АЛЕППСЬКИЙ ПАВЛО

(бл. 1627 – 1669)

Бульос аль Халябі Ібн аз Заіма аль Халябі – архідиякон, мандрівник, письменник. Син Антіохійського Патріарха Макарія. Народився в м. Халебі (Алеппо) в Сірії. Подорожував разом з батьком з Дамаска через Анатолію, Стамбул і Констанцу до Московського царства. Протягом 1654 – 56 рр. разом з батьком двічі побував в Україні. Під час подорожі познайомився з Молдавським господарем С. Георгіцою, під Богуславом зустрівся з гетьманом Б. Хмельницьким. Автор твору «Подорож Патріарха Макарія», який містить цінний матеріал про тогочасне політичне становище України, культуру, звичаї і побут українського народу в серед. XVII ст.

АГАПІТ ПЕЧЕРСЬКИЙ

(? – 1095)

Давньоруський лікар, цілитель тяжких захворювань, чернець Києво-Печерського монастиря. Агапіт лікував за допомогою зілля, яке сам готував, та молитви. Вилікував Володимира Мономаха, якому передав своє зілля. Був прозваний «безмідником», оскільки не брав за лікування платні.Згадка про нього міститься в «Києво-Печерському патерику». Похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Канонізований православною церквою як преподобний. Дата святкування пам’яті преподобного Агапіта Печерського – 14 червня (за старим стилем: 1 червня).

АЛІПІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ

(АЛІМПІЙ, ОЛІМПІЙ)

(близько 1050 – 1114)

Православний святий, київський мозаїст і живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монастиря, перше відоме з літопису ім’я староруського художника, один з авторів Києво-Печерського патерика. Навчався у візантійських майстрів.

Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон деісусного ряду, написаних для домової церкви невідомої особи. Вони вважались чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі.

Існує припущення, що Алімпій виконував мозаїчні роботи для Михайлівського Золотоверхого собору в Києві зруйнованого у 1934 році. До нашого часу зберіглося лише одне творіння славетного печерського іконописця. Це Богоматір Свенська-Печерська, яка з 1288 року була головною святинею Успенського Свенського монастиря Брянська, а після знищення монастирського собору у 1927 р. зберігається вона у Державній Третьяковській Галереї. Існує також думка, що знаменита Ярославська Оранта, або Велика Панагія, знайдена в 1919 р. у Спасському монастирі Ярославля, також може бути твором Аліпія. Вона також зберігається в Третьяковці.

Аліпій похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.

АННА ЯРОСЛАВІВНА

(прибл. 1024 – 1080)

Молодша дочка великого князя Ярослава Мудрого. Її дитинство і юність проходили в атмосфері монументального будівництва (Золоті ворота, Софіївський собор, при якому було відкрито першу в державі бібліотеку, Георгіївський та Ірининський собори) в Києві. А невдовзі після того, як Анна залишила Київ, далеко за містом було засновано Печерську Лавру.

Анна мала чудову освіту, володіла кількома іноземними мовами, адже тоді в Києві було чимало амбасад з майже усіх країн Європи. Є відомості, що дочку київського князя, яка славилася легендарною красою, неодноразова сватали для королів різних країн, але Ярослав Мудрий не давав своєї згоди, аж поки король Франції Ґенріх І овдовів і вирішив одружитися вдруге. Після пошуків у різних країнах Європи посланці почули, що у Київського князя є надзвичайно вродлива й водночас надзвичайно розумна дочка, і подалися на береги Дніпра.

Збираючись у далеку дорогу, Анна одержала від батька посаг, що складався з великої колекції книг та старовинних рунічних рукописів, серед них і давнє слов’янське євангеліє (Євангелістерій), яке згодом було покладене в Реймському соборі й отримало назву Реймського. Протягом наступних семи століть усі французькі королі під час коронації складали присягу саме на цьому Євангелії, не замислюючись над тим, що воно привезено з Києва.

14 травня 1049 р. в Реймсі, древній столиці франкських монархів, відбулося вінчання, Анна Київська перетворилася на Анну Французьку. По новому хрещенні вона була названа Аґнесою. Через чотири роки Анна народила первістка Філіпа – спадкоємця престолу, майбутнього короля Філіпа І, пізніше з’явилися ще два сини: Роберт (помер малим) і Ґуґо, майбутній герой хрестових походів ҐуҐо Великий, а також дочка Емма. Після смерті короля як регентша семилітнього сина Філіпа, Анна з деякими перервами керувала Францією до його повноліття, брала участь у державних справах, підписувала офіційні документи.

Тут вона була відома під ім’ям Анни Руфи (Рудої або Золотої) й користувалась великою повагою. Саме за часів її владарювання Франція почала перетворюватися на велику державу Середньовіччя. Ця ініціативна і діяльна жінка залишилася в історії Франції людиною, яка зуміла примножити її славу. Відомо, що днем смерті Анни Київської є 6 вересня, за деякими даними, близько 1080 р.

АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ БОРИС

(5.08.1899 – 8.05.1984р.)

Народився в передмісті м. Ромни – Засуллі (тепер Сумська обл.) у сім’ї машиніста-залізничника Дмитра Олександровича Давидова і Юлії Максимівни Яновської. («Антоненко-Давидович» – це водночас і псевдонім, і прізвище його прадідів – реєстрових козаків Антоненків). У 1920 – 1921 рр. ще зовсім юним членом КП(б) Б. Антоненко-Давидович завідував Охтирською наросвітою, ходив у загоні ЧОНу проти Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й організовував вибори до Рад. У 1923р. в київському журналі «Нова громада» надрукував перше оповідання «Останні два», яке й поклало початок його творчості. Своє літературне «хрещення» письменник одержав у літературній організації «Ланка». Б. Антоненко-Давидович – автор більше двох десятків оригінальних книг оповідань, повістей, романів, літературно-критичних нарисів та портретів. Найвідоміші його книги, які й визначають творче обличчя письменника, це повість «Смерть» (1928 р.), збірка літрепортажів «Землею українською» (1930р.), роман «За ширмою» (1963р.), цикл «Сибірських новел» (1989р.) та мовознавча праця «Як ми говоримо» (1970 р., 1991 р.). Після вбивства Кірова по всій країні почалися жорстокі репресії. 2 січня 1935року Антоненко-Давидовича заарештовано й під конвоєм відправлено до Києва. Б. Антоненко-Давидовича було засуджено на 10 років концтаборів. Лише 1956 році він був реабілітований, а наступного року повернувся до Києва і спрагло взявся до творчої роботи. Помер 9 травня 1984року.