Студопедия — РОЗВИТОК, ПОРЯДОК, СВОБОДА
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

РОЗВИТОК, ПОРЯДОК, СВОБОДА






 

1. ПРИНЦИП ДЕТЕРМІНІЗМУ.

ДЕТЕРМІНІЗМ І ІНДЕТЕРМІНІЗМ

 

Перед філософами всіх часів і народів завжди поставало найважливіше онтологічне питання, без якого не можна було побудувати цілісного і раціонального світогляду: чи є буття якимсь упорядкованим утвором або ж світ постає не як цілісний Космос, а як киплячий хаос? Уже у всіх міфологіях цей мотив боротьби хаосу та Космосу, божественного порядку і стихійного безладу світу звучить досить чітко. По суті архаїчний міф і ритуал ставлять своїм головним завданням підтримку світового порядку і захист його від натиску хаотичних стихій і енергій. Особливу роль тут відіграють опозиції центру та периферії, верху й низу, де з першими частинами опозицій пов'язуються світлоносні та гармонійні, а з нижніми – темні та хаотичні первні світового буття. У тих просторово-часових межах, які відвойовані у світового хаосу, панує універсальний детермінізм, загальна пов᾽язаність і можливість взаємного перетворення речей: жаба тут може стати царівною, герой здатний миттєво перенестися за тисячі кілометрів, потрапити на дев'яте небо чи в царство мертвих. У міфі речі й тварини говорять, природа відчуває і живе, все пов'язане з усім нерозривними чудесними нитками й усе значиме, тому що за кожним дрібним явищем буття таїться великий і цілісний всесвітній смисл. Ось як описує П.А.Флоренський це цілісне архаїчне бачення світу, що зберігається ще й згодом у рамках народної культури: «Вся природа одушевлена, вся жива, у цілому й у частинах. Усе пов'язане таємними узами між собою, все дихає разом одне з одним. Ворожі й доброчинні впливи йдуть з усіх боків. Ніщо не бездіяльне: але, однак, усі дії та взаємодії речей-істот-душ мають в основі рід телепатії, зсередини-діючу, симпатичну спорідненість. Енергії речей втікають в інші речі, і кожна живе в усіх, і всі – в одній»1. П.А.Флоренський відзначає, що це живе міфологічне бачення повноти і пов᾽язаності світу багато в чому втрачається в наступній раціоналістичній традиції. Суть цієї раціоналістичної детерміністської програми, що протистоїть детермінізму міфу, цілком чітко виражена вже Демокрітом: «Жодна річ не відбувається марно, але все в силу причинного зв'язку й доконечності»2.

 

1 Флоренский П.А., священник. Сочинения. В 4 т. Т. 3 (2). М, 1999. С. 151.

2 Цит. по: Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. М., 1981. С. 188.


Філософський і науковий детермінізм будь-яке явище розглядає як результат дії деяких причин, які призвели до його виникнення, так само як і саме це явище може досліджуватись як причина інших явищ. При цьому філософські позиції тут можуть значно відрізнятись одна від одної, особливо коли мова заходить про граничні основи зумовленості світу. В одних філософів існування світу пов'язане із природними причинами, в інших творцем його є Бог або світовий розум. І навіть якщо сам Бог у силу своєї трансцендентності перебуває поза дією принципів детермінізму, проте створений ним світ їм з необхідністю підкоряється. У противному випадку ні про Бога, ні про світ взагалі не можна було б нічого раціонально помислити і виразно сказати. При цьому, звичайно, в релігійній картині світу обов'язково присутнє чудо, нез'ясоване <произволение> Боже, що вторгається у звичний порядок речей. Однак і саме це Божественне вторгнення не можна визнати недетермінованим, тому що в ньому, за вченням теологів і релігійних філософів, завжди є вищий смисл і доцільність. Винятком тут є теологічна позиція Тертулліана з його «вірую, тому, що абсурдне», та філософський окказіоналізм Мальбранша, де всі події у світі виявляються прихованими актами Божественної волі.

Отже, кожна, будь то ідеалістична чи матеріалістична філософська система, побудована на принципах раціонального пояснення буття, з необхідністю визнає закономірний характер загальної зумовленості явищ і процесів у світі. Навіть індетермінізм, який розглядається як альтернатива детермінізму, реально, як правило, або базується на запереченні якої-небудь однієї характеристики детермінізму, наприклад, причинних зв'язків, або вважає, що даний принцип не має загального об'єктивного характеру1. Послідовних індетерміністів в історії філософії було небагато. Крім Тертулліана й Мальбранша до них можна віднести Шопенгауера, Е.Гартмана, Ніцще, та й то з відомими застереженнями, а також скептико-софістичну античну традицію. Сучасний постмодерністський умонастрій також можна в цілому кваліфікувати як індетерміністський. Своєрідний варіант індетермінізму, де не заперечується закономірна впорядкованість буття, розвиває І.О.Лоський. Для нього у світі немає ніякої об'єктивної зовнішньої детермінації (це – ілюзія пізнаючої науки), а є тільки вільні акти вибору численними монадами траєкторій своєї особистої еволюції. Ці акти вільного вибору здійснюються ними на основі об'єктивно сутнього ідеального прошарку світового буття2, який містить логічні, математичні й номологичні залежності, що визначають життя світового цілого.

