ПЕРЕДМОВА.

Автор стежить за діяльністю в цьому напрямку Петра Могили з 1623 року, а головне його стосунки з Мелетієм Смотрицьким та шукає причину розходження їх; він зупиняється на невдачі проекту «замирення» 1629 року, що викликав заборону Риму та протест з боку православних. Але в нових спробах 1636 року Адама Санґушка ім'я Петра Могили згадувалося, як єдиного канди­дата на українського патрїярха.

Найбільше уваги автор приділяє подіям 1643-1646 pp. — проектові нової унії, головне аналізі проектів, що їх надіслано було до папи від православних. А. Жуковський погоджується з о. А. Великим у припущенні, що авторами «Думки одного польського шляхтича грецької релігії» були Петро Могила та А. Кисіль. Проте він не погоджується з тим, що о. А. Великий відповідальність за невдачу перекладає на сторону православних. «Проблема церковного зближення була на багато більш складною», пише А. Жуковський, і пояснює так: «вона лежала в нерозумінні обидвох сторін; православні бажали порозуміння, але як рівним з рівним, бажали з'єднання, але не поглинення, а тим менш підкорення. А Курія... нову паству приготовилася перетворити на таких же упіятів, як ті, яких вона виховала за 40 літ». Аналізуючи причини, що робили спроби поєднання невдалими, А. Жуковський іде далі, ніж ішов Петро Могила; Могила дбав за збереження «обрядів» Православної Церкви; А. Жуковський називає ці обряди «специфічністю проявів душі східнього християнства», яку не можна було поєднати із специфікою західнього. З одного боку, цезароцентралізм, раціоналізм, сувора організаційна структура, строга логіка, оперта на канонах, а, з другого, прагнення до внутрішньої автономії-автокефалії, соборне управління, участь світського елементу (братства, козацтво), вільна інтерпретація icnoei-дання віри, каже автор.

Однією з причин невдач унїйпих заходів автор вважає її засекреченість. Записка була анонімна і з смертю авторів вона зникла з історичного кону.

У зв'язку з цією головною метою — об'єднання церков, А. Жуковський ставить літературну діяльність Петра Могили. Для того, щоб підготовити гідно православну сторону до діялогу з католицькою, Петро Могила створив видатуііший твір свого життя

— «Православне ісповідання віри». Автор відкидає погляд, що то був полемічний твір чи то антикатолицький, чи то антипро-тестантський. У ньому не було жадних чужих тенденцій, лише глибоке вивчення джерел християнства. «Православне ісповідання» та «Малий катехизис» озброїли православних в можливому діялозі з католиками і мали довести, що вони мають свое зфор-мульоване «ісповідання».Другим видатним твором був «Требник», що був своєрідною енциклопедією, ствердженням східньоіо обряду.

Третій видатний твір —- це анонімний «Літос», участь у творенні якого Петра Могили незаперечна. Ці три твори автор об'єднує в єдиний ком7ілекс, гар в них Петро Могила, хоч мав домінуючу, ролю, не був единил автором. У цих творах була спільна ідея: показати Православну Церкву як ідеологічно оформлену, міцну, яка нічим не поступається перед західньою. Готуючись до діялогу, П. Могила, розуміючи, що перемога маже бути на боці сильнішого, хотів довести, гцо православна релігія є не менш вартісна, ніж католицька.

У висновках автор дає стислу характеристику тих політичних умов, що спонукали Володислава IV до унійних заходів; вони почасти впливали й на Петра Могилу. Він розумів, що піднести престиж Православної Церкви молена було лише за умовою співжиття з іншими Церквами, але зберігаючи внутрішню незалежність-автокефалію, тому й унія му сіла бути співжиттям, а не поглиненням. В тому полягало розходження між Могилою та Мелетієм Смотрицьким, який понижуючи все, що стосувалося до Православної Церкви, хотів викликати у православних почуття мен-шовартости.

Петро Могила погоджувався на ігомпроміс, па максимальні поступки в догматичних розходженнях, які (за висловом автора) «мали загально-інтернаціональний характер» — справа Євхаристії, чистилища, примат папи, навіть —- походження Се. Духа, — але був непримиренний у питаннях обрядів Східньо Церкви, її соборного устрою і т. д., в чому виявилася душа східнього християнства. Петро Могила чітко формулював автокефалію Української Церкви: «Наш митрополит не ходитиме ні до Риму..., ні до Константинополю..., але хай буде постійно хіротонізований собором місцевих архиепископів і спископів»; єпископів мае призначати митрополит і вони йому складатимуть присягу.

