· Кам'яні монументальні скульптури Богородиці і святого Яна Непомука у Бучачі (збереглися голови, 1750)
· Самсон роздирає пащу лева
· Кам'яні скульптури для парапету Бучацької ратуші (початково 14, вціліли 9[9])
· Святий Юрій (на парапеті собору святого Юра у Львові)
· Святі Леон та Атанас (статуї покровителів родини Шептицьких на соборі святого Юра у Львові)
· Святий Вікентій та Франциск Борджа
· Скульптури Козака і Невільника, що розриває пута (відомі тільки за документами)
· Алегорія Звитяги
· Вівтар костелу Непорочного Зачаття Діви Марії в Городенці (з 18 скульптур врятовано 5[10])
· Колона зі статуєю Пречистої Діви Марії у Городенці
· Розп'яття для костелу Святого Мартина у Львові
· Благовіщення
· Вознесіння
· Жертвоприношення Авраама (Музей Пінзеля, Львів)
· Богородиця зі сцени Розп'яття
· Розп'яття (варіанти)
· Цар Соломон
· Святий Онуфрій (Рукомиш)
Ескізи (боцеті)
Вдова Пінзеля вивезла з собою частину скульптурних майстра (6 боцеті). Робилися як ескізи до великих скульптур. Віднайдені 1999 року на мистецькій ярмарці в Мюнхені. Всі (окрім більшого Святого Йосипа) висотою близько 10 сантиметрів.
Святий Яким, Свята Анна, цар Давид, пророк — ескізи втрачених[11] вівтарних скульптур костелу в Монастириськах.
Святий Ієронім — ескіз невідомої скульптури.
Святий Йосип — найбільший за розміром ескіз знищеної скульптури вівтаря костелу в Городенці.
Леонід Володимирович Позен (26 лютого 1849, Оболонь - 8 січня 1921, Петроград) - український скульптор-передвижник, дійсний член Імператорської академії мистецтв (з 1894 року), сенатор (з 1912 року).
Творча діяльність
Спеціальної художньої освіти Леонід Позен не мав. Його з дитинства залучали глиняні іграшки, виконані Опішнянською гончарями. Він намагався ліпити їх копії з житнього хліба. Захоплювався також малюванням. Батьки Леоніда бажали, щоб він, по закінченні гімназії, надходив в Санкт-Петербурзьку художню академію. Проте хлопець не ставився серйозно до своїх художніх задатків.
Свої художні заняття Л. В. Позен відновив після приїзду до Полтави у 1876 році. Спочатку він копіював гіпсові фігури різних діячів, використовуючи в якості зразків для копіювання твори сучасних йому скульпторів: М. І. Ліберіха, Є. А. Лансере, П.-Ж. Мена. Потім став ліпити з натури невеликі портрети друзів і близьких, пробував робити і складні композиції. Так, наприклад, в 1877 році він виліпив із воску скульптурну групу «Візник».
У 1882 році, за порадою Г. Г. Мясоєдова, Леонід Позен представив свою скульптурну групу «На волах» на 10-й виставці Товариства пересувних художніх виставок (ТПХВ). Робота початківця скульптора мала величезний успіх. Через кілька днів після закриття виставки власник фабрики художнього литва К. Ф. Верфель купив скульптурну групу «На волах» для відливу її у бронзі. Згодом він багато років систематично купував твори Л. В. Позена, відливав їх і влаштовував виставки не тільки в Росії, але і за кордоном: в Італії, Англії, Німеччини, Голландії, Америці. На черговій, 11-й, пересувній виставці успіх Позену принесли раніше виконані роботи «Шинкар», «Лірник», «Черкаський віл», «Лоша», «Кобчик».
Л. В. Позен був постійним учасником виставок Товариства аж до 1918 року, беручи участь майже в кожній виставці і продемонструвавши понад 50 робіт. У 1891 році Л. Позен став дійсним членом ТПХВ. Він був першим з скульпторів, що приєдналися до Товариства. Леонід Позен був у дружніх стосунках з художниками Василем Волковим, Іваном Зайцевим, Миколою Ярошенко.
У 1894 році у зв'язку з хворобою Л. Позен виїхав до Риму, де перебував на лікуванні і попутно вивчав музейні колекції. У тому ж році він був обраний дійсним членом Імператорської Академії мистецтв (ІАХ). У 1900 році призначений членом Ради ІАХ. У 1915 році Позен відмовився від запропонованого йому звання академіка скульптури «з міркувань принципового характеру».
