Розділ 2

Новий етап української етнографії зумовлювався і визначався підвищенням наукового рівня вивчення народної культури і побуту, орієнтацією на кращі досягнення європейської етнографічної науки, публікаціями цього профілю в журналі "Житє і слово" І. Франка (друга половина 90-х років) і, зокрема, створенням Етнографічної комісії в НТШ (1898) та її серійних видань "Етнографічний збірник" (з 1895) і "Матеріали до українсько-руської етнології" (з 1899). Численні матеріали з української етнографії та її історії друкувалися з 1892 р. в основному виданні НТШ — "Записках Наукового товариства ім. Шевченка" (ЗНТШ).

Отже, на початку XX ст. у Львові зусиллями Івана Франка, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Осипа Роздольського, Філарета Колесси, Зенона Кузелі, Вадима Щербаківського за сприяння Михайла Грушевського як голови НТШ був створений перший Всеукраїнський етнологічний центр, що здійснював організаційні, науково-дослідницькі та видавничі функції. Виховувалася нова наукова школа учнів і послідовників, розроблялася наукова методологія досліджень (комплексність, систематизація зібраних даних, застосування типологічного методу студіювання та порівняльної методики).

В 1903—1905 pp. Федір Вовк провів чотири комплексні етнографічні експедиції з широким залученням археологічного й антропологічного матеріалів і опублікував працю "Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини" (1908). Впродовж наступних десяти років учений проводив експедиційні дослідження центральної, південної та східної України і видав у Петербурзі підсумкові праці "Етнографічні особливості українського народу" й "Антропологічні особливості українського народу" (1916). Ф. Вовк — автор фундаментального дослідження весільної обрядовості "Шлюбний ритуал і обряди на Україні" (1892). Великі його заслуги у створенні величезних цінних українських колекцій у Російському музеї ім. Олександра III в Петербурзі.

Активну наукову-дослідну роботу на ниві української етнографії проводив харківський вчений Микола Сумцов (1853—1922). Його численні публікації ввели в науковий обіг великий матеріал з різних сфер народної духовної культури, визначили наукові підходи до його інтерпретації. М. Сумцов — автор праць "Современная малорусская этнография" (1893, 1897), "Хлеб в обрядах и песнях", "К истории малорусских свадебных обрядов", "Культурные переживания" (1890) та ін. Вчений очолював Історико-філологічне товариство, створив етнографічний музей, написав посібник з народознавства.

З цінними етнографічними матеріалами і дослідженнями виступали Хрисанф Ящуржинський, Митрофан Дикарєв, Василь Милорадович, Михайло Зубрицький, Володимир Охримович, Василь Доманицький, Зенон Кузеля та ін. На особливу увагу заслуговує фундаментальне дослідження Володимира Шухевича "Гуцульщина" у п'яти частинах (Львів, 1899—1908).

Великий і корисний внесок у розвиток етнографічної науки зробили талановиті етнографи та мистецтвознавці брати Вадим і Данило Щербаківські. Їх наукові дослідження охоплювали не лише Наддніпрянщину, а й західні території розмежованої на той час України. Данило Щербаківський разом з Миколою Біляшівським і Вікентієм Хвойкою стали фундаторами Київського міського музею, який мав великий етнографічний відділ.

Вадим Щербаківський був одним із засновників Національного музею у Львові, Земського музею в Полтаві, проректором Українського вільного університету в Празі і першим ректором Українського вільного університету в Мюнхені. В еміграції вчений представляв українську етнологічну науку в 20—50-х роках XX ст. на багатьох європейських наукових форумах. Він — автор фундаментальних праць "Український етнічний тип" (1961—1962), "Формація української нації" (1941, 1958, 1965—1970), "Орнаментація української хати" (1980) та ін. Братам Щербаківським належить випуск у світ альбому "Українське мистецтво" Львів, 1913. — Т. 1; Прага, 1926. — Т. 2.

У 70—80-х роках цінні матеріали і розробки з українського народознавства містять праці Олександра Потебні, Петра Єфименка, Івана Нечуя-Левицького, Івана Рудченка, Олександра Русова, Павла Житецького, Бориса Познанського, Тадея Рильського.

Чимало важливих матеріалів і досліджень з української етнографії опублікував І. Франко. З його ініціативи проведено кілька наукових експедицій, де зібрано цінні колекції етнографічних експонатів для музеїв, а також польові матеріали з традиційного народного побуту і культури. Зокрема, підсумком досліджень 1904 р. стала праця вченого "Етнографічна експедиція на Бойківщину", в якій він дав загальну характеристику життя бойків.

