КУРСОВА РОБОТА. Драматическая поэма в стихах "Натан Мудрый" была издана в мае 1779 г

 

Драматическая поэма в стихах "Натан Мудрый" была издана в мае 1779 г. В

наброске предисловия к ней Лессинг писал: "Я не знаю пока еще такого города

в Германии, где эта пьеса уже теперь могла бы быть поставлена на сцене".

Лишь после осуществленной Шиллером и Гете постановки "Натана Мудрого" в

Веймарской театре 28 ноября 1801 г. трагедия утвердилась в репертуаре

немецкого театра. Гете писал в связи с постановкой драмы в Веймаре "Пусть же

известный рассказ, счастливо представленный напоминает немецкой публике на

вечные времена, что ее призывают в театр не для того только, чтобы смотреть,

но также чтобы слушать и воспринимать. Пусть вместе с тем высказанное в ней

чувство терпимости и сожаления навсегда останется народам священным и

дорогим",

"Натан Мудрый" - первое из произведений классической немецкой

драматургии, поставленное в Берлине после победы над фашизмом.

Действие драмы приурочено приблизительно к 1192 г., оно происходит

вскоре после неудачи третьего крестового похода, заставившей крестоносцев

заключить перемирие с султаном Саладином; по этому перемирию Иерусалим

оставался в руках арабов, христианам же было позволено посещать город, не

платя дани. Как видно из трагедии, к моменту начала действия срок этого

перемирия недавно кончился. Суровую оценку крестовых походов Лессинг дал в

статье VII "Гамбургской драматургии": "Ведь эти самые крестовые походы,

затеянные интриганской политикой папства, на деле были рядом самых

бесчеловечных гонений, в которых когда-либо был повинен религиозный

фанатизм".

 

Король Филипп - Филипп II Август, французский король, участник третьего

крестового похода. В 1192 г. он уже вернулся во Францию: Лессинг сознательно

допускает здесь анахронизм, соединяя исторические события разных лет.

 

Марониты - христианская секта.

Популярность: 62, Last-modified: Thu, 01 Mar 2001 08:33:13 GMT

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

 

Кафедра цивільного права №1

 

 

КУРСОВА РОБОТА

 

 

з цивільного права

на тему: Договір комерційної концесії

 

Студентки 3 курсу 2 групи

Господарсько-правового факультету

Лавренюк А.М.

 

Керівник: к.ю.н., доцент кафедри цивільного права

Соловйов О.М.

 

Оцінка (за національною шкалою)____________

Члени комісії _______ ___________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________ ___________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

 

 

Харків – 2014 рік

 

План

1. Вступ

2. Історія розвитку відносин комерційної концесії

3. Порівняльна характеристика договору комерційної концесії з суміжними видами договорів

4. Юридична характеристика та елементи договору комерційної концесії

5. Права і обов’язки сторін за договором комерційної концесії

6. Відповідальність сторін за договором комерційної концесії

7. Зміна та припинення договору комерційної концесії

8. Висновок

9. Список використаних джерел

 

ВСТУП

Актуальність даної теми зумовлена динамікою ринкових відносин в Україні. Все більша експортно-імпортна зорієнтованість національної економіки вимагає відповідності урегулювання договору комерційної концесії відносинам, що склалися насьогодні.

Питанням правового регулювання договору франчайзингу приділяли увагу Г. Цірат, М. Брагинський, В. Дмитришин, О. Суховатий та ін. У своїх напрацюваннях вони неодноразово порушували проблеми правового регулювання договору франчайзингу. Однак ряд питань залишились відкритими.

Метою дослідження даної роботи є з’ясування особливостей цивільно-правових та відносин за договором комерційної концесії (франчайзингу).

Актуальність та мета дослідження зумовили наступні завдання наукового пошуку:

- розглянути історію розвитку виникнення та розвитку даного інституту цивільного права України;

- дослідити переваги та недоліки договору комерційної концесії;

- проаналізувати підстави виникнення та припинення франчайзингових відносин;

- здійснити порівняльну характеристику договору комерційної концесії з іншими правочинами;

- навести власні висновки та пропозиції з досліджуваної проблеми.

