Література.

 

1. Гносеологізм Нового Часу і проблема виходу за його межі.

XVII ст. — епоха великих географічних відкриттів і буржуазних революцій звела на престол нову цари­цю — Науку. З часів Ньютона віра в її всемогутність починає набувати рис нової магії. Еталоном епохи стала найбільш строга і досконала наука — математи­ка: було заявлено, що наука досягає досконалості ли­ше тоді, коли їй вдається скористатися математикою. Не випадково і свої філософські системи мислителі намагаються будувати на зразок геометрії.

Який же узагальнений портрет тієї епохи? XVII ст. супроводжувалося підйомом почуття особистості, зро­станням ініціативи і поглибленням індивідуалізму. Уже в епоху Відродження Джованні Піко делла Мірандолла заявив, що Бог дозволив людині безмежно виявляти свою ініціативу, відпливати в далекі манд­рівки і стати тим, ким вона хоче бути. Людина Нового Часу підхопила побажання епохи Відродження, але все ж таки опинилася на роздоріжжі: як розв'язати протиріччя, яке полягає в тому, що, з одного боку, людина вільна і рівна з Богом, а з іншого — вона ли­ше маленька ланка у величному механізмі природи, що невблаганний і не чує людей.

До цього протиріччя додавалася ще одна стара проблема — як знайти своє місце в умовах ломки старих відносин і формування нових, незвичних? Як жити "нелюдському" світі глибоких соціальних протиріч? Що прокладає дорогу до істини? Які перспективи пізнавального тиску людини: чи піддається світ цілком і остаточно нашим пізнавальним зусиллям?

Так стверджується гносеологізм — культ пізнання й абсолютизації науки. Цесвітоглядна настанова, відповідно до якої теоретичне пізнання є вищим проявом людської духовності і сенсом життя людини.

Деїзм вказує на ті зміни, що відбулися у став­ленні людини до Бога. Він, наче сейсмограф, влов­лює ознаки майбутнього духовного "землетрусу" — атеїстичного вибуху. Поки що це лише відоме обмеження ідеї Бога, але в ньому вже чути підземне стугоніння фейєрбахівської і ніцшеанської "пере­оцінок цінностей".

Усе почалося з того, що філософи Нового Часу відчули певне ускладнення, прагнучи поєднати ідею Бога як всемогутнього Творця і Деміурга з уявленнями про внутрішні закономірності природи. Деїзм запро­понував варіант так би мовити "Бога і машини";: Бог дає світу перший поштовх, а потім усувається від справ, надаючи Всесвіту-машині розвиватися відпові­дно до природних законів.

Тут необхідно зазначити, що всі мислителі Нового Часу і навіть епохи Просвітництва були людьми віру­ючими. Наприклад, краса і гармонія фізичних формул ще раз переконали Ньютона в існуванні Творця. Але процеси секуляризації і "обезбожнення" (за висловом Мартина Гайдеггера) свідомості вже почалися: в основі їх лежав невтомний пошук природних і незалежних від Бога закономірностей природи.

Але якщо світ облаштований раціонально, значить, він схожий на відлагоджений механізм, в якому всі скла­дові елементи діють узгоджено і виконують свою функ­цію. Адже механіка, завдяки Ньютону, стала законо­давицею і засобом опису будь-яких процесів, як сто­совно суспільства, так і стосовно людини. Знаменита формула "людина — машина" — це крайнє вираження механіцизму Нового Часу.

Обмеженість того розуміння людини бачили вже сучасники: так, шведська королева Кристина, посмі­хаючись, говорила своєму філософському кумиру Декарту, що в його побудовах все дуже розумно, але їй "ніколи не доводилося бачити, щоб механічний го­динник народив маленький годинничок..."

 

2. Перші виклики гносеологізму: філософська есеїстика і філософське мистецтво Нового Часу:

а) Блез Паскаль: людина як “мислячий очерет”

Дух часу має деспотичну владу над роздумами лю­дей — живучи в епоху Нового Часу, важко було не потрапити під вплив самовпевненої чарівності культу Розуму і гносеологічного оптимізму, тим більше під­кріплених реальною стрімкою ходою відкриттів і до­сягнень.

І все ж кожний час має своїх незрозумілих і див­них пророків — дратівливо-дивних для своїх сучасни­ків і дивно-проникливих для наступних поколінь. Тих пророків, що, за словами Фрідріха Ніцше, простром­лені отруєною стрілою гіркого знання — "які бачать усе" — обмеженість загальноприйнятного світогляду і небезпеку там, де інші бачать опору і надію. Таким був Блез Паскаль (1623—1662 рр.), однаково відштовх­нутий і вченими, і Римською церквою.

