Другий,тобто перехідний, рівень світогляду — це деяке поєднання емоційного та раціонального. Це «плід розуму душі» (Чанишев). Це і є рівень філософії.

Розв᾽язання основного світоглядного питання споконвічно задає подвійність предмета філософії, про яку ми говорили вище. Філософія в ідеалі – це гармонічне співвідношення душі і розуму. Зрозуміло, що таке поєднання може також тяжіти або до душі, або до розуму. Відповідно в першому випадку ми отримуємо художньо-поетичні форми філософії, у другому – сцієнтизовані.

Обидві крайності небезпечні. Гарантом проти обох крайностей виступає власне синтетичний філософський первень, проти зайвої міфологізації – логіка; гарантією же від зайвого онауковлення – образно-символічні варіанти раціонального розв'язання її вічних проблем. Відповідно різні типи філософування тяжіють до різних рівнів світогляду.

«Афористичні та ірраціоналістичні форми філософії — відхилення від норми»³. Звичайно, не в тому розумінні, що вони не потрібні чи не мають до неї стосунку,

¹ Див. більш детально: Чанышев А.Н. Философия древнего мира. С. 9.

² Там же. С. 9—10.

³ Там же. С. 13.

а в тому, що вони відходять від філософії як раціонально-теоретичного світогляду, тобто виходять за межі систематичного й доказового філософського мислення, ніби за межі норм філософської рефлексії.

Відповідно філософський матеріалізм тяжіє до третього, онауковленого рівня світогляду. Це найчастіше не наближає, а може навіть віддаляти його від розв'язання основних світоглядних питань.

Філософський ідеалізм часто, навпаки, тяжіє до першого, тобто образно-емоційного рівня світогляду, що може утруднювати розуміння його раціональної сутності. «Філософський ідеалізм відрізняється від соціоантропоморфічного світогляду за формою. Філософський матеріалізм — і за формою, і за змістом»¹. Звідси і їхнє розмежування. Якщо ірраціоналістичні форми можуть уживаться з ідеалізмом, то онауковлені варіанти філософії протистоять і тому й тому, що, втім, ще зовсім не гарантує їх самих від своєрідної форми «наукового ірраціоналізму», про яку ми поговоримо нижче, у гносеологічному розділі лекційного курсу.

Отже, філософія поєднує в собі розум і уяву, наукове та міфологічне розуміння світу, будучи незвідною до жодної з цих форм. Тому філософія спирається як на раціоналістичні форми свідомості (науки), так і на образно-духовне освоєння буття за допомогою релігії, поезії, мистецтва й т.д. Це проявляється навіть у багаторівневому характері філософської мови, про що мова в нас піде в наступній лекції.

 

Рівень	Тип
	I	II
	Псевдонауковий світогляд	Науковий світогляд
	Філософський ідеалізм	Філософський матеріалізм
	Суб'єктивно-художній світогляд, міфологічний світогляд, релігійний світогляд	Об'єктивно-художній світогляд

Схема з підручника А.Н.Чанишева «Філософія стародавнього світу» (М.: Вища школа, 2003. С. 13).

 

Крім типів філософських світоглядів, які випливають з того чи того характеру розв'язання філософських проблем і специфічних акцентів у її співвідношенні з іншими сферами духовної культури, існують також численні філософські течії, що виводять свій родовід з ідей того чи того класика філософської думки або зі своєрідності використовуваної філософської методології. Ці два останніх принципи класифікації є найпоширенішими й універсальними в плані академічної атрибуції та аналізу філософських напрямків.

Так, дотепер існують такі дуже впливові течії у філософії, як марксизм, фрейдизм і неотомізм, якішанують як безумовні авторитети Карла Маркса, Зиґмунда Фрейда і Томаса Аквінського. Деякі течії подібного роду стали надбанням історії: неоплатонізм і неопіфагореїзм, неокантіанство і неогегельянство, картезіанство і ляйбніціанство.

¹ Там же.

Що ж стосується ідентифікації своїх філософських ідей за характером використовуваних методів, то діалектика, феноменологія, герменевтика, структуралізм і постструктуралізм, аналітична філософія є досить впливовими напрямками сучасної філософської думки.

