Цивілізація як категорія глобального політичного аналізу

Цивілізація – це спільнота людей, які мають спільні фундаментальні основи ментальності, основоположні духовні цінності та ідеали, стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі. Термін "цивілізація" для позначення певної ступені у розвитку людського суспільства одним з перших використав шотландський філософ А.Фергюссон (1723-1816). Під цим терміном він розумів те, що відрізняє людину та людське суспільство від тваринного світу і те, що відрізняє одне суспільство від іншого. Він виділяє три стадії господарського розвитку людства: дикунство (головні заняття – мисливство та рибальство), варварство (головне заняття скотарство), цивілізація (головне заняття орне землеробство).

У 1877 р. американський вчений Л.Морган у праці "Стародавнє суспільство або дослідження шляхів людського прогресу від дикунства через варварство до цивілізації" позначає цим терміном вищу після дикунства та варварства історичну епоху, яка характеризується впорядкованістю суспільного ладу, виникненням класів, держави, приватної власності.

Цивілізація - це «тріумф і поширення розуму не тільки в політичній, а й моральної та релігійної областях»; освічене суспільство на противагу дикості і варварству; прогрес науки, мистецтва, свободи і справедливості; усунення війни, рабства та злиднів. «Цивілізація означала насамперед ідеал і в значній мірі ідеал моральний»

Терміни «цивілізація» і «культура» стали використовуватися в соціально-політичних дослідженнях порівняно недавно. Прийнято вважати, що їх ввели в обіг французькі та англійські просвітителі. Французький історик Л.Февром стверджує, що слово «цивілізація» було вперше вжито у французькому тексті в 1766 р., в англійському - в 1773 р., слово «культура» з'явилося в німецькому тексті між 1774 і 1793 гг.1

Цивілізація - це «тріумф і поширення розуму не тільки в політичній, а й моральної та релігійної областях»; освічене суспільство на противагу дикості і варварству; прогрес науки, мистецтва, свободи і справедливості; усунення війни, рабства та злиднів. «Цивілізація означала насамперед ідеал і в значній мірі ідеал моральний».

У XX столітті поступово формується теорія цивілізацій, два основних напрями якої - матеріалістичне і культурно-історичне - отримують широке визнання в суспільних науках.

При матеріалістичному підході до вивчення цивілізацій робився акцент на вивченні економіки, матеріального виробництва, способу господарювання і породжених ними відносин. Це не означає, що ігнорується роль духовних чинників, але вони підкреслено зв'язуються з типом технології або соціальності. Найбільш відомими представниками культурно-матеріалістичного напрямку є М.Вебер, К.Маркс, французька школа Анналів (М. Блок. Л.Февром, Ф.Бродель та ін.)

У рамках даного підходу цивілізація розглядається як певна ступінь в розвитку суспільства і культури і тим самим протиставляється дикості і варварству. Приватна власність і гроші, розвиток землеробства, торгівлі, міст, класового суспільства, держави, релігії, пісьменності7 - ось основні ознаки цивілізації. Таким чином, цивілізація стає однією з характеристик класового суспільства.

Для Броделя цивилизация — это целостная историческая система, образующаяся из совокупного взаимодействия социальной, экономической, политической и культурно-психологической подсистем.

Социальная (или биосоциальная) подсистема объединяет все, что относится к существованию людей, образу жизни, воспроизводству населения (жилье, питание, здоровье, гигиена, одежда, труд, досуг, защита от опасностей, семья, родство). Экономическая подсистема включает производство, потребление, обмен, регулирование экономики, технику, систему коммуникаций. Политическая подсистема охватывает институциональные отношения между людьми: совокупность норм, обычаев, прав, партий, общественных движений, других политических организаций. И, наконец, культурно-психологическая подсистема включает все проявления духовной жизни — ценности, нормы, знаково-коммуникационные системы, обеспечивающие взаимодействие людей.

Цивилизация предстает у Броделя как «культурно-историческая зона», связанная прежде всего с географией и демографией. Основное внимание он уделяет материальной деятельности людей, анализируя ее через технологическую и вещную стороны. Подход Броделя экономико-центричен. Поэтому культурная социальная дифференциация общества, основные принципы его регуляции, сущностные связи и иерархия—все это во многом остается за рамками его анализа.

Разом з тим недоліки культурно-матеріалістичної методології сприяли розвитку іншої школи в цивілізаційній теорії, що отримала назву культурно-історичною. Цей напрямок відводить визначальне значення при вивченні цивілізацій духовним факторам. У рамках культурно-історичної школи працювало чимало видатних учених сучасності-А.Тойнбі, О.Шпенглер, П.Сорокин, А. Кребер, Н.Еліас, Ф.Нортроп. Одним з основоположників цього напрямку по праву вважають М. Данилевського (1822-1885), робота якого «Росія і Європа» вийшла у світ ще в 1869 р.