І. Франко великою мірою спричинився до розширення тематичного діапазону досліджень з української етнографії, звернув увагу на потребу вивчення елементів нового в побуті та культурі українського народу, дослідження етнографії робітничого середовища, врахування органічного зв'язку реалій народного побуту і культури з першоосновою буття — суспільно-економічним життям народу. І. Франко — автор дослідження "Огляд праць над етнографією Галичини" (1900), видав п'ять томів "Апокрифів" (релігійної тематики) та три томи "Галицько-руських народних приповідок" (1901—1910). З теоретичних праць І. Франка варто назвати "Дві школи в фольклористиці" (1895).

Винятково продуктивну науково-організаційну, пошуково-збирацьку, дослідницьку і публікаторську працю в сфері українського народознавства розвинув В. Гнатюк. Серією експедицій у різні місцевості українського Закарпаття та поселення так званих русинів у Воєводині, Боснії і Герцоговині, шеститомником "Етнографічні матеріали з Угорської Русі" (1897—1910) він заклав міцні наукові основи етнографічного вивчення українців, розселених західніше Карпат. Йому належать цінні праці з етнографії Гуцульщини, Бойківщини, Поділля й інших регіонів західноукраїнських земель. В. Гнатюк упорядник збірників "Коломийки" (три томи, 1906), "Колядки і щедрівки" (два томи, 1914), "Українські народні байки" (два томи, 1916), "Галицько-руські народні легенди" (два томи, 1902). Загальна кількість праць сягає понад 330.

Наприкінці XIX перших десятиріччях XX ст. українська етнографія завдяки працям таких учених, як М. Сумцов, Д. Яворницький, І. Франко, Ф. Вовк, В. Гнатюк, В. Шухевич, З. Кузеля, а також М. Грушевський піднялася на вищий науковий щабель. У ній простежується врахування і творчий розвиток досвіду різних шкіл європейської науки цього профілю. В українському народознавстві відбувається чітке розмежування предметних сфер етнографії і фольклористики — вони виступають окремими науковими дисциплінами. Визначається й така істотна складова народознавчого вивчення, як етнографічне музейництво, зокрема із заснуванням археологічно-етнографічного музею при НТШ (1895).

Здавалося, що з упадком російського царизму розвиток української етнографії буде продовжено і примножено на державному рівні. Давало підставу для такого оптимізму широке розгортання українознавчих досліджень 20-х років у системі Всеукраїнської академії наук, зокрема діяльність її спеціальних наукових підрозділів, заснування численних народознавчих осередків у різних місцевостях України, організація інтенсивних польових досліджень, внаслідок чого зібрано багатий фактологічний матеріал, виходили спеціальні видання "Етнографічний вісник" (1925—1932), "Краєзнавство", дослідження Дмитра Яворницького, Андрія Лободи та Василя Кравченка.

При Всеукраїнській академії наук була створена Етнографічна комісія, очолена А. Лободою і в 1921 р. заснований Музей (кабінет) антропології та етнології ім. Ф. Вовка на чолі з А. Носівим; музейні співпрацівники видали чотири томи журналу "Антропологія", в якому друкувалися й етнографічні статті; вийшло 16 номерів "Бюлетеня етнографічної комісії" і три томи "Матеріалів до етнології".

В 1925 р. у Києві було засноване Етнографічне товариство. Воно видавало "Записки етнографічного товариства", журнал "Побут" і "Бюллетень". Активно працювали у сфері етнографії Віктор Петров, Климент Квітка, але "рішуча перебудова" з кінця 20-х років методології етнографічної науки, переведення її на так звану марксистську основу, розкручування боротьби проти українського націоналізму, хвиля масових репресій звели нанівець усі позитивні починання і відкинули українську етнографічну науку далеко назад.

Були репресовані або зазнали переслідувань М. Грушевський, А. Лобода, А. Носів, Н. Заглада, В. Кравченко, Д. Яворницький, Л. Шульгіна, Ю. Павлович, М. Рудинський та багато інших вчених. Закривались музеї, наукові товариства, інститути.

