МОВА І ПІЗНАННЯ

 

1. СПЕЦИФІКА НАУКОВОГО ТА ФІЛОСОФСЬКОГО

ОСМИСЛЕННЯ ФЕНОМЕНА МОВИ

 

Мова – це незмінний супутник людини і в побуті, і в соціальному спілкуванні, і у творчості, і, як ми вже казали, у пізнанні. Недивно, що за останні 100 років до декількох найстарших мовознавчих дисциплін – лінгвістики (граматики), герменевтики (теорії інтерпретації) і риторики – додалися численні міждисциплінарні наукові підходи до вивчення мови (психосемантика, психо- і етнолінгвістика, соціо- і комунікативна лінгвістика, семіотика та лінгвістична прагматика й т.д.), а також різноманітні філософські напрями її дослідження (діяльнісно-історичний, символічний, феноменологічний, філософсько-герменевтичний, аналітичний і ін.).

Такий широкий науковий і філософський спектр підходів до вивчення мови призвів, з одного боку, до розширення експериментальної і теоретичної бази її вивчення, а з іншого боку – породив какофонію моделей і підходів, де багато в чому втратилося її розуміння як гармонічної та цілісної системи. Причини такого малопродуктивного плюралізму в методології і в теорії сучасних наук про мову різноманітні. Головна ж з них, на наш погляд, криється в переважанні утилітарно-інструменталістського підходу до мови,коли всі її смислові багатства та розмаїтість функцій зводяться до однієї, хоча й істотної характеристики – бути інструментом людського спілкування.

В історико-філософській ретроспективі ця позиція споріднена з середньовічним номіналізмом у тому розумінні, що «за» знаковою структурою мови тут не передбачається наявності особливої смислової реальності. Мова – це тільки слова, значення яких конвенціонально визначені суб'єктами спілкування, завдяки чому предмет говоріння однаково ідентифікується слухаючими (тими, хто сприймає). З цього погляду, вживання мовних засобів нормативне і контролюється самим комунікативним процесом, мета і зміст якого – бути зрозумілим «іншому». Найбільш яскравим проявом інструменталістської парадигми в розумінні суті мови є структуралістський принцип, що мова – це знакова система зі стійким набором значень, створена й контрольована людьми в комунікативно-діяльнісному контексті їхнього спільного буття.

Цілком ясно, що соціальне спілкування винятково важливе, а роль мови у ньому фундаментальна. Проте це недостатня підстава для того, щоб зводити сутність мови до «комунікативних ігор», якими буття мовної реальності аж ніяк не вичерпується.

У своєму логічному завершенні інструменталізм призводить до утвердження «репресивності дискурсу», як це властиво постмодерністським поглядам на мову. Ця настанова означає, що в конкретній комунікативній взаємодії зрозуміти можна тільки вже відоме, або, точніше, розуміння чого вже було досягнуто раніше. Мовна компетенція кожного індивіда, з погляду інструменталізму, формується за шаблоном, заданим нормативними умовами комунікативних взаємодій, типових для даної конкретно-історичної соціальної спільноти. Процес оволодіння мовою, отже, відносно однаковий для всіх носіїв цієї традиції в силу єдності засвоюваних комунікативних констант. Останні, у свою чергу, задають подібну для всіх смислову схему світобачення, «одягаючи світ» (за висловом Л. фон Вітгенштайна) в інваріантні синтаксичні та лексико-семантичні структури. При абсолютизації цих процесів у становленні мовної компетенції особистості, її поведінки і пізнавальних настанов мовна реальність перетворюється на певну ідеологію, за створення якої в остаточному підсумку ніхто не відповідальний і правила гри якої всі змушені беззаперчно приймати. У цьому контексті будь-яке нововведення в мові можливе лише з опорою на вже відоме правило. У противному випадку неминуче виникнення ситуації нерозуміння.

На наш погляд, саме інструменталізм і утилітаризм є головними причинами методологічної різноголосиці й навіть суперечливості в дослідженнях мови.

По-перше, мова виконує не тільки комунікативні, а й найважливіші когнітивні функції, різноманітно і гнучко – у справжньому розумінні слова творчо – опосередковуючи взаємини між індивідуальними суб'єктами пізнавальної діяльності, а також між об'єктом і суб'єктом пізнання. Без мови неможлива трансляція знань від покоління до покоління, а також успішна взаємодія й обмін результатами пізнавальної діяльності всередині наукового та інших співтовариств, які пізнають (художніх, релігійних, технічних і т.д.). Особливу, саме конструктивну, а не репресивну, пізнавальну роль відіграють письмові тексти різного роду, що забезпечують можливість раціональної та інтерсуб᾽єктивної перевірки отриманих знань і їх оперативне тиражування.