Можливі й інші основи класифікації існуючих і наявних у минулому типів філософських мвітоглядів.

Існує кілька спроб в історії філософії дати універсальну класифікацію типів філософських світоглядів,зокрема, у німецького мислителя В.Дільтея та російського філософа Н.О.Лоського.

Досить цікавою і глибокою є теоретична класифікація, запропонована останнім часом вітчизняним філософом Г.Г.Майоровим. Він виділяє три універсальних типи ідейних філософських орієнтацій: софійний, епістемний і технематичний ¹.

Перший тип сходить до Піфагора з його класичним розумінням філософії як любові до мудрості й до платонівської спрямованості розумної душі до трансцендентних основ буття. Виразником цього типу в історії філософії виступив Платон, який дав нам приклад найбільш інтегративної форми філософії, в якій об'єднані раціональні та позараціональні засоби вираження філософської ідеї. «Ось чому в центрі його уваги перебуває теорія ідей — теорія, покликана довести, що філософський ерос і прагнення людини до повноти буття, тобто до безсмертя й досконалості, не необґрунтовані й що досконале і повне передує недосконалому й неповному як логічно, так і онтологічно... Платон вважав за необхідне використати у дослідженні абсолютного всі взагалі доступні людству виражальні засоби і прийоми: логос і міф, епос і драму, поезію і прозу, трагедію і комедію, риторику і діалектику, аналіз і синтез і т.ін.»². Таке розуміння філософії стало на рубежі XIX—XX століть самовираженням російської релігійної філософії.

Епістемна філософія починається від Аристотеля і прагне надати філософії наукового характеру з націленістю на позитивні результати й строгі логічні докази. Виразником і цієї філософської традиції став учень Платона — Аристотель, який спробував обґрунтувати філософію саме як теоретичну науку, насамперед як метафізику, що стало класичним образом філософії на багато століть, включаючи нинішні. «Витлумачивши її як епистему, затиснуту в лещата формальної логіки, Аристотель позбавив її споконвічної духовної самобутності, перетворив з поезії в нудну прозу, з творчості любові в роботу розуму»³.

Ми навели цей висновок Г.Г.Майорова, з яким, однак, повністю погодитися не можемо. Нам здається, що раціональна робота розуму не є нудною роботою і приносить не менше задоволення, ніж поезія, і творчості тут не менше. І так само як поезія може бути примітивна й навіть суха, так і, навпаки, теорія може бути досить виразною. Тому це скоріше питання особистих пристрастей і оцінок. Інша справа, що абсолютизація

¹ Див: Майоров Г.Г. Философия как искание абсолюта. Опыты теоретические и исторические. М., 2004.

² Там же. С. 41—42.

³ Там же. С. 46.

цієї традиції справді приводить до позитивістських і сцієнтистських варіантів філософії, що є скоріше перекручуванням аристотелівського підходу.

Нарешті, технематична лінія починається зі спадщини кініків і софістів. Ця філософія зорієнтована не стільки на знаходження мудрості й одержання доказового знання, скільки на суб'єктивну філософську самореалізацію та самоствердження, на технічну витонченість мови, інтелектуальну гру й епатаж суспільної думки. Втіленням технематичних традицій слугує сьогодні так звана постмодерністська філософія.

З огляду на органічну причетність філософії до різних сфер духовної творчості (до релігії, мистецтва, науки), історичне й національне варіювання її теоретичних тем і ціннісним уподобань, а також виняткову широту (практично нескінченність) її предметних інтересів (від внутрішніх переживань людини до проблеми божественного буття), не слід дивуватися винятковій розмаїтості типів філософських світоглядів, які по-різному, часом діаметрально протилежно розв᾽язують її вічні проблеми.

Більш докладні класифікації онтологічних, гносеологічних і аксіологічних доктрин будуть дані у відповідних розділах лекційного курсу.

Залишаючи осторонь суперечки про переваги тієї чи тієї класифікації, задамося головним і набагато більш важливим питанням: а які причини такого, практично невичерпного різноманіття філософських поглядів і підходів? Як ставитися до такої ідейної різноголосиці людині, яка тільки вступає на філософський шлях? Кому вірити? За ким іти в ситуації перманентної дискредитації філософських авторитетів?