На західноукраїнських землях, які у 20—30-х роках перебували під пануванням окупаційних буржуазних режимів Польщі (Східна Галичина і Волинь), Румунії (Північна Буковина) і Чехословаччини (Закарпаття), у зв'язку з цілеспрямованою антиукраїнською політикою урядів окупаційних держав помітно занепала дослідницька робота в Етнографічнній комісії НТШ. Водночас виникли регіональні краєзнавчі осередки, з діяльністю яких пов'язані значна активізація етнографічного вивчення на місцях і організація краєзнавчо-етнографічних музеїв та видань. До найвідоміших належало товариство і музей "Бойківщина" у м. Самборі на Львівщині, що мало неперіодичне видання "Літопис Бойківщини" (з 1931 до 1939 р. вийшло 11 книжок); Етнографічне товариство Підкарпатської Русі в Мукачевому, музеї: "Гуцульщина" в Коломиї, "Верховина" в Стрию, "Стривігор" у Перемишлі, "Лемківщина" в Сяноці, "Яворівщина" в Яворові, Музей ім. Князя Василька у Теребовлі. Ці осередки об'єднували значну кількість ентузіастів-етнографів, у їх діяльності брали участь і відомі вчені, зокрема Філарет Колесса, Станіслав Людкевич, Зенон Кузеля, Володимир Кубійович, Іван Крип'якевич. Тут виявили себе активні збирачі й дослідники Володимир Кобільник, Ксенофонт Сосенко, Михайло Скорик, Юрій Кміт, Лука Дем'ян, Федір Потушняк та ін.

Певна роль в етнографічному вивченні українців належала створеному у 1924 р. у Львівському університеті так званому Етнографічному закладові, очолюваному професором Адамом Фішером — автором етнографічного нарису "Русини" ("Rusini", 1928). Тут розпочинали діяльність українські народознавці Роман Гарасимчук і Катерина Матейко. Чимало праць з української етнографії опублікували польські етнографи Ян Фальковський, Роман Райнфус, Казімєж Мошинський, російський вчений Петро Богатирьов, котрий у 20-30-х роках провів велику дослідницьку роботу на Закарпатті.

У Києві 1936 р. було створено Інститут фольклору АН УРСР, у 1939 р. відкрито його Львівський філіал, очолений Ф. Колессою. Після Другої світової війни основним осередком етнографічної науки в Україні став (і досі ним залишається) створений 1942 р. Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України на чолі з М. Рильським (нині — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України ім. М. Рильського), зокрема його відділ етнографії. Широкі дослідження велися в Музеї етнографії та художнього промислу АН України у Львові, організованому 1951 р. на основі об'єднання двох місцевих музеїв колишнього Етнографічного НТШ (якому 1940 р. було надано статус Державного етнографічного музею) і Художньої промисловості. Науковий напрям роботи цієї установи посилився після її реорганізації у Львівське відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України (1982). В 1992 р. на основі відділення створено окремий Інститут народознавства НАН України.

Ці установи підготовляли наукові кадри етнографів, оскільки в жодному вищому навчальному закладі України спеціальності з етнографії до відродження Української незалежної держави в 1991 р. не було. Згадані установи організували систематичні наукові експедиції для поповнення відомостей з історичної етнографії, вивчення сучасного побуту і культури народу, а також збирання експонатів для музейних етнографічних колекцій. У середині 90-х років XX ст. було відкрито спеціальності з етнології в університетах Києва, Львова та Чернівців, перші випуски спеціалістів поповнили профільні музеї й інститути.

Музей етнографії і художнього промислу в складі Львівського Інституту народознавства НАН України — найстаріша і найбільша національна музейна установа етнографічного профілю. Сторіччя перших колекцій відсвяткував Київський музей народного декоративного мистецтва. Велику і плідну роботу, спрямовану на збирання і вивчення пам'яток народного побуту та культури, проводять обласні та районні історико-краєзнавчі музеї, зокрема, створені впродовж останніх десятиліть музеї народної архітектури і побуту під відкритим небом (скансени) — в Києві, Переяславі-Хмельницьку, Львові, Ужгороді, Чернівцях.

Однак етнографія, як й інші українознавчі дисципліни, зазнала згубного тиску ідеологічного тоталітаризму, догматизму, моральних і фізичних репресій, що до останнього часу систематично нівечили її, виривали з неї найздібніші та найактивніші сили або збивали науку на манівці різних наукоподібних кон'юнктурних напрямків. Багато часу і зусиль потрачено на беззастережне "утвердження" етнографами "нового способу життя", "радянських звичаїв та обрядів", "нової сім'ї", "нової історичної спільності". Етнографічне вивчення всіляко спрямовувалося не на розкриття неповторної сутності українського народу, специфічних рис його етнічної індивідуальності, характеру психології, самобутності традицій, побуту, культури, а на розмивання національної свідомості, нівеляцію національної гідності з позицій ефемерних доктрин інтернаціоналізації, переплавлення народів і націй у так звану нову історичну спільність — радянський народ. Більшість етнографічних досліджень не були допущені ще в процесі затверджень і цензурних переглядів, деякі заборонялись уже у видавництвах; бували випадки, коли їх вилучали навіть з наукового обігу. Видання підготовленої 1964 р. фундаментальної узагальнюючої праці "Українці" було заборонено розповсюджувати.