Більшість теоретиків історичної школи вважають, що кожна цивілізація заснована на якийсь вихідної духовної передумові, великий ідеї, сакральної цінності або первинному символі, навколо яких в ході розвитку формуються складні духовні системи. Вони характеризують сучасний період у розвитку цивілізацій як кризовий, кінець епохи науково-технологічної культури і перехід до виникає «месіанського-інтегральному-естетичному» прототипу цівілізаціі10. Всі теоретики цієї школи відкидають лінійну концепцію життєвого циклу цивілізацій та історичного процесу в цілому і обгрунтовують циклічні або ритмічні теорії.

М.Данилевський, А.Тойнбі, О.Шпенглер, С.Хантингтон підкреслюють особливу роль релігії у формуванні цивілізаційної ідентичності. Вони стверджують, що цивілізації являють собою типи людських спільнот, що викликають певні асоціації в галузі релігії, архітектури, живопису, моралі, звичаїв - словом, в галузі культури. Але якщо у Хантінгтона цивілізація - це культура, що дійшла до природних кордонів свого поширення («культурна спільність найвищого рангу», «самий широкий рівень культурної ідентичності людей»), то у Тойнбі під цивілізацією розуміється блок історичного матеріалу, до якого звертається той, хто намагається вивчити історію власної країни.

В усіх цивілізаційних теоріях роль держави так чи інакше обмежується або визнається вторинною, залежною від цивілізаційної динаміки. Основна увага зміщується від держав на більш великі структури та процеси в масштабах цивілізацій.

Таким чином, перший етап розвитку теорії цивілізацій охоплює період з другої половини ХУШ по першу половину ХІХ століття і був часом формування і розвитку перш за все лінійно-стадіальних теорій в різних їх варіантах.

До найбільш відомих представників цього етапу відносимо Ф.Вольтера, А.Фергюсона, А.Тюрго, М.Кондорсе, О.Конта, Ф.Гізо, Г.Гегеля. Лінеарно-стадіальна цівіліографія автивно використовувала ідеї прогрессу, пов”язані з історичним оптимізмом буржуазної ідеології.

Другий період розвитку теорії цивілізацій (з другої половини ХІХ століття) пов”язаний з розвитком циклічних концепцій, виокремленням локальних цивілізацій як самостійних систем. На зміну монологічному діскурсу першої половини ХІХ століття приходить діалогічний.

На третьому етапі, в ХХ ст. були створені головні концепції, зокрема М.Вебера, О.Шпенглера, А.Дж.Тойнбі та ін.

Сучасні цивілізаційні школи відрізняє широка палітра концепцій та ідей, що є свідченням того, що теорія цивілізацій знаходиться в стані активного розвитку та творчого пошуку.

Теорія світових цивілізацій досліджує фази формування та розвитку глобальної цивілізації. Виокремлюються наступні світові цивілізації, які зміняють одна одну: неолітична цивілізація (УШ-ІУ тис. до н.е.); ранньокласову цивілізацію (кінець ІУ - початок І тис. до н.е.);античну (початок І тис. до н.е. – середина І тис. н.е.);, середньовічну (УІ – ХУ ст..); раньоіндустріальну (ХУІ –ХУШ ст.); індустріальну (кінець ХУШ – кінець ХХ ст..); постіндустріальну (кінець ХХ - початок ХХІ ст.).

Найчастіше світові цикли цивілізацій об'єднують в три суперцикли.

Перший суперцикл – період становлення суспільства. Його епіцентри – Єгипет, Месопотамія, Греція, Рим, Індія та Китай. Це неолітична, ранньокласова, антична цивілізації.

Другий суперцикл – період зрілості суспільства. Його епіцентри – Західна Європа та Північна Америка. Це середньовічна, раньоіндустріальна, індустріальна цивілізація.

Третій суперцикл – постіндустріальна цивілізація. Його епіцентри – Японія, США, Китай.

Суміжні цивілізації синхронізуються в своїй динаміці. Виокремлюються наступні групи синхронних цивілізацій: середземноморсько-близькосхідна, азійська (до неї належать Індія, Китай, Японія, Середня Азія. Вони були епіцентром цивілізації на початку другого суперциклу); захїдноєвропейська(до цієї групи належать Іспанія, Британія, Франція, які були колоніальними імперіями, наприкінці індустріальної епохи вони починають втрачати свої позиції); східноєвропейська, північноазійська, американська та африканська групи синхронних цивілізацій.