Все вместе.

Назва походить від м.Елея на пд. Італії. Засновник школи – Ксенофан,який активновиступив проти міфологічного світогляду, свої думки викладав у поетичній формі. Він стверджував, що все – єдине, а єдине є бог, тобто істинне божество є єдиним, вічним та безмежним началом. Всі людські судження про природу й божество – лише оманлива видимість. Учень Ксенофана, Парменід свої філ. погляди він виклав у поемі „Про природу”, що скл. з 2 частин: „Про істинно-суще” (це коли йдуть шляхом правди) та „Про позірне” (це похід за знанням шляхом неправди). Вчення Парменіда ґрунтується на тому, що думка та предмет думки – одне й те ж саме (думка – це думка про предмет). Він стверджував, що нема проміжку між речами і тому все єдине, якщо ж порожнеча існує, то вона входить у обсяг поняття «буття», адже вона існує. Істинне суще є вічним, воно ні з чого не виникає і ні у що не зникає, воно однорідне, незмінне й досконале. Парменід визнає рух, мінливість окремих речей, але у рамках неістинного, логічно непослідовного знання. Істина картина світу відкривається не почуттям, а тільки розуму. Учень Парменіда Зенон обстоював вчення свого вчителя шляхом доведення від супротивного і склав близько 4 десятків апорій – задач, що важко розв*язуються (наприклад, апорії про Рух: „Ахіллес і черепаха”, „Дихотомія”, спрямовані проти безперервності і подільності простору й часу). Останній представник школи елеатів - Меліс Самоський, який вважав, що всесвіт є безконечний, незмінний, нерухомий, єдиний, однорідний, причому Меліс визнавав безкінечність космосу, на відміну від Парменіда.

19.Емпедокл і Анаксагор

Емпедокл написав великий віршований твір “Про природу” і вважав, що буття єдине, а небуття немає, але єдине твориться з множинного, основу якого складають 6 начал. 4 з них пасивні (Вогонь, Земля, Вода й Повітря), а 2 активні (рушійні сили - Любов і Ненависть). З них створені як навколишні речі, так і людина, тому вона причетна до сутності всього сущого. Анаксагор написав свійтвір “Про природу”, припускав існування “сімені речей” (“гомеомерій”), що є частками суміші елементів усіх речей (речі – це все суще). Суміш гомеомерій інертна, але приводиться у рух через дію активного начала – Розуму. Всі речі містять повну множину представників світу гомеомерій, але у різній пропорції, і це дає відмінність речам, та робить їх схожими і Анаксагор погоджується з еліатами в тому, шо поняття “Ніщо” не існує.

18.Атомістика

Її засновником вважається Левкіпп. Однак найвідомішим представником атомізму є Демокріт. Він вважав, що в світі нема нічого крім атомів і пустоти. Постійні зміни речей він пояснював численністю рухливих елементів (атомів). Атоми – неподільні, щільні частки речовини, які відрізняються об’ємом, положенням та фігурою. Завдяки їх зчепленню створюються всі тіла і світи. Справжні якості речей – це ті, що належать атомам, а решта (колір, смак) лише в наших чуттєвих сприйняттях. Абсолютно все, включно з психічними процесами та пізнанням, пояснюється природно через взаємодію атомів.

20. Антропологічний поворот у філософії античності (софісти, Сократ)

В історії античної Греції у 5ст.до н.е. відбувся перехід до класичного періоду, філософська думка якого характеризується антропологічним поворотом (проблематика, пов*язана з людиною). Започаткували такий перехід софісти, а найвиразніше його продемонстрував Сократ. З кінця 5ст.до н.е. в умовах розвитку демократії з*явилась потреба у викладачах філософії й риторики, і таких вчителів стали називати софістами (викладали всі предмети).