Однак навіть за цих умов українські етнографи зробили чимало корисного. Підготовлено й опубліковано нові праці, присвячені дослідженню різних ділянок традиційно-побутової культури українського народу, питань етнічної історії, міжетнічних культурно-побутових зв'язків, характеристики окремих етнографічних регіонів, сім'ї і сімейного побуту.

Заслуговують на увагу праці К. Матейко: "Народна кераміка Західних областей Української РСР" (1959) та "Український народний одяг" (1977); Ю. Гошка "Населення Українських Карпат XV—XVIII ст." (1976), "Звичаєве право населення українських Карпат та Прикарпаття XIV—XIX ст." (1999), Г. Стельмаха "Історичний розвиток сільських поселень на Україні" (1964); В. Горленка "Нариси з історії української етнографії" (1964) та "Становление украинской этнографии конца XVIII первой половины XIX ст." (1988), В. Наулка "Развитие межэтнических связей на Украине" (1975), З. Болтарович "Народна медицина українців" (1990), М. Тиводара "Традиційне скотарство Українських Карпат" (1994), С. Макарчука "Рабочая семья на Украинском Прикарпатье" (1968) та "Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма" (1983), С. Павлюка "Народна агротехніка українців Карпат другої половини XIX — початку XX ст." (1986), Р. Кирчіва "Етнографічне дослідження Бойківщини" (1978) та "Етнографічно-фольклористична діяльність "Руської трійці" (1990), С. Сегеди "Антропологічний склад українського народу. Етногенетичний аспект" (2001).

За останні десятиріччя вийшли в світ праці Ганни Скрипник "Етнографічні музеї України" (1989), Валентини Борисенко "Весільні обряди та звичаї на Україні" (1988), Тамари Косміної "Сільське житло Поділля. Кін. XIX—ХХ ст." (1980), Оксани Франко "Федір Вовк — вчений і громадський діяч" (2000), праці Мар'яна Мандибури, Таїсії Ґонтар, Євгенії Сявавко, Лідії Артюх, Михайла Глушка, Романа Сілецького, Олександра Пошивайла, Оксани Сапеляк, Архипа Данилюка та ін.

Опубліковано низку фундаментальних колективних монографій, присвячених окремим історико-етнографічним районам: "Бойківщина: історико-етнографічне дослідження" (К., 1983), "Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження" (К., 1987), "Украинские Карпаты. Культура" (К., 1989), "Полісся України" (Три випуски, Львів, 1997, 1999, 2003) тощо.

Київські етнографи разом зі львівськими видали колективну працю "Холмщина і Підляшшя" (К., 1997). У Львові 1999 р. вийшов перший том чотиритомного видання за редакцією професора С. Павлюка "Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. Археологія та антропологія".

Велика дослідна праця в галузі етнології ведеться в університетах Чернівців, Ужгорода й Одеси. Достатньо назвати фундаментальні праці Г. Кожолянка "Матеріальна культура населення Буковини" (К., 1988), "Етнографія Буковини" (Чернівці, 1999), М. Тиводара "Етнологія" (Ужгород, 1998) та В. Кушніра "Народознавство Одещини" (Одеса, 1998), "Українці за Дунаєм" (Одеса, 2002).

Цінні матеріали, дослідження, розвідки з української етнографії, історії науки опубліковані в журналі "Народна творчість та етнографія", що видається з 1957 р. у Києві спочатку як квартальник, а згодом раз на два місяці.

З 1995 р. Інститут народознавства НАН України видає у Львові ілюстрований етнографічний журнал "Народознавчі зошити", де публікують дослідження не лише українські, а й зарубіжні етнологи.

В 1989 р. відновило діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові з секцією етнографії та фольклористики у його складі, яка видала три томи "Записок НТШ" профільної тематики. Щорічно відбуваються наукові конференції, на яких етнологи виступають з десятками доповідей та повідомлень.