Сьогодні комп'ютерна техніка з електронною поштою та мережею Інтернет створюють винятково сприятливі умови для реалізації пізнавальної функції мови. Тут досить згадати про можливості проведення наукових і інших електронних конференцій у режимі реального часу, які по суті справи перетворюють наукове пізнання в перманентно здійснюваний процес колективного наукового пошуку з миттєвим обміном і оцінкою одержуваних результатів. Понад те, тут цілковито новими когнітивними гранями починає грати сама мова, демонструючи свої раніше приховані граматичні й лексичні можливості, а також метафоричний потенціал.

Нижче ми зупинимось і на іншій іпостасі пізнавальної функції мови, що проявляється не стільки в раціональних формах досвіду, скільки у позараціональних видах творчості.

По-друге, очевидний момент творчої індивідуалізації в оволодінні та користуванні мовою, що найбільш зримо проступає у творчості великих поетів і письменників. Якби все в мові було утилітарним і сугубо коммуникативним, соціальним і репрессивним, тоді в ній не був би можливий феномен мовної творчості.

По-третє, при інструменталістському підході непоясненим виявляється факт разючої історичної стійкості деяких мовних утворів (наприклад, імен; займенникових прислівників; слів, що фіксують категоріальні смисли і т.д.). Всупереч сугубо утилітарно-конвенціоналістському погляду на мову вона найчастіше виявляється мудрішою від нас, її суєтних носіїв, відкриваючи згодом такі потаємні пізнавальні смисли, про які могли й не здогадуватися попередні покоління людей, котрі говорили нею. У майбутніх темах ми ще не раз звернемося до цієї властивості мови, а тут наведемо один тільки приклад. Так, тільки після відкриття феномена «розширюваного всесвіту» та формулювання «антропного принципу» в його сильній версії раптом стало ясним, що подібне розуміння устрою світобудови давним-давно коренилось у самій етимології слова «всесвіт», що фіксує зовсім не ідею безжиттєвого фізичного простору, а відсилає до органічної цілісності світового буття, куди органічно включена – вселена – людина на правах його найважливішого конструктивного елемента¹.

Про реальні альтернативи інструменталістській парадигмі мова йтиме нижче, а поки необхідно зупинитися на атрибутивних характеристиках самої мови.

 

 

2. БАЗОВІ ХАРАКТЕРИСТИКИ МОВИ ЯК ЦІЛІСНОЇ СИСТЕМИ

 

Сутність мови як цілісної та відносно автономної смислової системи, що опосередковує взаємини між людьми і навколишнім світом, характеризується, відповідно, двома взаємозалежними моментами.

По-перше, мова іманентна людському буттю, яке здійснюється у світі смислів і постійно творчо примножує цю свою «смислову обитель»². Будучи схопленим творчою думкою вчених, філософів, поетів і художників, світ приростає, точніше, проростає смислами – лише людині зрозумілими і для ннеї значимими. Поза людиною буття безіменне. Тільки в людях і через людей буття здатне промовляти <сказываться>. Базові смисли і структури мови не творяться людиною довільно (від слова «сваволя»), тому що корінна суть людської мови полягає не в тому, щоб базікати, а в тому, «щоб, сказавши, підказати речам їхню сокровенну сутність, невідому їм»³.

 

¹ У цьому випадку проявляється ще одна – вже мовна грань – антропокосмічного повороту, що здійснюється в сучасній культурі.

² Але водночас базові смисли мови і трансцендентні щодо людини, тому що не вигадуються, а ніби творчо «розпаковуються» зусиллями її свідомості, про що ми ще скажемо нижче.

³ Див.: Рильке Р. Избранные сочинения. М., 1998. С. 531.

 

Слово, водночас, – це єдиний доступний усім засіб зберегти блискавичність миттєвого погляду, почуття, що спалахнуло, спалахнулого прозріння, причому не тільки зберегти, а й поділитися, стати спів-учасником спільної долі людського буття у світі. Недарма один із найглибших філософів мови Мартін Гайдеггер особливо підкреслював, що мова дає «збутися людині в її власному єстві»¹.

Друга сутнісна риса мови, нерозривно пов'язана з першою, – це її посередницька природа. Мова завжди реалізує певне відношення – між знаком і значенням, між словом і річчю, між тим, хто промовляє і розуміє. Дійсність цього відношення реалізується завдяки наявності символічної здатності в кожного людського індивіда.