Найбільшу популярність Леонід Позен придбав своїми кабінетними жанровими композиціями на теми з життя та історії українського народу: «Кобзар» (1883), «Переселенці» (1884), «Жебрак» (1886), «Запорожець у розвідці» (1887), «Скіф»(1889),«Оранка на Україні»(1897) і ін
Він створив також ряд портретних бюстів: Г. Г. Мясоєдова (1890), Ф. І. Стравінського (1897), Н. А. Ярошенко (1898, 1899), І. П. Котляревського (для Полтавської школи носить ім'я письменника) і ін
На початку 1900-х років Л. Позен створив пам'ятник поетові Івану Котляревському (відкритий в 1903 році). У 1914-1915 роках працював над пам'ятником Миколі Гоголю в Полтаві (відкритий в 1934 році).
Твори Леоніда Позена зберігаються в багатьох музейних зібраннях, в тому числі в Державній Третьяковській галереї, Державному Російському музеї, Київському музеї російського мистецтва, Полтавському художньому музеї та інших.
Відомий історик мистецтва Петро Петрович Гнєдич вважав Леоніда Позена надзвичайно цікавим і самобутнім скульптором. Самим характерним зразком притаманною Леоніду Володимировичу сильної композиції Петро Петрович вважав його "Скіфа".
Михайло Осипович Микешин (9 (21) лютого 1835 року, село Максімково Рославльское повіту Смоленської губернії - 19 (31) січня 1896 року, Санкт-Петербург) - російський художник і скульптор, автор ряду видатних пам'яток у великих містах Російської імперії.
Михайло Осипович Микешин народився 9 (21) лютого 1835 року в селі Максімково Смоленської губернії поблизу Рославля. Навчався в Смоленську у місцевого іконописця. У 1852 вступив до Академії мистецтв, де навчався по класу батального живопису під керівництвом Б. П. Віллевальде. У 1858 році з відзнакою закінчив Академію, отримавши велику золоту медаль за картину «В'їзд Тіллі в Магдебург». Проявилося в роки навчання романтична трактування патріотичних тим принесла йому увагу царської сім'ї та Микешин був запрошений навчати малювання Великих княжен.
Незважаючи на те, що Микешин був, перш за все, баталістом, представлений ним проект пам'ятника тисячоліття Росії в Новгороді переміг на конкурсі (1859) і був прийнятий до виконання. Для того, щоб керувати виконанням проекту, Микешин вивчав скульптурну техніку у І. М. Шредера.
У результаті М. О. отримав безліч подібних замовлень. Створені за його проектами пам'ятники Кузьмі Мініну в Нижньому Новгороді, адміралу Грейгу в Миколаєві і Олександру II в Ростові-на-Дону стали ілюстрацією офіційної формули «самодержавство-православ'я-народність».
Небагато Мікешінскіе пам'ятники пережили роки Радянської влади. Серед них - пам'ятник Катерині II в Санкт-Петербурзі (1873) і пам'ятник М. Ю. Лермонтова, Богдану Хмельницькому у Києві (1888), Єрмаку в Новочеркаську (1904) і вже згаданий пам'ятник тисячоліття Росії в Новгороді. Проекти Микешина перемагали і в міжнародних конкурсах (наприклад, пам'ятник Педро IV в Лісабоні).
У 1876-1878 роках Микешин редагував сатиричний журнал «Бджола». Він друкував там свої карикатури і публікував ілюстрації до творів М. В. Гоголя і Т. Г. Шевченка.
У 1892р. разом з Ф.Ф. фон-Каналош-Лефлером, майбутнім головою, М.О. Микешин став одним з головних засновників першого офіційно визнаного Урядом (МВС) товариства есперантистів "Espero" ("Надія") в С. Петербурзі. Володіючи правами створювати свої відділення по всій країні і займатися видавничою діяльністю, це суспільство відіграло важливу роль у поширенні есперанто в Росії.
Михайло Осипович Мікешин помер 31 січня 1896 в Санкт-Петербурзі. Похований на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври.
Л.Позен (1849-1921) створив низку жанрових, станкового характеру реалістичних композицій з життя українського села, історії народу («Кобзар», «Переселенці», «Запорожець у розвідці», «Скіф» та ін.) Серед його монументальних творів – памятники І.Котляревському (1896-1902) та М.Гоголю (1913-1915) у Полтаві. У жанрі скульптурного портрета успішно працювала П.Забіла (1830-1917) мармуровий портрет Т.Шевченка, пам’ятник М.Гоголю в Ніжині та ін. Реалістичну традицію в монументальній скульптурі успішно розвивав М.Микешин (1835-1896): пам’ятник Б.Хмельницькому.
Іва́н Петро́вич Кавалері́дзе (*26 квітня 1887, хутір Ладанський — †3 грудня 1978, Київ) — український радянський скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист.
