Б. Закон заперечення заперечення.

Закон заперечення заперечення розкриває направленість (напрямок) розвитку: від старого до нового, від нового до новітнього, а потім робить начебто поворот до старого, при цьому зберігається можливість подальшого розвитку за рахунок збереження позитивних можливостей старого.. У природі прикладом такого діалектичного заперечення може бути основний біогенетичний закон всього живого. Цей закон формулюється так: онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює філогенез (розвиток роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей рис під впливом зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є копією предків, але й не є чимось зовсім відмінним від них, вони повторюють їх на вищому ступені розвитку, вищій основі, набуваючи нових рис, передаючи їх у генотип свого роду. Теза – така форма думки (судження) в якій щось стверджується. Антитеза – заперечення тези перетворення її на свою протилежність. Синтез – в свою чергу заперечує антитезу, стає вихідним моментом наступного руху і об’єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні.

33б. Осн.категорії діалектики.

Діалектика – це теорія філософії, яка виходить із принципів взаємозв’язку і взаємоумовленості явищ. Із принципу всезагального розвитку, джерелом якого є боротьба протилежностей. Категорія – це поняття, що відображує найбільш загальні риси і взаємовідносини предметів і явищ. Арістотель закладає першу систему категорій: Причина і наслідок ( явище чи група, які взаємодіють між собою, породжує інші. Тобто, явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. У свою чергу результатом дії причини є наслідок). Можливість і дійсність (Можливість” і „дійсність”, як і інші категорії діалектики, виводяться з принципу руху й розвитку матеріального світу, оскільки в ньому завжди щось виникає, розривається, а щось відживає свій вік і відмирає. Звідси логічно припустити, що нове спочатку виступає в зародковій, недосконалій формі як можливість. Тому розвиток і є, власне, процесом перетворення можливості в дійсність. Отже, категорії „можливість” і „дійсність” є відображенням у нашій свідомості цих сторін об’єктивного процесу. Необхідність і випадковість (Необхідність визначає те, що закономірно випливає з внутрішнього, суттєвого зв’язку предметів, процесів та явищ, що обумовлено усім попереднім розвитком і внаслідок цього настає чи повинно настати. Випадковість виражає те, що випливає із зовнішніх зв’язків між явищами. Сутність і явище (процес пізнання дійсності починається саме з вивчення явищ і далі йде до розкриття їх сутності. Під явищем ми розуміємо зовнішню сторону об’єктивної реальності, яка безпосередньо дається нашим органам чуття. Об’єктивна дійсність має і внутрішню сторону, недоступну для її прямого сприймання органами чуттів. Ця сторона дійсності називається сутністю. Вона є як внутрішній, повторюваний і відносно тривалий зв’язок речей і явищ. Це внутрішня основа явищ, загальне і повторюване в них. Явище ж є виявленням (проявом) сутності. Отже, сутність — це внутрішня природа, внутрішній спосіб існування предметів і явищ дійсності, основне відношення, що існує в предметі й між предметами, внутрішня суперечність — тобто те, що являє собою джерело руху й розвитку предмета чи предметів. Явище — це зовнішня, більш рухома сторона об’єктивної дійсності, яка є формою вираження сутності. Форма і зміст (Зміст — це сукупність елементів, процесів, зв’язків, притаманних певному предмету чи явищу. Форма є вираженням змісту, його обумовленням. Це внутрішня та зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, стабільність і самостійність. Згідно з діалектикою, „зміст” і „форма”перебувають в органічній єдності, є співвідносними поняттями, які відображають дві взаємозалежні, суперечливі сторони буття предмета, явища, процесу.

34б. Функції філософії.

Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює певний погляд на світ. Характер її уявлень про світ сприяє визначенню певної мети. Їх узагальнення створює загальний життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Методологічна функція – розробляє заг.обгрунт.окремі і заг.наукові методи пізнання, загальнокультурна (вміння дістатись до глибинної сутності), критична (аналіз знань, характеристика дійсної сутності), прогностична (прогноз явищ наперед), інтегративна (узагальнює висновки окремих спец. Наук, обєднує їх), аксіологічна (інтерепретація теор.положень, оцінка формування с-ми цінностей), гуманістична.

35б. Основні принципи х-стики людини.

Діяльна, розумна, творча, біосоціальна, має свободу вибору, одушевлена, вільна. Людина обирає себе і створює, л-процес витвору, л вибирає долю. Людська діяльність творча, працюючи людина створює себе. Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини та суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища (включаючи її саму) відповідно з своїми потребамиЛюдська діяльність відтворює матеріальні умови суспільного життя, перетворює зовнішню природу у другу природу - неорганічне тіло суспільної людини. Основними видами діяльності, що забезпечують існування суспільства як системи, виступають матеріально-практична і духовно-практична діяльність. Виникає художня діяльність, найповніше втілювана в мистецтві, збагачує людську життєдіяльність емоційно-естетичним ставленням до світу; моральна діяльність формує в людині норми поведінки. Йохан Гейзінга (1872-1945) відомий своєю роботою "Homo ludens" ("Человек играющий"), в якій захищає тезис про ігровий характер культури.. Гра старша за культуру, гра передує культурі, гра творить культуру - такий лейтмотив концепції Гейзінга. Гра - це культурно-історична універсалія. Як суспільний імпульс, гра здавна заповнювала життя і примушувала рости форми архаїчної культури. Дух, формуючий мову, щоразу перестрибував, граючи з рівня матеріального на рівень думки. Культ переріс в священну гру. Поезія народилася у грі і стала жити завдяки ігровим формам. Музика и танець були грою. Мудрість і знання знаходили своє вираження в освячених змаганнях. Право виділилося із звичаїв соціальної гри. На ігровых формах базувалися залагоджування суперечок за допомогою зброї і умовності аристократичного життя. Гейзінг переконаний, що культура в її найдавніших формах "граеться".

36б. Біосоціальне в людині.

Сутнісні риси людини не є сталою данністю при народженні. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. Керкегором і К. Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бергсоном і Т. Тейяром де Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе, тобто набуває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і свідомо творчою, соціальною, такою, що володіє мовленням, формує власну духовність. Ці властивості не виникають на порожньому місці, хоча й під соціальним впливом. Біологічне в людині — людський організм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю. Це сукупність загальних суттєвих ознак і властивостей людей як виду. Особливостями людського організму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо). Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей. соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити людину, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку» суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тільки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде — доброю чи злою, байдужою чи співчутливою, щедрою чи жадібною — залежить від якості соціального середовища.