Для більш строгого визначення посередницької сутності мови зручно використовувати категоріальну пару «сутнє – несутнє» <«сущее – несущее»>. Категорія «сутнє» вживається нами в гайдеггерівському розумінні й означає все те, що досягло явленості (сутнє як присутнє). З цього погляду, ідеальний смисл мови стає сутнім завдяки своєму несучому (до-ношуючому смислу в промовлянні) складникові мови. Категорія <«несущее»> розуміється нами, відповідно, як несуча основа. Вона має два плани вираження – матеріальний і духовний.

Матеріальний план до-несення смислу утворює знаково-символічна структура конкретної мови, що фіксує фонетичні, морфологічні, граматичні й лексико-семантичні її особливості. У кожному конкретному акті говоріння (написання) її матеріально-знакова сторона використовується для того, щоб донести смисл до іншої свідомості. Потім ця матерія мови (звуки, букви, паузи, розділові знаки) ніби «випаровується» у той самий момент, коли розуміння відбулося. Це «зникнення» матеріально-несучих структур мови з актуального обрію свідомості в момент осягнення смислу – досить зримий прояв її посередницької сутності.

Духовний план мови як несучої полягає в тому, що, будучи посередником, мова не фіксує увагу розуміючого на конкретних значеннях своїх складових частин (на поверхневій структурі висловлення, за словами Н.Хомського), а зосереджений на повідомленні саме цілісного смислу (на глибинній структурі, за висловом того ж автора). Весь феномен метафоричності мови саме й базується на тому, що за буквальним-поверхневим смислом (духовно несучим) ми здатні вичитувати деякий істинно сутній – глибинний і цілісний смисл. У противному випадку наша думка завжди відволікалася б на неістотне і часткове, втрачаючи здатність розуміти й доносити істотний зміст.

Спроби осмислити мову в єдності її конститутивно-онтологічних і посередницьких характеристик у результаті стикаються з двома серйозними труднощами. Насамперед – це вже відзначений феномен приховання ідеально-сутнього смислу за його несучими структурами. Інший аспект цих труднощів полягає в тому, що найважливішим засобом донесення смислу в мові є мовчання (прогалина в тексті) і умовчання. Для їх аналізу взагалі важко підібрати адекватні

 

¹ Хайдеггер М. Путь к языку // Хайдеггер М. Время и бытие. М., 1993. С. 269.

логічні засоби. Особливо очевидним факт умовчання стає при перекладі, який X.Ортега-і-Гассет визначив як спробу виразити те, що іншою мовою замовчується. Найчастіше замовчується в мові очевидне, тобто те, що зрозуміле усім її носіям. Але очевидність ця відрізняється від мови до мови, створюючи «різні рівняння між вираженим і невираженим»¹. Наукове осмислення феномена умовчання тому якщо й можливе, то тільки в межах мовної прагматики, яка досліджує контексти говоріння. Зазначимо також, що феномен «значущої відсутності» та його поняттєве схоплювання – взагалі одна з найскладніших проблем, які стоять перед сучасною наукою. Така пауза в музиці, природа вакууму у фізиці, знак «0» у математиці й т.д.

Наступна принципова складність, яка стосується наукових досліджень мови, полягає в тому, що будь-яке таке дослідження передбачає мову як свою неусувну передумову. Одними з аспектів цього парадоксу є семантична самореферентність і неоднозначність виразів природної мови, які «заважають» побудувати несуперечливі теорії істинності значень мовних виразів у межах логічної семантики.

Ці об'єктивні труднощі виникають уже не через обмеженість дослідницьких настанов, а внаслідок діалектичної природи самої мови.

Одна з таких діалектичних рис буття мови полягає в тому, що, будучи єдиною та універсальною як загальнолюдська здатність виявлення смислу, мова водночас багатолика з погляду національного колориту й індивідуальних акцентів світосприймання. Причому шкала подібної (національної чи індивідуальної) мовної своєрідності нескінченно варіативна – від повної «глухонімоти» (внаслідок зашореності й заштампованості мовної свідомості) до дивної чуйності до мови, властивої поетам.

Одним із перших учених (не вважаючи Гумбольдта), хто помітив глибинну об'єктивну діалектику мови і спробував створити науковий метод, який би її враховував, був Ф. де Соссюр. Суть запропонованого ним підходу полягала в поділі синхронних і діахронних методів² залежно від цілей і завдань аналізу. Перші повинні були застосовуватися для вивчення незмінної та стійкої знакової структури мови. Їм з легкої руки Соссюра структурна лінгвістика й надала перевагу, цілком переклавши діахронні дослідження на плечі мовної компаративістики, а також інших наукових дисциплін типу психології мовного спілкування.