Першим софістом прийнято називати Протагора, оскільки він став першим брати платню за уроки. Він був великим майстром суперечок, був дуже прискіпливим до смислів слів. Іншим відомим софістом був Горгій, відомий своїми оригінальними принциповими тезами: 1) ніщо не існує; 2) якби щось існувало, воно було б непізнаванним; 3) навіть якби його й можна було б пізнати, та результат пізнання ми не змогли б виразити у словах, бо він не підлягає передачі. Фундаментом софістики є суб*єктивізм, тобто софісти були впевнені, що немає об’єктивної істини та знання, а є тільки їх видимість, і найвище з людських мистецтв - робити таку видимість, викликати у інших стан переконання за допомогою слів. Слід відзначити, що софісти все ж прагнули до істини попри зневіру у досягненні її.

Та найбільш відданим справі пошуку істини був Сократ. Ще в молодості він зрозумів, що знання про природу не потрібне людям, а філософія має займатись людськими справами, що залежать від нас самих. Свій час він проводив у бесідах з людьми, особливо з тими, хто вважав себе знавцем у якійсь сфері, адже хотів переконатись у тому, що він щось знає, бо про себе Сократ говорив: „Я знаю тільки те, що нічого не знаю”. Тобто він дуже відповідально ставиться до якості, істинності знання. Сократ вважав, що єдине благо – знання, а єдине зло – невігластво. Метою філософствування Сократа було прагнення знайти начала правильних вчинків людини, що підтверджує його антропологічну спрямованість.

21. Істина і метод у антропоцентричній філософії Сократа.

Яскравим представником софістів та філософом, який приділяв велику увагу пошуку істини був Сократ. Ще в молодості він зрозумів, що знання про природу не потрібне людям, а філософія має займатись людськими справами, що залежать від нас самих. Так, Сократ приділяв увагу моральній філософії, прагнув знайти першоначала правильних вчинків людини – норми та ідеали. Якщо такі норми є, і вони спільні для всіх людей, то вони будуть істинними нормами будь-якої людської діяльності. Не знаючи цих норм, наше життя буде непродуманим, а діяльність випадковою. Так, будь-яка діяльність має визначатись розумними нормами і тому головним є віднайти об’єктивні норми поведінки, тобто Сократ намагається саме у розумі людини знайти цю норму. Але виникає питання про тотожність розуму людей і про те, чим забезпечується тотожність висновків з міркувань. Цим і пояснюється вибір Сократом методу знаходження норм та істин, а саме, розпитування інших людей (розпитуючи інших, філософ допомагає їм отримати знання) та самовипробування (тобто, ставлячи самому собі питання, розмірковуючи, можна отримати знання).

Сократ дійшов до висновку, що людські знання здійснюються поняттями, а істинне поняття є нормою знання. Саме поняттями пізнаються загальні норми людських відносин. Сократ також казав про те, що не можна змусити учня вчитися, можна лише будити у нього прагнення до вчення, причому кожен черпає його з самого себе шляхом самопізнання та самовипробовування, тому Сократ, був проти викладання знань за плату, як це робили софісти. Поняття утворюються шляхом логічного наведення, або індукції. Саме свідоме використання індукції як методу є винаходом Сократа. Так, у своєму етичному вченні Сократ зводив усі чесноти людини до знання і був переконаний, що коли б люди зрозуміли істинні смисли таких понять як доброчесність, справедливість,

добро, благо тощо, вони б негайно встановили свою поведінку у відповідність до них, а одним з головних понять в його етиці було поняття “доброчесність”.

Найголовніше на думку Сократа - бути відповідальними у своїх вчинках, розмірковувати про принципи, які ми покладаємо у свої дії.

22. Малі сократичні школи (мегарська, кінічна, кіренська).

Після смерті Сократа його учні заснували ряд так званих малих сократичних шкіл (мегарська, кінічна, кіренська, елідська), кожна з них абсолютизувала певні особливості сократівської філософії, методології, стилю життя.

Засновником мегарської школи є старший з учнів Сократа – Евклід, а прибічників цієї школи називали „спорщиками”. Серед учнів самого Євкліда відомий Євбулід, який винайшов багато софізмів, таких як „рогатий”, „лисий”.