Об’єктом даного дослідження є суспільні відносини з приводу укладення договору комерційної концесії (франчайзингу), закріплення та гарантування прав та обов”язків сторін, інших суттєвих умов договору, а також відносини щодо їх виконання.

Предметом дослідження виступає законодавча база, якою регулюються питання пов’язані з правовим регулюванням відносин за договором франчайзингу, права та обов’язки сторін, порядок його укладення та розірвання.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВІДНОСИН КОМЕРЦІЙНОЇ КОНЦЕСІЇ

Даний метод організації бізнесу є досить новим явищем для нашої країни, на відміну від зарубіжних країн, першу чергу США, Англії, в економіці яких комерційна концесія займає одне з провідних місць.

У літературі замість терміну «комерційна концесія» часто вживається термін «франчайзинг», який походить від англійського «franchise». У трактуванні великого англо-російського словника (за редакцією І.Р. Гальперіна) це означає привілеї або пільги, що надавались монархом чи урядом. Такі пільги дійсно надавалися ще в середньовіччя знатним особам, а також простому торговому люду в обмін на певні послуги державі або за певну плату [2,c.550].

Так, у Великобританії король надавав баронам право збирати податки на певних територіях. В обмін на це право вони були зобов’язані поставляти солдатів для армії з відповідним спорядженням [11,c.11].

Вільним громадянам було дозволено продавати свої товари на території міста на ринках і ярмарках. Причому статус вільного громадянина можна було одержати, лише пройшовши навчання в так званих ліврейних компаніях і ставши її членом. Ці компанії розробляли стандарти товарів, які вироблялися і послуг, що надавалися. Членство в компанії надавало право працювати в межах Лондонського Сіті, але за умови суворого дотримання стандартів [18,c.3].

Подібні привілеї від державної влади видавалися також і в Росії. Так, наприклад, у 1752 р. був виданий привілей від імені царської влади на будівлю фабрики для виробництва різнобарвних стекол для бісеру М.В. Ломоносову [20,c.123].

На початку XIX століття у Великобританії було введене обмеження на продаж алкогольних напоїв. Право торгувати ними надавалося тільки власникам постоялих дворів, що мають спеціальний дозвіл від влади. Причому були введені спеціальні вимоги до стану постоялих дворів.

Такі привілеї були публічно-правовими актами, і їх можна розглядати скоріше як прообрази державних ліцензій, ніж сучасного договору комерційної концесії. Однак, деякі елементи поступки своїх прав (отриманих від влади) спостерігаються вже в системі так званих «зв’язаних будинків», що виникла в Англії у 1800-х роках як захисний механізм від обмежень на торгівлю спиртними напоями. Власники постоялих дворів, що одержали ліцензії від королівської влади не завжди мали досить коштів на приведення постоялого двору у відповідність із вимогами. Тоді вони скооперувалися із броварниками, що вкладали свої кошти на утримування постоялого двору, а в обмін на це одержували можливість реалізації своєї продукції через постоялий двір [11,c.12].

Відносини ж сучасного франчайзингу, безумовно, входять до сфери приватного права, і в цьому значенні вони почали формуватися пізніше, коли з’явилася можливість одержувати й розпоряджатися виключними правами

Батьківщиною відносин комерційної концесії по праву можна вважати США. Одним із родоначальників сучасного франчайзингу вважається компанія «Зінгер», яка виготовляла швейні машинки (50-ті роки XIX ст. США). Головним технічним нововведенням у швейній машинці була не дотепно продумана система шестірень і важелів, а перевернена униз вушком голка й особливої конструкції човник. Цим винаходом Еліаса Гау скористався комерсант Ісаак Зінгер. Зробивши в машині кілька змін, він розрекламував її як свій винахід, і, незважаючи на програний процес, затіяний прото нього Гау, Зінгер одержав все-таки патент і виключні права на виробництво й реалізацію нового винаходу. Процес закінчився мирною угодою, за якою Зінгер відшкодував Гау збитки і зобов’язався сплачувати йому певну суму з кожної проданої машини. «Компанія Зінгер» стала найбільшим виробником швейних машин не тільки в Америці, але й у світі (більш 600 тис. шт. у рік) завдяки системі, відповідно до якої, незалежні продавці могли придбати право на продаж товару на визначеній території [20,c.446].

