Школа как направление в науке

Традиция, восходящая к Вундту, которого принято называть "отцом экспериментальной психологии", запечатлела Декартов взгляд на сознание, которое мыслилось подобно субстанции Спинозы как "causa sui" (причина самого себя). Исходя из намеченной выше классификации трех типов школ, те психологи, которые продвигались в русле данной традиции, могут рассматриваться в качестве исследователей, представлявших общую школу (если понимать под этим термином направление в науке). Направление, о котором говорится, принято называть интроспекционизмом, поскольку психология в отличие от других дисциплин мыслилась основанной на изощренном и особым образом организованном самонаблюдении субъекта – интроспекции. Но оно не являлось, как мы знаем, единственным в мировой научной мысли.

 

В России (в силу особенностей ее социокультурного развития) возникло другое направление, также зачатое в чреве картезианства, но приведшее благодаря своим естественным "генам" к открытию рефлекторной природы поведения. Его контуры наметил Сеченов (кстати сказать, одногодка Вундта). Он стал родоначальником расцветшей в XX столетии объективной психологии. Причины, по которым Вундт создал в психологии школу – исследовательский коллектив, кроются, как мы знаем, в разработке программы. Именно программа, исполняемая под властью ее генератора, служит, как отмечалось, единственным "инструментом" консолидации школы данного типа.

 

У Сеченова применительно к психологии такой программы не было. В его научной карьере только в один из периодов (в 60-е годы) ему довелось образовать школу как исследовательский коллектив. Сложилась же она на основе чисто физиологической программы по изучению открытого им в головном мозгу "центрального торможения". Но его идеи о том, как разрабатывать психологию, намечали перспективы преобразования всего категориального строя этой науки. На уровне изучения поведения они вдохновили Павлова на создание самой крупной в истории науки, притом международной, школы – исследовательского коллектива.

 

После Павлова, под влиянием его концептуальных установок, имевших прочное методическое оснащение, в различных странах мира возникла разветвленная сеть лабораторий. Она приобрела характер направления в психологической науке.

 

Дискусія — форма колективного обговорення, мета якої — виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв’язання проблеми. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно-інтелектуальиий поштовх пробуджує бажання активно мислити.

Організація дискусії передбачає три етапи: підготовчий, основний та заключний. На першому етапі доцільно сформулювати тему дискусії й основні питання, які будуть винесені на колективне обговорення, добрати відповідну літературу для підготовки, визначити час і місце проведення дискусії. Учасників дискусії краще розмістити у приміщенні так, щоб усі присутні бачили одне одного в обличчя й добре чули.

Добір теми багато в чому визначає ефективність дискусії. Звичайно, краще формулювати її проблемно. На обговорення не бажано виносити понад п’ять питань. Якщо тема складна, доцільно зробити невеликий вступ, щоб учасникам дискусії було легше визначитись щодо основних понять.

На другому етапі обговорюються ті питання, які були винесені на порядок денний. Процесом обговорення керує ведучий. Від виконання ним своєї ролі багато в чому залежать хід і результати дискусії. Щоб не тиснути на присутніх авторитетом, ведучому не слід самому багато говорити. Він це може робити тільки тоді, коли не вистачає інформації для пошуку нового погляду на вже відому проблему. Ведучому треба ставитися до всіх поважливо і однаково, не засуджувати будь-кого з учасників за його, можливо, некомпетентну думку. Різні заклики ведучого на зразок “пам’ятайте про регламент”, “дотримуйтесь правил дискусії”, “будьте цивілізовані” не знімуть загострення пристрастей, а можуть лише образити її учасників. Тому не варто зловживати такими висловами.

Проте до поведінки учасників дискусії також є певні вимоги. По-перше, вони мають підготуватися до обговорення обраної теми й виявити готовність викласти свою позицію. По-друге, кожен повинен уважно слухати інших і чути, про що саме вони говорять. По-третє, всім бажано поводитися відповідно до загальноприйнятих етичних норм поведінки. Не слід перетворювати дискусію на суперечку, не можна перебивати того, хто виступає, робити зауваження щодо особистіших якостей учасників.

Якщо під час обговорення виникла пауза внаслідок роздумів учасників, переривати її не слід, бо, можливо, вона допоможе знайти новий цікавий поворот дискусії.

Третій етап дискусії — підбиття підсумків. Це, звичайно, робить ведучий. Проте можна доручити це і досвідченому спеціалісту з числа учасників. Він оцінить повноту й глибину розкриття теми, новизну інформації, відзначить різні точки зору, наголосить на значущих результатах обговорення. Добре, якщо до аналізу дискусії будуть залучені й інші учасники. Це допоможе всім краще усвідомлювати й контролювати власну поведінку, а також сприятиме підвищенню рівня культури спілкування під час дискусії. Навіть те обговорення, що начебто не вдалося, також принесе користь, бо виграє не той, хто не помиляється, а той, хто вміє зробити з цього для себе певний висновок.