Частіше ж за все заперечення об'єктивного характеру зв'язків і взаємовпливів здійснюється щодо суспільних процесів і людського буття, пов'язаного з вільним вибором. Така позиція простежується вже в Канта: для нього в природі панують жорсткі й необхідні зв'язки (правда, вони привносяться туди конструктивною діяльністю нашого розуму), а людська поведінка – сфера вільного вибору та внутрішнього морального законодавства.

 

1 Див: Алексеев П.В., Панин А.В. Диалектический материализм. М, 1987. С. 276.

2Див: Лосский Н.О. Свобода воли // Лосский Н.О. Избранное. М., 1991.


Близький різновид індетермінізму притаманний В.Віндельбанду, який у «Свободі волі» жорстко розводить причинове теоретичне пояснення природних процесів і вільне волевиявлення особистості, котра здійснює акти вибору й оцінки. Індетермінізм у поглядах на суспільне життя проявляється в Т.Карлейля та Н.К.Михайловського, в інтерпретації культури і духовних феноменів – у Н.А.Бердяєва. Він вводить уявлення про Ungrund – темну безодню буття – джерело людської свободи поряд із Божественним порядком. Поза причиновими й іншими детерміністичними мережами опиняється екзистенція в побудовах Сартра і Ясперса. Про людську свободу ми ще поговоримо в наступній лекції.

Однак індетермінізм підживлюється не тільки з боку філософських вишукувань, а й структурами наукового дискурсу, особливо починаючи з останньої чверті XIX століття. В якості його джерел варто вказати на стохастичні процеси в термодинаміці, на принцип невизначеності в квантовій механіці, причому в інтерпретації Копенгагенської школи прямо використано цей термін. У біологічній же науці джерелом індетерминістських ідей слугує непередбачуваний характер мутацій, у сучасній синергетиці – особлива роль хаосу в процесах самоорганізації. Абсолютизація ролі хаосу Іллею Пригожиним навіть викликала свого часу полеміку серед самих розроблювачів синергетичної парадигми1.

Однак ніде індетерміністська настанова не здобуває в науці жорсткого характеру. Скрізь можна скоріше говорити про діалектичне розширення принципу детермінізму й остаточне наукове подолання того його метафізичного різновиду, який дістав назву «лапласівського детермінізму» за іменем його найбільшого та найавторитетнішого теоретика.

Лапласівський детермінізм у якості свого філософського праобразу має детермінізм демокрітівського типу, однак викликається до життя не натурфілософськими міркуваннями, а реальною практикою науки XVII-XVIII сторіч, яка розвивається під знаком безумовного панування класичної механіки Ньютона. До відмітних рис лапласівського детермінізму відносяться:

- зведення всього різноманіття зв'язків буття (і, відповідно, форм детермінації) до причиново-наслідкових зв'язків;

- твердження, що будь-який наслідок породжується однією-єдиною причиною, що дістало назву «монокаузалізму»;

- заперечення випадкових явищ і зв'язків у природі й ототожнення випадковості з тим, необхідної причини чого ми не знаємо;

- розуміння свободи як пізнаної необхідності.

Найбільшим недоліком лапласівського детермінізму є неминуче випливаючий з нього фаталізм, тому що якщо всі явища і події однозначно й необхідно визначені минулими причинами, тоді ні про яку свободу вибору в даний момент часу не може бути й мови. Ми абсолютно жорстко наперед детерміновані у своїй поведінці. Однак цей неприйнятний для нашої моральної та творчої свідомості висновок – не єдиний недолік

 

1 Див: Пригожин И. Философия нестабильности // Вопр. философии. 1991. № 6; Князева Е.Н., Курдю­мов С.П. Синергетика как новое мировидение // Вопр. философии. 1992. 12.


