Конспектування наукової інформації, що сприймається на слух

Процес конспектування є складнішим від попереднього і складається з трьох взаємозумовлених та паралельних мисленнєво-мовленнєвих дій:

· аудіювання (розуміння інформації, що сприймається на слух);

· мисленнєвого оброблення почутого (визначення основної і допоміжної інформації, переформулювання);

· письмової фіксації інформації.

Під час аудіювання лекції (доповіді, повідомлення тощо) необхідно постійно усвідомлювати й переробляти зміст почутого, максимально лаконізуючи інформацію, але без втрати основного й цінного в ній. Для цього потрібно:

– рему (нове) записувати якнайточніше та найповніше;

– ті частини речень, що складають тему (відоме), записувати скорочено;

– слухаючи, обов’язково зберігати значуще в кожному блоці інформації.

Вимоги до конспекту

1. Усю основну інформацію згідно з темою відобразити в конспекті,

2. Не порушувати логічний зв’язок під час скороченого запису інформації.

3. Використані символи та абревіатури повинні бути абсолютно точними відповідниками слів і словосполучень.

4. Зберігати точність інформації за умови переконструювання речень.

5. Не припускатися орфографічних, лексичних, граматичних помилок під час запису.

Конспекти поділяють на плановий, текстуальний, вільний, тематичний, опорний.

Плановий конспект укладається за попередньо складеним планом статті, книжки, лекції. Кожному питанню плану відповідає певна частина конспекту, але якщо пункт зрозумілий, то детально не розкривається. Якість такого конспекту цілком залежить від якості складеного плану. Він лаконічний, простий за своєю формою, але за ним не завжди легко вдається відтворити прочитане, почуте.

Текстуальний конспект – це конспект створений переважно з цитат, це джерело дослівних висловлювань автора. Текстуальні виписки можуть бути пов’язані між собою низкою логічних переходів, супроводжуватися планом і включати окремі тези у викладі особи, що конспектує. Цей конспект доцільно використовувати під час опрацювання науковий праць.

Вільний конспект – це поєднання виписок, цитат, тез. Він вимагає вміння самостійно чітко й лаконічно формулювати основні положення, для цього необхідне глибоке осмислення матеріалу, великий і активний запас слів, уміння використовувати всі типи запису: плани, тези, виписки, цитати тощо.

Тематичний конспект укладається на одну тему, але за декількома джерелами. Оформляючипевну тему за низкою праць, він може не відображати зміст кожного з них загалом. Тематичне конспектування дозволяє всебічно розглянути і проаналізувати різні погляди на одне й те ж питання.

Під опорним конспектом розуміють систему опорних сигналів, що мають структурний зв’язок, це наочна конструкція, яка заміщає систему значень, понять, ідей як взаємозалежних елементів.

Творчим опорним конспектом називають такий конспект, що складається самим студентом під час вивчення певної теми. Його розроблення полегшує використання за допомогою спеціальних комп’ютерних технологій MS Power Point; основою для конспекту може бути електронний конспект, електронний підручник або електронний навчальний посібник як види навчального електронного видання.

За походженням конспекти поділяються на:

– конспекти усних відповідей;

– конспекти друкованих праць;

– конспекти електронних джерел.

Реквізити конспекту усного виступу:

– дата складання;

– прізвище та ініціали автора виступу;

– назва;

– текст.

Взірець конспекту:

27.11.2009
Кукал Олександр Володимирович Сутність і значення спілкування у професійній діяльності
Пункт плану 1. Сутність спіл­кування.	Теза Спілкування (далі С) є універсальною реаль­ністю буття людини, специфічним видом і необхідною умовою її діяльності. С – сукупність зв’язків і взаємодій індивідів, груп, спільнот, під час яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками і результатами діяльності. Під час спілкування завжди відбувається об­мін інформацією – комунікація (далі К). Однак С і К не тотожні за своїм змістом.
2. Стилі спілку­вання.	У процесі С кожна людина виробляє власний сталь, тобто сукупність найтиповіших рис по­ведінки у цьому процесі. Виокремлюють такі стилі С: • ритуальний; • маніпулятивний; • гуманістичний.

 

Конспектування друкованої праці багато в чому подібне до конспектування лекції, але є суттєва відмінність: під час конспектування статті, монографії є змога повернутися до прочитаного, осмислити його, писати не поспішаючи, робити менше скорочень.

Реквізити конспекту друкованої праці:

1. Дата складання.

2. Бібліографічні відомості першоджерела.

3. Текст.

Взірець конспекту:

25.01.2008
Мосенкінс Ю. Український молодіжний сленг: Стан і перспективи
досліджень // Дивослово. – 2007. – № 12. – С. 32 – 35.
Пункт плану	Цитата
1. Диференціація	«Жаргон – напіввідкрита лексико-фразео-
термінів сленг і	логічна підсистема, використовувана тією чи
жаргон у моногра-­	іншою соціальною групою, щоб відособитися
фії Л. Ставицької	від решти мовної спільноти... Сленг – мовне
	середовище усного спілкування великої кіль-­
	кості людей, що відмінне від норми, власне
	різновид розмовної мови. Термін сленг адек­-
	ватний термінові загальний жаргон» (С. 33).

 

Процес конспектування джерела в електронній формі спрощується і, водночас, ускладнюється: текст уже існує у файловій структурі, тому мож­ливі такі режими роботи як копіювання, вирізання, вставки об’єктів тощо.