Відповідь може бути тільки однією: ставитися до факту нездоланного філософського плюралізму спокійно і з розумінням непереборності особистісного виміру у філософській творчості, про що ми вже писали, але на чому вважаємо за необхідне зупинитися ще раз.

Філософія — краща школа самостійної і творчої думки, неоціненна підмога особистості, котра хоче розумно, вільно та відповідально формувати світогляд і прокладати свій життєвий шлях. Різноманіття філософських систем, породжених геніальними особистостями, відповідає розмаїтості людських характерів, де кожен може знайти близьку йому духовну тональність. При цьому геніальні філософські осяяння, так само як і геніальні філософські омани — це лише дороговказні віхи нашого осягнення нескінченного Космосу й занурення в космос власної душі. Філософія не пропонує остаточних рішень, а прилучає до нескінченного і вічного; не дає заспокоєння, але завжди запрошує в нову дорогу.

При цьому філософія – це зовсім не царство нескінченного ідейного плюралізму, де можна говорити все, що заманеться. У ній є глибинна єдність різноманітного, абсолютно необхідні загальні результати й постулати, які можуть дати тверду опору в житті й принести безпосередню практичну користь. Ця практична користь філософії, якої ми почасти торкались у Вступі, резюмується в існуванні особливих функцій філософії, які не в силах виконати ніяка інша сфера духовної культури.

3. ФУНКЦІЇ ФІЛОСОФІЇ

 

Філософія як форма раціонально-теоретичного знання і як особливий синтетичний тип світогляду органічно пов'язана з іншими науками й з іншими видами (сферами, формами) духовного освоєння буття.

У науках філософія заповнює теоретичний вакуум, який з тих або тих причин не охоплений конкретною наукою, але який проте доводиться раціонально осмислювати й обговорювати. Сцієнтистські надії на те, що колись всі порожнечі такого роду будуть заповнені, неспроможні, тому що наука не тільки їх заповнює, але весь час породжує нові.

Завжди будуть існувати проблеми, що перебувають на стику однієї чи кількох наук, де так само необхідний відсторонений від конкретного предмета рефлексивний погляд філософа. Завжди буде існувати сфера людських знань про світ і про самих себе, що перебуває на стику наукового пізнання й інших форм осягнення буття і людини, наприклад, на стику науки і мистецтва, науки і релігії. І тут роль філософії як теоретичної форми свідомості найбільш важлива.

Нарешті, навіть усередині самої науки виникає серія ціннісно-пізнавальних проблем, які не можуть бути розв᾽язані засобами самої науки, а вимагають філософської рефлексії. Це проблема співвідношення істини і цінності, проблема обґрунтованості «основ науки», проблема відповідальності вченого за свої відкриття, необхідність вироблення моральних норм і гуманістичних меж наукового пізнання та ін. У таких ситуаціях учений не може залишатися в рамках своєї вузької предметної галузі, а змушений займати ту чи ту чітку філософсько-світоглядну позицію. Зриме перетинання науки і філософії навколо етичних проблем сьогодні характерне, наприклад, для біоетики.

Крім того, філософія досліджує науку в більш широкому контексті, розглядаючи її як один із найважливіших елементів культури, ставлячи й розв᾽язуючи такі питання, як прогрес науки, раціональність науки, еволюція її місця в системі культури, проблема лідерства науки в системі культури, її співвідношення з іншими формами культури й т.д. У цьому розумінні філософія сприяє самосвідомості науки як специфічного ставлення до буття.

Однією з найважливіших функцій філософії стосовно науки постає світоглядна інтерпретація наукових результатів, що дозволяє з їхньою допомогою фундаменталізувати систему світогляду людини через створення загальнонаукової картини світу як однієї з найважливіших структурних ланок світогляду в цілому. Тут відбувається оцінка наукових результатів з позиції їхньої значимості для суспільства, ставиться проблема відповідальності вченого за наукові відкриття, або, більш широко, проблема співвідношення внутрішніх цілей розвитку науки із суспільними інтересами і потребами. Філософія в деяких випадках здатна задати орієнтири розвитку науковому знанню чи сигналізувати про ті проблеми, до яких може призвести неконтрольований суспільством розвиток тих або тих галузей знання.