лапласівського детермінізму. У ньому є один парадокс, який був помічений ще в античності супротивниками демокрітівського детермінізму1. Якщо у світі все доконечне, то звідси випливає, що все у світі водночас і абсолютно випадкове, тому що ніякої різниці між щоденним рухом сонця небосхилом і, скажімо, брудним шматком паперу, гнаним поривом вітру, не існує. Це однаково доконечні, але, отже, й однаково випадкові події, між якими неможливо встановити онтологічної різниці. В результаті світ позбавляється глибини та ієрархічності, а, отже, й смислу, перетворюючись у механічну мішанину причин і наслідків. По суті тут відбувається одна принципова помилка – з абсолютно вірного засновку, що немає безпричинних явищ, робиться помилковий висновок, що ця причина діє доконечно (з необхідністю).

Наступна наукова і філософська традиції спростували всі наведені пункти лапласівського детермінізму. Це той рідкісний випадок в історії, коли сталося майже повне заперечення системи попередніх ідей. Велику роль у такому спростуванні зіграли органіцистські ідеї Ляйбніца і Ґете, діалектичний підхід до проблем детермінізму в німецькій класичній філософії та в марксизмі, а також філософські індетерміністські уявлення другої половини XIX – початку XX століття вкупі з тими науковими фактами, які ми наводили вище. Сьогодні можна говорити про якісно нове, діалектичне розуміння принципу детермінізму, істотно збагаченого помірними індетерміністськими ідеями. Головне в ньому – погляд на світ як на багаторівневу цілісність, що розвивається, де не тільки є місце для людської свободи і творчості, але останні повинні бути визнані найважливішим детермінуючим чинником існування та еволюції цієї цілісності, принаймні її земного фрагмента. До специфічних рис сучасної детерміністської настанови може бути віднесене:

1) визнання об'єктивного характеру випадкових зв'язків у природі та суспільстві, які не можуть бути протипоставлені необхідним зв'язкам, а утворюють із ними нерозривну діалектичну єдність. Хаос і невизначеність є атрибутами самого буття і постають об'єктивною онтологічною основою людської індивідуації, свободи і творчості, хоча в них же кореняться можливості безмірності та сваволі;

2) поняття «детермінізм» ширше від поняття «причиновість», тому що сюди включаються непричинові типи зумовлювання. Як приклад непричинового зумовлювання можна вказати на інші типи зв'язків (або форм детермінації), що існують у світі, а саме на функціональну, системну та цільову детермінацію. З приводу кількості та якості форм детермінації у світі серед авторів різних філософських шкіл існують різночитання. Одна з найдетальніших типологій, корисних навіть у плані критичного розгляду, дана канадським філософом М.Бунге2;

3) різні форми детермінації мають різне значення на різних рівнях світового буття. Так, значення цільової детермінації зростає від рівня до

 

1 Опоненти говорили, що «Демокріт уважає причиною розпорядку в (усьому) сутньому випадок» (цит. за: Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. М., 1981. С. 189).

2 Див: Бунге М. Причинность. Место принципа причинности в современной науке. М, 1962.


рівня і набуває особливого значення в людському існуванні й у суспільстві. Функціональні й системні зв'язки починають відігравати особливу конструктивну роль на рівні біологічних систем;

4) той самий тип зв'язків проявляється по-різному в різних прошарках світового буття. Характер його дії на кожному більш високому прошарку стає усе більш складним і опосередкованим іншими типами зв'язків. Так, на рівні суспільних процесів системна детермінація не може бути відірвана від численних функціональних залежностей, що визначають взаємодію елементів у системі, а також від причинових і ціннісно-цільових детермінант;

5) причинові зв'язки як головні у світовому бутті мають нелінійний (розгалужений та імовірнісний) характер і, якщо розглядати їх в єдності з іншими формами детермінації, вимагають нелінійної – сценарної – логіки наукового мислення 1 як сучасного варіанту прояву діалектичного мислення. Одним із перших мислителів, який теоретично вгадав її появи і сам практично нею користувався, був П.А.Флоренський. Ось як він образно описував це «мережеподібне» чи «синархічне» мислення: «Теми набігають одна на одну, наганяють одна одну, відтискують одна одну, щоб, відзвучавши, поступитися потім місце новим темам. Але в нових – звучать старі, вже колишні. Виникаючи у ще не чуваних розвитках, різноманітно переплітаючись між собою, вони подібні до тканин організму, різнорідним, але таким що утворюють єдине тіло: так і теми діалектично розкривають своїми зв'язками й перекличками єдність первинного споглядання. У складанні цілого кожна тема виявляється так чи інакше пов'язаною з кожною іншою: це – кругова порука, ритмічний перебій взаємопроникаючих одна одну тем. Тут жодна не панує, в жодній не слід шукати родоначальницю. Теми не нанизуються тут послідовним рядом, де кожна ланка more geometrico (геометричним способом. – Прим. авт.) виводиться з попередньої. Це – дружне суспільство, в якому кожен розмовляє з кожним, підтримуючи, всі разом, взаємно навчаючу розмову. Поєднуючі стосунки тут багаторазові, життєво-органічні, на противагу формальним, обчислюваним і враховучим зв᾽язкам раціональних систем (ясно, що Флоренський має тут на увазі раціональність класичного типу. – Прим. авт.), причому самі системи напрошуються на уподібнення канцелярському механізму, з зовнішніми й убогими, але точно визначеними заздалегідь відношеннями. Навпаки, та ритміка думки, якої прагне автор, різноманітна й складна множинністю своїх підходів; але в усіх дихає одне дихання: це – синархія»2.