Одними з перших на рубежі XIX і XX століть франчайзингову систему стали використовувати компанії – виробники безалкогольних напоїв. Вдало створені ними франчайзингові мережі продовжують ефективно діяти і в наш час. Одними з основних факторів, що примусили виробників відмовитись від централізованого виробництва напоїв, послужили великі витрати на транспортування готової продукції. Додатковим фактором стало те, що в ті роки тільки починалася практика розливу напоїв у пляшки, і виробники повинні були вкладати кошти у будівництво необхідних виробничих площ. Тому виробники пішли шляхом передачі частини прав по патенту на концентрати або сироп, разом із правом на виробництво напою і збут його у певному регіоні під торговим знаком право володільця. При цьому потрібно було від користувача точне дотримання технології виробництва. Правоволоділець забезпечував навчання персоналу користувача, рекламу, а іноді і здійснював кредитування. Ініціатором у 1899 році стала компанія “Coca-cola”, а потім її приклад наслідували компанії “Pepsi”, “Dr. Pepper” i “Royal Grown”.

Трохи раніше аналогічна система була розроблена молодою американською компанією “General motors”. Не маючи достатнього капіталу, компанія організувала продаж автомобілів через систему дилерів, за якими закріплювалася певна територія, гарантувалися постійні постачання продукції й захист від конкурентів. При цьому дилерами заборонялося укладати аналогічні угоди з іншими виробниками автомобілів. Вини повинні були забезпечувати високий рівень обслуговування й підтримку репутації головної фірми, вкладаючи в справу власні капітали.

Найшвидше франчайзинг розвивався в США в середині XXстоліття. З прийняттям у США закону про товарні знаки у підприємств-виробників продукції, робіт або послуг з’явився могутній засіб індивідуалізації своєї продукції. Здобуваючи право на використання товарного знаку відомого виробника, покупець відразу здобував його репутацію. Власники товарних знаків, піклуючись про свою репутацію, надавали право на використання товарних знаків на особливих умовах. У договорі обумовлювалася можливість контролю якості товарів та послуг їз боку власника товарного знаку. Поступово склалися й інші специфічні правила, що, з одного боку, підвищували гарантії фірмі – власнику виключних прав у збереженні своєї репутації й у розширенні свого бізнесу, з іншого, забезпечували фірмам, що придбали ліцензії на використання товарного знаку успіх і стабільність на ринку. У другій половині ХХ століття франчайзингові системи міцно зайняли своє особливе місце в різних сферах бізнесу, а договір франчайзингу виділився в самостійний вид договорів

Класичним прикладом договору комерційної концесії є всесвітньо відома фірма «МакДональдс». Організували ць фірму брати Макдональдс зі штату Каліфорнія, що з метою збільшення доходів свого пришляхового кафе створили конвеєрну лінію швидкісного обслуговування автомобілістів із меню з трьох страв. Вони уніфікували рецептуру готування страв і підвищили якість обслуговування. Цим вони значно підвищили ефективність свого бізнесу і знизили витрати. Однак, найбільшого розвитку фірма досягла після того, як підприємець Рей Крок викупив кафе братів і організував на основі франчайзингу цілу мережу торговельних точок і ресторанів «МакДональдс» не тільки в США, але й в інших країнах.

Значного поширення франчайзинг, як ефективна форма організації, бізнесу набув і в Україні і проникнув у більшість галузей не тільки пов’язаних із суспільним харчуванням. На території нашої країни успішно діють компанії “Coca-cola”, “Seven-up”, “Sprite”, «МакДональдс» і ін..

Франчайзинг надійно зарекомендував себе як ефективна система організації й ведення бізнесу в різних сферах господарювання. В міру розвитку франчайзингу складалися певні традиції, вироблялися свої специфічні правила ведення справ, система і принципи взаємин між правоволодільцем і користувачем, взаємини з третіми особами, зокрема, із споживачами. Складалася певна термінологія.