В результаті, з одного боку, створюється загальна філософська світоглядна картина світу. А з іншого боку – філософія виконує стосовно науки

деякі методологічні функції,виступаючи як своєрідна загальна методологія. Звичайно, цей момент не можна абсолютизувати у тому розумінні, що, не займаючись філософією, вчений нічого не зможе пізнати, але й не можна повністю ігнорувати, тому що в найбільш вирішальні моменти розвитку нових наукових теорій роль філософії стрімко зростає. Філософія дозволяє порівнювати методи різних наук, не допускаючи їхньої абсолютизації, як і абсолютизації всієї науки як єдиного способу пізнання буття.

Оскільки філософія є рефлексією над граничними основами буття, її предметом можуть бути в тому числі й самі основи наукового пізнання, найчастіше непрозорі для самих учених. Якщо вчений прагне досягнення предметної істини, то філософ ставить проблему істини як таку і, природно, з цих позицій оцінює й конкретно-наукову систему істин. Це надає філософії характеру метазнання стосовно всіх окремих їх різновидів. У цьому плані філософія постає і як загальне вчення про методи пізнання, виконуючи важливі методологічні функції. Під методом у найбільш загальному вигляді розуміється таке знання й заснована на ньому система дій, за допомогою яких можна одержувати нове знання. Так, дедуктивний (Аристотель, Декарт), індуктивний (Ф.Бекон, Дж.С. Мілль), системний (Гегель, К.Маркс) методи були піддані грунтовній філософській рефлексії саме у філософії, що знаменувало якісний стрибок у їхньому розвитку. Водночас філософія розробляє й свої власні універсальні методи – діалектичний, герменевтичний, які дали блискучі результати в конкретних науках.

Філософія не тільки озброює людину цілісним і раціональним світоглядом і виконує найважливіші методологічні функції щодо науки. Це дуже цінні її якості, але аж ніяк не єдині. За одностайною думкою всіх найбільших філософів, філософія як любов до мудрості — це найкраща школа критичного, систематичного й синтетичного мислення. Саме вона допомагає людині тверезо й критично оцінювати як саму себе, так і своє соціальне оточення. Вона вчить мислити послідовно й несуперечливо, знаходячи точні, ясні й короткі аргументи як для обґрунтування своєї власної позиції, так і для переконливої критики думок опонентів. Філософія протистоїть усьому алогічному, непов᾽язаному і претензійному; вона несумісна з поверхневим міркуванням і безвідповідальним словоблудством. При цьому дух справжнього філософування — це дух синтезу й гармонії,пошуку єдності в різноманітному й розмаїтості в єдності. Її ідеал – уміння пройти між абстрактними й однобічними крайностями, вишукуючи серединну лінію, що поєднує, опосередковує протилежності.

Особливі критичні й методологічні функції виконує мова філософії. Мова філософії, яка значною мірою визначає всю її специфіку і весь її рефлексивний потенціал, – це мова категорій, тих гранично загальних понять (дух – матерія; необхідність – випадковість; добро – зло; прекрасне – потворне; істина – омана і т.д.), на якому формулюються її вічні граничні питання, вичленовується предметна сфера і на них же даються раціональні відповіді. Пари філософських категорій утворюють граничні полярні полюси думки, які логічно замикають у своєму смисловому просторі все можливе багатство інших раціональних понять і доведень.

Смислам базових філософських категорій властиво наповнюватися різним змістом у різні історичні епохи й виступати в ролі явного чи неявного смислового фундаменту різних наукових дисциплін. Будь-яка наука в будь-який історичний період використовує категорії кількості і якості, причини і наслідку, сутності, закону і т.д., свідомо чи несвідомо запозичаючи ці граничні категоріальні смисли з філософії. Завдяки системі своїх загальних категорій філософія допомагає наукам осмислити і, головне, цілеспрямовано сформувати власні філософські основи, адекватні їхньому предмету і завданням. Специфіці категоріальних структур мислення буде присвячена окрема лекція в рамках гносеологічного розділу курсу.