Серед інших дихотомій, виділених Ф. де Соссюром, відзначимо такі, як «мова – мовлення», «індивідуальність – соціальність» знаків, а також не до кінця експлікована ним дихотомія, намічена в «Нотатках із загальної лінгвістики»³, – «несвідомість – усвідомлення» у використанні мови. Неважко помітити, що всі наступні опозиції похідні від першого – базового для лінгвістики Соссюра – бінарного відношення «мовлення – мова», основним

 

¹ Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. М., 1997. С. 675.

² Докладне методологічне обґрунтування розрізнення синхронного та діахронного підходів дається в гл. 3 ч. 1 «Курсу загальної лінгвістики» (див.: Соссюр Ф. де. Труды по языкознанию. М., 1977).

³ Соссюр Ф. де. Заметки по общей лингвистике. М., 1990. С. 41.

варіантом якого є дихотомія «говоріння (виголошення як джерело мовної динаміки) – письмо (текст як фіксована норма мовної взаємодії)»¹.

Суперечливість мовної реальності, з одного боку, породжує вищезазначений методологічний плюралізм, а з іншого боку – містить і глибоко позитивний момент. А саме – підштовхує дослідників до визнання сутнісної єдності всіх проявів мови, вимагаючи методологічної єдності освоюючих її дослідницьких програм. Відповідно стає очевидною явна обмеженість інструменталізму, не здатного впоратися з творчо-онтологічною, а не тільки репресивною іпостассю буття мови.

Для цілісного осягнення будь-якого феномена – будь то мова чи сфера людської свідомості в цілому – всі його сторони (у тому числі й полярно протилежні одна одній) повинні бути однаково враховані без однозначного співвіднесення їх із позитивними чи негативними оцінками.

 

 

3. ФУНКЦІЇ МОВИ

 

Існують різні спроби виділення функцій мови, однак усі дослідники, розходячись у частковостях, єдині в тому, що існують дві безумовно найважливіші функції, які мова виконує в людському бутті – комунікативна та пізнавальна.

В утилітарно-комунікативному функціюванні мови, основне завдання якої – забезпечити взаєморозуміння сторін, об'єднаних конкретними цілями і спільними інтересами, немає необхідності використовувати творчі потенції мови. Навпаки, їх використання може істотно утруднити спілкування як побутове, так і професійне. Прагнення уникати неясних (незвичних) термінів і виразів є тому нормою в тих сферах людської взаємодії, де головною метою спілкування є обмін необхідною інформацією. Мовні штампи повсякденного слововживання, а також формалізовані мови і термінологічні системи у наукових і професійних співтовариствах є своєрідним уособленням цієї свідомої настанови на уніфікацію виражальних засобів.

Пізнавальна,або, як її називають деякі вчені, інтелектуальна функція мови необхідно пов'язана з настановою на духовне і культурне зростаня сторін, які спілкуються (мислячих суб'єктів) у процесі їхнього спів-творчого діалогу одне з одним, зі світом і з мовою. Сказати тут – означає показати раніше невидиме, незвичне. Такий творчий діалог з мовою збагачує всіх його учасників, включаючи, звичайно, і саму мову як несучу основу смислової взаємодії. Уособленням спів-творчого діалогу з мовою є національна література (включаючи філософію). Тут, з одного боку, збагачується новими

 

¹ «Тісний корсет офіційної мови», за словами Ф. де Соссюра, гальмує її розвиток, але не спроможний зупинити цілком (Там же. С. 47).

 

смислами сама мова під творчим впливом людського духу. З іншого боку, така оновлена й збагачена новими творчими гранями мова здатна розширювати й збагачувати духовне життя націй у цілому.