Однак, успішному й ефективному процесу просування в Україні франчайзингового бізнесу заважають, крім всього іншого, два основних фактори, по-перше, відсутність необхідної інформації і знань про організацію бізнесу на принципах франчайзингу і, по-друге, відсутність донедавна правового регулювання відносин франчайзингу. Прийняття нового Цивільного Кодексу України у 2003р. створює певну правову базу для регулювання відносин договору комерційної концесії, однак і залишає відкритим питання про необхідність врегулювання багатьох сучасних форм франчайзингових угод.

Стосовно розроби і прийняття спеціальних правових норм, що регулюють відносини комерційної концесії, існує дві протилежні точки зору.

У деяких літературних джерелах висловлюється думка про відсутність необхідності в розробці спеціальних законів про комерційну концесію, наприклад, О. Кашинцева пише: «Автор цієї статті дотримується позиції науковців, які вважають недоцільним формування спеціального законодавства в галузі франчайзингу, оскільки останній регулюється загальними нормами договірного права, і спеціальним законодавством, яке регулює порядок укладання й реєстрації ліцензійних договорів у зазначеній сфері» [8,c.13].

Ці висловлювання справедливі для країн з розвиненими ринковими відносинами, розвиненим договірним правом, з багаторічною практикою і сталими традиціями в галузі договірних відносин.

Україна перебуває в процесі створення основних відпрацьованих і ефективних правових форм регулювання договірних відносин, які опосередковують ринковий оборот, тому в нашій державі поки що немає усталених правових традицій у цій галузі (наслідки соціалістичної, планової системи господарювання і централізованого керування економікою). Крім цього відносини франчайзингу регулюються не тільки договірним правом. Основою франчайзингу є виключні права на об’єкти промислової власності. Законодавство в цій області не завжди встигає за динамікою розвитку відносин. Стан правової урегульованості як статики, так і динаміки відносин, пов’язаних з такими об’єктами промислової власності як фірмові найменування, комерційна таємниця (ноу-хау) і ін. не цілком відповідають вимогам часу. Тому розробка й прийняття Закону України «Про франчайзинг» багато в чому сприяли б просуванню в Україні цього методу ведення бізнесу, що певною мірою автономізувало б регулювання цих відносин від стану процесу удосконалювання цивільного законодавства як такого.

Такої ж думки дотримуються українські вчені Г. Андрощук, В. Денисюк: «…чим швидше Законодавець зверне увагу на роль франчайзингу в сучасній економіці, тим краще і швидше будуть розвиватися франчайзингові системи в країні. Закон «Про франчайзинг» зможе стати гарантією процвітання комерційної концесії в Україні й надходження великих інвестицій в цю область» [1,c.51].

Слід, однак відзначити, що з думкою про негативний вплив надмірного регулювання франчайзингу необхідно погодитися.

Норми, що регулюють відносини франчайзингу, були включені в проект ЦК України від 5.06.1997 року і були сконцентровані в главі 74 проекту.

Альтернативний проект Закону «Про франчайзинг» був запропонований у роботі учених В. Ляшенко, В. Хохуліна, П.Боярчука.

Однак реально договір комерційної концесії знайшов своє відображення в нових Цивільному Кодексі України і Господарському Кодексі України, прийнятих 16 січня 2003 р.

 

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОГОВОРУ КОМЕРЦІЙНОЇ КОНЦЕСІЇ ІЗ СУМІЖНИМИ ВИДАМИ ДОГОВОРІВ

У зв’язку з тим, що основою договору комерційної концесії є надання право володільцем користувачу виключних прав на використання об’єктів інтелектуальної власності, необхідно провести аналіз зобов’язань подібних за змістом і об’єктах виключних прав з угодою франчайзингу, який би дозволив чітко відмежувати їх один від іншого й усвідомити їхні сутнісні ознаки і правову своєрідність.

Насамперед необхідно відмежувати договір комерційної концесії від найближчої до нього ліцензійної угоди. Обома договорами передбачається надання виключних прав на визначені метою угоди об’єкти права інтелектуальної власності і саме цей факт породжує думку, що франчайзинг – спеціальна форма ліцензійних угод.