Особливу методологічну функцію в культурі й науці виконують ключові ідеї філософів, які часом набагато випереджають свій час. Тут методологічна функція тісно замикається з евристичною функцією філософії. Так, ідеї Платона з діалогу «Тімей» про геометричну будову матерії вплинули на відкриття Кеплера і Галілея, а в XX столітті – на творчість фізиків Гайзенберга і Паулі. Ідеї неевклідової будови простору були вперше висловлені Миколою Кузанським; інтуїція про принциповий зв'язок електричних і магнітних явищ – німецьким філософом Шеллінгом; упевненість у неминучому сходженні західної та східної традиції в розумінні сутності людини – індійським мислителем Свамі Вівеканандою. В.І.Вернадський зазнав великого впливу «Творчої еволюції» А.Бергсона, а гештальт-психологія – вплив гуссерлівської феноменології. Здатність забігати вперед і породжувати зухвалі гіпотези робить філософію настільки привабливою для науки, особливо коли та потрапляє в ситуацію методологічної та світоглядної кризи й відчуває дефіцит свіжих ідей.

Саме такою була ситуація на рубежі XIX-XX століть у часи кризи ньютонівської класичної механіки, а знаменитий «принцип додатковості» Нільса Бора, що ліг в основу квантово-механічної картини світу, був сформульований ним під прямим впливом китайської ідеї про універсальний характер зв'язків протилежних сил «інь» і «ян». Ідеї Ціолковського про ракетне освоєння простору багато в чому стимулювалися космічними ідеями російського мислителя Н.Ф.Федорова.

Евристичну функцію філософія здатна виконувати саме тому, що вона перебуває поза рамками предмета окремих наук, водночас спираючись на їхні результати. Це дозволяє їй співвідносити різні науки й виявляти знання, що перебувають на стику наукових дисциплін, на стику науки й інших форм осягнення світу.

Ця роль філософії стає особливо помітною, коли відбуваються зміни самих парадигм у науці, коли вона переходить до стадії розвитку, що різко відрізняє її від попередньої. У цій ситуації представник науки не завжди може скинути старі концептуальні й методологічні шори та визнати нові ідеї, які можуть суперечити старим. Це ситуація найчастіше складається тоді, коли відбувається висування й обговорення зухвалих гіпотез, коли наукові відкриття вписуються в загальний світогляд, коли створюються нові

картини світу. Як відзначав К.Поппер, який у цілому критично ставився до метафізики, філософські ідеї, які навіть мають досить спекулятивний характер (наприклад атомізм) сприяли прогресу науки. Понад те, «наукове відкриття неможливе без віри в ідеї чисто спекулятивного, умоглядного типу, які найчастіше бувають досить невизначеними, віри, цілковито невиправданої з погляду науки і в цьому плані «метафізичної»¹.

Як було показано рядом дослідників (на прикладі формування нової наукової теорії у фізиці²), роль філософії тут пов'язана з тим, що наукова теорія створюється не в деякому вакуумі, а пов'язана як із загальної конкретнонауковою картиною світу, так і з філософськими уявленнями про світ і його будову. Тобто позаемпіричний базис у науці відіграє важливу роль. Правда, при цьому варто мати на увазі, що критерієм того, що вчений буде спиратися на ту чи ту філософську ідею, постає не її приналежність до «наукової» філософії, як це намагалися обґрунтувати в діалектичному матеріалізмі, а її властивість сприяти приросту й розвитку знання. Філософські ідеї тут найчастіше використовуються фрагментарно й вибірково, а тому будь-які з них, будь то матеріалізм або ідеалізм, суб'єктивізм або об'єктивізм, можуть бути успішно використані, що й показує розвиток науки.

Тут необхідно обмовитися, що евристичність філософії не може бути реалізована тільки за типом конкретних передбачень у науках. Вона важлива і як генератор загальної творчої атмосфери в суспільстві, тієї духовної аури, без якої ніколи не відбуваються великі відкриття.

Наведемо лиш один приклад. Наприкінці XIX століття біологія розвивалося в основному як накопичуване знання із сильною тенденцією диференціації всередині неї. Це часто призводило до розриву методів різних дисциплін, найчастіше з чисто штучних міркувань. Зокрема, розривалися морфологічний і фізіологічний аспекти дослідження живого організму, закономірності його онто- і філогенетичного розвитку. В результаті давалися спрощені класифікації органів тварин у відриві від виконуваних ними функцій, незрозумілою виявлялась і генетична наступність у формуванні органів.