Такий стисло зміст монографії А. Жуковського. Цінність її збільшує велике число додатків, серед яких багато оригінальних документів та копій з праць, що стали бібліографічними раритетами.

Тема цієї дисертації викликала не раз заперечення та сумнів — чи варто знову писати на тему, яка, здавалося, була вже вичерпана протягом 100 років видатними істориками різних країн? Вже стислий зміст цієї праці показує, що автор мав повну слушність, обираючи цю тему. Він зробив ревізію та критичну оцінку думок своїх попередників, з нової точки погляду — повного, максимального об'єктивізму, з одного боку, й прагнення до екуменізму, — з другого. Без перебільшення можна сказати, що А. Жуковський дав блискучу характеристику Петра Могили: в ній нема ідеаліза­ції, замовчування темних рис його діяльности, ні обвинувачення в них і замовчування того великого значення, яке має він для України, для історії Церкви. З сторінок монографії А. Жуковського виступає жива людина, дитина своєї доби, але й творець цієї доби, носій великих ідей і дійсно найбільша людина XVII ст., як характеризує його автор.

У цьому полягає велика заслуга автора і це робить його пра­цю цінною й ставить її в ряд творів, без яких не зможе обійтися історик України XVII ст. як також історик Православної і Католицької Церкви.

Проф. Наталія Полонська-Василенко

 

ВСТУП

В українській історії Петро Могила посідає настільки видне місце, що його ім'ям названо один з її періодів, назагал оцінений як період культурного і церковного відродження України у XVII ст. «Могилянська доба» мала своє продовження і після смерти самого Митрополита, а його творчістю та результатами усього процесу не переставали цікавитися дослідники на протязі вже понад три століття. За останній час постать Могили і його твор­чість тільки набирають на актуальності, а разом з цим як на Україні, так і на еміграції йдуть спроби переоцінки цього важливого періоду.

Не зважаючи на всі ні моменти, українці тільки побіжно і загальниково цікавилися постаттю Петра Могили, а українська Історіографія, поза цілою низкою фрагментарних характеристик чи спеціялізованих причинків, не створила більшої праці про цю визначну постать. Про Петра Могилу часто пишеться при різних нагодах, згадується на урочистих імпрезах чи святкуваннях річниць, але небагато такого, що могло б збагатити знання його титанічного твору, чи допомогти устійнити справжню оцінку. А погляди українських істориків на ролю могилянського періоду в загальній українській історії є сильно поділені, навіть суперечні.

Сфера діяння П. Могили знаходиться на пограниччі властивої історії, культурного процесу та церковно-релігійної діяльнос-ти. Мабуть, ця погранична позиція і була причиною, що дослідники однієї ділянки очікували на допомогу своїх сусідів, обмежуючись звичайними загальниками. Дотепер українці найкраще достежили культурний відтинок діяльности Могили, а найбільш занедбаною залишається його церковно-теологічна праця.

Різні відтинки та аспекти праці Петра Могили — це клясич-на тема для наукової розвідки. Для нас це є поглиблення одного з періодів українсько-румунських зв'язків, про які загальниково вже була мова в «Історії Буковини» *), чи енциклопедичних статтях про Басарабію, Буковину, Молдавію**).

*) «Буковина — її минуле і сучасне», Париж, 1956,

**) «Енциклопедія Українознавства» — словникова частина, Париж-Нью-Йорк, 1955-1962.

Ця розвідка є своєрідний підсумок дотеперішніх дослідів та оцінок Петра Могили і одночасно спроба визначення його місця і ролі в українській історії та переоцінки його екуменічної діяльності.

Представлення теми

Ця праця охоплює три частини, що себе доповнюють: основна тема про екуменічні тенденції Петра Могили поширюється аналізою бібліографії і критичним біографічним нарисом про нього.