 

2. ОСНОВНІ ДЕТЕРМІНАЦІЙНІ ЗВ'ЯЗКИ

 

Ми не будемо тут детально описувати різні форми детермінації. Цільову й системну детермінацію ми вже почасти розбирали на

 

1 Величезну роль у становленні нелінійної логіки сучасного наукового мислення зіграло формування апарату нелінійної математики, що дозволяє аналізувати й прораховувати різні варіанти розвитку («розгалуження») подій, виходячи з характеру переплетених чинників, діючих у даний момент. Багато теоретичних узагальнень синергетики є прямим наслідком математичних нелінійних моделей.

2 Флоренский П.А. У водоразделов мысли. Т. 2. М., 1990. С. 29–30.

 


попередніх сторінках. Дамо нижче лише коротку характеристику причинових і функціональних зв'язків, а також ряду категоріальних пар, які описують найважливіші якісні та кількісні властивості різних типів зв'язків1.

Поняття причинових зв'язків є центральним у детермінізмі й постає як «генетичний зв'язок між явищами, у якому одне явище, зване причиною, за наявності певних умов доконечно породжує, викликає до життя інше явище, зване наслідком»2. Головною ознакою причинових взаємозв'язків є породжуючий характер причини стосовно наступаючого наслідку й те, що причиново-наслідкові відношення реалізуються у певній просторовій і часовій безперервності. «Будь-яке причинове відношення при уважному його розгляді фактично постає як певний ланцюг причиново пов'язаних подій»3. Трансльована речовина, енергія чи інформація змінюються при взаємодії з іншим об'єктом, який є чинником появи нових явищ і предметів. Відповідно на різних рівнях буття істотне значення має якісна й кількісна специфіка інформації, швидкість її передачі та характер сприймаючого об'єкта. Звідси випливає розуміння різноманіття типів причинового зв'язку й відповідно форм детермінації.

При виникненні будь-якого явища діє комплекс причин, які дістали назву умов, хоча серед них завжди можна виділити головну причину, яку іноді називають специфікуючою причиною. Однак навіть за наявності головної причини й усього комплексу умов наслідок усе-таки може не наставати. Для цього потрібний своєрідний «спусковий гачок» причинового ланцюга за назвою «привід». Його свідомий пошук або, навпаки, усунення – найважливіший елемент людського буття, будь то політика з пошуком приводів до війни чи до укладання миру, сфера соціальних або побутових стосунків. Пошук причин і умов виникнення якихось явищ і подій – головне завдання будь-якої науки. Причинове пояснення як найважливіший елемент раціонального буття людини протистоїть ірраціональному пошуку знамень, вірі в прикмети й іншим марновірствам, якими, на жаль, так багате буття сучасної людини.

Найважливішим типом зв'язків є також функціональний (або кореляційний) зв'язок явищ. Тут немає відношень субстанціального породження, а є взаємна кореляція та взаємовплив явищ або предметів. Може бути тимчасова кореляція на кшталт ритмічної зміни дня і ночі, річних, дванадцятирічних, шістдесятирічних, шестисотлітніх і інших циклів. Може бути просторова кореляція на кшталт відношень симетрії. Досить важливе значення мають кореляційні залежності всередині якоїсь системи, скажімо, спілкування студентів усередині студентської групи; корелятивна рухова активність рук людини; взаємна кореляція різних частин геному і т.д.

 

1 Всі категорії, про які мова йтиме нижче, дістали докладну розробку в радянській марксистській філософії. Деяким із них, на кшталт «необхідності» та «ймовірності», присвячені десятки монографій. Цей матеріал викладений і в підручниках, у тому числі у вже не раз згадуваних спільних підручниках А.В.Паніна й П.В.Алексєєва.

2 Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. М., 1997. С. 406.

3 Вони ж. Диалектический материализм. М., 1987. С. 281.