Ці два види договорів дійсно мають багато спільного. Обидві угоди передбачають: способи використання об’єкта права інтелектуальної власності, розмір і порядок виплати винагороди, терміни дії договору, територію, інші умови, що сторони вважають за необхідне включити в договір.

Однак, принципові розходження, які існують, дозволяють виділити договір комерційної концесії у самостійний вид зобов’язальних відносин у підприємницькій діяльності. Цю точку зору підтримують багато вчених, які досліджують договір комерційної концесії: Е.А. Суханов, Ю.И. Свядосц, Б.И.Пугінський, М.И. Брагінський, І.І Килимник та ін. [7,c.39].

Насамперед, відмінності полягають у розходженні предметів договору комерційної концесії і ліцензійного договору.

Відповідно до ст. 1109 ЦК України, предметом ліцензійного договору є надання права на використання об’єкта прав інтелектуальної власності. Законодавець не визначає конкретного переліку об’єктів інтелектуальної власності, права на використання яких можуть надаватися за ліцензійним договором. Отже, це можуть бути будь-які об’єкти інтелектуальної власності, передбачені Законом.

Предметом договору комерційної концесії (відповідно до ст. 1115-1116 ЦК України), є право на використання комплексу прав інтелектуальної власності, комерційного досвіду і ділової репутації. Причому серед інших об’єктів інтелектуальної власності Законодавець виділяє торговельні марки, промислові зразки, винаходи, твори, комерційну таємницю. Тобто об’єкти, що використовуються, головним чином у підприємницькій діяльності.

Суттєвим є те, що фірмове найменування та/або торговельна марка плюс охоронювана комерційна інформація (комерційна таємниця) – це мінімальний обсяг об’єктів ліцензійної частини предмета договору комерційної концесії, які в сукупності з іншою частиною предмета договору – угодою про співробітництво, шляхом надання послуг з упровадження переданої системи, та здійснення контрою – визначають предмет даного договору.

Таким чином, серед основних відмінностей цих типів договорів відзначається, насамперед, той факт, що ліцензійний договір передбачає надання прав на використання одного об’єкта інтелектуальної власності, у той час, як за договором комерційної концесії права надаються на комплекс виключних прав. Причому обов’язковими об’єктами інтелектуальної власності в договорі франчайзингу є засоби індивідуалізації правоволодільця (фірмове найменування та/або торговельні марки) і комерційна інформація (ноу-хау).

Обов’язкова передача за договором комерційної концесії прав на засоби індивідуалізації правоволодільця, як учасника цивільного обороту,є істотною ознакою, що дозволяє відмежувати цей вид договірних відносин від комплексного ліцензійного договору, що передбачає передачу прав на винаходи, корисні моделі, промислові зразки разом з інформацією, не наведеною в офіційному описі цих об’єктів при їх реєстрації (ноу-хау), а також надання послуг з упровадження.

Наступна відмінність полягає у меті договору комерційної концесії, а саме: упровадження в практику нового підприємця визначеного договором конкурентоздатної підприємницької діяльності за рахунок використання досвіду і ділової репутації правоволодільця для просування відповідних товарів і послуг на нових ринках збуту. Така мета обумовлює використання переданих прав виключно в процесі підприємницької діяльності. Про це прямо зазначено в ст. 1115 ЦК України, а саме, права надаються «…з метою виготовлення та(або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг». Ліцензійні договори такого обмеження не містять.

Юридичні наслідки договору комерційної концесії полягають у встановленні особливої відповідальності обох сторін перед третіми особами(споживачами) за неналежну якість продукції. В основному це стосується правоволодільця, що несе субсидіарну відповідальність за якість реалізованих товарів користувачем. Щодо продукції, яка виготовляється користувачем за технологією, наданою право володільцем обидві сторони відповідають солідарно. Ліцензійні договори такого розподілу відповідальності не передбачають.

Істотними відмінностями ліцензійної угоди і договору комерційної концесії є умови про терміни.