Незалежно від того, який вид, тип чи форму конспектування обрано, слід пам’ятати: конспект потрібен для того, щоб навчитися опрацьо­вувати будь-яку інформацію, визначати найнеобхідніше, спростити запам’ятовування тексту, полегшити оволодіння спеціальними термі­нами, накопичити інформацію для написання більш складної роботи у вигляді доповіді, реферату, статті, курсової роботи тощо.

Анотування й реферування наукових тектів

Анотування – процес аналітично-синтетичного опрацювання інфор­мації, мета якого – отримання узагальненої характеристики документа, що розкриває логічну структуру і зміст. Анотації використовуються для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

Анотації виконують дві основні функції:

– сигнальну (подається важлива інформація про документ, що дає змогу встановити основний його зміст і призначення, ви­рішити, чи варто звертатися до повного тексту праці);

– пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошу­кових, зокрема, автоматизованих системах, для пошуку кон­кретних документів).

Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту. Анотація не розкриває зміст наукового джерела, а лише інформує про наукове джерело певного змісту й характеру. Анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об’єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і тим самим допомагає в по­шуку, відборі та систематизації потрібної інформації.

За функціональним призначенням анотації бувають довідкові та рекомендаційні.

Довідкова анотація уточнює заголовок і повідомляє відомості про автора, зміст, жанр та інші особливості документа, що відсутні в бібліо­графічному описі.

Рекомендаційна анотація покликана активно пропагувати, зацікавлю­вати, переконувати в доцільності прочитання документа, тому в рекомен­даційних анотаціях є дидактична спрямованість, педагогічні рекомендації, методичні поради тощо, за обсягом вони ширші, аніж довідкові.

За обсягом та глибиною розрізняють анотації описові та реферативні.

Описові анотації, узагальнено характеризуючи зміст первинного документа й подаючи перелік основних тем, що в ньому відображені, відповідають на запитання: про що повідомляється в документі?

Реферативні анотації не тільки подають перелік основних тем, а й розкривають їх зміст. Вони відповідають на два питання: про що повідомляється в основному документі? що саме з цього приводу повідомляється?

Текст анотації вирізняється лаконічністю, високим рівнем узагаль­нення інформації, що представлена в первинному документі. У тексті анотації не варто використовувати складні синтаксичні конструкції, що перешкоджають сприйняттю тексту.

План аналізу документа під час складання довідкової анотації:

1. Відомості про автора.

2. Відомості про форму (жанр) тексту.

3. Предмет, об’єкт або тема.

4. Характеристика змісту анотованого документа.

5. Характеристика довідкового апарату видання.

6. Цільове й читацьке призначення документа.

План аналізу документа під час складання рекомендаційної анотації:

1. Відомості про автора.

2. Характеристика анотованого твору.

3. Оцінка твору.

4. Характеристика художньо-поліграфічного та редакційно- видавничого оформлення.

5. Цільове й читацьке призначення документа.

Для того, щоб швидко віднайти в тексті аналізованого документа основне, варто послуговуватися маркерами – словами і словосполу­ченнями, що стали стійкими ознаками певного аспекту.

 

Відомості про автора (про­фесія, науковий ступінь, учене звання)	Автор статті (монографії, брошури) –... Стаття (монографія) відомого вченого (науковця, дослідника...) Автори посібника висококваліфіковані фахівці в галузі... Академік... присвятив свою працю... Автор, доктор філологічних наук, професор...
Форма (жанр) анотованого твору	Видання (монографія, стаття, посібник, підручник, брошура, практикум, словник...) присвячено... У збірник (антологію) увійшли праці з проблем... Довідник містить...
Системний виклад	У монографії всебічно проаналізовано... Збірник – результат комплексного дослідження...
Притаманні осо­бливості, но­визна поданого матеріалу	Уперше введено в науковий обіг... Збірник присвячено проблемі... У монографії вперше представлено...
Характеристика довідкового апа­рату видання	Завершується монографія післямовою... списком ілюстрацій, додатками... Полегшить користування посібником довідковий апарат, короткий словник, допоміжні покажчики Автор наводить переконливі приклади...
Цільова ауди­торія (призна­чення)	Книга адресована (розрахована, орієнтована, призначена) Видання може зацікавити... Стаття корисна для... Варто рекомендувати посібник...

 

Якщо для наукових досліджень анотації часто подають стандартні формулювання (автор розповідає, стаття присвячена, у монографії розглядаються), то для текстів науково-популярних, художніх, публіцистичних тощо варто подбати про оригінальні конструкції: доцільно використовувати різноманітні варіанти подачі матеріалу: запитання до читача, порівняння з іншими документами, виділення основної ідеї тощо. Бажано, щоб у кількох рядках тексту існувала часова відповідність та однотипність дієслівних форм. Наукова термінологія, що використовується в анотації, має бути загальноприйнятою, відповідати сучасному рівню знань.

Текст бібліографічного опису не повинен зливатися з анотацією. Анотація починається з нового рядка.

Анотації до кандидатської та докторської дисертацій. Наприкінці автореферату дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата чи доктора наук подаються анотації, які лаконічно відображають основний зміст і результати наукового дослідження. Анотації друкуються в такій послідовності: українською, російською та англійською мовами; одна з них, на вибір здобувача, має бути розгорнутою, обсягом 2 сторінки машинописного тексту (до 5 000 друкованих знаків); дві інші – іден­тичні за змістом (обсягом до 0,5 сторінки, до 1 200 друкованих знаків). Після кожної анотації наводяться ключові слова відповідною мовою, загальна кількість – не менше трьох і не більше десяти.