Чудово, що в епоху Нового Часу і емпірики, і раціо­налісти, незважаючи на свої філософські розбіжності в сфері експериментальної науки і наукової теорії, вияв­лялися видатними винахідниками. Більш чудово, що Паскаль, який повстав проти культу розуму і науки ("Розум даремно кричить, він не може оцінити речі"; "О, як мені приємно бачити цей гордовитий розум при­ниженим і благаючим!"), був одним з найпрекрасніших вчених свого часу — творцем основ теорії можливо­стей і гідростатики, а також лічильної машини.

Філософія Паскаля досі залишається каменем спо­тикання для її тлумачів. Його "Думки" містять на­стільки глибоке і внутрішньо суперечливе послання людству, що воно й сьогодні залишається багато в чо­му загадковим для нас. Можливо, якби Паскалю вда­лося довести свою працю до кінця і замість безладних заміток, що збереглися і друкуються під назвою Думки", у нас була би задумана ним книга "Апологія християнства", але ми ніколи б не дізналися про всю напругу його парадоксальних прозрінь. Адже в за­кінченій книзі Паскаль спробував би висловлювати те, що прийнятне для людей, щоб звернути їхні по­мисли до Бога. Не випадково Арно, Ніколь та інші товариші Паскаля з Монастиря Пор-Рояль, які ре­дагували після його смерті книгу, багато чого з на­писаного Паскалем пропускали, змінювали й скоро­чували. Але історія зберегла для нас його таємні і нещадні істини, які він писав лише для себе, а ви­явилося — для майбутнього.

Творчість Паскаля дихає парадоксами. Його вва­жають найрелігійнішим з мислителів (тим більше, що він залишив світське життя), і водночас багато хто стверджує, що саме з Паскаля починається глибока криза християнської релігії.

Дійсно, розгубленість читача у розумінні текстів Паскаля не випадкова. Людина, яка замислила своєю "Апологією" навернути до віри атеїстів, пише таке: "Якби потрібно було б працювати тільки для того, в чому ми впевнені, то нічого не потрібно було б роби­ти для релігії, тому що вона не є впевненість". Невже Паскаль — прихований скептик, який зсередини роз­хитував мури віри? Можливо, Паскаль прагнув не стільки залучити людей до релігії, скільки відштовхну­ти їх від неї. Важко оцінити усю глибину паскалівського розуміння конфлікту віри і розуму. Навіть гені­альний Борхес у своєму есе (Див.: Борхес X. Л. Паскаль // Философская й социологическая мысль. — 1991. — № 3.) незаслужено дорікає Паскалю. Паскаль же побачив, що для віри однаково згубно і підкоритися розуму, і розвиватися всупереч йому. Людина — безпомічний і тендітний очерет, би­линка, охоплена нестерпною тривогою, "між двома безоднями", єдина сила її полягає в тому, що вона може мислити і "думкою обіймати Всесвіт", який "просторово поглинає її як точку".

Окрилена даром мислення, людина не може всто­яти перед спокусою застосувати предмет своєї гордості — розум — як ключ до всіх таємниць світобудови. Розум людини прагне проникнути в кожну з двох без­конечностей, між якими людина загублена — косміч­ну і мікроскопічну, — але жодну з них не в змозі осягнути до кінця. Ця обставина виявляється фаталь­ною: вона підриває впевненість людини в собі і зму­шує її вагатися між істиною і неправдою, добром і злом, активністю і спокоєм, майбутнім і теперішнім. Соціальне життя не рятує від цієї нестійкості, а лише збільшує її.

"Розум наказує нам категорично, як не наказує будь-який володар". Але Паскаль сам розум притягує на Божий суд — саме на Божий суд, а не на суд розу­му, як це робив Декарт. Ця сміливість Паскаля обу­рює одних і розбурхує інших. Лев Шестов вигукує: "Але ж як зрозуміти суд Бога над розумом? У чому він полягає і що може він дати людям? Розум дає нам упевненість, безсумнівність, міцність, твердість і ви­значені судження. Чи можна чекати, що ми, відмо­вившись і скинувши його з престолу, здобудемо більшу міцність, ще більшу безсумнівність? Звичай­но, якби було так, усі люди охоче пішли б за Паска­лем, він був би доступний, близький, зрозумілий... Людям потрібно "позитивне", заспокійливе. Чого мо­жуть чекати вони від Паскаля, який у запалі похму­рого натхнення проголосив: "Їсус буде в смертельній тузі до кінця світу: не можна спати в цей час" ("Таємниця Христа")".