Як свідчать спостереження, дискусія не повинна тривати понад три години. Зловживання часом може викликати роздратування у присутніх. Ведучий має відчути кульмінаційний момент, після якого, звичайно, інтерес до обговорення зменшується, і підбити підсумки. Важливо також дотримуватися схваленого регламенту. Як правило, для повідомлення надається 15-20 хвилин, для виступу — 3-5 хвилин.

Під час обговорення нерідко народжується багато різних думок, іноді цілком полярних (від крайніх лівих до крайніх правих). І тоді учасники відповідно до своїх думок починають тяжіти до людей, думки яких їм близькі. Серед учасників дискусії виникають певні групи, найчастіше так звані меншість і більшість. Тривалий час вва-жалося, що істина належить більшості, а меншість сприймалася як дестабілізуючий фактор. Справді, більшість використовує психологічний тиск па інших. Проте авторитет її часом ґрунтується на чисельності, а не на правоті. Але, і це підтверджує практика, зокрема сесії Верховної Ради України, де саме меншість викликає творчу активність аудиторії, твердо й послідовно відстоюючи свої позиції. Тим самим вона стимулює більшість подивитися на проблему під іншим кутом зору. Вважається, що погляди більшості змінюються частіше залежно від етики поведінки та спілкування меншості, аніж від її компетентності.

Сварка під час дискусії починається нерідко тому, що присутня на ній людина починає відчувати гнів або злість. Це явище не можна ігнорувати. Доцільніше розібратися в ньому та знайти шлях, який допоміг би подолати його. Злість може виникнути через страх або сподівання, яке не справдилося. Людина при цьому мучиться, стає жертвою своєї злості або, що буває частіше, виплескує її на інших. Вона легше впорається зі своєю злістю, якщо знайде інші варіанти розв’язання проблеми. Першим кроком до її переборення стане вже те, що людина зрозуміє, що з нею відбувається. Можна зменшити це відчуття, з’ясувавши, що саме його викликало. Якщо зі злістю не покінчити одразу, вона, виникнувши на дискусії, може призвести до того, що зіпсуються взаємовідносини з іншими людьми.

Про результативність дискусії можна говорити тоді, коли в учасників сформувалася певна думка щодо обговорюваного питання або підтвердилися погляди, що їх мав дехто з присутніх до початку колективного обговорення. Якщо під впливом дискусії у частини учасників змінились установки, то це означає, що подіяв “ефект переконання”. Він проявляється навіть тоді, коли в декого зароджуються сумніви щодо правильності своїх поглядів. “Нульовий ефект” дискусії буває тоді, коли погляди, думки більшості людей не змінюються. Звичайно, це може бути наслідком пасивного ставлення до дискусії та через відсутність підготовки до неї. Якщо під час дискусії в декого сформуються погляди, протилежні тим, які хотілося сформувати при її організації, то це означає дію “ефекту бумерангу”, тобто негативний результат дискусії.

Дискусія як форма колективного обговорення відрізняється від полеміки та диспуту. Полеміка як конфронтація ідей, поглядів, думок на відміну від дискусії має на меті не досягнення згоди в суперечці, а перемогу над опонентом. Нерідко в полеміці її учасники використовують різні засоби спілкування, не дуже піклуючись про його культуру. Напевне, саме тому протилежну частину учасників полеміки найчастіше називають супротивниками, а не опонентами, як у дискусії..

Як зазначалося, диспут найчастіше використовується для публічного захисту наукової позиції або для того, щоб визначитись у життєво важливих, найчастіше моральних, проблемах. Теми для диспутів нерідко добирають на основі аналізу життєвого досвіду. На диспут звичайно відводиться менше часу, ніж на дискусію, і спрямований він, як правило, на розв’язання особистісно значущих моральних проблем.

 