Засновником кінічної школи був Анті сфен, її назва походить або від назви гімназія Кіносарг, або від грецького слова, що в переводі означає «пес». Прославив цю школу Діоген Сінопський, якого звали „божевільний Сократ”, а Платон називав його„пес”. Діоген прославився спокійною послідовністю, з якою він здійснював розвинутий ним ідеал поведінки. Відомий він і тим, що певний час жив у глиняній діжі, а коли О.Македонський відвідав знаменитого філософа, той гордовито попросив Олександра лише посунутись вбік, щоб не затуляти йому сонця.

Назва кіренської школи походить від міста Кірена, грецької колонії у Африці. Її засновником був Арістіп, що вважав метою людського життя насолоду, благо – отримання задоволення, а щастя - свідомо спрямованою до цієї мети поведінкою; кожна людина знаходиться у полоні своїх внутрішніх відчуттів, а філософія як наука має вести людину до щастя. Мудрість полягає у тому, щоб, користуватись усіма благами життя, але не потрапити повністю у полон своїх пристрастей, не дозволити довести себе до страждань через надмірне задоволення потягу до насолоди.

 

1. Історичні типи філософії, національні філософії.

Виділяти історичні типи філософії можна також, пов’язуючи її розвиток з поступом усього історичного процесу у цілісності всіх його елементів (економічних, соціальних, політичних, культурних). У такому разі історична типологія філософії співпадає з відомими епохами: античність, середньовіччя, Відродження, Новий час, до якого прилягає Просвітництво. Для XIX–XX століть можна додатково виділити період раціоналістичної класики і некласичну філософію. Типологія філософії може бути проведена і за такою ознакою як зміна її “центрації”. “Центрація” – термін, що вказує на загальноприйняту (або модну) форму, в яку рядяться традиційні філософські проблеми. Як правило, це пов’язано зі зміною культурних парадигм. У такому разі в історичному розвитку філософії виділяють космоцентризм (у ньому на першому плані загальні проблеми світоустрою, космосу на мега–, макро– та мікрорівні), теоцентризм (у ньому всі питання розглядаються у релігійній оболонці, з урахуванням Бога – від грец. Θεως – Бог), антропоцентризм (переважає проблематика, що пов’язана з людиною – грец. άνθρωπος – людина), “наукоцентризм” або сцієнтизм (від лат. scientia – наука), антисцієнтизм (ірраціоналізм). У часи античності раннього періоду філософія булла переважно космоцентричною, пізніше софісти й Сократ започаткували перший антропологічний поворот у філософії, а неопла+ тонізм III–V ст. схилявся до теоцентризму. Теоцентричною булла й філософія Середньовіччя. Починаючи з XVII ст. набирає сили наукоцентричність філософії, коли наука (природознавство) стає зразком науковості й наукової організації знання. поняття “національна філософія” вказує на регіональне різноманіття філософського життя людства не лише у діахронному, а й у синхронному вимірі. Рано чи пізно кожна національна культура концентровано висловлює себе через філософську думку. Наявність філософії є своєрідним показником зрілості культури народу, її духом, її метамовою. Відмовляти якомусь народу у створенні, хоч би і в майбутньому, власної філософії, значить недооцінювати культурний потенціал народу, а побічно й відмовляти йому у наявності власної культури. Фундатори німецької класичної філософії законно пишалися успіхами старовинного виду духовної діяльності на своїй землі і може унікальність його злету в Німеччині спонукувало їх як до роздумів про специфіку національної філософії, так і пропервинні умови виникнення філософування. За Гегелем, певний образ національної філософії відповідає характеру народу, його моральності, державному устрою й формі правління, громадському життю. Класик української історико+філософської думки Д. І. Чижевський (1894+1977) вказував [5], що своєрідність національної філософії визначається боротьбою цілком певних для різних народів протилежностей: у Франції – містицизм і раціоналізм, у Англії – емпіризм і платонізм, у Німеччині – спекулятивний і індуктивний методи, в Росії – релігійні тенденції і різні форми просвітництва. За Чижевським, переважно три моменти характеризують особливості філософії окремої нації: форма проявлення філософських ідей, методи філософських досліджень та побудова системи філософії, її архітектоніка.