У науковій та філософській літературі крім двох зазначених функцій зазвичай виділяють ще як мінімум одну, причому в різних мислителів – єдиних у думці щодо перших двох функцій – вона завжди різна, що, на наш погляд, уже говорить про її надмірність. Наприклад, Р.І.Павільоніс крім «кодуючої» (у нашому визначенні – утилітарно-комунікативної) та «генеративної» (пізнавальної) виділяє «маніпулятивну» функцію¹, котра, на нашу думку, є одним із функціональних проявів (модальностей) утилітарно-комунікативної функції, на чому ми зупинимося нижче. А.А.Вєтров у книзі «Семіотика та її основні проблеми» виділяє «експресивну» функцію мови, зміст якої – у вираженні почуттів мовця². Однак відзначаючи її вторинний характер, оскільки більшість лінгвістів не відносить вираження емоцій до істотного аспекту мови, він цим сам же визнає її надмірність³. Ідейний натхненник тартусько-московської семіотичної школи Ю.М.Лотман крім інформаційної і творчої функцій виділяє функцію пам'яті, маючи на увазі під нею здатність тексту зберігати пам'ять про свої попередні контексти⁴. Текст створює навколо себе якийсь смисловий простір, лише в ньому набуваючи осмисленості. На наш погляд, знання культурного контексту, необхідне для адекватного розуміння історичної пам'ятки, так само як і знання соціальних контекстів буденного спілкування, відноситься до комунікативної функції мови, але лише в різних аспектах (модусах) її прояву – у духовному й утилітарному. Так само й з популярною в сучасних російських лінгвістів і семіотиків якобсонівською класифікацією функцій мови. Кожна з шести виділених ним функцій відповідає якомусь одному – акцентованому залежно від контексту вираження – конкретному елементу мовної взаємодії⁵, але всі разом вони виражають різні аспекти комунікативної функції мови.

Необхідно зазначити, що дві виділені нами функції перебувають у тісній діалектичній взаємодії, що може іноді створювати оманну видимість їхньої тотожності. Справді, пізнавальна функція може майже збігатися з комунікативною, наприклад, у сфері міжособистісних взаємодій усередині наукового співтовариства (тим більше в згадуваній нами віртуальній комп'ютерній взаємодії), в ситуаціях міжкультурного діалогу, в екзістенціально

 

¹ Павиленис Р.И. Проблема смысла. М., 1983. С. 115.

² Ветров А.А. Семиотика и ее основные проблемы. М., 1968. С. 136.

³ У книзі В.Н.Волошинова «Марксизм і філософія мови» (Л., 1929. С. 126) підкреслюється важливість «у живому висловленні» не тільки «значущих елементів», а й «оцінюючої орієнтації». Однак цей ціннісний акцент, виражений в експресивній інтонації висловлення, не покладається як окрема функція мови, оскільки «в абстрактних елементах системи мови» оцінок немає» (там же).

⁴ Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров. М., 1996. С. 21–22.

⁵ Ці функції: 1) референтивна (виражає спрямованість на контекст); 2) емотивна, або експресивна (на адресата); 3) конативна, або апелятивна (на адресата); 4) поетична (на повідомлення); 5) фатична (на контакт); 6) метамовна (на код). Див. знамениту статтю Р.Якобсона «Лінгвістика і поетика» (у кн.: Структуралізм: «за» і «проти». М., 1975). Відзначимо також, що для Р.Якобсона, який працював у функціоналістській парадигмі празького лінгвістичного структуралізму, комунікативна функція мови була переважним об'єктом аналізу.

значимій бесіді двох творчих особистостей і т.д.; але вона також може поставати і в «чистому» вигляді, наприклад, у поетичній і філософській творчості¹.

Також невірно стверджувати більшу чи меншу значимість однієї з виділених функцій мови, наприклад, комунікативної (внаслідок її безпосереднього зв'язку з щоденним існуванням людей) або, навпаки, когнітивної (в силу її яскраво вираженого творчого характеру). Обидві функції мови – і пізнавальна, і комунікативна – однаково важливі для нормального існування та розвитку мовної свідомості як окремих індивідів, так і нації в цілому. Серед них важко виділити найбільш значиму, тому що критерії значимості в цьому випадку різні. В одному випадку критеріальними є такі властивості мовлення, як загальнодоступність, простота й інформативність (актуалізація однозначного смислу), в іншому ж, навпаки, – орієнтація на індивідуальний досвід розуміння, смислова неоднозначність (складність) виражальних засобів і наявність множини потенційних смислових вимірів.

Отже, в діалектичному співіснуванні двох основних функцій мови (пізнавальної та комунікативної) знаходять своє відображення дві основні онтологічні властивості мови, про які ми говорили вище – її посередницька природа як провідника смислового змісту (в єдності сутніх і несучих характеристик), а також її іманентне вкорінення в людському (смисло-породжуючому та смислорозуміючому) бутті, про що ми ще скажемо нижче.

 

4. ФУНКЦІОНАЛЬНІ МОДАЛЬНОСТІ МОВИ

 

Вищий полюс реалізації творчого потенціалу мови виявляє собою національна література, а в ній у першу чергу – філософія, що проявляє базові раціональні можливості розуміння людини і світу, та поезія, що поглиблює й витончує чуттєво-емоційне сприйняття світу. Цей вищий рівень конкретно-історичного буття мови ми називаємо креативною функціональною модальністю.