Дискуссия Научная средство совместного поиска решения к.-л. проблемы путем выдвижения, противопоставления и критич. обсуждения различ. точек зрения. В дискуссии выражается коллективный характер творческой познавательной деятельности, она выступает средством продуктивного общения, коммуникации членов научн. сооб-ва. Без такого общения невозможны разносторонность исследования, критич. оценка полученных рез-тов, всесторонняя проверка и развитие научн. гипотез и теорий. Ни один ученый не может успешно работать, если он не обменивается мнениями с др. исследователями, не вступает с ними в дискуссии, споры, полемику. Дискуссия - особенно эффективное средство научн. поиска в моменты возникновения кризисных и особо сложных проблемных ситуаций в науке. В этих условиях появляется множество альтернативных гипотез и теорий, вследствие чего познание приобретает форму дискуссионного процесса. Через дискуссию реализуется такой познавательный прием, как метод поисковых, пробных решений проблем, заключающийся в построении и апробировании множества возможных ответов на эти проблемы в ситуациях, когда не удается сразу найти достоверный рез-т. В этой форме развития знания проявляется поисковая функция дискуссии. Эффективность дискуссии объясняется тем, что она позволяет подойти к решению проблемы с разных позиций, максимально использовать научн. потенциал многих ученых, привлечь большее количество исходных данных, избежать абсолютизации и ограниченности точек зрения и т. д. Объективная причина дискуссии - противоречивая природа исследуемых объектов и явлений действительности. Присущие им различия и противоположности приводят к появлению противоположных понятий, идей, теорий. Причины дискуссий коренятся также в свойственных науч. познанию противоречиях, парадоксах, антиномиях. Дискуссии могут быть использованы для достижения разных целей - постановки и уточнения проблемы, поиска ее решения, оценки выдвинутой точки зрения, установления степени ее истинности, проверки аргументации, логич. корректности рассуждений, обнаружения новых аспектов проблемы и т. д. Дискуссия тесно вплетается в ткань научн. познания как соц. процесса и поэтому обладает целым комплексом аспектов - соц.-историч., психологич., логико-методологич., информационным, этическим. В соц. плане дискуссия выступает средством и формой коллективного научн. труда в конкретных соц. условиях. От об-ва требуется обеспечение возможности свободного проведения дискуссий по самым разнообразным проблемам, без к.-л. ограничений для конструктивной науч. критики. В ходе дискуссии не должны использоваться в качестве аргументов ссылки на внешние авторитеты, не должно быть места для императивизма, демагогии, наклеивания политич. ярлыков и т.п. Дискуссия развивается как последовательность определенных действий, к-рые образуют ее композиционный план. К этим действиям относятся: определение предмета и цели обсуждения; выбор стратегии дискуссии и построение ее общего плана; формулирование тезисов; их доказательство и критика, сравнение, сопоставление, противопоставление; выявление в рез-тах дискуссии искомой истины; подведение итогов дискуссии, определение нерешенных проблем, задач и направлений дальнейшего исследования. Движущим фактором дискуссии является двойственная процедура, применяемая к каждой предложенной точке зрения и объединяющая в себе два противоположных процесса - доказательство и опровержение. Благодаря этой процедуре удается прийти к правильному решению проблемы. Чтобы быть конструктивной и продуктивной, дискуссия должна проводиться в соответствии с определенными методологич. принципами. К числу этих принципов относится принцип множественности элементов дискуссии (он распространяется не только на выдвигаемые тезисы, но и на исследовательские позиции, подходы, методы, исходные предпосылки) и принцип критицизма (право каждого диспутанта подвергать критич. анализу и обоснованному отвержению предложенные точки зрения). Необходимое условие успешного хода дискуссии, взаимопоии мания ее участников - идентичность исполу зуемых понятий и терминов. Этому же служат следующие правила ее ведения: правильная постановка вопроса и четкое определение предмета спора; осведомленность в отношении обсуж даемой проблемы; ясность и недвусмысленность выдвигаемых положений; недопущение подмены высказанного положения; адекватное восприятие и понимание взглядов оппонентов; проверяемость приводимых доводов; знание логич правил доказательства и опровержения. Важно не только опровергнуть чью-л. т.з., но и понять причины ее ложности. В процессе дискуссии необходимо соблюдать определенные этич. нормы к-рые вместе с названными выше правилами составляют культуру дискуссии. Эти нормы требуют уважительного и непредвзятого отношения к чужому мнению, способности признавать правильность точки зрения партнера и ошибочность своей, готовности изменять под влиянием обоснованной критики свои взгляды или даже отказываться от них, доброжелательной критики т.зр. оппонентов, конструктивного участия в дискуссии, т. е. вынесения на обсуждение таких взглядов, положений и фактов, к-рые способствуют продуктивному развитию спора. К числу важнейших функций дискуссии относятся: 1) генерирующая (выдвижение различн. точек зрения по исследуемой проблеме); 2) селективная (отбор перспективных или более правдоподобных т.зр.); 3) интегрирующая (синтез позитивных элементов обсуждаемых точек зрения и связанных с ними направлений исследования); 4) корректирующая (уточнение, исправление высказанных мнений, понятий, доводов); 5) конституирующая (решение вопроса о принятии или отвержении обсуждаемых точек зрения). Все эти функции характеризуют дискуссию как метод постепенного, сложного, противоречивого, однако прогрессивно развивающегося процесса формирования истины. Как форма дискуссии наиболее распространены полемика (проходящая в острой, конфликтной форме борьба принципиально различн. мнений) и диспут (публичный спор при аудитории, выполняющей роль экспертов или слушателей). Яркими примерами дискуссий в истории науки была длительная дискуссия о природе света между сторонниками корпускулярной и волновой теорий; между Ж. Кювье и Э. Жоффруа Сент-Илером по вопросам эволюции; между А. Эйнштейном и Н. Бором об адекватности квантоме-ханического описания объектов и процессов микромира. Возросла роль дискуссий по соц. и политич. вопросам в России. Изучение этих и др-дискуссий имеет большое образовательное значение, поскольку способствует формированию и развитию творческих способностей и навыков ученых, обществ. и политич. деятелей, их умения выдвигать и отстаивать свое мнение, конструктивно относиться к т.зр. оппонентов.