 

3. Загальна характеристика філософської традиції у Давньому Китаї.

Філософські погляди у Китаї почали складатися десь з VIII ст. до н. е. і цей процес в цілому співпадає з народженням філософії у Індії та Греції. Золотою добою китайської філософії вважається період Чжань+Го, тобто V–III ст. до н. е. Те, що передувало виникненню філософії і впливало на її генезис, була міфологія та деякі стародавні книги, на чому ми дещо зупинимося. До числа найдавніших китайських міфів належить міф про первісний хаос, коли ще не було ані неба, ані землі, і тільки безформні образи блукали у суцільній темряві. Відокремлення неба і землі почалося у міру зростання Пань+гу – деякої першої космічної людини, що з’явилась майже разом з хаотичним всесвітом, який мав первісний вигляд на зразок суміші курячого яйця. Здебільшого головними персонажами давньокитайської міфології були культурні герої, деякі першопредки, які дали людям ті чи інші винаходи. Часто джерелом давньої китайської філософії вважаютькнигу „І+цзин” (Книга Змін), яка складалась у VIII–VII ст. до н.е.Найбільш раннє згадування про „І+цзин” відноситься до 672 р. до н. е. Основна ідея „І+цзин” полягає у протиставленні темного і світлого начал, що позначаються у вигляді переривчастихгоризонтальних рисок [– –], які символізують темне начало(інь яо), і цілих рисок [—], що символізують світле начало (ян яо) Небо і земля – основне джерело, що породило усе суще, а грім і вітер, вода і вогонь, гори й озера – похідні від них.“І+цзин” включає також уявлення про взаємний потяг і взаємне відчуження. Особливістю давньокитайської філософії є те, що в ній завжди переважала соціально+політична і моральна орієнтація. Інколи це пояснюється тим, що оскільки в Китаї міфів про природу було відносно менше, ніж стосовно інших явищ, то й філософія, яка виростала з міфології, також особливо не булла орієнтована на теми натурфілософії. Мабуть, все ж тут діяв комплекс причин. Звичайно в Китаї міфи про природу були і це виявилось у виникненні окремої натурфілософської школи (інь+ ян+цзя), але до якої міри пропорційна меншість міфів про природу могла відіграти вирішальну роль у нахилі до політичної та етичної тематики – це питання ще потребує подальшого з’ясування. Переважання соціально+політичної та етичної проблематики можна пояснити й іншими причинами. Історичні та природні умови, за яких складалась державність у К., створили престижний і потужний соц. шар людей, які були задіяні в управлінні державними та громадськими справами. Отже не стільки вже наявна філософія раптомзайнялася соціально+політичною та етичною проблематикою, скільки сама проблематика, що склалася внаслідок певного соціально+історичного стану, від самого початку формувала типові риси давньокитайської філософії та й її саму як таку. Отже, міфолог. традиція, поєднавшись з соц. позицією філософів, орієнтувала філософію на дослідж. соц.+пол. і етичних проблем, розробку питаньдержавного управління, питань етики, ритуалів. Усе це й посіло провідне місце у творах китайських філософів. Оск. традиційно у К. ф. і прир-во розвив. нарізно і навіть мала місце зневага філософів до тих, хто вивчав природу, то тим самим кит. Ф. позбуласядодаткових джерел формування більш цілісного світогляду,а природознавство, у свою чергу, не отримув. методологічних орієнтирів з боку ф. Майже не розроблялись у неї також і питання логіки, що гальмув. Формув. поняттєвого апарату. Навіть для творів провідних кит. мислителів характерним є інакомовлення; нахил до числової магії.

 

 

все вместе.

 

 

2) В результате реформы банковской системы СССР на первом этапе, в июле 1987 года, была создана новая система специализированных банков, в состав которой не вошли: Сберегательный банк СССР

Внешэкономбанк и Промстройбанк СССР

Агропромбанк и Жилсоцбанк СССР