Відповідно до ст. 1110 ЦК України термін дії ліцензійного договору обмежується терміном дії виключного права на визначений договором об’єкт права інтелектуальної власності. У межах терміну дії виключного права сторони можуть установлювати терміни договору за взаємною згодою. Якщо в ліцензійному договорі сторони не обумовлюють термін договору, він обмежується терміном дії виключного права, але не більше ніж п’ять років. Ліцензійний договір перестає діяти при припиненні виключних прав.

Договір комерційної концесії передбачає довгострокове співробітництво сторін у підприємницькій діяльності, тому в цьому договорі такі обмеження на термін не встановлюються.

Що стосується терміну дії виключних прав, то в п.3 ст. 1126 ЦК указується, що: «Договір комерційної концесії припиняється в разі:

…припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом…»

Стосовно інших виключних прав стаття 1129 ЦК України передбачає продовження дії договору при припиненні терміну дії виключного права, користування яким надане договором. Припиняються тільки положення, що стосуються даного права.

Однак, викликає сумнів положення статті 1126, які стосуються торговельної марки. Справа в тому, що за договором комерційної концесії можуть бути надані права на використання декількох торговельних марок (визначається номенклатурою продукції), і припинення права на одну з них не повинно приводити до припинення договору.

На відміну від ліцензійної угоди в договорі комерційної концесії діють більш жорсткі обмеження прав сторін:

§ обов’язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси виключних прав для їхнього використання на закріпленій за користувачем території й утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території;

§ обов’язок користувача не конкурувати з право володільцем на території, на яку поширюється дія договору комерційної концесії щодо підприємницької діяльності, що здійснюється з використанням приналежних правоволодільцю виключних прав;

§ відмовлення користувача від одержання за договором комерційної концесії аналогічних прав у конкурентів правоволодільця;

§ обов’язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування комерційних приміщень, що повинні використовуватися при здійсненні наданих відповідно до договору виключних прав, а також їхнє внутрішнє і зовнішнє оформлення.

Таким чином, спільною рисою ліцензійних і франчайзингових договорів є надання прав на використання об’єктів права інтелектуальної власності. Однак істотні відмінності цих типів договорів виявляються в різниці їхніх предметів і цілей, а також у різниці взаємин сторін у процесі реалізації договору, що і обумовлюється різними предметами й цілями. Різниця предметів і цілей визначає визначає і різні області застосування цих договорів і різний суб’єктний склад.

Від поступки прав комерційна концесія відрізняється за наступними ознаками:

§ закон регламентує поступку лише вимог у зобов’язаннях;

§ вимоги не повинні бути пов’язані з особистістю кредитора. За договором комерційної концесії передаються виключні (абсолютні) права на результати інтелектуальної діяльності, що часто пов’язані з особою правоволодільця, при цьому права передаються для використання їх винятково в підприємницькій діяльності, передбаченій договором, і обумовленим у договорі способом;

§ поступка означає передачу (відчуження) прав, як правило, у тому самому обсязі, у якому вони існували у кредитора. Отже, вона безповоротна. За договором комерційної концесії виключні права на об’єкти права інтелектуальної власності передаються користувачу на певний строк і з певною метою, при цьому право володілець не втрачає своїх прав на ці об’єкти. Зменшується (на час дії договору комерційної концесії) деяким чином лише обсяг прав, що належить правоволодільцю. Це виражається в певних обмеженнях у використанні прав і розпорядженні ними. Наприклад, договір комерційної концесії забороняє правоволодільцю конкурувати із користувачем на визначеній території, а також надавати аналогічні права іншим користувачам на цій же території. Права, передані користувачу, належать йому доти, поки діє договір комерційної концесії.

М.И. Брагінський справедливо відзначає, що «основна відмінність комерційної концесії від поступки прав, що навряд чи можливо визнавати суміжним інститутом стосовно договору комерційної концесії, полягає в тому, що при комерційній концесії не має місця передача прав (ні зобов’язальних, ні тим більше виключних), користувачу надається правоволодільцем право використання комплексу виключних прав, при цьому самі виключні права на результати інтелектуальної діяльності залишаються в правоволодільця.» [3,c.964]

У зв’язку з тим, що в офіційній назві договору комерційної концесії присутнє слово концесія, похідно відокремити його від договору концесії.

