Політична культура Українського суспільства………………..

В Україні вивчення політичної культури перебуває на початковому етапі. Відсутні фундаментальні праці, які б розкривали цю проблему на рівні етносоціології, з викори­станням усього набору сучасних процедур емпіричної соціо­логії. Певні знання про стан української культури зага­лом і політичної культури зокрема черпаємо з історичних і філософських праць М. Костомарова, В. Липинського, Д. Чижевського, П. Юркевича, О. Кульчицького, М. Шлем-кевича, а також з окремих публікацій сучасних українських філософів і соціологів.

У нинішній перехідний період розвитку політична куль­тура в Україні зазнає певних трансформацій під дією кри­зових явищ, які породжують аномалії психіки, спотворю­ють культурний генофонд. Політична культура при цьому розвивається на різних рівнях і у різних виявах: загально-ментальному, специфічно політичному, кризовому.

Загальноментальний рівень показує переплетення різних культурних компонентів, що сформувалися як у дореволю­ційний, так і в радянський періоди.

Специфічно політичний рівень характеризує вияв усіх культурних елементів у сфері політичного життя. Кризовий рівень розкриває джерела і способи вияву різноманіт­них культурних патологій, а також трансформацій у період формування нового типу соціуму.

Щоб зрозуміти зміст і тип політичної культури в Украї­ні, використаємо схему аналізу психологічних властивостей соціумів, яка дає змогу розкрити психічні механізми функ­ціонування культурних рис українського народу, способи їх вияву в політичному житті. Згідно з таким підходом, Україні властива інтровертна риса культури, що пере­довсім виявляється в українському традиціоналізмі як у побуті, так і в політиці. Зокрема, що стосується політики, то український соціум не готовий до швидких і радикальних політичних змін і тому реформи в Україні проходять знач­но повільніше, ніж в інших посткомуністичних країнах.

Інтровертність виявляється ще й у тому, що українці більше тяжіють до малих (родина, братство, громада), ніж до великих (партії, загальнореспубліканські організації) груп. Це добре ілюструють спалахи державного і партійно­го регіоналізму, коли керівні чиновники на догоду регіо­нальним інтересам проводять лінію, що виразно контрас­тує із загальнонаціональною.

Якщо розглядати українську політичну культуру у вимірі раціонально-ірраціональному, то вона здебільшо­го є ірраціональною, оскільки в українському суспільстві слабо розвинена нормативність поведінки. Українці не звикли суворо дотримуватися моральних і правових норм, а тому твердий порядок у інших народів (зокрема, англо­саксів і німців) вони сприймають як черствість або недру­желюбність. Ця риса сьогодні спостерігається на всіх рівнях політичного життя.

Соціальні норми на догоду груповим інтересам ігнору­ються законодавцями, управлінцями високого державного рангу, партійними лідерами і пересічними громадянами. Хоча ідея соціального порядку є пріоритетною у масовій свідомості, проте її реалізація розглядається як виняткова прерогатива державних органів, а не як здатність громадян внутрішньо організуватися і жити згідно з випробуваними світовою цивілізаціиною практикою соціальними нормами.

В ірраціональній культурі емоційність домінує над праг­матичністю. На цю особливість вказували Д. Чижевський, В. Липинський. Перевага емоційного над прагматичним є однією з важливих відмінностей між українським і захід­ним індивідуалізмом. Західний індивідуалізм має перева­гу над українським у сфері соціальної взаємодії на грунті спільних інтересів. Український же індивідуалізм харак­теризується замкнутістю, обмеженим набором альтернатив­них варіантів для соціальної взаємодії у відстоюванні влас­них соціально-політичних інтересів.

Ірраціональність української політичної культури ви­являється ще у тому, що діяльність політиків оцінюється не за шкалою її практичної результативності, професійної здатності, а за моральними і психологічними критеріями: справедливий — несправедливий, чесний — нечесний, муж­ній — боязкий. Таке сприйняття образу політика створює сприятливий грунт для політичного шахрайства.

Масова свідомість з ірраціональною ознакою схильна до сприйняття й творення різноманітних міфологем на зра­зок «Україна стане незабаром могутньою демократичною державою, тому що вона володіє природними багатствами, високим технологічним і інтелектуальним потенціалом, має славну історію», «Міжнародний валютний фонд нав'язує руйнівну для української економіки модель реформування для того, щоб ослабити потенційного конкурента для країн Заходу», «всі негаразди в Україні через те, що при владі перебувають антиукраїнські сили».

