Рунная магия. Мудры.

або:

Один день з життя воїна Зулу

 

 

Студента 3го курсу

ННЦ „Інститут біології”

кафедри зоології б/х

Ляшенка Володимира

 

 

Київ - 2011

 

Гілки жовтого дерева. Це стріха мого краалю[1]. До речі, з лівого боку у ній прогалина – треба буде сьогодні її підлагодити. Я сів на підлогу, і різкий біль одразу ж пронизав мої груди... клята рана...

Я – Нбанґа, воїн ама Зулу[2]. Вісім ночей тому отримав поранення у бою із бурами[3]. Гарний то був бій, суху землю добре напоєно кров’ю, та ама Зулу отримали чергову перемогу. Після вдалих битв люди Зулу повертаються до своїх краалів щоб подякувати духам предків за перемогу, провести обряди очищення зброї та, звісно, залікувати рани. Ось чому я вдома, хоча, відчуваю, не надовго. Поранення стегна я вже не помічаю, а от рана на грудях, під правою рукою, ще досі заважає дихати... Яка ж мерзенна в цих недолугих бурів зброя! Підла, ница, що вбиває здалеку. Недарма, ой недарма Зулу кажуть, що чоловіком може називати себе лиш той, хто не боїться стати до ближнього бою з макригою[4] або іклвою[5] у руках.

Я подивився на жіночу половину краалю, де міцно спала моя дружина Кечвайо. Сьогодні, за часу війни, вона має бути разом із іншими жінками та малими дітьми у окремому жіночому ібуто[6], однак інкосі[7] дарував нам таку милість та дозволив їй жити поряд зі мною та доглядати мене. Поряд із Кечвайо спить наш син. Він ще дуже малий і тому живе разом із матір’ю. Коли йому виповниться сім років, почнуться його бойові тренування разом із однолітками; а потім вже я сам вчитиму його поводитися із щитом та списом. Сподіваюся, мій син стане гарним воїном та битиметься у ісіфуба[8], де й виборе собі право одружитися так само, як і я.

Пора вставати. Коли ти воїн Зулу, котрий перебуває на відпочинку через поранення, життя здається доволі приємним, адже тебе позбавлено від щоденних тяжких тренувань зі зброєю. А якщо з тобою поряд ще й дружина, на плечах котрої лежать усі турботи по домашньому господарству, залишається лише відпочивати та одужувати. Мені ж ніколи не подобався відпочинок. Сходжу принесу сухого гілля – Кечвайо розведе багаття та приготує їжу, а я збирався лагодити стріху.

Звичайно ж, ніякого гілля я того дня не приніс: спочатку пішов до загону та нагодував худобу, а потім юнаки селища покликали мене подивитися на їхні тренування. Добре поповнення для армії Зулу росте: вправне, сміливе та, що особливо приємно, двобої вони ведуть правильно, так як заповідали нам предки, – до першої крові на голові. А потім, посміхаючись, перев’язують один одному рани. Добра заміна старим ветеранам. Я й собі став до двобою – я сильніший та вправніший, тому легко переміг... але рана на грудях мене дуже турбує, я не можу швидко рухатися та наносити удари; варто зайти до жерця, щоб разом звернутися до духів предків та просити вилікувати мене.

Але спочатку я хочу побачити одного з бурів. Мій друг Дінґане зумів полонити одного з цих білошкірих та привести його до нашого краалю. Один, зі зв’язаними руками, у загоні разом з худобою бур виглядав дуже дивно. Його незвичний одяг, шкіра неприродного, білого кольору, волохата пика та малі, злі очі викликали відразу. У всіх бурів злі чорні очі та волохаті обличчя. Вони прийшли з далеких, невідомих для Зулу земель, принесли свою зброю та привели своїх жінок, забрали землі Зулу та збудували на них свої селища. Вони першими прийшли до нас, розповідаючи про своїх богів. Бури першими почали забирати нашу здобич та воду, і врешті-решт саме вони почали цю війну. Полонений побачив мене та промовив мовою, що зветься англійською:

– Помолися своєму богові, чорний scumbag. Мої друзі уб’ють вас усіх.

Так-так, я та ще деякі Зулу трохи знаємо їх мову – навчилися від перших, що приходили до нас. Як виявилося, бури вивчити нашої мови нездатні.

Я слухав його безсилу лайку та широко посміхався – добре, коли воїн посміхається у обличчя ворогові, це викликає страх. А він має боятися, хоч ще не знає чому. Сьогодні вночі його буде подаровано духам предків. Весь крааль проситиме предків допомоги у полюваннях, у догляді за худобою, у вихованні дітей. Ми проситимемо оберігати наших жінок, поки чоловіки воюють. Ми будемо танцювати для духів, ми будемо співати для духів, та ми принесемо духам дари – кров і м’ясо нашої худоби, та кров цього білошкірого. Це новий подарунок від нашого краалю, і сподіваюсь він не образить духів.