Найбільш наочне і разом з тим точне втілення функціональна залежність отримує в математиці на кшталт математичної залежності у = f (x). Тут заданий загальний логіко-математичний принцип розгортання множини одиничних значень ряду і водночас кореляції між цими значеннями. Ось що писав із приводу функціональних відношень у науковому пізнанні один з теоретиків неокантіанства Е.Кассірер: «Проти логіки родового поняття, що стоїть... під знаком і пануванням поняття про субстанцію, висувається логіка математичного поняття функції. Але сферу застосування цієї форми логіки можна шукати не в одній лише сфері математики. Скоріше, можна стверджувати, що проблема перекидається негайно й у сферу пізнання природи, тому що поняття про функції містить у собі загальну схему і зразок, за яким створилося сучасне поняття про природу в його прогресивному історичному розвитку»1. Справді, маса законів у різних науках установлює важливі функціональні залежності, наприклад, між падінням атмосферного тиску й близькістю непогоди, зростанням температури тіла й захворюванням, зростанням кількості розлучень і загальним соціальним неблагополуччям соціуму. Величезне значення мають функціональні зв'язки у проектуванні та створенні технічних пристроїв, а також контролі за їхньою діяльністю. Функціональний, а не причиновий характер має взаємодія між мозком і психікою, фізичним «тілом» символу і його ідеальним значенням. Функціональне пояснення при цьому не протистоїть причиновому (субстанціальному) поясненню, як вважалося Е.Кассіреру2, а органічно доповнює його в межах діалектичного, нелінійного підходу до процесів детермінації в цілому.

Цей широкий і постійно формований детерміністський підхід до аналізу будь-яких явищ дійсності становить важливу частину вже відзначеної нами особливої діалектичної культури мислення та філософської рефлексії в цілому. Подальша діалектична конкретизація принципу детермінізму та його органічне зрощення із принципом розвитку здійснюється через систему парних категорій, що мають давню традицію філософського осмислення й відображають перебуваючі в єдності суперечливі сторони і тенденції буття.

 

3. КАТЕГОРІЇ ДЕТЕРМІНІЗМУ

 

Аналіз ми почнемо з категорії «закон». З одного боку, все закономірне завжди протистоїть усьому хаотичному й безсистемному, а в граничному випадку – і беззаконному,коли порядок свідомо руйнується хибно і порочно зорієнтованою вільною волею людини. Відповідно

 

1 Кассирер Э. Познание и действительность (Понятие о субстанции, понятие о функции). СПб., 1912. С. 34.

2 Показово, що зрілий Кассірер уже після створення своєї знаменитої «Філософії символічних форм» і прямої полеміки з М.Гайдеггером 1929 року в м. Давосі (ранню творчість останнього в дусі «Буття і часу» Кассірер розцінив як знак іирраціоналістичної та індетерміністичної кризи європейської філософії) прямо говорить про свій усе зростаючий потяг до Гегеля. Див.: Cassircr E. Symbol, Myth, and Culture. Essays and Lectures of Ernst Cassircr, 1935-1946. New Haven, 1979. P. 235. Нині спостерігається відродження інтересу до творчості цього видатного мислителя XX століття. Теоретичному внеску Е.Кассірера у філософію присвячена стаття одного з авторів даних лекцій: Иванов А.В. Философская судьба Э.Кассирера // Вестн. МГУ. Сер. 7. Философия. 1990. № 2.


під законом у найбільш широкому й абстрактному розумінні розуміється істотний, стійкий і повторюваний зв'язок явищ і процесів у світі. Закони можуть бути всілякими й відрізнятись один від одного за ступенем загальності (від найбільш загальних філософських до конкретно-емпіричних), за сферами дії (закони неорганічної та органічної природи, соціальні та психологічні закони), за якістю детермінаційних відношень (статистичні чи динамічні) і т.д. Правда, у точному значенні слова у світі ніщо буквально не повторюється, а вже у сфері живих організмів, суспільного і духовного життя людини – тим більше. Це, однак, зовсім не дає нам підстав подібно до Канта жорстко розділяти природну натуральну необхідність і людську вільну поведінку. Закони природного буття, як показує сучасна наука, мають імовірнісний характер і можуть зазнавати еволюційних змін, а в людському духовному існуванні є свій порядок і своя внутрішня стійка логіка, про що в нас піде розмова в розділі «Аксіологія».

