Курс Медицина катастроф
МЕТОДИЧНІ МАТЕРІАЛИ ДО ГРУПОВого заняття для студентів 2 курсу медичного факультету З дисципліни Безпека життєдіяльності Тема 2: фізіологічні та психологічні чинники безпеки життєдіяльності сучасної людини
Автори-укладачі: доц. Н.Д.Корольова, проф. В.С.Тарасюк, доц. М.В.Матвійчук, В.В.Поляруш, Н.В.Кривецька, Н.А.Шпакова, С.Л.Малик
Вінниця - 2007 А. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ 1. Тема 2: Фізіологічні та психологічні чинники безпеки життєдіяльності сучасної людини 2. Кількість академічних годин – 2. 3. Вид проведення заняття – групове заняття. 4. Місце проведення заняття – клас кафедри. 5. Мета заняття: 5.1.Навчальна мета: 5.1.1. Загальна: поглиблення і закріплення студентами теоретичних знань та практичних умінь, необхідних при визначенні психолого-фізіологічної характеристики людини і значення її у безпеці життєдіяльності. 5.1.2. Конкретна: студент повинен вміти аналізувати реакцію організму на вплив негативних факторів і можливості організму адаптуватися до цих факторів; виявляти вплив небезпек на людину залежно від фізіологічного стану організму людини, психофізіологічних якостей та властивостей. 5.1.3.Виховна мета – формування у студентів морально-психологічних якостей, необхідних майбутньому лікарю. 6. Навчально-методичне та матеріально-технічне забезпечення: 6.1.Література: 6.1.1.Основна література: · Безпека життєдіяльності: Навч. Посібник / За ред. Є.П.желібо і В.М.Пічі. – Київ: «Каравела»; Львів: «Новий Світ-2000», 2001. – 320 с. · Джигерей В.С., Житецький В.Ц. Безпека життєдіяльності. – Львів: Афіша, 2001. – 256 с. · Дуднікова І.І. Безпека життєдіяльності: Навч. Посібник. – К., 2003. – 268 с. 6.1.2. Додаткова література: · Головин С.Ю. Словарь психолога-практика. – Минск: Харвест, 2001. · Китаев-Смык Л.А. Психология стресса. – М., 1988. – 341 с. · Пистун И.П., Березовецкий А.П., Тубальцев А.Н. Безопасность жизнедеятельности. – Львов: Афиша, 2003. – 336 с. · Психогении в экстремальных условиях / Александровский Ю.А., Лобастов О.С., Спивак Л.И., Щукин Б.П. М.: Медицина, 1991. – 96 с. · Порох В. Почему мы боимся, или практическое руководство по избавлению от страха. - М., 2002. – 448 с. · Фефилова Л.К. Безопасность жизнедеятельности и медицина катастроф: Учебник. – М.: Медицина, 2005. – С. 237-258. · Циркин В.И., Трухина С.И. Физиологические основы психической деятельности и поведения человека. – М.: Медицинская книга, 2001. – 524 с. 7. Основні питання, що підлягають вивченню на даному занятті: · Природні фізіологічні системи захисту, резерви організму людини
· Вплив характеру й темпераменту людини на її безпеку · Роль рецепторів, ефекторів, ЦНС у забезпеченні безпеки життєдіяльності людини · Психологічні особливості людини · Вплив біоритмів на рівень індивідуального ризику навчальні питання 1. Природні фізіологічні системи захисту, резерви організму людини
Під впливом змін умов навколишнього середовища в організмі людини формується інформація про необхідність зміни організації життєвих процесів з метою запобігання ушкодження та загибелі організму. Організм людини це сукупність тілесних (соматичних) і фізіологічних систем: нервової, серцево-судинної, кровообігу, травлення, дихання, сенсорної, опорно-рухової та ін. Однією з найважливіших систем людини є нервова система, що пов'язує між собою всі системи і частини тіла в єдине ціле. Центральна нервова система бере участь у прийомі, опрацюванні та аналізі будь-якої інформації, що надходить із зовнішнього і внутрішнього середовищ. При виникненні перевантажень на організм людини нервова система визначає ступінь їхнього впливу і формує захисно-адаптаційні реакції. Антропологи і фізіологи відзначають надзвичайно важливу фізіологічну особливість людського організму; його великі потенційні і часто незатребувані життям можливості. Еволюція забезпечила людський організм високими резервами стійкості та надійності, що зумовлено взаємодією всіх систем, цілісністю, спроможністю до адаптації і компенсації у всіх ланках і станом відносної динамічної стабільності. Достатньо навести декілька прикладів. Насамперед це стосується людського мозку. Одні дослідники вважають, що він використовується на 2-3%, інші — на 5-6% потенційних можливостей. Запас міцності «конструкції людини» має коефіцієнт 10, тобто організм людини може витримувати навантаження в 10разів більші, ніжу практичній діяльності. Серце людини є органом кровообігу; воно протягом усього життя чинить більш 109 скорочень, у той час як найсучасніша система забезпечує 107, тобто в 100 разів менше. З наведених прикладів видно, що резерви організму людини надзвичайно високі. Це дає можливість виживати людині як біологічному виду в складних умовах. У результаті своєї бурхливої трудової діяльності людина на рубежі третього тисячоліття досягла величезних успіхів у перетворенні навколишнього світу. Проте досягнення людини в області науки, техніки, виробництва при створенні комфортних умов життя призвели до утворення нових видів небезпеки та до деградації резервів організму людини.