Також я посміхаюсь, бо дурна біла людина вгадала мій шлях, я справді збирався піти „молитися”. Хоча, звісно, Зулу не знають ніякого „бог” та Зулу ніколи не звертаються особисто до могутнього небесного духа Ункулункулу. Це була б неповага до нього – Ункулункулу давно подарував нам свою безмежну милість, бо став нашим пращуром, навчив здобувати вогонь та глядіти худобу, виготовляти зброю та обробляти землю. Ункулункулу був батьком могутнього Чака[9] – всі ама Зулу у надзвичайному боргу перед ним. Ні, я звертатимусь до духів моїх пращурів, близьких та безмежно шанованих мною. Я проситиму допомогу мого батька, його батька, батьків його батьків... та обов’язково вшаную духа мого брата, що загинув на війні... Загалом, поміч жерця мені не потрібна – кожен Зулу змалечку вчиться сам спілкуватися із духами померлих, із духами тварин та рослин на полюванні, із духами неба, зірок, землі та води під час далеких подорожей; але жрець – це особлива людина, він надійний та досвідчений помічник у розмовах із духами. Я хочу швидше вилікуватися, хоч це і означає повернутися до ібуто та бути готовим до нових боїв. Наш інкосі завжди казав: „ у воїна Зулу дві дружини. Перша – війна”.

Коли я підходив до краалю жерця, звідти вийшов Дінґане. Ми привіталися та я запитав:

– Що ти забув там, друже?

– Нбанґо, ти ж знаєш, що я вирішив одружитися, доки ми ще вдома, бо з цими клятими бурами іншої нагоди може й не трапитися...

– Не варто такого казати, Дінґане.

– Та й без тебе знаю! Вибач, просто хвилююся. Ми одружимося через дві ночі, і я заходив до жерця ще раз перевірити всі приготування.

– Не сумніваюся, що цей старий дурень вже давно готовий та ніяк не дочекається вашого весілля!

Дінґане засміявся та полегшено зітхнув:

– Твоя правда. Я вже піду, треба ще хоч трохи потренуватися сьогодні.

Це добре, що Дінґане не зрозумів гіркоти мого жарту. Наречена Дінґане ще діва, як того вимагають звичаї. У день їх весілля перед усім селищем, на майдані, її позбавлять цноти. Спочатку вона ляже із жерцем, потім з інкосі, потім із найбільш шанованими воїнами. Кажуть, що це поєднає нову сім’ю із рештою краалю та духами предків; надасть нареченій сил виконувати обов’язки дружини. Але коли я одружувався з Кечвайо і дивився на це особисто, щось не відчув я ніякого єднання з предками...

Годі. Це дурні думки. Не мені ставити під сумнів наші звичаї, що поєднують ама Зулу із землею, небом та світом духів. Я навпаки маю очиститись, заспокоїтись та приготуватися звертатися до духів у безмежній мудрості їх.

Так я і зайшов до жерця.

 

***

Землю Зулу вкрила темна ніч. Всі мешканці краалю зібралися на центральному майдані. Хтось тримає смолоскипи у руках, хтось вкопав їх у землю, також яскраво пломеніє велике полум’я, тому зараз світліше, ніж вдень, та добре видно кожного із Зулу. Жінки одягли свої прикраси із різнокольорових блискучих камінців, котрі так сяють у відблисках полум’я; чоловіки одягнули святкові пов’язки, прикрашені пір’ям. Ми зібралися для великого прохання – чоловіки Зулу звертатимуться до духів, щоб ті оберігали жінок, коли ми залишимо селище; жінки проситимуть духів оберігати чоловіків у боях; кожен із Зулу проситиме духів про дощі, врожаї та гарну здобич.

Починається. Жрець звертається до духів із довгою промовою, що розповідає про нашу пошану до них, стійкість та мужність у щоденній боротьбі за життя. Всі ама Зулу підхоплюють слова жерця піснею. У цій пісні нема слів, вона сама значно більше за слова – ми розповідаємо про те, для чого нема слів, ми розкриваємо наші серця і показуємо їх духам. Пісню продовжують барабани – великі, малі – створюючи мелодію, ритм, який можна почути лише, живучи у саванні. Мелодію життя і смерті, ту, яка зветься ісігудубу[10]. Ісігудубу породжує наш танець, спочатку повільний, а згодом швидший та швидший. Танець, у якому безліч рухів, і жоден з них ніколи не повторюється; танець, рухи якого пов’язані лише мовою духів; танець, виконати який можна лише відчувши, а відчути – лише народившись Зулу. І я стаю до цього танцю, адже мені є про кого просити, мені є до кого звертатися, мені є що віддати.