Перша частина вводить читача в тему, коротко ознайомлює його із студіями про Могилу, особливо заторкуе ту проблематику, зв'язану з Могилою, яка викликала розбіжності в оцінці, суперечки, що їх Слід уточнити.

Для кращого зрозуміння основної теми подано стислу біографію Петра Могили. Цс вважалося потрібним, бо від останньої докладної біографії С. Голубсва минуло вже три чверті століття, а тим часом вияснено, уточнено чи доповнено ряд моментів життя і творчости митрополита, які слід звести під один знаменник.

Третій і останній розділ аналізує ставлення Петра Могили до інших віровизнань і церков та намагається викристалізувати його загальну ідею про єдність церков.

В окремому розділі додано бібліографію про Петра Могилу, клясифіковану за поодинокими ділянками його творчої праці. Використані джерела і подаї-і література далеко не повні. За ними слід шукати по бібліотеках і архівах Києва, Львова й інших міст України, Польщі, Румунії чи Росії.

Автор уважав за вказане додати до студії відпис чи фотокопії найважливіших документів, зв'язаних з темою; вони дадуть змогу провірити деякі цитати чи переклади з тексту.

Особистість П. Могили

Петро Могила виявив себе майже з однаковою силою і інтенсивністю дії в трьох плондинах: церковній, культурній і суспільно-громадській.

Для української іїеркви, а для православної зокрема, митрополит Петро Могила це одна з найбільших постатей на протязі усієї історії. Це він надав їй чітку й оперативну організаційну структуру, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого і здисциплінованого чернецтва, зреформував і устійнив церковний обряд, розробив догматику, запевнив її високої вартости церковно-теологічною літературою: незрівняний проповідник та реставратор стародавніх святинь Золотоверхого Києва. І вкінці, це Великий Київський Митрополит, який вказав шляхи до здійснення християнської єдности.

Одночасно це великий організатор і меценат української культури у всіх її видах; засновник модерного шкільництва, творець першої високої школи у всій Східній Европі — Могилянської колеґії — предтечі академії і сучасного Київського Університету; меценат українського мистецтва, письменник і публіцист, який залишив декілька високовартісних творів; організатор і протектор друкарства. Він також подав безкорисливу допомогу культурно-релігійному процвітанню Молдавії й Волощини, зміцнивши українсько-румунські зв'язки.

І вкінці — він громадянин, член української нації. Своєю всебічною діяльністю він став зразковим модерним архипастирем, який не замикався у вузьких мурах свого манастиря, а розумів церкву як чинник на службі Богові і народові. Тому він не стояв осторонь тодішніх громадсько-суспільних процесів. Як речник ле-ґалістичного табору, він залишав вільну руку революційному чинникові пробувати свої шанси, а сам використовував всі леґальні можливості тодішньої Речіпосполитої для покращення долі укра­їнського народу. Пересторога Петра Могили перед небезпекою культурно-церковного, а також політичного зближення з Москвою стала так само пророчою, як і аналогічні заклики пізніших великих синів українського народу — І. Мазепи і Т. Шевченка.

Для Могили не менш важливим було й тс, що маючи великий історичний шанс, він його вповні використав на службу українській церкві, українському народові.

Чи ж все сказане не багато для однієї людини, коли подумати, що вона прожила всього тільки 50 років, а активно в цих ділянках працювала всього тільки 20 літ?

Перед всім цим якими марними виглядають всякі закиди про авторитарність, диктаторство, самолюбство, чужинецьке походження чи перебільшені симпатії до Заходу!?

Про Петра Могилу і його творчість написано велику кількість і різноманітних студій. Однак ще далеко не все перегляне-но. досліджено, устійнено; багато с ще до зроблення. Особливо чекають на свого дослідника такі відтинки:

— устійнення і аналіза творів Петра Могили,

— вивчення канонічної і обрядової реформи,

— дослідження зв'язків Могили з широким православним світом,

— переклад на сучасну українську мову основних творів П. Могили і їх видання.

З перегляду дотеперішніх праць про Могилу можна сказати, що ледве чи існує якась інша православна особистість, яка б зазнала стільки суперечливих оцінок, яку б критиковано з такого наполегливістю, а деколи і злобою. Але так само немас багато архиереїв, які б користалися такими ж симпатіями і любов'ю. Це доля всіх великих Індивідуальностей.