Термін «модальність» означає тут якісну характеристику функціональних проявів мови (комунікативних і пізнавальних), що виражається в їхній здатності здійснювати: а) креативний (творчий); б) стабілізуючий;або в) приборкуючий (репресивний) вплив на мовну свідомість індивідів, на їхнє світосприймання.

Творчий вплив мови на свідомість її конкретних носіїв пов'язаний зі здатністю національної словесності відкривати нові горизонти буття й стимулювати духовне зростання особистості. У світлі цього головне культурне завдання й соціальна користь національної літератури полягає в тому, щоб обробляти, «обживати» поле прихованих (до пори) смислів, яке потенційно доступне

 

¹ Безпосередній акт поетичної творчості перебуває цілком поза сферою комунікації і не може бути осягнутий у категоріях комунікативної взаємодії. Навіть «діалог» з мовою – єдиним співрозмовником і знаряддям поета – у порівнянні з комунікативним смислом діалогу є метафорою, тому що мова говорить поетові тільки те, що сам поет жадає від неї почути. Інтенсивний пошук слова у поетичній творчості – це, по суті, не діалог з мовою, а діалог-монолог душі з самої собою, мета якого – знайти слова-натяки, які оголюють сутність висловлюваного змісту.

мовному виявленню (вираженню), але актуально не реалізоване у мовній свідомості конкретної національно-мовної спільноти людей. Яскрава, точна і насичена смислами мова здатна не тільки стимулювати розвиток інтелектуальних творчих здібностей, але впливати на моральну свідомість і естетичні якості особистості. Недарма з давніх часів відома приказка, що «добре слово і злих робить добрими, а зле слово і добрих робить злими».

Не викликає сумнівів, що конкретно-історична мовна свідомість націй завжди відносно стійка, особливо в межах одного покоління людей, де найбільш чітко вимальовується єдність культурних домінант і уподобань (значимих акцентів у світобаченні). Цей відносно статичний, типізований смисловий образ реальності організується адаптивно-стабілізуючою функціональною модальністю мови,суть якої полягає в забезпеченні стійкості й ощадливості комунікативної та пізнавальної діяльності в соціумі. Безпосереднім проявом адаптивної модальності мови є свідоме чи, що трапляється частіше, несвідоме користування заздалегідь обмеженим набором термінів і стилістичних фігур мовлення як раціонально витлумачених (наприклад, наукові та професійні термінологічні системи), так і не визначених, але інтуїтивно ясних (слова повсякденного мовлення). Вивчення адаптивного-стабілізуючого аспекту буття мовної реальності, найбільш зримо втіленого в повсякденній комунікації, тісно пов'язане з такими групами проблем, як: співіснування комунікативних стилів; виникнення й організація дискурсивних міфологем; існування всередині загальнонаціональної мовної свідомості різноманітних специфічних «комунікативних звичаїв», які задають несвідомо діючі пропорції того що говориться й умовчується; наявність мовних «забобонів», які «диригують розумінням»¹ і т.д.

Поза стабілізуючим адаптивним чинником спілкування та пізнання в суспільстві були б серйозно утруднені. Однак це аж ніяк не свідчить про необхідність домінування даної модальності у мовній свідомості загалом. Коли «цілям легкості тлумачення надаються переваги перед іншими позитивними моментами мови», тоді «зменшується необхідність у напрузі розуму», – писав ще В.Гумбольдт². У результаті значення окремих елементів мови (як правило, найбільш творчих) усе більше затемнюється, й на місце уяви та фантазії стає звичність уживання, що призводить «до неминучого відволікання від деталей мовного устрою»³. Формування мовних стереотипів призводить не тільки до збідніння мови, а й до пригніченості мовної свідомості,оскільки мова починає виконувати роль «соціального фільтра» (Е.Фромм)⁴, який гальмує усвідомлення множини міркувань і переживань, які виходять за межі загальновизнаного.

¹ Тема мовних забобонів специфічна для герменевтичної традиції (Ф.Кюммель, Г.Міш, X.Ліппс, М.Гайдеггер, Г.Г.Шпет і ін.).

² Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию. М., 1984. С. 219.

³ Там же.

⁴ «Наша мова, – пише Фромм у праці «З полону ілюзій», – не забезпечує нас словами, необхідними для опису багатьох внутрішніх переживань, які не відповідають схемі наших думок» (див. у кн.: Фромм Э. Душа человека. М., 1992. С. 346).