Швидше. Голосніше. Ще голосніше. Ще швидше. Ми обертаємося навколо полум’я, ми танцюємо між вогнями, ми танцюємо серед вогню. Здіймаємо руки догори, присідаємо низько до землі, обертаємося, стрибаємо. Швидше! Голосніше, барабани, голосніше! Кожний стікає потом. Наші рухи здаються випадковими, непередбачуваними, але жоден не заважає іншому, бо кожен рух має сенс. Мені важко рухатись та боляче дихати – під час танцю відкрилась тричі проклята рана на грудях; на землю крапає кров. То й добре! Так навіть краще, це мій подарунок духам, нехай скуштують моєї крові, я ладен віддати їм себе повністю, до останньої краплини. Швидше! Голосніше!

Все зупинилось. Запанувала тиша. Кожен із Зулу завмер і лише жрець повільно, ніби крізь сон (а, може, справді крізь нього) пішов щоб вивести до центру майдану наші сьогоднішні дари. Ми віддамо землі кров десятка биків, ми приготуємо страви, які буде подаровано одним духам та з’їдено задля інших. Сьогодні Зулу славлять смерть заради життя та життя заради смерті, бо все в цьому світі повертається на свої місця, але й ніколи довго не перебуває на одному.

Ви колись чули як перед смертю кричать бики? Це радісний крик. Їхня кров радо ллється на землю, а земля радо приймає її. Полонений бурт стояв серед крові і виглядав ще білішим, ніж зазвичай. Його очі вже не були злими, я бачив у них переляк. От дурень. Дурень, якому так поталанило – через кілька митей він приєднається до своїх предків, знову стане частиною цього безмежного й дивного світу.

Я обернувся та подивився у пітьму, що вкрила безкраю саванну. Я відчував землю та трави, дерева та тварин, воду та повітря. Я бачив чорне-чорне небо та яскраво-білі зорі. Я чув, як вся саванна безліччю голосів захоплено і радо кричала:

– Зулу! Зулу! Ама Зулу!

 

 

Написано із використанням літератури:

 

1. Десмонд Моррис „Голый мужчина”. – Москва, Эксмо, 2009.

2. Десмонд Моррис „Голая женщина”. – Москва, Эксмо, 2009.

3. Еврасов Б.С. „Тропическая Африка: Ідеологія и проблемы культуры”. – Москва, 1972.

4. Львова Э.С. „Этнография Африки”. – Москва, 1984.

5. Ian Knight. „The Anatomy of the Zulu Army: From Shaka to Cetshway, 1818-1879”. Stackpole Books, 1995.

6. „The Cambridge History of South Africa: Vol. 1. From Early Times to 1885”. — Cambridge etc.: The Cambridge University Press, 2010. P. 70-71.

[1] Вживається у двох змістах: 1) Дім, господарство; 2) Община, селище, сукупність господарств.

[2] Ама Зулу – „діти неба”; самоназва племені Зулу (зулусів).

[3] Білошкірі колоністи, фермери; війна племені Зулу із бурами мала місце 1938 року.

[4] Довгий важкий бойовий спис.

[5] Вкорочений спис для ближнього бою.

[6] Військовий підрозділ на кшталт полку; проживання в ібуто розділене за статевою ознакою та покладеними обов’язками.

[7] 1) Верховний вождь і воєнний командир; 2) Старійшина окремого племені.

[8] Зулу впровадили тактику ведення бою, що отримала назву „роги буйвола”; Ісіфуба, або „груди” – це основна ударна сила, що проводила лобову атаку.

[9] Найбільш відомий та шанований вождь Зулу. За часів його правління сформовано Зулуське королівство, проведено реформу армії, отримано найвидатніші перемоги та значно розширено місця проживання Зулу.

[10] Найбільш точне тлумачення – „гармонія”.

Рунная магия. Мудры.

Феху

Первая руна “фэху”, вход в Рунный эгрегор. Мантра Фэй”. Звучит она примерно как “фэ-э-эй”, вот так. Второй палец правой руки и второй и третий пальцы. Второй палец правой руки ставится вертикально, а второй и третий пальцы левой руки - они вот так присоединяются, прикладываются.

 

 

Урус

Следующая руна называется “урус”. Мантра ее читается как “юсс”. А знак этот все знают - 1, 5 пальцы. Значение этой мудры - “сила”, проведение силы. Этот эгрегор реализуется в виде потока энерги.