Понад те, як ми відзначали вище, сьогодні є всі підстави вважати, що природні, соціальні й духовні закони являють собою грані прояву єдиних діалектичних закономірностей розвитку, в чому нас усе більше переконують сучасні наукові результати з дуже різних галузей знання. Інша справа, що закони духовного життя, по-перше, проявляють загальносвітові закономірності найбільш просто, зримо і повно, тому що все вище робить простим і явним те, що має прихований і складний характер на нижчих рівнях існування; і, по-друге, ці закони стосуються кожної неповторної людської долі й мають живий особистісний вимір, а, отже, мають навіть не стільки за-конний (зовнішній, що перебуває за колом існування), скільки іс-конний – внутрішній і інтимний – характер, що корениться в самих глибинах людського єства. У цьому плані не можна не визнати і певної правоти Канта, що є сфера внутрішньої споконвічної детермінації, пов'язаної з автономним моральним вибором і свободою життєвого самовизначення людини. Це – сфера ціннісного життя і ціннісної детермінації. У цьому розумінні в категорії «закон» є ніби два бінарні полюси – нижчий, де закон протистоїть усьому невпорядкованому й беззаконному, і вищий, де зовнішня детермінація протистоїть споконвічній, внутрішній, пов'язаній з вільним ціннісним вибором і цілепокладанням.

Філософські категорії доконечності й випадковості характеризують ступінь жорсткості та безальтернативності детермінаційних відношень у світі. З одного боку, причинна, функціональна, системна форми зумовленості базуються на необхідності настання тих або тих наслідків, подій, кореляційних ефектів і т.д. З іншого боку, у світі завжди присутній чинник випадковості. В історії філософії це приводило до прямо протилежних концепцій: або створювалися філософські системи, в яких абсолютизувалася роль доконечності (типу лапласівського детермінізму), а випадковість розглядалось як вираження конкретно-історичної непізнаності об'єктів; або, навпаки, абсолютизувалася роль випадковості й спонтанності появи речей і подій у світі, що вело до заперечення детермінізму у світі та, як наслідок, до заперечення його пізнаванності.


З діалектичних позицій випадковість і доконечність узаємозалежні та являють собою дві сторони одного процесу розвитку. Розвиток не має однолінійного характеру, він здійснюється в реальному світі, й на нього можуть впливати як внутрішні причини, так і зовнішні обставини. У цьому плані можна було б сказати, що наявність випадковості у світі доконечна. Без цього немає свободи і вільного споконвічного вибору. Без випадковості буття набуває фаталістичного і статичного, а в остаточному підсумку й самосуперечливого характеру. Так, уже Гегель відзначав, що ці категорії не можна мислити одна без одної, вони передбачають одна одну. Будь-який процес розвитку, постаючи як доконечний, тобто підпорядкований законам, реально здійснюється через масу випадкових відхилень. Отже, доконечність означає, що зумовлена законами подія обов'язково наступить, її «не можна обійти», а випадковість – це «щось таке, що може бути і може також і не бути, може бути тим або тим... Подолання цього випадкового є взагалі... завданням пізнання»1.

Випадковість визначає час і форму прояву подій, відображає чинник неоднозначності та багатофакторності розвитку, що постає як цілий спектр можливостей і варіантів реалізації якихось загальних і необхідних закономірностей.

Що ж стосується екзистенціальної діалектики доконечності й випадковості, то дотримання якихось необхідних моральних принципів має на увазі вміння творчо застосувати їх у кожній конкретній ситуації, тобто брати поправку на випадковий характер обставин і характер людей, з якими тебе зводить життя. Подібна поведінка саме й говорить про те, що принципи в людини гідні, а сама вона мудра і наділена діалектичним розумом.

Можливість і дійсність. Ця пара категорій зачіпає ще один важливий аспект діалектики світового буття. Дійсність – це все те, що нас оточує, те що вже існує, чи, як відзначав Гегель, це «наявне буття об'єкта». Можна сказати, що це актуальне буття. Можливість же – це потенційне буття, тобто щось ще не реалізоване, не здійснене. Це певна тенденція розвитку, що може реалізуватись, а може й не реалізуватись. Можливість і дійсність взаємозалежні. З одного боку, дійсність містить у собі найрізноманітніші можливості розвитку того чи того процесу, його потенційне майбутнє. З іншого боку, сама дійсність є результатом реалізації однієї з можливостей. Кількісна оцінка можливості здійснення випадкових подій пов'язана з категорією імовірності як своєрідної міри можливості, коли ми можемо говорити про настання тієї чи тієї події та форми її прояву з певною часткою ймовірності. Категорія можливості завжди пов'язана з цільовою детермінацією, являючи собою набір цілей, що визначають траєкторії зміни теперішнього. Чим більш віддалене майбутнє, тим ширший спектр можливостей, які відкриваються, а чим майбутнє ближче, тим спектр цих можливостей вужчий.

Обговорення нереалізованих можливостей безпредметне, оскільки те що сталося неможливо змінити. Воно має якийсь раціональний смисл тільки в

1 Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 1. М., 1974. С. 318.


