ПОЛІТИЧНА ВЛАДА ТА ЇЇ СУБ`ЄКТИ

План:

1. Влада як центральна категорія політології.

2. Політична еліта як основний суб’єкт політичної влади.

 

Ключові слова: політична влада, панування, підкорення, авторитет, мотиви влади, ресурси влади, легальність влади, легітимність влади, традиційна легітимність, харизматична легітимність, суверенність влади, політична еліта, правляча еліта, контреліта, циркуляція еліт, рекрутування еліт, антрепренерська система, система гільдій, мерітократія, номенклатура, політичне лідерство, політичний лідер, керівництво, популізм, конформізм, вождізм.

Ядром політичних відносин виступає влада. Саме вона визначає зміст політики, який виявляється в керівництві й управління, панування й підкоренні, державному примусі; навколо політичної влади та виражених в ній інтересів розгортається вся політична життєдіяльність.

Історія політичного володарювання залишається однією із найцікавіших сторінок в історії людства. І, незважаючи на постійні спроби проникнути в її таємницю, політична влада донині залишається в центрі наукової й загальнолюдської уваги. У політичній науці влада, її структура, характер і способи реалізації мають ключове значення для розуміння сутності політичної системи суспільства, а також механізмів функціонування політичних явищ і процесів.

 

1. Поняття «влада» у повсякденному житті й у науковому середовищі вживається в різних значеннях. Філософи говорять про владу над об’єктивними законами суспільства, соціологи – про владу соціальну, економісти – про владу господарську, юристи – про державну владу, природознавці – про владу над природою, політики – про політичну владу, психологи – про владу людини над собою, батьки – про сімейну владу й т.п.

Феномену влади приділяли пильну увагу всі видатні представники політичної науки. Уже античні мислителі Платон, Арістотель й інші намагалися проникнути в сутність соціальної природи політичної влади. У середні століття й Новий час до проблем влади великий інтерес проявляли Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, Е. Кант та багато інших. Істотні внески у розробку теорії влади зробили Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, М. Вебер.

Питання влади перебувають у центрі уваги сучасної політології й соціології. Але незважаючи на значну увагу вчених до проблем влади, багато зарубіжних дослідників пишуть про ореол містики й таємничості, які оточують владу, про те, що поняття влада «непевне». Французький вчений Шевальє писав, що реальна влада завжди вабила до себе більше, ніж міркування про неї. М. Хрущов у своїх мемуарах висловився про владу так: «Можна насититися всім: їжею, жінками..., не можна насититися тільки владою, її хочеться усе більше й більше».

Так що ж таке влада?

Історичний досвід показує, що там де з`являється необхідність у погоджених діях людей (чи то окрема родина, чи група, чи соціальна верства, чи нація, чи суспільство в цілому), відбувається підпорядкування їхньої діяльності досягненню певних загальних цілей. Ф, безперечно, визначаються провідні й ведені, пануючі і підвладні, пануючі і підлеглі. Мотиви підпорядкування досить різноманітні. Вони можуть бути засновані на зацікавленості і досягненні поставленої мети, на переконанні в необхідності виконання розпоряджень, на авторитеті пануючих або просто на почутті страху перед небажаними наслідками у випадку непокори.

Таким чином, владні відносини об’єктивно властиві громадському життю. Вони необхідні для підтримки цілісності і єдності суспільства, для організації суспільного виробництва.

У політології існує кілька напрямків наукової думки, що представляють різні методологічні підходи до вивчення влади, її сутності, природи. Основні з них: атрибутивний (субстанціональний) і соціологічний (реляціоністський). Прихильники атрибутивного підходу пояснюють природу влади біологічними і психічними властивостями людської психіки. Так, з позицій біологічної концепції (Р. Марсель), влада являє собою невід`ємну властивість людини, закладену в її природі – інстинктах боротьби і суперництва з іншими представниками людського роду. Ґрунтуючись на даному підході, Ф. Ніцше стверджував, що прагнення до влади, «воля до влади» виступає основою життя людини.

Ще один напрямок у межах даного підходу – психологічний (який спирається на психоаналітичні концепції). Представники даного підходу трактують прагнення до влади як прояв сексуального потягу (З. Фрейд), психічної енергії взагалі (К. Г. Юнг); досліджують структури в психіці людини, що роблять її схильною до підкорення, втрати волі заради відчуття безпеки, психологічного комфорту (Е. Фромм), розглядають прагнення до влади як засіб компенсації фізичної або духовної неповноцінності (К. Хорні).

На перетині атрибутивної та реляціоністської (соціологічної) теорій знаходиться біхевіористська концепція влади, представники якої (Ч. Меріам, Г. Лассуелл) розглядають владу як особливий тип поведінки, зумовлений невід`ємною людською властивістю – прагненням до влади. Біхевіористи звертають особливу увагу на суб’єктивну мотивацію влади, вважаючи відносини панування-підкорення основою політичного життя.

З позицій соціологічного підходу влада розглядається як особливий вид відносин. Найбільш відомим у межах даного підходу є визначення влади М. Вебером, який розумів владу як здатність і можливість одного індивіда в даних соціальних умовах проводити свою волю навіть всупереч опору іншого. В основі влади лежать відносини панування й підкорення, що виникають між суб’єктом влади (тим хто панує) і об’єктом влади (тим, хто підкоряється). Представники реляціоністського підходу (Д. Картрайт, П. Блау, Д. Ронг) розглядають владу як соціальну взаємодію, за якою суб’єкт за допомогою певних засобів (ресурсів) контролює поведінку об’єкта.

В межах даного підходу виділяють системне трактування влади (К. Дойч, Н. Луман), що виходить із визначення влади як здатності політичної системи мобілізувати ресурси для досягнення поставлених цілей, а також структурно-функціональну концепцію влади (Т. Парсонс), що розглядає владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб’єктами в суспільстві.

Таким чином, у самому загальному виді політичну владу можна визначити як можливість і здатність суб’єктів політики впливати на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, а також на політичну поведінку інших учасників політичних відносин.

Політична влада виконує наступні функції: організаційні, регулятивні, контрольні, функція координації, функція мобілізації, функція управління.

Основними структурними елементами політичної владивиступають її суб’єкти, об’єкти, мотиви та ресурси (джерела).

Суб’єктами політичної влади виступають: держава, політичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об’єктів політичної влади відносять індивідів, соціальні групи та спільноти. Реакція об’єкта влади визначається мотивами підпорядкування й тими ресурсами, які використовує суб’єкт.

Н. Макіавеллі розмірковуючи про мотиви підпорядкування, виділяв серед них два основних – любов і страх. Віддаючи перевагу другому, Макіавеллі відзначав, що государ, очевидно, повинен опиратися на страх як на основний мотив влади: «так, щоб, якщо він і не придбає любові, зміг би, щонайменше, уникнути ненависті».

Страх перед санкціями як мотив влади досить нестійкий, він має потребу в постійному підкріпленні, адже безпосередньо залежить від міри покарання за непокору. Більш стійким мотивом підкорення (особливо для традиційних суспільств) виступає звичай. Даний мотив дотепер є одним з провідних у державах із монархічною формою правління.

До інших можливих мотивів підпорядкування можна віднести авторитет суб’єкта влади, який дозволяє йому проводити свою волю без застосування насильства – підкорення засновується на вірі у виняткові (особисті, професійні та ін.) якості суб’єкта; переконання (або раціональний інтерес), засноване на підкорені суб’єктові в силу особистої зацікавленості об’єкта, збігу ціннісних орієнтацій суб’єкта та об’єкта влади.