Така репресивна модальність мови,якапроявляється однаково і в актах комунікації, і в пізнавальній діяльності. Її суть у тому, що звичність словесних формулювань поступово приведе до обмеженості й зашореності свідомості людей. Понад те, ця мова буднів – звична й проста – починає виховувати свідомість своїх реципієнтів, нав'язуючи їм за допомогою розхожих мовних штампів певну «схему дозволених думок». Так формується, за влучним визначенням англійського поета і літературного критика Т.С.Еліота, «колективне неусвідомлене чуття здорового глузду»¹. На вищезазначеній здатності мови придушувати свідомість своїх носіїв, створюючи ілюзію розуміння в обхід творчого осмислення того, що відбувається, базуються технології ідеологічного маніпулювання масовою свідомістю.

Сучасна масова культура майже цілком побудована на принципах репресивного дискурсу, тому що зорієнтована не стільки на задоволення «культурних» потреб, скільки на цілеспрямоване формування цих потреб, причому з безсумнівною тенденцією до їх примітивізації та уніфікації. У межах цієї «культурної» стратегії досить зручним засобом формування суспільної думки і споживчого попиту є мовний по своїй суті феномен штучної стимуляції «перед-очікування». Суть його в тому, що за допомогою певних риторичних прийомів спочатку ненав'язливо створюється «ситуація очікування», тобто інтерес споживача культурної інформації від самого початку спрямовується на якусь одну (ідеологічно вигідну) сторону проблеми. Потім ця штучно створена пізнавальна невизначеність (а по суті інтрига) «благополучно» розв᾽язується. Сучасний голландський дослідник макростратегій розуміння Т.А. ван Дейк, аналізуючи структуру новин у періодичних виданнях, зауважує на базі великої кількості матеріалу, що на початку ідеологічно особливо важливих інформаційних повідомлень завжди дається резюме. Воно містить загальну оцінку подій (включаючи думки «фахівців») і задає тему (зазвичай розгортаючи передісторію того, що відбувається), займаючи як мінімум половину, а то й 2/3 обсягу інформаційного випуску. І лише наприкінці з вибірковим умовчанням викладається сама інформація, сприйняття й оцінка якої більшістю читачів уже навряд чи буде істотно відрізнятися від того, що їм хотіли навіяти². Цей риторичний прийом використовувався ще грецькими софістами. Наприклад, Сократ, розбираючи разом з Федром в однойменному діалозі Платона софістичні виверти ритора Лісія, відзначає, що той починає своє мовлення з кінця, даючи навідне визначення того предмета, про який ще тільки буде йти мова³. Суть такого красномовства Сократ справедливо доглянув в обмані й додав далі, що для більшої ефективності такого обману ритор повинен вивчити природу людської душі – її схильності й упередження, – щоб з найбільшою легкістю обманювати там, де люди «блукають без дороги»⁴. Ця іронічна (навіть саркастична) порада Сократа щодо того, як краще

 

¹ Элиот Т. С. Призначення поезії. М., 1997. С. 55.

² Див. про це невелику працю Ван Дейка «Аналіз новин як дискурсу» (Ван Дейк Т.А. Язык. По­знание. Коммуникация. М., 1989).

³ Платон. Собрание сочинений. В 4 т. Т. 2. М., 1993. С. 173–174.

⁴ Там же.

маніпулювати свідомістю реципієнтів, знайшла адекватне втілення в інформаційних стратегіях від самого початку їхнього виникнення¹.

Риторичним прийомам, найпоширенішим у сучасному суспільно-політичному мовленні, присвячено багато наукових досліджень у лінгвістиці, семіотиці, психології, філософії та політології. Вчених цікавить, головно, сутність тих мовних виражальних засобів і прийомів (фонологічних, синтаксичних, семантичних, стилістичних), які являють у дії репресивну силу мови, найчастіше не просто нав'язуючи реципієнтам правильну думку, а послідовно навіюючи її². Мета такого сугестивно-репресивного впливу неприхована й відзначається всіма дослідниками. Вона полягає в тому, щоб виховати масову свідомість у межах системи соціальних міфологем, зручної для політики правлячої верхівки. Першорядне завдання такого «виховання» – приспати (а в перспективі – вбити) критичну думку, що здійснюється вищеописаним древнім риторичним прийомом настроювання сприйняття.