Відносини договору концесії регулюються Господарським Кодексом України (глава 40) і Законом України «Про концесії».

Відповідно до ч.1 ст. 406 ГК України, концесія – це надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб’єктам господарювання (консіонерам) права на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об’єктом концесії за умови взяття консіонером на себе відповідних зобов’язань, майнової відповідальності і підприємницького ризику.

Таким чином, уже з цього визначення видно, що концесійний договір нічого спільного крім подібності в назві з договором комерційної концесії не має ні за предметом договору, ні за суб’єктами, ні за метою.

Договір комерційної концесії настільки багатогранний, що в ньому присутні елементи, характерні різним за природою договорам, у тому числі і договору поруки, договору доручення, договору про спільну діяльність та ін..

Отже, на підставі порівняльного аналізу договору комерційної концесії і суміжних з ним інститутів можна зробити наступні висновки:

§ договір комерційної концесії є самостійним видом договорів, що має тільки йому властиві відмінні ознаки;

§ договір комерційної концесії сам по собі є комплексним договором і може містити в собі в залежності від виду, крім характерних тільки франчайзингу, елементи договору купівлі-продажу, постачання, оренди і ін., що не змінюють сутності франчайзингових відносин і не грають визначальної ролі;

§ виділення договору комерційної концесії в окремий вид договорів у Цивільному Кодексі цілком виправдане. Це сприятиме більш ефективному просуванню договору комерційної концесії в Україні.

 

ЮРИДИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ЕЛЕМЕНТИ ДОГОВОРУ КОМЕРЦІЙНОЇ КОНЦЕСІЇ

Договір комерційної концесії – це договір, за яким одна сторона(правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або)надання послуг(ст. 1115 ЦК).

Юридична характеристика: консенсуальний, двосторонній, оплатний.

Сторони. Особливість договору комерційної концесії полягає в тому, що сторонами можуть бути лише фізичні та юридичні особи, які є суб’єктами підприємницької діяльності.

Правоволоділець – виробник товарів (робіт, послуг), який використовує належні йому права в підприємницькій діяльності, має комерційний досвід і ділову репутацію та зацікавлений в розширенні свого бізнесу.

Користувач – юридична або фізична особа, зареєстрована як суб’єкт підприємницької діяльності, яка має намір скористатися комплексом прав право володільця [17,c.655].

Форма договору комерційної концесії. Договір комерційної концесії укладається в письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цього договору він є нікчемним. Цей випадок є винятком із загального правила. Більш строгий підхід законодавця стосовно форми зазначеного договору можна пояснити тим, що він застосовується лише у сфері підприємницької діяльності, а тому є потреба стабілізувати відносини в цивільному обороті.

До того ж, якщо для сторін договір комерційної концесії є дійсним з моменту укладення у письмовій формі, то у відносинах з третіми особами сторони мають право посилатися на договір лише з моменту його державної реєстрації.

До істотних умов договору комерційної концесії варто віднести умови про предмет та ціну. Строк дії договору не є істотною умовою, оскільки договір може бути укладений на певний узгоджений сторонами строк, так і без зазначення строку.

А.А.Іванов визначає предмет договору комерційної концесії (франчайзингу) в такий спосіб: «Предмет договору комерційної концесії – виключні права, що належать правоволодільцю. До цих прав законом віднесені, зокрема, права на фірмове найменування, на комерційне позначення правоволодільця, на охоронювану комерційну інформацію, на товарний знак, знак обслуговування і т.д. Іншими словами, мова йде про виключні права на результати інтелектуальної діяльності (ст. 138 ГК РФ) і, насамперед, про ті з них, що спрямовані на індивідуалізацію продукції (робіт, послуг)» [4,c.631].

У проекті Цивільного Кодексу України, прийнятого в першому читанні 5 червня 1997 р., договір комерційної концесії визначався як договір, за яким «одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати іншій стороні (користувачеві) за винагороду на строк або без визначення стоку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу виключних прав, які належать право володільцеві, у тому числі право на фірмове найменування і (або) комерційне позначення правоволодільця, на комерційну інформацію, що охороняється, а також інші передбачені договором об’єкти виключних прав – знак для товарів і послуг тощо» [15,c.405].