За останнє десятиріччя побачили світ навчальні посібники та підручники з етнографії "Культура і побут населення України" (К., 1991; К., 1993) за редакцією В. Наулка; "Етнографія України" (Львів, 1994) за редакцією С. Макарчука, "Українське народознавство" (Львів, 1994, 2004) за редакцією С. Павлюка, "Українська етнографія. Курс лекцій" А. Пономарьова (К., 1994).

Вагомий доробок у розвиток української етнографії внесли вчені діаспори. Починаючи з 20-х років XX ст. і дотепер за кордоном працювали і працюють видатні особистості, які продовжили дослідження уже за межами Батьківщини.

У вузах і наукових інституціях особливу увагу вчених привертали українознавчі проблеми, які в Радянській Україні були доведені до повного занепаду або фальсифіковані. З-поміж інших це питання етногенезу українців, формування української нації, етнічної історії, статистики українців у світі, складу населення в Україні тощо.

В Українському вільному університеті у Празі (1921—1945) та Мюнхені (з 1945) поряд з іншими науками плідно проводились дослідження з української етнології. Тут відбувалися семінари та студії з питань походження українського народу, старовинного соціального устрою, весільної звичаєвості, проблем українського етнічного типу, народної світської і церковної архітектури, орнаментації української хати тощо (Вадим Щербаківський, Левко Чикаленко, Віктор Петров).

У Німеччині, а згодом в Англії плідно працювали доктор слов'янської етнології Олекса Воропай та Володимир Шаян.

Після Другої світової війни українознавчі студії зосередились найбільше в Канаді. В Альбертському університеті м. Едмонтон працює кафедра української культури й етнографії ім. Гуцуляків, яка встановила наукові контакти з Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України. Велику працю проводять Роберт Климаш, Богдан Медвідський, Андрій Нагачевський та їхні учні.

В Едмонтоні функціонує Центр українських історичних досліджень ім. Петра Яцика, в програмі якого є і етнографічна тематика.

У Канаді діють декілька українських етнографічних музеїв під відкритим небом (скансенів): у Едмонтоні — під назвою "Село української культурної спадщини"; Вегревіллі — "Парк української писанки"; Саскатуні — "Український парк", де експонуються стародавні будівлі, меблі, знаряддя праці, національний одяг, вишивки, вироби з металу, різьба та ін. Щорічно проводяться фольклорні фестивалі у багатьох містах Канади, де влаштовуються етнографічні виставки.

В 1983 р. відкрито Центр українсько-канадських досліджень у Вінніпезі, де також проводяться студії в галузі етнографії.

У США діють Українська вільна академія наук (УВАН) та Українська академія мистецтв і наук, Українське історичне товариство, Українська наукова фундація; 1989 р. створена Міжнародна асоціація україністів, яка провела чотири конгреси в Україні (Києві, Львові, Харкові й Одесі), що мали етнографічні секції та профільні видання доповідей і повідомлень.

У 28 університетах і коледжах США працюють українознавчі курси, а в Гарвардському університеті створено Український інститут, де досліджується й етнографічна тематика, видається журнал "Український історик". У Нью-Йорку 1976 р. відкрито Український музей, який має багаті етнографічні колекції. Тут експонуються макети української дерев'яної церковної і світської архітектури, одяг, писанки, кераміка, зразки ткацтва тощо.

У Філадельфії працює Український музей народного мистецтва.

В Нью-Йорку 1948 р. засновано Український інститут Америки, який періодично влаштовує виставки народних строїв, виробів народних майстрів тощо.

У США діє "Українське світове об'єднання гуцулів", "Гуцульський дослідний інститут" у Чикаго (з 1975), які разом з гуцульськими товариствами Канади видали фундаментальну тритомну "Історію Гуцульщини". Функціонують товариства "Бойківщина", "Волинь", "Подоляни", які мають багаті етнографічні колекції. Встановлюються зв'язки між вченими-етнологами України та Польщі, Словаччини (Свидник, Пряшів), Чехії, Росії, Румунії, Австрії, Австралії та багатьох інших країн світу. Особливо тісні взаємини зі Словаччиною.

За роки незалежності України розширилися завдання та напрями етнографічної науки. Етнологія має на меті досліджувати не лише давнину, а й активно втручатися у процеси творення та розбудову національної культури. На порядок дня висуваються окрім питань традиційно-побутової культури, проблеми етногенезу, етнічної історії, дослідження етнічного складу населення, перспектив розвитку української нації та інші.