Із вищесказаного випливає, що репресивна функціональна модальність мови прямо протилежна креативній її модальності. Та все ж їх не можна однозначно співвідносити з негативними і позитивними оцінками. Оцінний поділ тут переважний, але не абсолютний, оскільки репресивність може мати у певних контекстах позитивне значення в якості стабілізуючого, адаптивного чинника. По-перше, вона є необхідним моментом комунікативної взаємодії, зумовлюючи саму можливість наявності стійких мовних норм. По-друге, нормативність значень створює стійкість «життєвого світу» індивіда, що є важливим чинником психологічної рівноваги. По-третє, використання репресивного потенціалу мови може бути корисним у плані придушення агресії окремих злочинних індивідів або маргінальних соціальних груп, які руйнують соціальний світ і злагоду в суспільстві.

Креативний потенціал мови, у свою чергу, може поставати негативним, дестабілізуючим чинником, який перешкоджає взаєморозумінню. Яскравим прикладом тут можуть слугувати деякі твори сучасної художньої літератури (типу «Поминок за Фіннеганом» Д.Джойса), а також деякі філософські тексти, важкі для розуміння в силу того, що їх автори у пошуках адекватних виражальних засобів занадто захоплювалися грою з мовою.

 

¹ Таке життя, скажімо, «публіцистичної богеми» в Парижі XVIII століття з його ідолами і кумирами, оплачуваними смаками і методами «препарування фактів» на замовлення, внутрішніми течіями та ідеологічними війнами – воно реалістично і з художнього погляду блискуче виявлене, наприклад, у «Людській комедії» Бальзака.

² Ми не будемо зупинятися на розгляді психологічних, ідеологічних і власне лінгвістичних засобів і прийомів придушення та маніпуляції сприймаючими свідомостями, оскільки вони детально проаналізовані у відповідній літературі. Особливо яскравими в експлікації цього питання є праці Р.Барта і Ван Дейка (див., наприклад, «Міфології» Р.Барта в його кн.: Избранные работы. Се­миотика. Поэтика. М., 1989; збірник досліджень: Ван Дейк Т.А. Язык. Познание. Коммуникация. М., 1989), а також випущена колективом наукових співробітників психологічного факультету МГУ ім. М.В.Ломоносова монографія «Техніка дезінформації та обману» (М., 1978). Безсумнівний інтерес представляють стаття Вільгельма Шмідта про співвідношення мови і політики в кн. «Актуальні проблеми мовознавства ГДР: мова – ідеологія – суспільство» (М., 1979), а також книга Т.В.Юдіної «Стратифікація німецького суспільно-політичного мовлення» (М., 1993). У ній «маркіруючими ознакам мовної структури сучасного СПМ» присвячена окрема глава.

В останньому випадку ілюстративним є феномен «заразності» стилю, коли мова такого «майстра слова» викликає лавину дилетантських наслідувань.

Традиція протиставлення двох модальностей (сил, потенцій) мови, пов'язаних зі здатністю слова чинити вплив – творчий або авторитарний – на душу сприймаючого, іде коріннями у глибоку стародавність. Уже перші античні ритори – софісти, здатні, як відомо, з однаковою переконливістю доводити суперечні одне одному твердження, – засновували це своє вміння на неоднозначності слів мови. Наступна традиція європейської риторики продовжувала вивчати «засоби вербального впливу на психіку та поведінку людини»¹. Цілі всіх цих риторик були однозначно маніпуляторські, в результаті чого впливаючі сили мови в риториці та близьких до неї дисциплінах досліджувались однобічно – лише в репресивному аспекті. Здатність же мови впливати на свідомість слухаючого найчастіше навіть не помічалась, оскільки більшість учених дотримувались утилітаристських поглядів на сутність мови².

Ці погляди збереглися згодом у позитивістських і структуралістських концепціях мови (Соссюр, Вітгенштайн, Куайн), у різноманітних варіантах теорії лінгвістичної відносності (Уорф, Мюльдворф, Сепір, Хоккет і ін.), у низці сучасних герменевтичних концепцій (наприклад, у концепціях «мовного апріорі» Апеля, Кольба). Останні вірно оцінив Я.Г.Фогелер: «...Відтепер філософи-герменевтики пов'язують мову не стільки з думкою, скільки з маніпуляцією над мисленням, і шукають шляхи вже не стільки для розкриття «цінних таємниць» мови, скільки для порятунку свідомості від ідеології, а отже, від мови»³.

 

 

5. ОНТОЛОГІЧНИЙ ФІЛОСОФСЬКИЙ ПІДХІД ДО МОВИ

 

На противагу цій традиції, зорієнтованій на домінанту мовної довільності та зумовленості потребами людської комунікації, в історії філології та філософії склалася й інша традиція, започаткована ще Платоном⁴. Її можна назвати «онтологіч