У політичній культурі України виділяється сенсорна риса на тій підставі, що її носієм є сільське населення, яке звикло прагматично розв'язувати існуючі проблеми. Однак ця риса була дуже розмита в радянський період. У полі­тиці часто-густо сенсорність виявляється у вигляді скеп­тичного сприйняття нових ідей. Люди з такою рисою більше довіряють тому політикові, який робить акцент на звичних способах розв'язання соціальних завдань. При цьому не сприймаються надто революційні ідеї та інновації. Так, нинішнє українське село скептично сприймає ідею продажу землі як основного елемента земельної реформи, але вже не довіряє колгоспним формам ведення господарства.

Сенсорна риса культури виявляється також у любові до комфорту, несприйнятті конфліктів, терплячості і вмінні ла­вірувати, уникаючи драматичних колізій.

Екстернальність у кризових ситуаціях часто призводить до пасивного очікування: «Що Бог дасть», «На все Божа воля» — або до панічної метушні, котра супроводжується «революційною», «патріотичною» балаканиною про створен­ня комітетів підтримки «трудящих», «державності» і «ду­ховності», «російськомовного населення», антиімперських і антикомуністичних фронтів тощо.

Екстернальні суб'єкти політики виявляють нетерпимість до своїх політичних опонентів, не вміють цивілізованими за­собами вирішувати конфліктні ситуації. В Україні спо­стерігається висока напруга між політичними організаціями і релігійними групами. Проте екстернальна риса погамовуєть-ся сенсорною рисою українського менталітету. Тому в Украї­ні політичні конфлікти не досягають такої гостроти, як на­приклад, у Росії чи в державах Закавказзя і Середньої Азії.

У сучасній українській політичній культурі перева­жає екзекутивна риса, що виражається в архетипах «доброї землі», «великої матері», «матері-природи». Норми поведінки українців формуються під впливом ма­теринських цінностей. У політиці ця риса виявляється як перевага споглядального способу життя над активним. Соці­уми з такою рисою апатичні, легко піддаються навіюванню, мають потребу в сильному і вольовому союзникові. Це при­зводить до того, що вигідні позиції на світовій арені займа­ють наші основні конкуренти.

Отже, українській ментальності загалом і політичній культурі зокрема властиві такі риси, як інтроверсія, ірра­ціональність, сенсорність, екстернальність і екзекутивність.

Такі риси характерні для народів, які ще не подолали наслідків тривалого історичного поневолення, не сформува­ли модерної ментальності і політичної культури, власти­вих високорозвинутим націям світу.

На формування названих рис політичної культури в Україні впливали такі чинники:

багатовіковий період бездержавності, коли політична діяльність (за винятком певних періодів національного відродження) була відсутня;

розчленування України на території та включення їх до країн з різними культурними і політичними системами, що призвело до побутового, психологічного і політичного відчу­ження між різними частинами народу;

денаціоналізація провідних верств (міщанства, військо­вих, промисловців, великих землевласників, адміністраторів, а також інтелігенції);

панування комуністичного режиму, що спричинилося до деформації рис індивідуалізму і прагматизму, формування патерналістських і егалітарно-колективістських цінностей.

Проте такі риси, як світоглядна толерантність, традицій­ний демократизм, високий естетизм, що раніше були при­чиною невдач у боротьбі за державу, в нинішніх умовах у випадку успішної суспільної модернізації можуть прислу­житися на шляху відродження України у цивілізованому світовому контексті.

У кризовий період риси політичної культури можуть набувати певних соціопатій. Р. Мертон показав, що за умов аномії втрачається узгодженість суспільно значущих цілей діяльності людей, з одного боку, і соціально схвале­них засобів реалізації — з іншого. За таких умов одні люди старими засобами намагаються досягти нових цілей, а інші — новими засобами реанімувати старі (скажімо, комуністи, які апелюють до демократичних норм у спробі зняти забо­рону щодо діяльності КПРС).

До соціопатій можна віднести різні види соціофобії. Характерною ознакою української ситуації є те, що в останні роки політики активно використовують засоби масо­вої інформації для пропаганди страху. Тривалий час насе­лення перебувало в просторі завищених сподівань. Але по­гіршення життєвих умов призвело до ситуації тривожного очікування, побоювання людей за завтрашній день.