плані неповторення минулих помилок. З іншого боку, систематичний і тверезий аналіз перспектив реалізації майбутніх можливостей – найважливіша умова розвитку теперішнього в потрібному і бажаному для нас руслі.

У своєму антропологічному вимірі ця діалектична пара категорій також досить важлива. Приміром, вік людини – це аж ніяк не тільки її біологічна характеристика. Відомо, що можуть бути люди літні, але такі, що справляють враження надзвичайної душевної молодості та свіжості. І навпаки, зустрічаються молоді люди, які нагадують духовних старих, позбавлені всякої енергії і дерзання. Однією із причин цього є те, що в духовно здорової людини завжди є спектр притягальних можливостей, до реалізації яких вона спрямована. Завтра для неї завжди краще, ніж учора. В людини зі згаслим поглядом життя перетворюється в суцільне невеселе сьогодення. Вона закрита для живильних вітрів майбутнього й, відповідно, для самовідновлення.

Людина, яка відкрита новим можливостям і не змирилася з навколишньою дійсністю, проявляє тим самим і одну з фундаментальних рис свободи. До аналізу цього надзвичайно складного поняття ми тепер і переходимо. По суті все обговорення проблем детермінізму й так постійно виводило нас на цю найважливішу метафізичну категорію, настільки значиму для людського буття.

 

4. СУТНІСТЬ І ГРАНІ СВОБОДИ

 

Безумовна цінність свободи визнається всіма людьми. Набагато складніше сказати, чим вона є за самою своєю суттю: спектр думок тут коливається в діапазоні від наївного «що хочу, те й роблю» до знаменитої «пізнаної доконечності». Ситуація ускладнюється ще й тим, що про свободу привселюдно висловлюються в основному політики і журналісти – люди, які найчастіше не тільки слабко знають питання, а й особисто далеко не вільні. Не випадково тому розмови про свободу в найкращому разі зводяться до її політичних аспектів; ті, у свою чергу, – до свободи усного й друкованого слова, а остання нерідко ототожнюється зі свободою журналіста писати все, що йому заманеться. Будь-які ж замахи на абсолютну свободу преси розцінюються не інакше, як тоталітарні замахи на свободу як таку. Отже, що журналіст неначебто вільний за визначенням, а от читач від його «свободи» вільним бути не може. Краще, що йому, читачеві, надається – так це право вибирати: читати або не читати ту чи ту газету; дивитися чи не дивитися той або той телевізійний канал. Це подібне до рекомендації перехожому перейти на інший бік вулиці, якщо на цьому його ображає хуліган або побажання міського голови своїм співгромадянам не ходити під дахами, тому що на голову їм може впасти бурулька. У всіх наведених вище прикладах ні про яку свободу мова йти не може, тому що людині під приводом свободи вибору пропонують змириитися з чужою безвідповідальністю чи сваволею.

Тому так важливо знову й знову повертатися до філософсько-метафізичного осмислення сутності свободи і природи її так званих «перетворених» (або ілюзорних) форм, інакше цим великим словом і надалі будуть

 

прикриватися речі, зі свободою ніяк не сумісні. Ще Е.Кассірер, аналізуючи фашистську міфологію, проникливо зазначив: «Свобода являє собою один із найбільш неясних і суперечливих термінів не тільки у філософії, а й у політиці. Як тільки ми починаємо міркувати про свободу... то відразу опиняємось у заплутаному лабіринті метафізичних проблем і антиномій. Що ж стосується політичної свободи, то всі знають, що це одне з найбільш загальновживаних і гасел, яке вводять в оману. Всі політичні партії прагнуть переконати нас, що саме вони є справжніми представниками і «керманичами» свободи. При цьому вони завжди визначають цей термін специфічно й використовують його у своєкорисливих інтересах»1.

Враховуючи гігантську літературу з проблеми свободи, ми, звичайно, не зможемо висвітлити всі її нюанси й аспекти, так само як і претендувати на скільки-небудь повне теоретичне розв'язання питання про природу свободи. Лекція є лекцією. Крім знань вона повинна нести і методологічний, і виховний заряд, тим більше що це лекція філософська, та ще й з однієї найбільш життєво значимої людської проблеми. Тому ми ставимо тут перед собою двояку мету.

По-перше, дати синтетичне визначення категорії свободи, наочно продемонструвавши евристичні та методологічні можливості діалектичного методу, про що багато писали на попередніх сторінках. Тут діалектичний рух думки має розкрити істотні сторони досліджуваного об'єкта, рухаючись від його найбільш абстрактних до конкретних властивостей, від периферії до центру, нічого при цьому не втрачаючи з попереднього змісту, але щораз збагачуючи наше розуміння яким-небудь новим аспектом існування свободи.

