. По-третє, демократичний лад має апробовані інструменти для мирного компромісного подолання конфліктів та криз. Цей механізм сприяє соціальній стабільності й політичній рівновазі в країні, допомагає опонентам дійти суспільної згоди. Питання Громадянське суспільство – це передусім суспільство громадян. Але громадянським суспільство робить не просто сукупність окремих громадян, а така інтегральна якісна визначеність, як громадянство. Громадянство є однією з фундаментальних категорій концепції громадянського суспільства й означає наділення громадян відповідними правами й створення умов існування. Громадянство постає у відносинах між громадянами й виражає соціальний статус індивіда як агента публічної діяльності. Саме завдяки громадянству громадянське суспільство певною мірою дистанціюється від держави і соціуму загалом, набуваючи характеру автономної сфери суспільного життя. Проте громадянство є лише формальною характеристикою соціальної діяльності й не враховує конкретної активності індивіда та її спрямованості. Щоб глибше зрозуміти сутність громадянського суспільства, поняття громадянства варто поставити в залежність від реальних запитів людей, їхніх потреб, інтересів та цінностей. Структурно громадянське суспільство є підсистемою суспільства як цілого, яка наближається до соціальної сфери суспільного життя. В зародковому стані її елементи наявні в кожному сучасному суспільстві, однак суспільства різняться за розмірами цієї сфери та за її якістю (рівнем розвиненості, повноцінністю функціонування, системою цінностей). У сучасній політології громадянське суспільство розглядається як складна й багаторівнева система невладних зв’язків і структур. Громадянське суспільство охоплює всю сукупність міжособистісних відносин, які розвиваються без втручання держави, а також розгалужену систему незалежних від держави суспільних інститутів, які вдовольняють повсякденні індивідуальні та колективні потреби. Базові людські потреби в їжі, одязі, житлі тощо, які підтримують життєдіяльність індивідів, забезпечують виробничі відносини, що утворюють перший рівень міжособистісних стосунків. Ці потреби реалізуються через такі громадські інститути, як приватна власність, акціонерні товариства, бізнес-центри, професійні, споживчі і кредитні спілки, кооперативи та орендні підприємства. Потреби у продовженні роду, здоров’ї, вихованні дітей, віросповіданні, інформації, комунікації тощо забезпечує комплекс соціокультурних відносин, який охоплює сімейно-статеві, релігійні, етнічні та інші взаємодії, що становлять другий рівень міжособистісних стосунків. Потреби цього рівня задовольняються такими інститутами, як сім’я, церква, благодійні фонди, заклади освіти, науки, культури, творчі спілки, наукові асоціації, спортивні товариства тощо. Нарешті, третій, вищий рівень міжособистісних стосунків мають політико-культурні відносини, які сприяють реалізації потреб політичної участі, пов’язаних з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і ціннісних орієнтацій. Цей рівень передбачає сформованість в індивіда конкретних політичних позицій. Політичні переваги індивідів і груп реалізуються через групи інтересів, політичні партії, громадські рухи, незалежні засоби масової інформації, громадську думку як соціальний інститут; у певному аспекті – через вибори та референдуми, коли вони слугують засобом формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів; через залежні від громадськості елементи судової та правоохоронної систем. Таким чином, громадянське суспільство – це не лише сфера, а й тип взаємодії, певна модель соціальної організації. Якісними характеристиками громадянського суспільства є: ♦ наявність вільних та рівних індивідів, які вірять у свою здатність вирішувати будь-які справи у суспільстві (об’єкти взаємодії); ♦ зорієнтованість на соціальні справи, небайдужість до спільних проблем; ♦ поєднання індивідуалізму та конкурентності в діяльності із взаємною довірою та співробітництвом, здатністю до компромісів, поміркованістю й толерантністю. Громадянська культура є культурою участі й підтримки з прихильним ставленням громадян до політичної системи. На нормативному рівні можна дати таке визначення громадянського суспільства: Громадянське цивільне суспільство – це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання й регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності. Виходячи з цього ідеалу, можна говорити: наскільки те чи інше суспільство наближене до нього, настільки в ньому розвинені структури і громадянська культура, притаманні саме громадянському суспільству. Основні напрями діяльності інститутів громадянського суспільства та їхній вплив на суспільне життя відображено в його функціях. Найголовнішими з них є такі: ♦ громадянське суспільство є засобом самовияву індивідів, їхньої самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські об’єднання розв’язують самостійно або на рівні місцевого самоврядування. У такий спосіб вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують тягар проблем, які їй доводиться розв’язувати; ♦ інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм упевненість у своїх силах, слугують опорою в їхньому протистоянні з державою, формують соціальний капітал, тобто ті риси особистості, завдяки яким вона стає здатною до ефективних солідарних дій. Інститути громадянського суспільства систематизують, упорядковують, урегульовують протести й вимоги людей, які без цього могли б мати руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади. Ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протистоянні з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс бути почутою владними структурами. Таким чином, громадянське суспільство – це сфера взаємодії індивідів і тих груп та організацій, які вони утворюють. Однією з цілей взаємодії є формулювання, висловлення й захист індивідами та їхніми об’єднаннями своїх інтересів. Це той зріз суспільних відносин, коли громадські організації виступають як групи інтересів, що є посередниками в стосунках індивидів із владою та рештою суспільства. Саме функції громадянського суспільства дають змогу зрозуміти, чому його розглядають як опору демократії й вияв свободи. Що розвиненішим є громадянське суспільство, то легше громадянам захищати свої права, то більшими є їхні можливості щодо самореалізації в різних сферах суспільного життя і то меншою – небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами або окремими особами. Поділ громадянського суспільства й держави досить умовний і спрямований на те, щоб зро
|