До соціопатій можна віднести феномен «вишколеної» соціальної безпорадності, корені якої криються у комуніс­тичному патерналізмі. Суть цього феномена зводиться до того, що політики здебільшого орієнтуються на ті форми бо­ротьби (мітинги, демонстрації, петиції), які об'єктивно не по­ліпшують ситуацію, а створюють враження «шумового ефек­ту». В таких акціях відсутній будь-який конструктивізм, а лише повторюються гасла багаторічної давності. Проте, з од­ного боку політики, з іншого — галасливі їхні послідовники у взаємній безпорадності намагаються імітувати «бурхливу» політичну діяльність, яка, на їхню думку, має вплинути на поліпшення життя. В ситуації, коли швидко втрачається до­віра до всіх політичних інститутів, масова свідомість здебіль­шого виявляється у соціально-психологічній амбівалентно­сті — суперечливому поєднанні взаємовиключених орієнта­цій — демократичних і тоталітарних.

Кризовий період не тільки поглибив і загострив україн­ські ментальні настанови, які трансформувалися у певні соціопатії, а й значною мірою скоригував традиційно слабкі культурні риси. Внаслідок кризи збільшилася кількість прихильників прискорення суспільних реформ.

Сьогодні в Україні складається ситуація, за якої без ре­формування політичної, правової, економічної і духовно-культурної системи неможливе формування сучасної де­мократичної політичної культури, з одного боку, а з іншо­го — без формування політичної культури неможливе швид­ке реформування соціальних інститутів. Тому політичні сили реформістського спрямування повинні забезпечувати через засоби масової інформації ідеологічну основу реформ і підготовку управлінської еліти, здатної мислити і діяти в умовах конкурентного середовища.

88.Основні тенденції світового політичного процесу

Світовий політичний процес – це сукупність дій та взаємовідносин суб’єктів політики на міжнародній арені.

Важливо знати різницю між світовим політичним процесом та міжнародними політичними відносинами. Коли йдеться про міжнародні політичні відносини, то увага надається суб’єктам цих відносин – державам, міжнародних організаціях, міжнародних рухам. Якщо мова йде про світовий політичний процес, то мається функціональний аспект міжнародних відносин, саме дії цих суб’єктів на міжнародній арені. Внутрішня ситуація конкретної держави може також формувати міжнародні політичні процес.

Для розуміння сучасних глобальних і регіональних тенденцій світового розвитку використовують модернізаційні і геополітичні концепції.

Теорії модернізації пояснюють суспільно-політичний розвиток країни як еволюційний перехід від традиційного суспільства (орієнтації на минуле) до модерного суспільства, що ґрунтується на застосуванні прогресивних технологій, раціоналізму і прагматизму.

Отже, згідно цих теорій іншим суспільствам необхідно наздоганяти розвиток, цінності Західної цивілізації, так виникли теорії постмодернізації.

Геополітичні теорії намагаються пояснити складні проблеми збереження балансу сил після розпаду СРСР. Вони надають багато уваги про входження постсоціалістичних країн в різні в європейські та атлантичні структури (теорії С. Хантінгтона «Цивілізаційна теорія» і З. Бжезінського «Про три Європи»).

91. Зовнішня політика………………

Міжнародна політика — одна із сфер політичного життя суспільства. її об'єктивна зумовленість породжена існуванням міжнародних відносин — різноманітних господарських, куль­турних та інших взаємин між націями — державами і наддержавними утвореннями. Ці взаємини набувають політичного характеру тією мірою, якою невіддільні від влада­рювання в широкому розумінні — від диктату однієї держави, над іншою до партнерства і співробітництва.

Як підвалина політики міжнародні взаємини утворюють певну систему. Дж. Розенау і К. Норр вбачають у цьому макроскопічне явище дії і протидії національних суспільних структур, в основі яких відносини окремих осіб, конфлікти і рішення малих груп, натиск і сумніви великих організацій, можливості та обмеженість інститутів. І все це своєю чергою залежить від наявності й оцінки географічного становища, матеріальних ресурсів, технічних можливостей, гармонійності системи цінностей, соціальної мобільності, політичного уст­рою.

Існують й інші бачення цього явища. Так, міжнародна система, вважає К. Холсті, може бути визначена як су­купність незалежних політичних спільностей — племен, полісів, націй чи імперій, які взаємодіють зі значною частотою і відповідно із упорядкованим процесом.