2. Роль рецепторів, ефекторів, ЦНС у забезпеченні безпеки життєдіяльності людини 2.1. Будова і властивості аналізаторів Одним із основних завдань навчальної дисципліни «Безпека життєдіяльності» є визначення рівня та шляхів впливу різних небезпек на організм людини. Для вирішення цих завдань необхідно насамперед розглянути шляхи взаємодії людини з навколишнім середовищем і як саме всі зміни навколишнього середовища відображаються в її свідомості. Людина отримує різноманітну інформацію про навколишній світ, сприймає всі його різноманітні сторони за допомогою сенсорної системи чи органів чуття. З позицій безпеки життєдіяльності особливо важливим є те, що органи чуття сприймають і сигналізують про різноманітні види і рівні небезпеки. Наприклад: людина бачить на своєму шляху автомобіль, що рухається, і відходить убік; шум грому, що наближається, змушує людину сховатися, — і таких прикладів можна навести безліч. Отримана інформація передається в мозок людини; він її аналізує, синтезує і видає відповідні команди виконавчим органам. Залежно від характеру одержуваної інформації, її цінності буде визначатися наступна дія людини. Водночас, для з'ясування засобів відображення у свідомості людини об'єктів і процесів, що відбуваються в зовнішньому середовищі, необхідно знати, яким чином улаштовані органи чуття, і мати уявлення про їх взаємодію. Історія науки про закономірності і механізми формування органів чуття пройшла довгий шлях свого розвитку й зумовлена складним, комплексним характером цих знань. Комплексний підхід до вирішення цих проблем пояснюється тим, що для розуміння засобів відображення зовнішнього світу необхідно мати знання з різних наук: анатомії, фізіології, психології, біофізики, біохімії і навіть таких фундаментальних наук, як фізика, хімія і математика. Сучасний етап розвитку фізіології органів чуття пов'язаний з іменами таких учених, як І.М.Сєченов (1829—1905) та І.П.Павлов (1849—1936). І.П.Павлов розвинув працю І.М.Сєченова про рефлекси головного мозку, створив вчення про аналізатори як про сукупність нервово-рецепторних структур, що забезпечують сприйняття зовнішніх подразників, трансформацію їхньої енергії у процес нервового збудження і проведення його в центральну нервову систему. На думку І.П.Павлова, будь-який аналізатор складається з трьох частин: периферичної (або рецепторної), провідникової і центральної, де завершуються аналітично-синтетичні процеси за оцінкою біологічної значимості подразника. Сучасна наука про відчуття використовує декілька термінів, дуже близьких за значенням: «органи чуття», «аналізатори», «аферентні системи», «сенсорні системи», що часто розглядаються як рівнозначні. У сучасній фізіології, враховуючи анатомічну єдність і спільність функцій, розрізняють вісім аналізаторів. Проте в системі взаємодії людини з об'єктами навколишнього середовища головними або домінуючими при виявленні небезпеки все ж таки виступають: зоровий, слуховий та шкірний аналізатори. Інші виконують допоміжну, або доповнюючу, функцію. Водночас необхідно враховувати також і ту обставину, що в сучасних умовах є ціла низка небезпечних чинників, що створюють надзвичайно важливу біологічну дію на людський організм, але для їхнього сприйняття немає відповідних природних аналізаторів.
Аналізатори — це сукупність взаємодіючих утворень периферичної і центральної нервової системи, які здійснюють сприймання та аналіз інформації про явища, що відбуваються як у навколишньому середовищі, так і всередині самого організму.
Розрізняють такі основні види рецепторів: · механорецептори, що сприймають механічну енергію: до них належать рецептори слухової, вестибулярної, рухової, частково вісцеральної чутливості; · хеморецептори — нюховий, смаковий; · терморецептори, що мають шкірний аналізатор; · фоторецептори — зоровий аналізатор та інші види.
Усі аналізатори завдяки своїй однотипній будові мають загальні психофізіологічні властивості.
Абсолютна межа чутливості має верхній та нижній рівні. Нижня абсолютна межа чутливості — це мінімальна величина подразника, що викликає чутливість. Верхня абсолютна межа — максимально допустима величина подразника, що не викликає в людини біль. Диференційна чутливість визначається найменшою величиною подразника, яка дає можливість відчути його зміну. Це положення вперше було введено німецьким фізіологом А.Вебером і кількісно описано німецьким фізиком Г. Фехнером.
Основний психофізичний закон фізіології Вебера—Фехнера: інтенсивність відчуттів пропорційна логарифму інтенсивності подразника. У математичний формі закон Вебера-Фехнера виражається так:
S = C ∙ lgI, де S - інтенсивність (або сила) відчуття; I - величина чинного подразника; C - коефіцієнт пропорційності.
Таким чином, иожна сказати, що існує кількісний взаємозв’язок між інтенсивністю відчуття та інтенсивністю подразника: · Спроможність аналізаторів до адаптації — це можливість пристосовувати рівень своєї чутливості до подразників. При високих інтенсивностях подразників чутливість знижується і, навпаки, при низьких — підвищується. · Спроможність аналізаторів тренуватися виражається як у підвищенні чутливості, так і в прискоренні адаптації (наприклад, часто говорять про музичний слух, чуттєві органи дегустаторів і тощо). · Спроможність певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника полягає в тому, що людина може відновити у своїй свідомості на коротку мить побачену характеристику або почуті звукові інтонації. Така «інерція» відчуттів визначається як наслідок. Тривалість послідовного образу сильно залежить від інтенсивності подразника і навіть у деяких випадках обмежує можливість аналізатора. Відомо, що навколишній світ багатогранний і лише завдяки властивості аналізаторів взаємодіяти один з одним відбувається повне сприйняття людиною об'єктів і явищ зовнішнього середовища.
|