По-друге, з огляду на нерозривний зв'язок проблеми свободи і з екзистенціальним, і з соціальним, і з політичним вимірами людського буття, ми постараємося бути гранично актуальними і навіть політизованими. Є філософські проблеми, навіть у метафізиці і навіть в онтології, де неможливо міркувати абстрактно. Тут з необхідністю народжується той тип знання, який видатний російський мислитель С.Л.Франк назвав «живим знанням»: «Своєрідність такого живого знання в тому й полягає, що в ньому знищується протилежність між предметом і знанням про нього: знати що-небудь у цьому розумінні й означає не що інше, як бути тим, що знаєш, або жити його власним життям»2. Уявлення людини про свободу (так само як її уявлення про творчість, про любов, про істину і благо) відноситься саме до такого типу знання. З огляду на це онтологічний ракурс аналізу свободи буде сусідити в нас і з пізнавальними, і з аксіологічними аспектами свободи. І ми змушені будемо повернутися до деяких з тих тез, які будуть сформульовані нами нижче, в наступних розділах курсу.

Відразу скажемо, що нами приймається теза про об'єктивні онтологічні основи свободи у вигляді випадкових і хаотичних явищ у світі. Їхня наявність і значимість у процесах розвитку детально обґрунтовує сучасна синергетика. Ніякий фаталізм і передвизначеність неможливі навіть на рівні мікросвіту, не кажучи вже про соціальне і творче буття людини. Завжди і

1 Кассирер Э. Техника современных политических мифов // Вестн. МГУ. Сер. 7. Философия. 1990. № 2. 2Франк С.Л. Предмет знания. Душа человека. СПб., 1995. С. 362.


скрізь є вибір і різні шляхи, які може обрати вільна воля людини. Поняттю свободи ми й постараємося дати тут систематичне теоретичне визначення, синтезувавши різні грані (аспекти) свободи, які зазвичай слабко розділяють при її аналізі. Тим часом це слугує джерелом численних плутанин.

 

5. ДОСВІД ДІАЛЕКТИЧНОГО ВИЗНАЧЕННЯ:

СВОБОДА І ЇЇ ІНШЕ

 

Щоб правильно усвідомити суть якого-небудь об'єкта, процесу чи поняття, треба спочатку вказати на те, чим вони не є, тобто на їх інше,говорячи діалектичною мовою Гегеля. Стосовно феномена свободи, який цікавить нас, це означає, що ми повинні відповістити на запитання: «А що є абсолютною протилежністю, іншим свободи?». Таке первинне негативне визначення покликане окреслити зовнішню межу того, що входить у внутрішню смислову сферу досліджуваного явища.

Здавалося б, відповідь очевидна: повною протилежністю свободи є доконечність. Усі суперечки споконвіків переважно й ведуться довкола того, як поєднати доконечність і свободу. Однак це не зовсім вірна опозиція, а точніше, як ми побачимо далі, зовсім невірна. Тут елементарно поплутані категоріальні пари. Доконечності протистоїть випадковість, а зі свободою доконечність – при адекватному розумінні того й того феномена – цілком сумісна. Наприклад, хтось вільно обирає певний шлях і каже: «Я не міг учинити інакше». Тут саме відсутність альтернативності у виборі, свідома внутрішня необхідність зробити саме цей, а не який-небудь інший учинок слугують свідченням справжньої свободи вибору і справді вільної волі. Чим вищий рівень моральної свідомості та відповідальності особистості, чим більш ретельно продумані мотиви її вчинків, чим, нарешті, ясніше усвідомлює вона цілі свого особистог







Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 823. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Йодометрия. Характеристика метода Метод йодометрии основан на ОВ-реакциях, связанных с превращением I2 в ионы I- и обратно...

Броматометрия и бромометрия Броматометрический метод основан на окислении вос­становителей броматом калия в кислой среде...

Метод Фольгарда (роданометрия или тиоцианатометрия) Метод Фольгарда основан на применении в качестве осадителя титрованного раствора, содержащего роданид-ионы SCN...

Ситуация 26. ПРОВЕРЕНО МИНЗДРАВОМ   Станислав Свердлов закончил российско-американский факультет менеджмента Томского государственного университета...

Различия в философии античности, средневековья и Возрождения ♦Венцом античной философии было: Единое Благо, Мировой Ум, Мировая Душа, Космос...

Характерные черты немецкой классической философии 1. Особое понимание роли философии в истории человечества, в развитии мировой культуры. Классические немецкие философы полагали, что философия призвана быть критической совестью культуры, «душой» культуры. 2. Исследовались не только человеческая...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.014 сек.) русская версия | украинская версия