Р. Арон наголошує, що міжнародні відносини — це відносини між політичними одиницями. Основною одиницею зовнішньої політики і компонентом міжнародної системи виступає держава. Хоча деякі політологи вважають, що нею є нація. Мабуть, перша точка зору найбільш продуктивна, оскільки держава — це єдиний загальнонаціональний інсти­тут, котрий уповноважений здійснювати зовнішню політику, А. Галкін і Ф. Бурлацький виправдовують цей підхід тим, що держава — основний інститут національної політичної системи. Взагалі, вихід у сферу міжнародних відносин мають практично всі елементи політичної системи, в тому числі партії та інші політичні організації. Проте головним учас­ником міжнародного життя і зовнішньополітичних стосунків пиступає держава. Виходячи з цього, тлумачиться система міждержавних зв'язків. Так, М. Каштан виділяє різні варіанти розстановки сил (організацій, держав, груп держав). Відповідно можливі різні типи міжнародних систем: балансу сил, вільної біполярності, жорсткої біполярності, універ­сальності, ієрархічності та системи "вето".

Найбільш узагальнено, згідно із західною традицією, зовнішня політика визначається як діяльність (мистецтво) по втіленню в життя (шляхом насильницького нав'язування або узгодження) групових державних інтересів. Як і всяка діяльність, зовнішня політика має різні грані. Це, насампе­ред, її суб'єкти. Йдеться не тільки про суверенні держави, а й про їх коаліції, союзи і блоки. Дедалі більшого значення набувають наддержавні утворення — ООН та її інститути. Суб'єктами виступають народи, які борються за своє дер­жавне самовизначення.

Зовнішня політика — це і сукупність політичних відно­син, і певна ідеологія ("ізоляціонізм" і "планетаризм", "солідаризм" і "ліберальний інтернаціоналізм", "філософія виживання" та ін.). Склалися також певні правові й етнічні упорядкування міжнародних політичних відносин. Отже, реальністю є існування політичної системи в міжнародному масштабі як системи інститутів, за допомогою яких здійс­нюється зовнішня політика в планетарному масштабі.

Соціальна природа зовнішньої політики тлумачиться по-різному. Так, існує концепція, згідно з якою ця політика розглядається як біологічне явище. Г. Моргентау виводить закони, які керують політикою, з людської природи. Вихід­ний пункт філософського вивчення війни і миру (а це одна із головних проблем зовнішньої політики), зазначає І. Горовіц, знаходиться в самій людині. Тому і пояснення політики слід починати з пізнання природи окремої людини, індивідуального життя. А в ньому пріоритетне місце посідає "інстинктивна агресивність, зумовлена природним егоїзмом людей". Вважається, що чим примітивніша суспільна ор­ганізація людей, тим простіші механізми трансформації "природного зла" людини в політичну агресію.

Поширеним і домінуючим є психологічний підхід до зовнішньої політики. У. Фулбрайт кладе в основу цієї політики "непояснені спонукання людської натури". Зокрема, причини і наслідки воєн він відносить до сфери патології. Вони більше зв'язані з підсвідомим почуттям хворобливого самолюбства, аніж з тверезим розрахунком вигод і переваг. Звідси всі найсерйозніші міжнародно-політичні і воєнно-політичні конфлікти набувають психологічного характеру. А отже, їх подолання — це психологічна проблема.

Згідно з психологічним підходом виникло кілька кон­цепцій зовнішньої політики. Одна з них проголошує вирі­шальним чинником формування цієї політики емоційний стан громадськості і панівних верств. Наприклад, стверд­жується, що США — це суспільство, яке прагне стресів. І саме це ключ для розуміння як минулого, так і майбутнього американської зовнішньої політики.

Існує ірраціональне спрямування — пояснення зовнішньо­політичних діянь фатальним збігом обставин, на які державні діячі безсилі впливати. На цих засадах будується "теорія образу". Вона полягає в тому, що люди в політиці, в тому числі міжнародній, реагують не на реальний зовнішній світ, а на його образ, "міф", який створюється в їхній уяві, а він може бути неадекватним об'єктові. Ірраціональною є також концепція, що намагається пояснити світову політику спонтанними міграціями населення, що не піддаються ро­зумному упорядкуванню.

Є намагання вивести зовнішню політику з ідеології. Зокрема, ідеологія націоналізму вважається причиною між­державних конфліктів, воєн, експансій.

Марксистська концепція виводить зовнішню політику насамперед із соціально-економічних передумов. Зовнішня політика як породження відносин всередині держави і продовження внутрішньої політики призначена забезпечити досягнення певних соціальних цілей пануючого класу за межами національної державності.