Виходячи з цього визначення, можна зробити висновок, що спочатку український законодавець передбачав визначати предмет договору франчайзингу аналогічно ЦК Російської Федерації. Причому, на перше місце висувалося право на використання фірмового найменування, право на знаки для товарів та послуг (торговельні марки) згадувалося серед факультативних об’єктів виключних прав.

Однак на практиці торговельна марка для договору франчайзингу відіграє таку ж роль як і фірмове найменування, і може використовуватися як самостійно, так і разом із фірмовим найменуванням.

У Цивільному Кодексі України 2004 р. дається аналогічне за змістом визначення предмета договору комерційної концесії (франчайзингу), однак тут спостерігається інша крайність, а саме, фірмове найменування взагалі не згадується, а на перший план висувається торговельна марка: «Предметом договору комерційної концесії є право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зв’язків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації».

М.И. Брагінський і В.В. Вітрянський вважають, що «під предметом усякого цивільно-правового договору варто розуміти передбачені ним дії, що повинна виконати зобов’язана сторона…» [3,c.988]. В результаті будь-якого цивільно-правового договору сторони вступають у певні правовідносини і здобувають певні права і обов’язки. Для отримання прав необхідно виконати конкретні дії, що і складають предмет договору.

У предметі договору комерційної концесії можна умовно виділити дві складові частини: ліцензійну угоду й угоду про співробітництво.

1)ліцензійна угода – надання правоволодільцем користувачу прав на використання останнім у своїй підприємницькій діяльності, визначеній метою даного договору, комплексу приналежних право володільцю прав на об’єкти права інтелектуальної власності, а саме:

ü засобів індивідуалізації право володільця, а саме право на використання фірмового найменування правоволодільця та/або торговельних марок, через які об’єктивується ділова репутація правоволодільця;

ü комерційну конфіденційну інформацію, яка охороняється, про конкурентоздатний спосіб здійснення підприємницької діяльності, через яку об’єктивується діловий досвід правоволодільця;

ü правоволодільцем також можуть бути передані права на інші об’єкти права інтелектуальної власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, об’єкти авторського права і т.п.) якщо їхнє використання сполучене з метою договору;

2) угода про співробітництво:

ü надання правоволодільцем необхідних послуг, що сприяють упровадженню прав на використання об’єктів права інтелектуальної власності в підприємницьку діяльність користувача;

ü здійснення правоволодільцем контролю за дотриманням користувачем стандартів правоволодільця із забезпечення обумовленої договором якості товарів (послуг).

Таким чином, предмет комплексного договору комерційної концесії включає:

1)надання право володільцем користувачу прав на використання останнім у своїй підприємницькій діяльності, визначеній метою даного договору, комплексу приналежних правоволодільцю прав на об’єкти інтелектуальної власності, а саме:

§ на використання фірмового найменування правоволодільця. Якщо фірмове найменування збігається з найменуванням юридичної особи, чи є його складовою частиною, то за договором комерційної концесії передається додаткова частина найменування. Саме це доповнення є умовною позначкою підприємства й індивідуалізує його серед інших учасників обороту. У договорі вказується яким саме чином використовується фірмове найменування правоволодільця. Користувач реалізує свої права підприємця і несе обов’язки під своїм офіційно зареєстрованим найменуванням, тоому що він не є ні представником, ні філією правоволодільця. Надання права на використання фірмового найменування та/або торговельної марки є обов’язковим елементом предмета будь-якого договору комерційної концесії;

§ одночасно з правом на використання фірмового найменування (чи замість нього) можуть передаватися права на використання торговельних марок (знаків для товарів та послуг). При цьому обумовлюється, для яких саме товарів та послуг і які торговельні марки повинні використовуватися. Якщо за договором комерційної концесії не надається право на використання фірмового найменування, то право на використання торговельної марки є обов’язковим об’єктом договору;

§ умови використання наданих виключних прав можуть бути різними і залежать від конкре