Ніхто не повинен спати, — це означає, що ніхто не повинен шукати в цьому світі міцності і впевне­ності. "Ми палаємо бажанням знайти твердий ґрунт і непорушне підґрунтя, щоб на них спорудити вежу, яка здійметься у безконечність, але основа наша руйнується, і земля розверзнеться до самих надр своїх.

Перестанемо ж шукати впевненість і міцність", — таке кредо Паскаля.

Але "люди люблять спокій", за це вони люблять той розум і ту віру, які цей спокій дають, — тобто, здоровий глузд і освячене авторитетом. Паскаль же писав: "Я схвалюю тільки тих, хто зі стогоном шукає істину". Його істини не несуть полегшення і розради. Він говорить про одне — не можна зупинятися, не можна відпочивати, не можна спати. Апостол Петро, коли Христос благав його побути з ним і полегшити Його муки, не міг перебороти сон. Петро "спав у той час, коли Він благав — "душа моя сумує смертельно". Людина так довірилася розуму, що може спати, коли готується до хресної смерті Бог, який зійшов до лю­дей". Але муки Христа, за Паскалем, ще не скінчи­лися, вони продовжуються донині, вони продовжува­тимуться до кінця світу. Тому людині не можна зупи­нятися у своїх пошуках Бога, відпочивати, потрібно весь час іти вперед. Сам Бог визначив людині цей безкінечний шлях до Себе.

б) Філософське мистецтво Нового часу: трагічні філософи Гамлет і Дон Кіхот.

Отже, філософи-теоретики Нового Часу зробили своїм головним питанням питання про умови пізнан­ня. Проте для людини завжди вагомішим є інше, більш глибоке питання. Це питання про буття і про зміст буття. "Бути чи не бути?" — так із нещадною ясністю поставив його вустами Гамлета Уїльям Шекспір. І це питання охоплює собою смисл і буття, і пізнання.

Відхід від питання про сенс до питання про пі­знання означає страх дивитися в Обличчя Буттю. "Так боягузами нас робить вагання", — говорить Гамлет. У цих словах — виклик пізнавальному оптимізму Нового Часу. В них — небезпека відчужен­ня Слова і Вчинку, до якої західну людину призво­дить непомірна рефлексія, що стала хворобливою звичкою.

Захоплений раціональністю світ Нового Часу не помічає, що в ньому "щось не так". Що поступово формується ставлення до людини, яке руйнує люди­ну. Що на зміну людині-лицарю Середньовіччя і лю­дині-титану Відродження приходить людина-Гвинтик буржуазної епохи. Шекспір передчуває вузькість людини, яка проміняла почуття і віру на відчуття і розум.

Шекспір протиставляє розуму і його зовнішньому пізнанню любов, яка є для нього проявом найважливі­шого в людині.

Так само, як і шекспірівський Гамлет, проти світу безстрасності і буденності повстає Дон Кіхот Серван­теса. Це не тільки комічний, а й трагічний персонаж, глибокі почуття якого стають непотрібними і кумед­ними в епоху зародження вузькораціоналістичного ро­зуміння людини і її можливостей у світі.

Дон Кіхоту затісно у світі буденності. Але цей світ не випускає його за свої межі. Дон Кіхот повстає, але його протест — це повстання проти Часу. Новий Час насміхається над ним, розмахуючи безжалісними "руками" вітряків...

Шекспір і Сервантес — родоначальники роману в сучасному смислі слова, абсолютно відмінного і від лицарських середньовічних романів, і від анти­чної трагедії. Раніше бажання героїв коренилися в традиції їхнього світу і їхнього часу. Гамлет і Дон Кіхот поза традицією. А тому Дон Кіхот прагне по­вернути час назад, а Гамлет — сховатися від часу у Вічність...

3. Поглиблення гносеологізму: німецька класична філософія:

а) Німецька філософська класика і її епоха

Межі людини для філософії Нового Часу — це межі її раціо і досвіду. Водночас, у філосо­фії Нового Часу визріває відповідь гносеологізму — у філософській есеїстиці (Паскаль) і філософському ми­стецтві (Шекспір і Сервантес), що спонукають людину до моральної самозміни. Ця традиція згодом буде продовжена романтиками, Шеллінгом, Кьєркегором, а також мислителями слов'янського світу.

І все ж гносеологізм є домінуючим явищем філосо­фії Нового Часу. Наступна епоха розвитку європейської філософської думки — німецька класична філософія — успадкує його і доведе до логічного завершення.

Які ж загальні риси німецької класичної філософії можна виокремити?

1. Вона вирішує одну загальну проблему— проб­лему граничних пізнавальних можливостей людини, що в процесі вирішення стає проблемою тотожності мис­лення і буття.