Роботи Сєвєрцева й Шмальгаузена, які виходили у своїх працях з необхідного взаємозв'язку форми і змісту цілісно формованого об'єкта,³ (тобто суто філософська передумова, що була ще не затребувана наукою), дійшли висновук про те, що будова органів тварин повинна досліджуватись у зв'язку з виконанням ними певних еволюційно-адаптивних функцій. У результаті вже із цих позицій свідомо був висунутий ряд гіпотез, які незабаром знайшли своє детальне експериментальне підтвердження.

Філософія виконує також найважливішу і нтегративну, або синтетичну функцію. Вона завжди виступала як форма синтезу різних знань. Окремі науки створюють окремі локальні картини світу. На їх основі (правда, це вже філософська робота, тому що вона виходить за рамки предмета окремої науки)

¹ Поппер К. Логика и рост научного знания. М., 1983. С. 60.

² Див: Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. М, 1997. С. 15—16.

³ Одна з найбільш знаменитых праць И.И. Шмальгаузена так и называється: «Организм как ціле в індиві­дуальному та історичному развитку».

можна дати загальнонаукову картину світу. Однак багатства взаємин людини зі світом не можна обмежити наукою. Ми осягаємо світ також за допомогою мистецтва чи релігії. Отже, наукові відкриття та описи світу необхідно вписуються в більш загальну картину світу, що створюється філософією. Завдяки цьому філософія постає наймогутнішим чинником інтеграції знань.

Звичайно, ці інтегративні процеси відбуваються й у самій науці, але тут, у силу відносно швидкої зміни знання, навіть створювані фундаментальні теорії швидко застарівають. Філософія ж претендує на гранично загальну картину світу, що пов'язана не тільки з конкретними знаннями, а й з виявленням найбільш загальних тенденцій розвитку світу, проявом яких і постають конкретнонаукові закономірності. Саме тому всередині онтологічних метафізичних шукань, як ми відзначали в попередніх лекціях, завжди була, є й буде існувати інтенція на створення філософії природи (загальної космології), без чого філософія не може виконувати свої інтегративні функції. Звичайно, тут також можливі помилкові уявлення, але в цілому філософія природи як опис світу в його граничній формі дозволяє інтегрувати в себе все нові й нові наукові відкриття. Це дозволяє філософії виробляти «граничні основи» для всієї людської діяльності, як пізнавальної, так і оцінної.

Синтетична функція філософії виходить сьогодні на перший план у ситуації, коли, з одного боку, явно виявляються синтетичні тенденції в сучасній науці та культурі, а з іншого боку – в наявності наростаюча суперечність між різними релігійними конфесіями і культурними світами, між багатою Північчю й злиденним Півднем, між Сходом і Заходом.

У цих умовах синтетичний пафос справжнього філософування, яке зовсім не придушує, а навпаки, заохочує своєрідність і індивідуальність світобачення в рамках якоїсь фундаментальної ціннісної та світоглядної єдності, — це, можливо, одне з найбільш діючих рятівних засобів в арсеналі сучасної цивілізації, щоб уникнути загальної конфронтації і тваринної боротьби за виживання в умовах екологічної кризи й наростаючого духовного здичавіння. Саме з філософією як із прагненням до вічного й істинного, розумного й гармонічного існування можна пов'язувати надії на зміну сучасних тупикових тенденцій техногенно-споживацької глобалізації та поворот до рятівного духовно-екологічного типу цивілізаційного існування.¹ По суті справжня філософія, як і справжня релігія, завжди виконувала функції духовного примирення людей протягом усієї історії свого існування. До більш докладного аналізу місця філософії в культурі, а також до виявлення її інших важливих внутрішніх рис ми тепер і переходимо.

¹ Див. про це більш докладно у праці: Иванов А.В., Фотиева И.В., Шишин М.Ю. Духовно-экологическая цивилизация: устои и перспективы. Барнаул, 2001.

ЛЕКЦІЯ 7.